Маю. Для тебе, хоч зірку з неба )))) Читай на здоров*ячко )))
Тоді в місті перестали б іти дощі.
Життя змусило мене зненавидіти дощ – цю млойку масу небесної води в усіх її проявах: зливи, громи, блискавиці, тупо нудне гупання, хлюпання і хлипання крапель по шибах, дахах, відливах вікон, водостічних канавах, калюжах, парасолях, куртках, руках, очах, волоссі, телефонних будках, клейонках, натягнутих на газетні палатки, кіоски та лотки на базарах. І мжичка, яка в’їдається в саме тіло навіть через щільний шкірний покрив та осідає там у вигляді холодної роси. Він завжди наглюком вривається в мою особисту спеку і зачиняє або вдома на сім засувів урагану, або в душній кав’ярні наодинці з зеленими стінами під пильним наглядом зелених стін та старого бармена, який за роки роботи тут зумів напрочуд гармонійно зростись із дерев’яним шинквасом.
А ще буває, що ці, так невдало передбачувані метеорологами, погодні умови ув’язнюють мене глибині чужих очей. Не торкаючись один одного, я і чужі очі завжди сидимо навпроти. Ніколи разом, тільки навпроти. Ніколи не торкаючись, тільки дихаючи тяжко в ще нерозпізнаних почуттях не то страху, не то захоплення. Страху, що дощ залишить мене в тому полоні навіки. Захоплення… хіба що переплетенням ароматів дешевого коньяку в дорогій каві з терпким цигарковим димом.
А тут вже головне не зациклюватись.
Тому я відвертаю голову в намаганні все ж таки знайти ту лінію зрощення бармена з деревом шинквасу. Та для цього треба, щоб він вийшов за межі того куцого простору, заповненого пляшками з алкогольними етикетками, дзеркалами, які обов’язково створюють ілюзію подвійності всього, що знаходиться на полицях, автоматом, який вряди-годи вихлюпує зі свого металево-пластмасового нутра сурогат «італійського» еспрессо та комп’ютером, який вас ніколи не обдурить при розрахунку вартості запропонованого і спожитого, враховуючи навіть ті краплі кави, що падають з ложечки на накрохмалену скатертину.
Я так давно ніде не зустрічала накрохмалених скатертин!
Та бармени – не волхви, думок читати не вміють. Вони здатні лише посміхатись посмішкою Бельмондо та до блиску вичищати бокали, стакани, келихи, стопки, рюмки, поверхню шинквасу та буклети меню.
Отак і цей. Помітивши мій тимчасово-нездорово-надмірний інтерес до його персони, який, мабуть, вповні читався в моєму погляді, показав, як демонструє художник картини на виставці, пожовклі від часу чи тютюну тридцять два і вчепився за наступний келих. Ця робота йому явно подобалась. По колу. По колу. По колу. Знову і знову. Чистота і блиск.
Мене заїло, як то кажуть. Я мусила знайти ту межу вростання людини в лаковане дерево. Ну мусить же бути хоч якийсь спосіб це дізнатись. Та на мої безсоромні та наглі спроби примусити цього пристаркуватого типа в чорній жилетці та білому метелику поверх бордово-малинової сорочки принести мені відполіроване меню, він лиш відпрацьовано посміхнувся і жестом відіслав до мого столика офіціантку.
Шкода.
Не вдалося.
Мушу тепер пити другу каву.
За останні п'ятнадцять хвилин.
І повертатись в полон чужих очей.
Які не торкаються, лише дихають.
Дощем.
Холодом мжички.
Зачиняють вікна і двері, не даючи можливості для втечі.
Втечі…
Що я тут роблю з ними?
Що вони роблять зі мною?
Зіжмакані купюри аж ніяк не вписувались в загальну картину блискучої шкіри книжечки рахунку.
Ми нічого один одному не сказали.
Просто сиділи.
Я за одним – столиком, він – за іншим.
Я – в товаристві зелених стін, він – красивої жінки в зеленій сукні.
Ми завжди приходимо сюди, коли дощ. І, можливо, десь серед інших думок, завжди пробуємо вгадати, що було б, якби я не курила, а він був самотнім одинаком, який втомився від надміру порожнечі світу в ньому?
Тоді в місті перестали б іти дощі.
22.07.2009 р. Калуш.
Відповідь від: 06 Березня 2010, 11:27:05
А це я так Іздрика та Андруховича начиталась )))
Корінням до неба.
Якось я раптово сама для себе збагнула, що чудес не буває. Бувають прості закономірності, які подекуди трапляються з людьми всупереч їхній волі.
Отак от.
Чудес нема.
Не було навіть чуда в тому, що прийшло це раптове переконання з самого ранку, коли надворі лише сіріло, а мені захотілось в туалет. Закономірність, яка з’явилась у вигляді переповненого сечового міхура недоспаною ніччю серед сну, який не встигла доснити.
Шпортаючись об усі пороги та розтягнуті по цілій хаті телевізійні та інтернетні дроти, дочвалала (таки досунула) до бажаних дверей, які розперло від надміру вологи у повітрі за останніх два тижні. Тому вони не закривалися і не відкривалися. Я навмисне залишала їх трохи привідкритими, бо одного разу вже на них молилась. А потім прийшов столяр і пояснив мені, що молитва тут зайва.
Дійсно. Двері ж не святі.
Тому чудес нема.
Кожна людина знає, або хоча б раз в житті відчула, що найрозумніші думки нас відвідують у тій кімнаті, де організм зазвичай звільняється від зайвого. Ну і правильно – шлаки вийшли, а на їхнє місце прийшов розум. От тільки тоді стає незрозумілою поведінка Архімеда, який саме у ванні під волання: «Еврика!» - відкрив закон співвідношення маси тіл. Чи, для прикладу, обставини формулювання Ньютоном закону всесвітнього тяжіння. Пам’ятаєте? Йому ще в той момент яблуко на голову впало. З усієї сили, мабуть,бухнуло. І, безперечно, цілком несподівано.
Я знаю, що знайдуться такі, що обов’язково зважаться заперечити мою теорію про розумні думки. І неодмінно скажуть, що все це цілковита дурня та єресь. Та вони завжди забувають, що вчені мужі такі ж люди, як і решта шість з гаком мільярдів індивідів. І нічого ТАКОГО в цьому немає. Тому доречними будуть два запитання: 1) хіба ніхто і ніколи не пісяє у ванні? 2) а вам коли-небудь яблуко з усієї дурі на голову падало, коли ви найменше цього чекаєте?
От і я про то же.
Поспорю, що навряд чи хтось тоді звернув на штани Ньютона.
Моя розумна думка теж прийшла до мене, коли я сиділа на унітазі і обіймала коліна, досинаючи розпечатаний сон.
Чудес нема.
Друга думка не уступала першій: усі бачать тільки те, що хочуть бачити і на тому крапка.
До прикладу, я бачу посеред свого маленького міста сталеве творіння Ейфеля. Не більше і не менше. І пристрельте мене за це моє бачення!
Так, так. Саме посеред цього міста, де люди тільки намагаються бути культурними, розкидаючи на газони обгортки від цукерок, морозива, пляшки від води, використані пачки від цигарок, протизаплідної гуми та іншої лабуди, без якої не уявляє собі своєї сірої буденщини ні одна нормально-цивілізована людина.
А, може, всі так засівають та захаращують землю в надії, що воно проросте? Адже ж існує пляшкове та хлібне дерево. Чому тоді не може бути морозивного, жуйкового, презервативного, цигаркового, пакетного, пивного, горілчаного, чіпсового, сухарикового та інших таких, привабливих за своєю суттю, дерев? Ну хоча б кущика? Отоді би був справжнісінький рай! Рви скільки хочеш, скільки зможеш донести у душну комірчину чи розпихай за пазухи! Їж, гризи, пий, запивай, кури, грайся! Скільки забажає захланна душа. Дякуємо тобі, рідна плането, що ти маєш такі родючі землі, що ти така щедра до нас і віддаєш сторицею нам все те, що ми на тобі висаджуємо! Краса!
Але чудес не буває.
Бо ми живемо у світі-деспоті, який диктує умови і примушує все-таки працею отримувати бажане. Навіть оте просте бажання засмітити усі вулиці відходами науково-технічного прогресу замість того, щоб просто викинути в смітник, який помаранчево стовбичить собі за півметра від тебе. А для чого? Смітники видумали консерватори, а гальма – боягузи. Тому не гальмуй – «снікерсуй». Ми – прихильники всього нового. Що для нас традиції та здоровий глузд? Зрештою, якщо усі раптом перестануть смітити, то двірники ризикують залишитися без роботи. А в них теж вдома голодні діти плачуть. Мабуть.
А цей аспект до чудес взагалі не відноситься.
Та зараз мені це все по барабану. Головне, що я сповзу скоро з унітаза, доплентаюсь із закритими очима до ліжка, знову перечіпаючись ногами за пороги та дроти, намацаю рукою в ліжку твоє тепле тіло і, підсунувшись до нього ближче, примушу себе додивитись той сон, який я не додивилась, бо завадили розумні думки (хай їм грець, знали коли з’явитись – удосвіта).
До речі, я могла б ще годину розписувати твоє тепле тіло, загорілу шкіру, ніжний доторк уст до мого тіла, руки, очі і т.д. я могла б в пориві екстазу описувати, яке прекрасне почуття любові, як надихаєш мене на добро, якого так мало серед брудного натовпу, наскільки мало мені тебе. Я могла б говорити без угаву і не знайшлось таких, які зуміли б закрити мені писок, бо слова та панегірики самі вилітали б з мене, наче дорослі ластів’ята з гнізда, яке звила навесні пара ластівок над моїм вікном. Я сиділа б серед подружок і млосно зітхала б, згадуючи ті пестощі на межі двох діб та мої несамовиті стогони на заздрість усім сусідам. Я багато чого змогла б, тому що любов перевертає серце догори дригом, як торнадо дерева-велетні корінням до неба.
Але це теж не чудо. Це – закономірність.
19.07.2009 р. Калуш.
