На зло усім дитбудинкам, моя мама тоді все-таки видужала, а я повернулась додому.
Дивитись на неї було тяжко. Чорні кола під очима на неприродно блідому обличчі, худоба така, немов після голодомору 30-х. Колись вона була дуже красивою, не один статечний пан озирався їй вслід на вулиці. Та після того дня від тієї краси не залишилось і тіні. Згодом мати зовсім перестала слідкувати за собою, бо не мала для кого, а для себе – не було бажання. Життя для неї зовсім зупинилось.
А через місяць з'ясувалось, що не лише для неї – мого батька знайшли на смітнику… Мертвим.
Почувши таку новину, матір лише якось байдуже знизала плечима. А на запитання дільничного міліціонера: «Що робити з тілом?» - відповіла: «Робіть що хочете, можете навіть з'їсти!» - і, виштовхавши здивованого дядька з квартири, зачинила наглухо двері, промовляючи: «Ви йому, сволочі, все життя спаскудили. Подбайте хоча б про тіло, раз про душу не подбали.»
Тата на міському цвинтарі не ховали. Тлінні останки забрала з моргу його багаточисельна родина з села Н. і влаштувала достойну панахиду, де, в першу чергу, не забули звинуватити мою матір в смерті бідного чоловіка. Потім цю обставину дружно обговорили на поминках, запиваючи домашньою самогонкою. Найбільша дискусія розвинулась навколо питання, куди дивляться правоохоронні органи, що ту недостойну їхнього родича ще дотепер не посадили у в’язницю, а оту байстрючку не відвезли туди, де її місце – в притулок. Але, як оце завжди буває, самогонка раптово закінчилась і всі розійшлись по домівках.
Матір не це не відреагувала ніяк, а я ще була занадто малою, щоб усе розуміти.
Та на даний момент через два місяці мені виповнюється вісімнадцять і розумію аж забагато. Розумію навіть те, що знайшла вчора її на підлозі кухні вже застиглою. Сьогодні моя дорога і єдина мама лежить у вітальні серед парафінових свічок та дешевого мережива труни, а на кухні дядько міліціонер випитує мене, чи не знаю я часом, де покійна діставала товар.
Сьогодні я дізналась, що я – донька наркоманів. Що моя мама померла від передозування, а тато – від СНІДу. І, так як я неповнолітня, дитячий будинок мене все-таки не обмине.
- Завтра після похорону ти повинна з'явитись за цією адресою. - добрий дядько у формі простягнув візитку. – І навіть не думай утекти, все одно спіймаєм. - він оскалився майже по-дружньому і погладив по голові товстими пальцями. – Будь чемною.
Я грубо відмахнулась від такої ласки.
- Не потрібно бути такою норовливою, - в голосі міліціонера почулись погрозливі нотки, - бо ми так з тобою ні до чого не домовимось, - але руку з голови забрав.
А на прощання, натягнувши фуражку на лисину, буркнув:
- Розвелось вас, наркоманів, як собак нерізаних, - і пішов геть.
Я потішила себе, що це лише на два місяці.
На похороні матері я не плакала. Це, мабуть, тому, що не мала до неї надмірної любові.
Мене виховувала вулиця, яка дала, мабуть, єдиний скарб в моєму житті – друзів, в основному хлопців з подібних сімей. За весь час нашої дружби ми встигли спробувати всі спокуси, що пропонувало життя молоді. З тринадцяти років я курила, як швець. Десь приблизно з такого ж віку навчилася пити і не закусувати. Якщо дозволяли кошти, ми бавилися травою. А одного разу навіть довелося спробувати амфетаміни. Я тоді дві доби не спала і, на радість матері, прибрала у квартирі.
Та було серед нас одне табу – серйозні наркотики. З ними навіть одна історія пов’язана. Три роки тому до нашої компанії затусувався новий хлопчик. Він приїхав сюди здалеку і одразу ж почав з усіма знайомитись. Через деякий час новенький зізнався, що знайомий з мистецтвом варіння ширки, а невдовзі вирішив продемонструвати це вміння у себе вдома.
Сморід стояв такий, що не було чим дихнути. Коли вариво було готове, хлопець зважився першим його спробувати. Зі знанням справи, підкотив рукав вище ліктя, перев’язав гумовим шнуром руку і всадив голку шпріца у набухлу вену.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як його зсудомило, а з рота пішла піна. Ми не на жарт перелякались. Хтось здогадався викликати «Швидку». Не зачинивши дверей, ми дали з тієї квартири драла.
Через тиждень бідного хлопця поховали.
Нас ще довго викликали на допити в дитячу кімнату міліції. Та попередньо ми з друзями домовились, що нас там і близько не було і нічого не знаєм. Суттєвих доказів зворотного у службовців Феміди не було і нас невдовзі нас залишили в спокої. Після того випадку ми зареклися робити щось подібне.
Та наразі мене жде така сама тяганина на допити. Тільки на місці того хлопця тепер моя матір, яка роками зуміла приховувати свою залежність. Навіть від мене.
Наступного дня після похорону, приїхав той самий «добрий дядько» у формі та фуражці з якоюсь тіткою з великими окулярами на носі. Напевно дійсно боялись, щоб я не втекла.
Жінка мене уважно оглянула. Наче товар на базарі.
- Як тебе звуть, дитинко?
- Нявка Альпійська.
- Це у тебе справжнє ім'я? – прискіпливий погляд поверх окулярів обмацував моє лице.
- Мене всі так називають.
- Насправді її звуть Івашевич Ольга Антонівна, - вмішався в розмову дядечко у формі, - 1991 року народження. Через два місяці вона досягне повноліття.
- За тобою є кому доглянути?
- Ні.
- Товаришу майоре, на декілька слів.
Вони вийшли в коридор і хвилин з десять збуджено розмовляли.
- Ну гаразд, як вам буде завгодно, - я напружено вслухалась в ледве чутні слова жінки у великих окулярах. Досі невідоме почуття липкого страху зашкрябало десь на денці підсвідомості. – Та щоб не з'явились якісь непередбачувані родичі у цієї. Ви самі розумієте, зайві клопоти нам ні до чого.
- Я все ретельно перевірив. Родичів у неї дійсно немає. Вона одна, як палець.
- Що, навіть дідусів і бабусь нема?
- Це дивовижно, та її батьки – дитдомівські підкидиші. Ще й з вашого притулку.
- Он як! Аж шкода дівку.
- Іванно Іванівно, кого ви жалієте? Давити їх треба, наркоманів клятих! Ще й дітей плодять на мою голову!
- Щось вона не дуже на них схожа. Може дівчинка чиста?
- А яка різниця? – огризнувся майор. – Все одно рано чи пізно піде по батьківських стопах. Генетична схильність, як люблять висловлюватись професори, - він явно розслабився, навіть не здогадуючись стишити на останніх словах голос.
- Тихше, тихше, - цитьнула на нього жінка. – Ви ж не бажаєте проблем, чи не так?
Майор замовк, лише натужно сопів, немов після підйому пішки сходами на дев'ятий поверх.
- Ходімо до неї. Потрібно, щоб вона зібрала речі. У нас обмаль часу.
Парочка повернулась на кухню, де я з преспокійним виглядом пила каву і курила, розвалившись в кріслі. Я не мала ні найменшого уявлення, що готують мені ці двоє перестарілих службовців, та інстинктивно відчувала небезпеку, що Дамоклевим мечем нависла наді мною. Якнайбезтурботнішим виглядом я мала надію приспати їхню спостережливість за моєю скромною персоною.
Тітонька у великих окулярах сіла навпроти мене і заговорила до нудоти солодким голосом:
- Олечко…
- Нявка Альпійська, - безцеремонно перебила я.
- Гаразд, Нявко. Збирай речі. Ти їдеш з нами.
- Куди?
- Туди, де, я гадаю, тобі буде краще, ніж самій в пустій квартирі.
- І що я там робитиму?
- Познайомишся зі своїми однолітками. У нас є спеціальна соціальна програма для дітей-сиріт. Ти десь учишся?
- Ні.
- А чому?
- Не маю бажання.
- А бажання на роботу піти маєш?
- Не знаю.
- Заробляти гроші і витрачати потім їх згідно своїм уподобанням?
- Хм… Звісно. Хто ж цього не хоче.
- А для того потрібно мати освіту. І ми можемо тобі у цьому допомогти… якщо ти будеш сумирною та лагідною.
Я не люблю такої солодкавої мови. Вона змушує мене насторожуватись і недовіряти людям.
Не за слухами знаю, що безкоштовний сир тільки в мишоловці. Та я ще змалечку навчилась приховувати свої почуття від інших.
- Що потрібно зробити?
- Для початку – поїхати з нами. Будемо знайомити тебе з новим мешканням.
Чомусь я була переконана, що дитячі будинки всі як один обов’язково запущені. Та цей
таким не був. Фасад будинку пофарбований у фісташковий колір, дах накритий темно-бордовою черепицею. Металопластикові вікна, з яких на новоприбулу витріщались десятки цікавих очей. Нові недавно полаковані двері. Всередині досить чисто та затишно, не зважаючи на те, що меблі збереглися тут, мабуть, ще від сов деповських часів.
Кімната, в яку мене привели, вміщала дві великі шафи і чотири пружинні ліжка. Біля самого вікна стояв письмовий стіл. На одному з ліжок – валом скручений матрац. Тітонька, яка називалась Іванна Іванівна і за сумісництвом займала посаду директора цього дитячого будинку, вказала мені на свобідне ложе.
- Тут ти будеш спати. Зараз я розпоряджуся принести нову постіль. А дівчатка звільнять
для тебе частину шафи, щоб ти могла десь тримати свій одяг. – потім вона вказала на одну зі стін. – А он там висить денний розпорядок та правила поводження в закладі. У нас дуже строго. За непослух обов’язково передбачене жорстке покарання. Усе зрозуміло?
Я кивнула.
- Гаразд. Знайомся з дівчатами. А я вас покидаю.
Двері тихенько скрипнули і зачинились за спиною Іванни Іванівни. Я обвела поглядом своє нове пристановище. На інших ліжках сиділо троє дівчат. Одна з них була худою і високою, мов жердина, з короткою хлопчачою стрижкою та сережкою в носі. З таким зростом їй пряма дорога до баскетболу. Друга, на противагу першій, мала довге чорне волосся, досить пишні форми та інфантильний вираз обличчя. Третя була звичайною. Рідкі мишачого відтінку кучері, зелені очі. Вражала, правда, в ній неприродна блідість шкіри та погляд загнаного звіра. Вона здригалась від кожного шурхоту. Хіба можна так боятись?
Знайомитись з ними сьогодні я не мала бажання. Молода працівниця принесла білизну. Я розкотила матрац, застелила ліжко і лягла, скрутившись клубочком.
- Гей ти! – різкий вигук стосувався, скоріш за все, мене. – Ти хочеш, щоб ми перечіпались об твої валізи ногами?
Я обернулась і подивилась на руду. Так говорити з цієї трійці могла тільки вона.
- Чого вилупилась? Встала і пішла складати шмотки до шафи. Не думаю, що в тебе їх багато. Тому ми, по доброті душевній, виділимо тобі дві полиці. Ти, - руда звернулась до власниці загнаного погляду, - кулею навела порядок у своїх речах.
Дівчина з рабською покірністю встала і пішла виконувати наказ. Ця довготелеса жердина безапеляційно вважала себе в ці кімнаті царем і богом. Біда, що я не визнаю авторитетів. Тому, вислухавши цей грізний монолог, спокійно повернулась у своє попереднє положення. Та через якісь секунди була піднята на ноги і приперта спиною до холодної стіни.
- Запам'ятай, нікчемо, я двічі не повторюю. А ти змушуєш мене робити зайві рухи, - руда не любила, коли її слова пропускають повз вуха. А ще вона виявилась на голову вищою.
- Моє ім’я – Нявка Альпійська і мене можна попросити, - спокійно відповіла я.
В компанії двору, де я виросла, було двоє хлопців, які займались ай-кі-до. Одного разу я попросила їх навчити мене декільком прийомам. Мої хлопці ніколи мені не відмовляли.
Руда вирішила, що я – легка здобич. Хоч вона мала хлопчачі замашки, битись лізла суто по-дівчачому. Замахнувшись рукою, щоб вдарити мене по обличчю, дівчина явно не чекала, що її кінцівка невдовзі опиниться в заломленому стані поза спиною.
- Відпусти, стерво, боляче ж! – завила руда. А це ще навіть не ай-кі-до.
Я підкорилась, а та все не вгавала. Розмахуючи навсібіч кулаками, накинулась на мене, як бик на червону ганчірку. Я ухилилась і підставила їй підніжку. Руда стрімголов з грюкотом полетіла на підлогу. І затихла. А я перелякалась. Нахилившись над дівчиною, легенько торкнулась плеча.
- З тобою все добре?
Як виявилось, їй нічого не бракувало. Вона вмить вправно вхопила мене за руки і рвонула на себе. Ми покотились по підлозі, тлумлячи і тягаючи один одного за волосся.
Поки ми отак ділили статус вожака, хтось із дівчат покликав директора та охоронців. Нас примусово розняли.
- Гелено, я ж тобі вже казала, щоб ніяких бійок, але ти мене і далі не слухаєш! – нагримала Іванівна на руду. – Ти сьогодні залишишся без вечері. Щодо тебе… - директор зміряла мене з голови до ніг. – Як новенька, ти отримуєш попередження. Перше і останнє. Наступний такий випадок – і ти ночуватимеш в карцері.
Руда чомусь самозадоволено посміхнулась.
- Гелено, ти йдеш зі мною. Я бачу, що з тобою потрібно провести додаткову виховну бесіду.
Суто для себе я прозвала Гелену Баскетболісткою. Інфантильна особа з пишними формами називала себе дивним ім'ям Нікоретта. Я ж нарекла її Нікотиною, бо вона умудрялась потай від наших наглядачів викурити більше за мене. Щодо третьої мешканки, то їй навіть прізвисько не довелось придумувати. Її всі називали Щуром. Якось я поцікавилась у неї, чому не Миша або Щуриха? Це було б логічно, бо вона все ж таки дівчина. Але Щур відповіла, що й сама не знає, але їй не зле і так. І постійно озиралась по боках.
Два дні Баскетболістка мене не чіпала. Третього дня їй не сподобалось, що мої шкарпетки сохнуть на батареї, яка знаходилась біля її ліжка.
Іванівна вчинила, як і обіцяла, а я виправдовуватись не любила.
Карцером слугувало невелике підвальне приміщення без вікон. Окрім дерев'яної лави замість ліжка і ржавого відра замість унітаза, там більше нічого не було. Тьмяна лампочка погано освітлювала приміщення, від чого боліли очі. Сидячим в карцері не приносили їсти. Зате приходили особливі відвідувачі.
В зв’язку з тим, що в карцері не було вікон, я не мала жодного уявлення день зараз чи ніч. Лиш якось внутрішньо відчувала, що минуло досить багато часу. Нестерпно хилило до сну. Отже швидше день, аніж ніч. Та я не дозволяла собі заснути в надії, що про мене згадають. А щоб не заснути, рахувала на стіні подряпини, залишені моїми попередниками на помальованій масляною фарбою стіні. Мабуть уже вдесяте. Їх було рівно 103. Якщо помножити на кількість рахувань, то вийде тисяча тридцять. А якщо це число ще помножити на кількість годин, протягом яких я займалась цими безглуздими підрахунками, то отримаємо… Нічого не отримаємо, бо я навіть приблизно не уявляла, скільки часу вже тут знаходжусь.
Нарешті про мене згадали.
Скрегіт незмащених дверних петель вивів мене з роздумів про подряпини на стінах.
Спочатку в кімнату довгожердинна фігура Баскетболістки проштовхнула поперед себе стілець. На плечі дівчини висіла мотузка.
Найперше, що виникло в моїй голові – це цілком законне побоювання, що вона надумала повісити мене за ті кляті шкарпетки. Від таких особистостей можна чекати всього.
Слідом за Геленою з поважним виглядом увійшла Іванна Іванівна. Ця тітонька мене попереджала про суворість покарання, але щоб аж настільки!
Директор спокійно подивилась на мене і промовила своїм звично солодкавим голосом, від котрого мене одразу ж почало нудити. Чи то від голоду?
- Олечко…
- Нявка Альпійська, - поквапилась виправити її я.
- Я завжди називатиму тебе тільки Олечкою. І в твоїх інтересах зараз не пручатись, - жінка вказала Гелені поглядом, що та може приступати до виконання.
Я, мабуть зблідла гірше стіни. Невже мене чекає зашморг на гаку від тьмяної лампи?
Тепер Баскетболістка мала всю повноту влади, щоб відігратись. Вона грубо ухопила мене за одяг і силою посадила на стілець посеред карцеру. Стілець був гарний, дубовий, міцний, з підлокітниками. Руда дівуля прив’язала мотузкою руки до підлокітників, а ноги – до ніжок стільця так, що я не могла ними поворухнути. Робила вона це спритно й вправно, наче не вперше.
- Що вам від мене потрібно? Це не моя вина, що у вашому притулку нема навіть де шкарпеток висушити, окрім батареї в кімнаті! – та мої претензії для них були, немов писк набридливого комара, якого, щоб заткнути, потрібно придушити.
Руде стерво посміхнулося і занесло над моїм обличчям кулака.
- Стій! – зупинила її Іванівна. – Рано. Ти ще будеш мати таку нагоду.
Жінка підійшла, нахилилась і, дивлячись чіпким поглядом прямо у вічі, проказала:
- Олечко, дитинко, шкарпетки – це лише привід, щоб ти опинилась тут. І їх буде ще багато, допоки ти не виконаєш того, чого я від тебе забагну.
Я збагнула, що вішати вони мене не збираються. А гірше смерті що можна заподіяти? Тому заговорила трохи сміливіше:
- Та що ж ви від мене хочете? Вам немає більше що робити, як тільки знущатись над бідними сиротами? Ви – маніячка!
- Гелено, ти подивись, тут у декого голосочок прорізався! – Баскетболістка зайшлась квакаючим сміхом у відповідь на репліку директора. Жінка продовжила, взявши мене кістлявими пальцями за підборіддя. – Смілива дуже, так? – Наступним виявився добрячий ляпас. – Не можна хамити старшим за віком. Я лише хотіла, щоб тобі було добре, щоб нам усім було добре, а ти… Гелено.
- Комусь розповіси – уб'ю! – оскалилось наді мною нависле лице рудої.
Один короткий і чіткий удар – і я відключилась.
Мені марились велетенські жуки в білому нескінченному просторі. Чорні, з вусами і рогами. Але я їх ніскілечки не боялась. Я бігла серед них і сміялась, сміялась, мов мала дитина. Було справді легко і весело. Я не розмовляла з жуками, але розуміла, що їм в моїй присутності так само комфортно, як і мені в їхній. Захотілось стати чорною велетенською жучихою і зависнути в цьому білому просторі, споглядаючи решту вусато-рогатого шестилапого стада.
Я прокинулась на своєму ліжку, ніби нікуди і не відлучалась. Надворі вже давно панував день. Сонце в зеніті нещадно сліпило очі променями, зломленими віконним склом. Боліли руки та ноги рот мучили сухість та неприємний присмак ацетону. Якби не болючі зап’ястя, то першопричина того болю скидалася б більше на якийсь страшний сон.
І лише коли вмивалася, помітила, які сині кола під очима та яка маленька цяточка на руці. На тому місці, де у людей проходять вени. Увечері мені став зрозуміле марення про велетенських жуків.
Під вечір мене знову запроторили в карцер. Цього разу мої мучителі не крилися.
- Ви хоча б скажіть чим травите, щоб я знала, від чого потім лікуватися? Що там, в шприці? Кокс? Героїн? Шприц одноразовий?
- Аякже, буду ще на вас таку грошву витрачати! Ти хоч знаєш скільки коштує таке задоволення?
Отож це була звичайнісіньке домашнє вариво з макової соломки і ацетону. Цього разу марилися різнобарвні метелики.
Так продовжувався тиждень. Та всім було до лампочки, що мене так часто наказують карцером за найдрібніше. А, може, не лише мене?
Я зблідла і схудла, стала схожа на свою матір перед смертю. Мамо, мамо, чому ти пішла з життя саме тоді? Не могла почекати ще якихось два місяці? Тоді хоча б твоя донька уникнула цієї ролі. Але тобі, мабуть, теж байдуже. Сидиш собі на тому світі і нічого вже тебе не хвилює.
Присмак ацетону тепер переслідував мене постійно. Скоро я зловила себе на думці, що мої марення мені подобаються.
Все.
Приїхали.
Одного дня до мене підійшла Щур і попросилась піти зі мною перекурити. Ми з дівчатами в основному курили на задньому дворі притулку. Там росли густі жасминові кущі, які вигідно ховали подробиці нашого перебування там від очей адміністрації. Та Щур і там озиралась по боках.
Перші хвилини ми курили мовчки. У мене ніяк не виходило шосте поспіль димове кільце. Після деяких вагань, Щур наважилась заговорити першою.
- Бачу, тобі теж видають прописку в карцері.
- Тобто.
- Просто ти тут така не одна, - Щур закотила рукав сорочки.
Я жахнулась. У бідолахи вже не було живих вен!
- Тому я завжди ходжу в одязі з довгими рукавами. Тебе теж чекає така мода.
- Але за що..?
Щур розправила сорочку.
- Моїм батьком був місцевий бандюга. Його вбили свої ж. Матір я не пам’ятаю зовсім. Після смерті батька мені у спадок дістались чималі гроші і невеличкий будинок на околицях столиці. У них є час тільки до нашого повноліття. Поки ми тут, вони можуть робити з нами все, що завгодно. От ти ще можеш врятуватись. Тікай звідси якнайдалі.
- А ти?
- А я вже без цього не можу.
Не спавши цілу ніч, наступного дня твердо вирішила викрити аферистку. Ураганом Катріна увірвалась в кабінет директора і накинулась на неї з самого порога, навмисне не закривши за собою дверей.
- Я все знаю про ваші махінації! Ви робите з дітей наркоманів, а потім примушуєте їх віддавати вам своє успадковане майно за дозу кайфу!
Директор стояла спиною до мене і щось видивлялась у вікні. Вона навіть не зволила обернутись до мене.
- Я не знаю, як ви це мутите, але вам просто так не минеться! Я піду в міліцію!
- І що ти там цікавого розповіси? – з суміжної кімнати, що слугувала Іванні Іванівні особистою кімнатою, на мій крик, застібаючи ґудзики на сорочці, вийшов той самий дядько міліціонер, котрий вів справу моєї матері. Він неквапом підійшов до дверей і закрив їх поштовхом ноги. Від сили поштовху по коридору пішла луна, немов у печері.
З несподіванки я подалась назад. Перечепившись об килим, упала на канапу.
- Іванно, люба, документи готові?
Жінка в товстих окулярах відчинила сейф біля письмового стола і подала майору якісь папери. Правоохоронець присів біля мене.
- Донько, ніхто не бажає тобі зла. На ось, прочитай.
Букви скакали і розпливались перед очима. Та все-таки зуміла розібрати, що тримаю у руках договір дарування квартири моїх батьків на користь якоїсь незнайомої мені жінки, громадянки У. Завірений папір був у місцевій нотаріальній конторі. Навіть дата була виставлена. П'ятниця наступного тижня. Не вистачало тільки підпису. Мого підпису.
- Ви не маєте права! – я демонстративно жбурнула документ на підлогу. – Нічого підписувати не буду! Є ж врешті-решт центр у справах неповнолітніх, комісія і все таке. Я звернуся туди, але не дам вам обдурити себе та інших.
Майор лише посміхнувся.
- Ти думаєш, тебе там стануть слухати? Навряд чи. Ось учорашнє рішення тієї комісії. – чоловік простягнув ще один папір. – Та й підписати тобі це доведеться. Ти ще, на твоє щастя, не знаєш, що таке ломка. Люба, скільки часу дівчинка на дієті?
- Тиждень.
- Трохи замало. Але існують інші методи впливу на людей. Правда, сонечко? – майор погладив мене товстими пальцями по щоці. – А зараз іди до себе в кімнату і будь розумницею. Подумай. У тебе ще є трохи часу. Трохи менше двох тижнів.
- І хто сказав, що ми аферисти? – втрутилась директор. – Товаришу майоре, ви таке чули? Ми ж для них, невдячних, стараємось. А усі по-наївності думають, що гроші на ремонт приміщення, купівлю інвентарю, комп'ютерів і решти всього, чим діти тут користуються, нам з неба впали? Держава ж за всі роки існування незалежної країни виділяє суцільний мізер, якого навіть на харчування стає якраз впритул. Крім того, всі ці діти підписували папери добровільно, жертвуючи майно та гроші на процвітання притулку. Як подяку за турботу.
- Нічого собі турбота!
- Ти не кричи. – цитьнув міліціонер. – Подумай, поспи, а завтра приходь зранку і побалакаємо, як далі житимемо на цьому світі так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Та і не є ми вже аж такими паскудами, якими малює тобі нас твоя молода уява. Залюбки можемо запропонувати тобі альтернативу твоєму благочинству.
- Оцю? – я закотила рукави і показала синяки на венах від уколів.
- Ну навіщо ти так? Прикрий це паскудство негайно. Я зовсім інше мав на увазі. Ти нам віддаєш житло, а ми тобі забезпечуємо навчання у ВНЗ на твій вибір зі стовідсотковим влаштуванням на роботу після закінчення. Як тобі такий варіант. Я повторюю – подумай добре. А тепер іди до себе в кімнату.
У мене виникло враження неправдоподібності того, що відбувається. Що це мені сниться і невдовзі я прокинусь.
Та коли я дійсно прокинулась наступного дня, то застала ліжко Щура опустілим. Матрац ретельно скручений, стальний скелет пружин виблискував під променями ранішнього сонця.
За столом Нікотина сиділа і мирно читала книжку, перекидаючи в роті льодяник з-за однієї щоки за іншу.
- Що відбувається? Де Щур? – я вказала на постіль дівчини з мишачими косами.
- Та ти ж так міцно спала, що нічого не чула. Їй вночі погано стало. Свідомість втратила. Піна з рота пішла. Зсудомило всю. «Швидка» приїхала. Сказали, що схоже на якийсь там шок або приступ епілепсії. Повезли розбиратися.
Опис припадку Щура Нікоретою здався мені дивним чином схожим на той, який стався з хлопцем, котрий «умів» варити ширку.
Через три дні, на похороні Щура, я дізналась, що її звали красивим іменем Олексія.
Після того смертельного випадку, я почала задумуватись над тим, що я приймаю всередину. Ця смерть стала причиною мого другого самовільного походу до кабінету директора.
- Це ви її вбили! Ви! Ви! Ви!
- Не рипи на цілий дім, - закривала мені рота Іванівна.
- Буду кричати! Хай усі знають, чим ви тут займаєтесь зі своїм коханцем майором! Аферисти! Убивці!
Жінка швидко підійшла і, схопивши мене за волосся, рвонула назад. Я заскавчала від болю, мов недобита собацюра.
- Слухай сюди, байстрючко, - зашипіла вона змією, - те ще не знаєш, з ким стаєш до ґерцю. Я радила би тобі по-доброму підписати документи. Це, до речі, в твоїх життєвих інтересах. Притулок і так рано чи пізно отримає майно. Навіть після твоєї смерті, над якою ніхто плакати не буде. А тепер марш звідси, - Іванівна, тримаючи мене за коси, відкрила двері й штовхнула прямісінько на якогось чоловіка в сірому плащі та з великою сумкою через плече. Поштовх був досить сильним, але він, прийнявши його на себе, встояв.
- Ну і як Ви поводитесь зі своїми підопічними?
- А Ви, перепрошую, хто такий?
Чоловік вийняв з кишені невеликі посвідку.
- Я – журналіст. Працюю в одній із обласних газет. Антін Кошеля. Днями я телефонував з приводу статті про притулки. Так як цей дитячий будинок займає в рейтингу найкращих перше місце, я хотів би ближче познайомитись з його життям та благоустроєм.
- Так, так. Щось таке пригадую, - Іванна Іванівна поквапилась прибрати свого пормального вигляду. – У Вас цікаве псевдо. Проходьте.
- Це не псевдо. Це ім’я.
- О! Чай? Каву?
Двері у мене перед носом зачинились. На ключ.
Тоді, вперше і востаннє побачивши Вас, я чомусь зрозуміла, що ви не той журналіст, який здатен лише хвалити. Вдруге я в цьому переконалась, прочитавши крамольну статтю на одного високо посадовця Вашого авторства в одній із газет області. Ви тоді сказали, що цей притулок найкращий з усіх місцевих. Я ж хочу, щоб люди знали й інший бік медалі. Тому тайкома від усіх я вже другу ніч поспіль пишу Вам цього листа. Бо переконана, що я – не остання їхня жертва.
Повідомляю, що твердо вирішила нічого не підписувати. Хоч мене попередили про наслідки.
Окрім того, хочу, щоби цей лист став своєрідним заповітом. Як там зазвичай пишуть? Будучи в свобідній волі і при добрій пам’яті, заповідаю увесь мій батьківський спадок на користь притулку в місті М. Ним опікуються сестри з ордену Василіянок. А побудований він при міській церкві. Я колись туди приїздила провідувати подругу. У неї внаслідок ДТП загинули одночасно тато і мама. Шкода, що я не потрапила в той притулок. Можливо тоді моя доля склалась би інакше.
Сьогодні 23 травня 2009 року. Звати мене Івашевич Ольга Антонівна (Нявка Альпійська). Щасти.
Епілог.
- Сьогодні тобі би виповнилось вісімнадцять. А я тебе зовсім не пам’ятаю. От, приніс тобі гвоздики. Сподіваюсь, вони тобі сподобаються, - чоловік опустив червоні квіти на ще зовсім свіжу могилу. – І хрест тобі гарний знайшли, і на фото ти просто красуня. Я все зробив так, як ти заповідала. Оформив твій лист, як заповіт. Ось, тримаю в руці примірник газети з твоєю сповіддю. Це була бомба! Ти навіть собі не уявляєш, як усі одразу ж заметушились! З’ясувалось, що у цьому притулку помирали діти. Адміністрація на запитання міських органів, в чому причина, завжди відмазувалась тим, що це діти з неблагополучних сімей, вирощені вулицею і до того часу, коли потрапили в дитячий будинок, вони могли набратися всілякої зарази. А медицина на дуже паскудному рівні, а на лікування кошти мізерні, а діти їм не жалілись на хворобу, бо не вважали за потрібне довіряти директору свої негаразди. І взагалі, чи мало з притулків дітей помирає? Та цього разу їм так не минулось. Обласна прокуратура відкрила одразу ж дев’ять кримінальних справ. А твій лист слугує в них одним з найважливіших доказів. Директора та майора міліції усунули з посад та заарештували. Провели ексгумацію поки-що чотирьох тіл померлих дітей. Характерним виявилось те, що причиною смерті в усіх випадках стало передозування наркотиками. Цікавим виявився і той факт, що перед смертю діти підписували договір-дарування спадку на користь якоїсь громадянки У., особу котрої ще встановити не вдалось. А щодо їхньої балаканини про ремонт і комп’ютери, то їй теж є спростування. Колишній вихованець, а тепер депутат якоїсь там ради, пожертвував того року чималу суму на користь закладу, в якому виріс і рахує своїм справжнім домом. І всі про це знають, бо місцева преса (і не тільки) роздула цей факт до масштабів всесвітнього потопу. Але ти не хвилюйся. Я особисто подбаю, щоб справа було доведено до логічного завершення. А тобі дякую за інформацію. Бомба! Шкода тільки, що я трохи спізнився і застав тебе уже в труні, коли приїхав туди вдруге разом з оперативниками обласного правоохоронного відділку. Спочивай, Нявко. Я ще навідаюсь.
Антін Кошеля підняв свою велику сумку з землі і перекинув через плече. Ще постояв мовчки хвилин зо три, перехрестився, доторкнувся до дерев’яного хреста і попростував до виходу з цвинтаря.
28.03.2009р. Калуш