Народився Вен у звичайній сім'ї. Можна сказати в хорошій сім'ї, бо в них були продані лише три татові пальці і мамині вуха. А так вони щодня продавали свою силу. Так було доти, поки той з Великих, якому вони продавали свою силу, не вигнав їх. Що там сталося ніхто з них не взнав. Силу вже ніхто не купував. І вони змушені були продавати щось з себе. Спочатку було продано татові очі, шлунок, волосся. Потім мамині. Але ці гроші дуже швидко танули. Коли все що можна було вже продане, прийшов Посередник для серйозної розмови. Мати плакала, Батько мовчав. «Ні!, ні, ні!» - кричала мати. Батько врешті заперечливо похитав головою. Посередник щось прошипів і зник. Він приходив по батькову душу. Вену тоді було одинадцять років. Батьки довго радилися. Він був непроданим і якби йому вже виповнилося 15, він міг би піти з міста деінде, хоч би і в Вільне місто. Хлопчик і сам мріяв про це, бо між дітьми про те місто ходили легенди.
Батьки вирішили продати Венове волосся. Воно було гарне: чорне, блискуче, кучеряве. Так і сказали Посередникові. Вен, як дізнався про це – втік з дому. Всі мрії про волю було знищено. Спав у якомусь завулку. І тоді піднялася імла. Отямився уже в залізній клітці і іншими Нічними. Їх вже тягли на Базар Посередники. Займався день.
Його волоссям спокусився старий сивий дідуган з Великих. Він назвав ціну, їх обох завели до темної кімнати і… Вен не знав як саме це сталося, але в нього було відчуття, що в нього щось вкрали. Коли їх вивели, Вен жахнувся. У діда була його чорнява, кучерява шевелюра. Хоч він і бачив раніше продаж, але бути самому проданим! Дідуганові піднесли люстро і він задоволено поправив венове волосся. Потім був зачитаний договір, підпис. Підійшли батьки отримати гроші. І тут почувся крик, всі дивилися на нього, Вена. Чоловік , що тримав дзеркало перед дідуганом, повернувся і хлопець побачив себе: його волосся було сивим. Гидким і сивим.
«Срібне! Дивіться – воно ж срібне!» - залунало з усіх боків. Щось ображено буркотів дідуган: «Не блискуче зовсім…Чому?»
Справді, його волосся, тобто венове волосся не було блискучим, а на очах ставало все тьмянішим. Хлопця переповнила радість. Він – Непроданий! Це зрозуміли всі і враз зашуміли. Батьки кинулися до Посередників: «Просто слово «блискучий» не було записане в угоді», - з відчаєм повторювали вони. Посередники заметушились, перечитуючи договір. «Блискучий» в тексті було. Батьків відкинули від помосту, а його кудись поволокли. Лиш у цю мить йому стало страшно. Згадались розповіді про смердючі підземні болота. Саме туди його і поволокли. Дороги він не постеріг. Добре врізався йому в пам'ять сморід і жах. Всеохопний, все підкорюючий жах. Його все тягло і тягло в глибину. Він не міг боротися. І раптом він відчув знову ту мить, коли побачив на дідуганові своє волосся. Це допомогло йому виринути. Біля болота вже нікого не було. Він почав гарячково шукати хоч якусь опору, щось намацав , став міцніше і роззирнувся. Недалеко був берег, але як недосяжно недалеко. Нараз почулись якісь звуки і він з жахом помітив стовп туману, який незбагненим чином рухався сюди. Цей стовп був дивно схожим на людину. Вони тоді довго проговорили: Вен і Перший Бунтар, який допоміг хлопцеві вийти на берег. «Ти – особливий, бо ти виринув!» - сказав привид на прощання і зник.
Тепер попадатись не можна, бо тепер до смердючих боліт його вже не потягнуть. Його купить Він. І тоді він ходитиме, мов той Третій Бунтар.
Вен чув шепіт і булькіт, так перемовлялись Посередники. Людською мовою вони говорили лише на торгах. Вен мчав, роблячи безліч поворотів і стрибків. Посередники були дуже швидкі на таких гонах.
Враз перед ним з'явилась якась тінь. Розминутись можливості не було, тому він ривком кинув її позад себе. Лише почувши людський зойк, зрозумів: то був не посередник, а дівчина. Посередники з'юрмилися над нею, а вона відчайдушно борсалася. Про нього забули. Він вже хотів піти геть та щось спинило його. Він заховався серед діжок, що тут стояли, і почав слідкувати за Посередниками. Дівчину вже зв'язали і збиралися нести. Лишилось двоє, інші розбрелися за здобиччю. Він пішов за тими, що несли дівчину, ховаючись і крадучись. Бо Посередники о такій порі були сторожкими мов пси. Може то імла додавала їм сили. Майже всі гроші з Нічних йшли їм в кишені, а Нічних завжди було багато. Дівчину доправили до клітки, вштовхнули туди і зникли. Дівчина була першою сьогоднішньою здобиччю. Вен спробував зняти замок, але марно. Нараз звіддалік почулося булькання – наближались Посередники - Вен зник в імлі.
Незабаром зникла і імла, полювання скінчилось. Вен простував на базар. Торг на усіх ринках був у розпалі. Поснідав на продуктовому, з цим проблем не було, гав вистачало, і пішов на Великий, де як завжди яблукові не було де впасти. Вен повільно йшов, роззираючись довкруг. Це була стихія їхнього міста, їхнього життя. Тут продавали все, починаючи від пальців і вух, і закінчуючи почуттями і душами. Якийсь старий намагався домовитись з Посередниками про продаж душі онука – дворічного калічки, що сидів на візочку, дивлячись на світ сумовитими очима. Посередник відмахувався від нього, але старий ліз й ліз до нього. З іншого боку батько продавав руку. Венову увагу привернув натовп. Він підійшов: «О, це – рідкість!». Продавали кохання. Двоє, юнак і дівчина, ще зовсім юні, стояли на ешафоті, трохи далі стояли двоє Великих. Внизу стояли батьки обох пар. Видно Великим захотілося дати своїм дітям справжнє почуття, яке вони не могли відчувати. Договір був зачитаний. За знаком Посередників Великі і люди повернулись один до одного обличчям. Закохані не витримали і злилися в останньому поцілунку. Щось блиснуло і коли розвиднілось, то парочка ще стояла разом. Але якою карикатурністю видалася їхня поза. Ніби відчуваючи це, вони відсунулись одне від одного, байдуже і здивовано дивлячись один на одного. Кожен з них отримав гроші і вони спустилися з ешафота. Дівчина долонею витерла собі уста. Великі зійшли в обіймах одне одного, кохання ЛЮДЕЙ сіяли їхні обличчя. Одного разу було, що один із закоханих виявився Непроданим. А його кохана вже не любила його…
Там мати продавала свою любов до дитини. Таких торгів тут щодня було сотні. Ось і клітка Нічних. Вен протиснувся поближче до неї, шукаючи дівчину. Жінок було декілька. Три з них були застарими, лишалися ще дві. Одна була такою приємною блондиночкою, з ладненькою фігурою. Венові захотілося, щоб це була саме вона. Друга – малопомітне створіння. Маленька, худенька, з блякло жовтими пасмами волосся і сірими очима. Котра з них? Раптом один чоловік в клітці похитнувся і обидві дівчини ледве не впали. Пролунало два «ой» і Вен зрозумів: «Та – друга!» Ну що ж. Якщо вона продає щось поширене, можна буде дати на лапу Посередникові. Хлопець відійшов убік, щоб дістати гроші. Закавулок був темний, лише згори падав один-єдиний сонячний промінь. Вен стягнув шапчину, у якій ходив постійно, і дістав з неї гроші. Не густо. Але повинно було вистачити. Підвівши голову на пару секунд завмер здивовано, побачивши на темних стінах багато сріблястих блискіток. А потім зрозумів, скуйовдив волосся, до якого за сім років уже звик. Проте на себе дивився рідко. Біля стіни стояла діжа з водою. Нахилився, вдивляючись у відображення. У юнака на тремтячому свічаді води було обличчя з широкими вилицями, рівні густі брови, майже класичний ніс, рішучі уста. Очі мали темно-синій, майже чорний, колір, вони вперто свердлили своє відображення. Ореол блискуче-сріблястого волосся укутував голову, мов корона. Захотілося усміхнутись самому собі. Та зрозумів, що посміхатись розучився. Звуки труб нагадали чому він тут. Натягнувши щільно шапчину кинувся у натовп. Вен спізнився – торгівля вже почалася. Продавали блондиночку. Купив її котрийсь з Великих. Вона вже певно не раз була Проданою. Ось вивели і його дівчину. Вен тихенько свиснув – ця якраз на помості стояла вперше. Він вже давно навчився вирізняти таких людей. Поведінка худорлявої дуже відрізнялася від блондинчиної, ця помітно тремтіла. Продавали її серце – товар з недешевих. Вен помітив біля помосту кілька постатей – певно родичі. Йому пригадалися власні торги.
«Господи!» - хлопцеві ледве не стало погано. Її серце купував той самий старий, котрий купив його волосся. Вен пізнав би його серед сотень Великих. До того ж й нього до сих пір була венова шевелюра. Чорна, кучерява, але не блискуча. Проте все одно його власна. Захотілося кричати, проте Вен здушив себе. Почалися торги. За 7 років вони дещо вдосконалили: тепер не треба було йти до темної кімнати. Саме поле ешафота робило все, що треба. Була навіть можливість демонструвати, певна річ дещо умовно, проданий орган. Зачитали угоду, сяйнула блискавка. На грудях старого засяяло щось на зразок рубіна. А на грудях дівчини тьмяно поблискував чорний кристал. Його серце. Почали ділити гроші. Дівчина стояла бліда, мов у трансі. Її серце (тепер уже її) почало змінювати колір. Воно все світлішало, аж поки нарешті не стало ще яскравішим, ніж те, що колись їй належало, а тепер поволі згасало на грудях старого. Нове серце дівчини сяяло рубіновим, лише грані залишились темними. Один-єдиний зойк вирвався із десятків горлянок: «Не продана!» Батьки обговорювали деталі угоди. Знов. Знову бідкався старий. А у Веновому мозку дзвеніло одне слово: «Не продана!» А потім мороз побіг шкірою – імла, смердючі болота…Хлопець усвідомив що на неї чекає. Мовчки виліз з галасливого натовпу і обійшов його. Зараз весь базар стояв тут. Он старий з візочком, але вже без онука, в очевидь йому все ж таки вдалося продати його. Он мати, вже без дітей, тепер вона вільна! А он закохані стоять поруч, і навіть не повернуть одне до одного голови. І всі вони кричать: «Не продана!» Це для них звучить прокляттям: «Не продана!» «Не така, як всі!» «Вони погрожують їй і ніби ще комусь: «Не продана!» з їх горлянок виривається звірині рики. І хлопцеві з кожної такої горлянки тхнуло смердючими болотами. «Не продана!»
Він поспішав за вартою. На добрих конях вони мчали і мчали. Та і він був добре натренований щоденними ловами в імлі. Однак все одно відставав. «Господи, вони їдуть за місто!» Як пройти? Він усього раз чи два був за містом, дуже вже пильно його охороняли. Останніми зусиллями надав ходи і досягнув будки в якій везли дівчину. Скочив на приступку, зазирнув униз і зрадів. Ох ці економні Посередники! Вони ніколи не викидали нічого старого. Ця буда раніше їздила по вузьким роєчкам, тому для вулиць поставили ширші вісі, а старі не зняли. Все ближчав пост, добре що нікого не зустрінеш зараз - Базар. Вен почав обережно просуватися під дно буди, проповзаючи своїм худим тілом над діючими вісями, що крутилися. Врешті він промив небезпечні місця і досить зручно вмостився на старих вісях. Будка стала – сторожа на брамі підійшла і щось заджерготіла до Посередників. Вен повернув голову і завмер від жаху. Прямісінько на нього дивилися голівки забитих цвяхів… на собачій морді. Хлопець видихнув – за стільки років він вже знав, що собак змушують служити Посередникам. То ж він приготувався до найстрашнішого, того, що буде попереду. За якийсь час будка спинилася в лісі перед входом в печери. Смердюча нора. Посередники потягли дівчину вглиб. Жодної змоги розібрати дорогу не було, стояв страшенний сморід, то ж хлопець влетів у залу печери саме в ту мить, як дівчину кинули у воду. Вен заціпенів на мить від її крику. І це ледь не коштувало йому життя. Лише в останню секунду встиг сховатись від Посередників. Вен, важко дихаючи від швидкого бігу, підскочив до болота. Дівчини ніде не було видно. Виходу не було. Він відступив на крок і пірнув з розгону, довелося попірнати кілька разів, перш ніж він побачив її. Вона виринула сама… отже – особлива. Дивилася на нього здивовано. Він лише махнув рукою в напрямку берега, і його знову поринула смердюча темрява. Коли виринув, дівчина вже була поряд з дуже переляканим виразом обличчя. Побачивши мене вона трохи заспокоїлася і всміхнулася. Я теж їй всміхнувся. Ми вибрались.
Ми сиділи не березі мальовничої річки. Небо було ніжно-блакитним, світило сонце, дув вітерець. Ми викупались, кожен окремо, і сушили одяг, лежачи з двох боків величезного куща. А потім мовчки роздивлялись одне одного. Вона була навіть симпатичною, років тринадцяти-чотирнадцяти. Чистим її волосся мало колір блідого золота. Очі світилися теплом, носик ще по дитячому задертий догори. Кілька дрібних веснянок. Я здивувався, дізнавшись, що їй вже п'ятнадцять. Якби її сьогодні не продали, вона подалася б до Вільного міста. Він згадав свої мрії: «Ти також втекла з дому?» Вона лише скрушно зітхнула. Вперше, коли він зняв свою шапчину, вона здивувалася. Довелося розповісти свою історію. «Ти й такий гарний!» - втішаючи, мовила вона. Його чомусь взяла злість і він відвернувся, червоніючи. Так вони прожили декілька днів. Якось, дивлячись ввечері на зірки, вона сказала: «Цікаво, які вони?» Він з подивом поглянув на неї. Таких питань він ніколи не чув, висловлених уголос, лише часом ставив їх собі.
Вони пішли дорогою на південь, тримаючись за руки. Незабаром вони зустріли подорожнього, який всміхнувся, глянувши на них. Дідусь як дідусь, тільки він мав при собі дивного яскравого птаха – папугу і загадкову скриньку. «Хочете знати свої долі?» «Так!» «То, будь-ласка, беріть!» Він крутнув ручку збоку скриньки, вона відкрилася в залунала музика. Такої мелодії їм жодного разу не довелося чути в кварталах Проданого міста. Мелодія сумна в весела водночас. Папуга скочив у скриньку, зиркнув на молодь блискучим оком і вихопив два шматочки паперу, згорнені в трубочки. Вен розгорнув свою:
«Зірко, сяй на небі
Скільки хочеш.
Але яскраву, хоч і згасне,
Пам'ятають!»
А в неї:
«Те, що тобі дано, не продається.
І купити його не можна.
У тебе їх троє!»
«Що це?» - здивувалися вони. Але старий лише загадково посміхнувся. Надвечір вони всі спинилися на ночівлю. «Куди ж ви прямуєте, дідусю?» «У Продане місто». «Навіщо?» «Дарувати долю…» «А хіба ви не знаєте, що вам не дадуть торгувати Посередники?» «А я не торгувати йду, а дарувати…» Юнак і дівчина мовчали. Вен згадував Першого Бунтаря і страту Третього, згадував Посередників, закоханих, що байдуже дивилися одне на одного. А дівчина згадувала продаж її серця, свої дитячі мрії і останні, найщасливіші, дні свого життя. Вони одночасно поглянули одне на одного і мовили: «Ми – повертаємось!» Ще довго розмовляли юнак з дідусем, а можна здалеку дивлячись подумати, що розмовляли два сивих старих. Страшна правда розкривалася юнакові. Нового значення набували всі чутки і дії, всі особи його життя. Колись давно люди жили гарно, хоч не рівно, але мали можливість жити. Та одного разу перша людина продала свої почуття. З цього все і почалося. І тепер у скруту люди змушені продавати себе, бо нічого іншого не мають. Проте залишались ті, хто протестував – Борці. Щоб вони забули свої думки в них забирали Душі. Поволі, покоління за поколінням всі звикали до продажу. Діти змалку ходили на базар. Та і це не було найстрашнішим. Знайшлися розумники, які захотіли торгувати почуттями і душами. Лише один крок залишився до перетворення у недолюдків. «Хто ж купує всі душі?» - замислився юнак. Старий здригнувся і замовк. Врешті дідусь сказав: «Він щось середнє між чортом, богом та людиною. Він дуже страшний.» «Я його бачив. Але він один, крім нього ніхто не купує душ.» «Ні, більш ніхто на це не здатен.» Такі розмови йшли всю ніч. Вони поверталися в місто.
Але дійти до нього їм не вдалося.
У Проданому місті починався день. Їх зловила імла, що немов гадина обвивалася довкруж усього міста, довкруж всього світу, поглинала кожну людину. Їх схопили Посередники і потягли на Базарний ешафот. Вони стояли в цій імлі, та їх не могли розділити, тому зв'язали разом. «Не бійся! - прошепотів Вен, - я з тобою». Дівчина притиснулася до його грудей: «Я теж тебе люблю». Вен здригнувся і зазирнув їй у вічі. Те, що він там побачив не могла сховати імла. Він нахилився і поцілував її уста. А імла довкруж них завила і засичала стома голосами. А він ще раз і ще раз цілував її. «Це були найкращі дні мого життя,» - сказав він. «І мого…,» - відгукнулася вона. А імла вищала і завивала, гавкала і кричала нелюдськими голосами. Звідусіль почали сходитись люди, а імла клубочилась. Ще ніколи ніхто крім утікачів не ходив у імлі. Їх гнав сюди Він. Він черпав з їхніх душ свою силу. Імла клубочилась. А юнак засміявся, і засміялась дівчина. І їхній сміх дзвінко піднявся над імлою. «Не куплені!» І люди здивовано піднімали схилені сірі голови, і щось прокидалося в їхніх очах. А імла клубочилась. Юнак і дівчина заспівали. Співали про свою любов, і ця пісня здійнялася над імлою. До них долучилася шарманка дідуся. І люди дивились один на одного і прокидались.
А імла клубочилась. Посередники завмирали ніби статуї. І імла відступала. Вона тікала. Вперше на світанку в Проданому місті було світло. І ніхто нічим не торгував, і теж вперше.
Враз по ешафоту ніби вдарила блискавка і з'явився Він. Усі люди миттєво опустили голови. Посередники зарухались.. вони скупчились довкола ешафоту. Юнак міцніше обняв дівчину і глянув на Нього. Те, що хлопець побачив могло нажахати кого завгодно. Венові стало страшно. Але потиск коханої подолав той напад страху.
«Що продається?» - загробним голосом запитав Він. «Душі і любов!» - відповіли Посередники. «Своє рабство!» «Ціна?» Був зачитана Угода і Він втупив свої очі в юнака. Юнак свого погляду не відводив. Зав'язалася боротьба не на життя, а на смерть. Вони змагалися – зв'язаний юнак і лихо всього світу, любов і огида, свобода і рабство. Та сили були нерівними. Юнак слабшав і гас. Дівчина це відчула. Вона хотіла віддати хлопцеві своєї сили, але як? Тендітна дівчина підвела погляд на Нього. Він це відчув і звернув свої очі на неї. І вона, маленька і тоненька, витримала його. І захитався Він від того погляду. За ці секунди перепочинку юнак набрався снаги, хлопець знову підвів очі на Нього. Дівчина почала падати, та Вен підхопив її. Поцілував її у маківку і це додало їй сили. Стояла напружена тиша. Двоє слабких людей боролися за свої права, за свою любов, за свою свободу. І раптом знов заспівала стара шарманка. І від її мелодії знову люди почали підводити голови. Їхні погляди, мов списи схрещувались на Ньому. І Він захитався. І завили Посередники. І заспівали юнак та дівчина, і підхопили ту пісню люди. Вдарив грім і блискавка, захиталася земля і виповзла знову імла. А коли вона розвіялася, Його вже не було, зникли Посередники. Лише лежали на ешафоті юнак і дівчина, обіймаючи одне одного. Люди кинулися до ешафоту і підняли їх високо над головами. Їх бачили всі. І стояв старий шарманщик і дарував усім долі.
«Зірко, сяй на небі
Скільки хочеш.
Але яскраву, хоч і згасне,
Пам'ятають!»
А в неї:
«Те, що тобі дано, не продається.
І купити його не можна.
У тебе їх троє!»
ЛЮБОВ! ВОЛЯ! ДОБРО!
Які вони, зірки? Їхні душі летіли між зірок на крилатім коні.
А люди в місті знов жили. І ніхто тут більше не продав ані себе, ані свої почуття, не було Посередників, імли і ходив містом старий дідусь, даруючи долю.
В Щасливім місті починався день.
