Ґабріель Ґарсіа Маркес
Із Нобелівської лекції «САМОТНІСТЬ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ»
«Сподіваюся, що саме ця фантастична реальність, а не лише її літературне зображення, привернула увагу Швецької академії. Реальність, що існує не лише на папері, а та, що оточує нас, і щодня, невпинно сіє з-поміж нас смерть; реальність, яка живить невичерпне джерело творчості, сповнена страждання й краси, для якої й виступає тепер перед вами далеко від улюбленої батьківщини колумбієць - усього-на-всього піщинка, відзначена милістю долі. Поети й жебраки, музики й пророки, воїни й злодії - всі ми, діти цієї неприборканої реальності, навряд чи потребуємо допомоги уяви. Навпаки, труднощі полягають у тому, що звичайних засобів для зображення нашого життя нам не вистачає. У цьому, друзі, сутність нашої самотності.
І якщо подібні труднощі виникають навіть у нас, кому все це близьке, то цілком природно, що раціональні голови Європи, зачаровані спогляданням власної культури, не в змозі нас правильно зрозуміти. Звісно, вони спробують підійти до нас із своїм мірилом, забуваючи, що кожний приносить у житті свою жертву і що ми знаходимо себе тими ж самими зусиллями й кров'ю, якими колись знаходили себе вони. Якщо нашу дійсність стараються витлумачити за чужими шаблонами, ми стаємо ще незрозумілішими, ще невільнішими, ще самотнішими. Шановна Європа швидше зрозуміла б нас, якби спробувала б знайти нас у своєму власному минулому. Якби вона пригадала, що Лондону потрібно було триста років для збудування міської стіни і ще триста років для обзаведення єпископом, що Рим двадцять століть знемагав у пітьмі невизначеності, перш ніж цар етрусків увів його в історію; що такі миролюбні нині швейцарці, які тішать нас найніжнішими сирами і найточнішими годинниками, у XVI столітті заливали Європу кров'ю, постачаючи найманців для армій воюючих країн. У самий розквіт доби Відродження двадцять тисяч ландскнехтів, що перебували на службі в імперських військах, розграбували й спустошили Рим, знищивши вісім тисяч його мешканців».
«У такий день, як сьогодні, мій учитель Вільям Фолкнер сказав: «Я відмовляюсь прийняти кінець людини». Я був би недостойний стояти на цьому місці, де стояв він, якби не усвідомлював, що велика трагедія, у можливість котрої він відмовлявся вірити тридцять три роки тому, тепер, уперше за всю історію людства, стала цілком вірогідною. Перед обличчям цієї страхітливої реальності, яка за всіх часів здавалася людству утопією, ми, творці вимислів, готові повірити в будь-що, маємо право повірити й у те, що ще не пізно зайнятися створенням утопії, прямо протилежної за змістом. Новою прекрасною утопією, де ніхто не вирішуватиме за інших, як їм умирати, де пануватиме істинна любов і уможливиться щастя, де покоління, від народження приречені на сто років самотності, раз і назавжди здобудуть нову земну долю».
Якими ви уявляєте ангелів?
Уявіть, ніби сьогодні, посеред буденного плину життя, з'явився ангел. Якою могла б бути реакція людей на цю подію?
СТАРИГАН З КРИЛАМИ
Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір'я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитинки всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.
З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а піщинки на березі виблискували ночами, мов світлячки. Вранці небо стало зовсім тьмяним, і коли Пелайо повернувся з моря, він насилу розгледів, що в глибині подвір'я щось ворушиться й стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають величезні крила.
Наляканий цим страховиськом, Пелайо побіг по свою дружину Елісен-ду, яка саме ставила компреси хворій дитині, й привів її на подвір'я. Обоє з німим заціпенінням дивились на старого. Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі півнячі крила, обскубані та брудні, загрузли у болоті, і все це разом надавало йому кумедного й неприродного вигляду. Пелайо та Елісенда довго й уважно дивились на старого, нарешті, трохи отямившись, дійшли висновку, що він навіть симпатичний, і наважилися звернутись до нього. Той відповів якоюсь звучною, але незрозумілою мовою, отож вони й подумали, що це, мабуть, людина, потерпіла під час аварії якогось іноземного пароплава. Проте подружжя все-таки вирішило покликати сусідку, яка багато всіляких див бачила в своєму житті, й вона одразу все пояснила:
- Це ангел. Мабуть, він прилетів по дитину, але сердега такий старий і немічний, що злива збила його на землю.
Наступного дня все село вже знало, що в будинку Пелайо є живий ангел. Сусідка застерігала, що ангели о цій порі року дуже небезпечні, отож Пелайо, сидячи на кухні з кийком альгвасила, цілий вечір не спускав зі старого очей, а перед тим, як лягти спати, витяг його з грязюки й замкнув у дротяному курнику. Опівночі дощ нарешті вщух, але Пелайо та Елісенда все ще ловили крабів. Незабаром дитина прокинулась і попросила їсти; жар у неї спав. Подружжя вирішило, що вранці вони відпустять ангела, посадять його на тин, дадуть прісної води та харчів на три дні й нехай летить у відкрите море. Проте коли вранці вийшли на подвір'я, сусіди стояли юрмою перед курником, розглядаючи ангела без ніякої святобливості, й кидали йому їжу крізь сітку, немов то було не надприродне створіння, а якась циркова звірина.
Почувши про приліт в їхнє село ангела, близько сьомої години з'явився отець Гонзага. Прийшли й інші цікаві й почали разом міркувати, що робити з цим полонеником. Найпростодушніші пропонували призначити його головою всесвіту; інші наполягали на тому, щоб зробити його генералом, який, напевне, виграв би всі війни. Були й такі фантазери, що пропонували з допомогою ангела вивести новий рід крилатих людей, котрі підкорили б всесвіт.
Отець Гонзага перед тим, як стати священиком, був дроворубом. Зазирнувши крізь сітку до курника, він пробубонів молитву, а тоді попросив відчинити двері, щоб ближче придивитись до цього безпорадного діда, який більше скидався на велику старезну курку, ніж на людське створіння. Дід сидів у кутку, розправивши крила, які сохли на сонці; довкруж валялись шкуринки від фруктів та недоїдки, що їх кидали люди.
Отець Гонзага зайшов у курник і привітався по-латині; старий, байдужий до людей, неохоче глянув на нього й буркнув щось своєю мовою. Священикові одразу не сподобалось те, що ангел не розуміє божої мови й не вміє шанувати божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину: від нього тхнуло болотом, з крил звисали водорості, велике пір'я було посічене земними вітрами, і нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела.
Священик вийшов із курника і в короткій проповіді застеріг парафіян від зайвої наївності, додавши, що крила ще ні про що не свідчать, їх мають і літак, і яструб, отож, це - атрибут не тільки ангелів. Тут же він нагадав, що саме диявол володіє неабиякими здібностями перевтілюватись і дурити необережних людей. Отець Гонзага пообіцяв написати листа єпископові, щоб той у свою чергу написав главі церкви, а той - папі й щоб, таким чином, остаточне рішення прийшло з найвищої церковної інстанції.
Умовляння отця Гонзаги не дали ніякого наслідку. Звістка про затриманого ангела поширювалася з такою швидкістю, що через деякий час у двір Пелайо набилася сила-силенна людей і довелося викликати військо, аби розігнати натовп, який трохи не розвалив будинок.
Елісенді, що вже втомилась вимітати з подвір'я сміття, спало на думку брати з кожного, хто хоче зайти у двір і подивитись на ангела, п'ять сентаво.
А люди йшли і йшли. Прибув навіть мандрівний цирк із повітряним гімнастом, що кілька разів пролетів над юрбою, але ніхто не звернув на нього жодної уваги. Прийшли з надією видужати химерні хворі: жінка, яка з дитинства лічила удари серця і їй уже бракувало для цього цифр: нещасний чоловік, якому заважав спати шум зірок; сновида, який прокидався вночі й ламав усе, що робив удень, та багато інших, хвороби яких були не такі серйозні. Серед цього галасу та безладдя, від якого, здавалося, двигтіла земля, Пелайо з Елісендою несподівано виявили, що в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі, а черзі бажаючих подивитись на живого ангела не видно було кінця-краю.
Очманілий від нестерпної спеки й смороду свічок, що їх віруючі ставили перед курником, ангел намагався якнайдалі забитися в куток. Спочатку його частували кристаликами камфори, якою, на думку тієї ж мудрої сусідки, харчувалися ангели. Але він навіть не глянув на ці ласощі; так само знехтував стравами, які ставили біля нього ті, що приходили сповідатись, і нарешті вибрав баклажанну кашу. Здавалось, надприродне терпіння було найголовнішою чеснотою ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі висмикували з крил пір'я, щоб доторкнутися ними до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням, щоб старий підвівся, й вони змогли розгледіти його тіло. Один сміливець навіть припік йому бік розжареною залізякою, котрою таврують бичків, бо ангел так довго не ворушився, що всі подумали, чи він, бува, не вмер; старий злякано підхопився, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою,
очі його наповнилися слізьми, він змахнув крилами, здійнявши цілу хмару пилюки в курнику й викликавши страшенну паніку в натовпі. Побачивши, що ангел реагує на біль, там вирішили про всяк випадок дати йому спокій. Отець Гонзага весь час закликав паству набратися терпіння, поки не прийде вказівка від папи. Але час спливав, а папа все ще з'ясовував, чи має це надприродне створіння пуп, чи схожа його мова на арамейську, чи здатний він утриматись на кінчику голки, чи, може, зрештою, це якийсь іноземець. Листування з папою могло б тривати поки світу й сонця, якби одна подія не поклала край усій цій історії.
Сталося так, що на сільському ярмарку серед інших див мандрівний цирк показував дівчину, яка через непослух перед батьками перетворилась на павука. Плата в цирк була менша, ніж у двір Пелайо, до того ж цій дівчині можна було ставити скільки завгодно запитань, можна було розглядати її з усіх боків, отож ця жахлива правда не викликала ні в кого навіть найменшого сумніву. Величезний павук-тарантул завбільшки з вівцю мав голову дівчини. Страшною була не тільки її зовнішність, а й той щирий смуток, з яким ця бідолаха розповідала про своє нещастя. Якось, ще зовсім молодою, вона втекла без дозволу батьків на танці, а коли поверталася лісом додому, гучний грім прокотився небом, і воно розкололось на дві половини, із щілини вилетіла блискавка і обернула її на павука. Живилася вона виключно кульками з січеного м'яса, що їх милосердні душі кидали їй у рот.
Це видовище, таке правдиве й водночас таке повчальне, відвернуло на якийсь час увагу людей від ангела, що ледве удостоював своїм поглядом смертних. Крім того, нечисленні чудеса, які приписували ангелові, були якимись сумнівними й свідчили швидше про його розумовий розлад, як-от у випадку із сліпим, до якого не повернувся зір, зате в нього виросли три нових зуби, або у випадку з паралітиком, що так і не почав ходити, але раптом виграв у лотерею великі гроші, чи з прокаженим, у якого на з'ражених
хворобою місцях виросли соняшники. Ці чудеса, схожі більше на жарт, похитнули репутацію ангела, а жінка-павук зруйнувала її остаточно. Отець Гонзага знову міг спокійно спати, а подвір'я Пелайо знову стало таким безлюдним, як у ті часи, коли дощ лив три дні й краби заповзали до кімнат.
Проте господарі не мали на що нарікати. За одержані гроші вони перебудували свій дім, зробили його двоповерховим, з балконом, заклали садок, на вікна поставили залізні грати, щоб не залітали ангели. Пелайо почав розводити кролів, тепер у нього була майже ціла кроляча ферма неподалік од села, і він відмовився назавжди від посади поліцейського. Елі-сенда купила собі лакові босоніжки на високих підборах, кілька барвистих шовкових суконь, у які вбиралася щонеділі, мов багата сеньйора. Єдине, що господарі залишили без змін, то це курник; щоправда, іноді вони мили його з хлоркою і обкурювали всередині, щоб позбутися гострого запаху курячого посліду, який стояв у всіх закутках.
Коли хлопчик почав ходити, батьки пильнували, щоб він не наближався до курника, а коли в нього почали мінятися зуби й він звик до запаху посліду, вони забули про свій страх, і дитина тепер гралася в курнику, дротяна сітка якого поржавіла й шматками випадала. Ангел до хлопчика ставився так само байдуже, як і до інших смертних, але покірливо, мов дворняга, терпів усі його примхи й витівки.
Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря. Він не втримався й, оглянувши ангела, знайшов у нього стільки хвороб у серці та нирках, що просто дивно було, як цей сердега ще живе на світі. Але найбільше лікаря здивували крила старого, які були такими природними в цьому організмі, що виникало логічне запитання, чому їх не мають інші люди.
Минуло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Новий будинок устиг постаріти, курник розпався зовсім, і безпорадному ангелові не було тепер куди подітися. Він тинявся двором, повитоптував городину, заходив до спальні, а коли його виганяли звідти віником, миттю опинявся на кухні; здавалося, він перебував одночасно в кількох місцях; подружжя дійшло висновку, що він має здатність роздвоюватись, ділитись на безліч своїх особин. Елісенда у відчаї плакала й бідкалась, що їй уже несила жити в цьому пеклі, повному ангелів.
За останню зиму ангел дуже постарів. Він ледь ворушився й майже нічого не бачив, погляд його геть затьмарився, він раз по раз спотикався, а все пір'я з крил повипадало. Пелайо, нарешті, пожалів старого, загорнув його в ковдру й відніс у повітку, де ангела щоночі трусила лихоманка й він стогнав, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою. Господарі занепокоїлись, щоб старий, бу-ва, не вмер, то тоді ніхто, навіть їхня розумна сусідка, не зможе їм сказати, що робити з померлим ангелом.
Та ангел не вмер тієї зими, а, навпаки, почав оклигувати. Кілька днів він сидів нерухомо у найвіддаленішому куточкові двору, дивлячись майже прозорими очима на перші промені грудневого сонця; потім у нього почало рости тверде й довге, як у великих старих птахів, пір'я. Іноді, коли ніхто не чув, старий наспівував пісні давніх мандрівників.
Одного разу Елісенді, яка вибирала цибулю в городі, раптом здалося, ніби морський вітер зриває бляшаний дашок над балконом; вона пішла до І
будинку і, визирнувши з вікна, яке виходило у двір, побачила, що це намагається злетіти ангел. Рухи його були невправні, він витоптав усю городину й мало не розвалив повітку. Нарешті йому таки пощастило здійнятися вгору. Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула. Вона ще довго дивилася вслід ангелові, який нарешті забрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку.
