Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Yana]

Олена Теліга
Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода —
Ще не всьому зватися дано!
І не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно!

І коли твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь —
Не питай, чиї натхненні весла
Темний берег сміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть...
Тільки ж серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
Відповідь від: 21 Червня 2013, 23:07:50Олена Теліга
За вікнами день холоне, у вікнах – перші вогні.
Замкни у моїх долонях ненависть свою і гнів.
Зложи на мої коліна каміння жорстоких днів,
І срібло свого полину мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся, спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим, м’яким, мов дитячний сміх,
Згашу полум’яне пекло в очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори проріже перша сурма –
В задимлений, чорний морок зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою – я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю: цілунок гострий як ніж. (2)

Щоб мав ти в залізнім свисті
для крику
і для мовчань –
Уста рішучі як вистріл,
тверді як лезо меча.

[Yana]

Малює степ мені твоє обличчя.
Він весь, як ти - свобода і жага.
Він любить нас, і згадує, і кличе,
і Чорний Шлях у простір запряга.

Там віє вітер, він за бандуриста,
вже років триста і сто раз по триста.
Вечірнє сонце надхиляє глек.
Стовпи, як амфори на плечах
несуть натомлених лелек.

Зоря зорі присвічує каганчик.
Потроху траса стихне і замре.
На скіфську бабу дивиться тушканчик
і хто вона, ніяк не розбере.

© Ліна Костенко

[Yana]

Ліна Костенко
ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ

Ображати тебе не хочу я
прошу тільки, щоб ти зрозумів -
не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів

Доки ми собі на здоров"я
тут говорим на сотні тем
Гине час, стікаючи кров"ю
не написаних нами поем
Відповідь від: 01 Липня 2013, 23:01:26Ліна Костенко
На вулиці - я чую крізь вікно -
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть їй сумно, але жінка хоче,
щоб їй хотілось сміятись

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
на голови веселих ліхтарів,
одягнені в малі кашкети з жерсті,

І на моє високе підвіконня
каштани білі квіти подають...

А я дивлюсь і думаю про вірші
Коли їм сумно - хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди зачиняють вікна.
Відповідь від: 01 Липня 2013, 23:02:49Ліна Костенко
Посмішки,
цвітіння людських облич -
червоні троянди пристрасті,
білий гнів ломикаменю,
колюча шипшина зневаги,
сині іриси втоми -

Мене морозить, коли я бачу посмішку пошляка
або лакизи
Хлопавкою для мух
убивати б такі посмішки!

[Lyolik]

А я дивлюсь і думаю про вірші
Коли їм сумно - хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди зачиняють вікна.

Гине час, стікаючи кров"ю
не написаних нами поем

Так влучно, ........ моі два прожиті дні.......

Дякую, Yana

[Yana]

"А ви, що звикли роззявляти пащі,
злочинства наші множити стокрот, –
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.
а втім, нехай. Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.
У всеправуючого Бога
усе записано як є».

© Ліна Костенко, "Берестечко"
Відповідь від: 04 Липня 2013, 11:04:10Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.

© Ліна Костенко, "Берестечко"

[Отаман]

це жах як я"зедеревянів"
 нічого кращого не виходить.

Приховано: Показати

Обійму тебе за плечі
В цей чудовий літній вечір.
За вікном шалена спека
Твоїх очей небезпека.
Погляд впевений і сильний
Я не проти від безсилля

Руки ніжні,губи теплі,
Ти сьогодні вже відверта?
Пальці вниз, на рівні стану
Я сьогодні не відстану

Запроси мене до себе
Хочу бути коло тебе.
Прокинутись рано-вранці
Ого-го.Та ми-коханці.

ТИ моя,чуєш? найкраща.
Не віддам тебе,Нізащо.
 Подарована 7м небом
Вже неможу я без тебе
 Губ Трунок подарунок
Поцілуй мене іще
 Наклади візерунок
вологими губами на плече.

 Хочу вміти Читати твої думи
 Вдихати солодкі парфуми
 Заглянути в очі на ранок.
 Поцілунок в шию,
 Моя гарна,вже світанок

 

[Сонечко+]

Хоч зовсім не витримується елементарне: ні розмір, ні ритм вірша, але + за сміливу спробу передати свої бажання.  Як для першого разу навіть мило

Приховано: Показати

Ти в чаті писав, що мені треба ще повчитись в інших писати вірші. Тепер я розумію у кого мені треба вчитись

[Отаман]

Приховано: Показати

не памятаю з якого приводу міг таке писати

[Сонечко+]

Коли Верон написав свої вірші. Але то пусте -
це я з вредності пригадала . Вчора був не дуже день, а сьогодні - все пусте і незначне крім бездонного неба і такої ж душі світу)).

[Сонечко+]

Незбагненне

Здійснились всі пророцтва древніх книг,
Волхвів здійснився кожен віщий сон,
Творіння Боже — воїнство святих
Перемогло.
Віват, Армагеддон!
Збулось усе!
До скону стерті в пил
Гординя духу,
Невгамовна плоть,
Чому ж над згарищем
Колись зловіщих крил
У роздумах сумних
Стоїть Господь.
День перемоги
Втіхи не приніс,
Він знав завжди,
Що буде саме так,
І день обрав цей
Вже давно колись,
А разом місце
І знаменний знак.
Він бачив кожного
І в кожнім бачив все,
Він сам був Істина,
І Радість був і Страх,
Він знав, що його Слово вознесе,
І знав, що його Слово
Знищить в прах.
Єдиного збагнути він не зміг:
Чом не повірив і не зрозумів
Його цей світ,
Який він так беріг,
І рід людський,
Який він попри все
Любив.
Відповідь від: 05 Липня 2013, 15:36:10Автор - наш земляк Олександр Кухарук. Вірш із збірки "Узник града ИФ"
Ось знайшла - тут можна скачати його книгу:http://virchi.pp.net.ua/load/19-1-0-991
Відповідь від: 05 Липня 2013, 15:38:58Я, как камин пустой — душа сгорела,
В неё плевали, рвали на куски,
Её любили, жгли — она терпела,
Лишь седина ложилась на виски.
Она жила, надеялась, парила...
Пока горел среди камней огонь,
Но он угас. И с ним она почила,
Ушла в золу от суетных погонь.
Огонь пылал, но только перестала,
Рука угли настырно ворошить,
И он поник, его совсем не стало,
И понял он, что сил давало жить.
Десница Божья! Береди мне душу!
Пошли лихих врагов и сохрани друзей!
Пусть любят иль плюют — я выдержу! не струшу!
Иначе выжить как сейчас душе моей...
Не дай покоя ей и присно и отныне,
Не отверни свою незримую ладонь,
Разбереди мне душу! И в камине,
Из углей разгорится вновь огонь...
---------------------------------
Рядно строкате хиб та протиріч,
Життя зіткало неквапливо з буден,
Ось біла смуга — день, ось чорна — ніч,
Це відболіло, це лиш тільки буде.
А почалось все нібито з дрібниць:
Маленький вузлик, металевий хрестик,
Під небом неосяжним горилиць,
Із тайнами незнаними похресник.
Безмежний всесвіт — для ткання верстат,
Планети човниками бігають по колу,
Зоря далека, тау-шовкопряд,
Сріблястим світом виткала стодолу.
Пасами зтруджених, невтомних, вічних рук,
Парсеками туманних альбіонів,
Людину — запоруку з запорук,
Небесний ткач створив з буття законів.
Рядно росте строкате, певна річ,
І серце б’ється, та чогось ятриться,
Ось біла смуга — день, ось чорна — ніч,
Допоки нитка раптом не скінчиться…
------------------------
Міста моєї Батьківщини

Державного прагнення вияв. Київ.
Українського виміру страва. Полтава.
Місто Соні, сонця і Бернеса. Одеса.
Півдня теплого фасон. Херсон.
Без апеляцій і напівтонів. Львів.
На Волині місто дивне. Рівне.
Фейєрверк палких сердець. Донецьк.
Вишиванки рідний комір. Житомир.
Пам’ятає печенігів. Чернігів.
Тут козацьке роздоріжжя. Запоріжжя.
Замок бачиш? Древній Луцьк.
Не Поплавський соромницький. Хмельницький.
До Європи поворот. Ужгород.
Дон фонтанів, площ і парків. Харків.
Душа широка і гостинно піниться. Вінниця.
Як один всі молодці. Чернівці.
Тут звернуться просто — брат. Кіровоград.
Цьому місту замало рядка,
Бо це місто Івана Франка.
Місто доків і трамваїв. Миколаїв.
Скифських пращурів акрополь. Сімферополь.
Син річок. Дніпропетровськ.
Поряд місто Лисичанськ. Луганськ.
Викликають світлі думи. Суми.
На Дніпрі лежить шмат ласий. Черкаси.
Звісно, файне місто. Тернопіль…

Міста моєї Батьківщини,
Всі разом ви — вона і є,
У мить веселу, чи в кручині,
Іду до своїх по своє…
Ви всі в мені, ви завжди поруч,
Ви всі моєї віри гарт,
Турійськ, Охтирка, Дубно, Овруч…
Що я без вас? Чого я варт?
І де б не був, була дорога,
До вас, до свого по своє,
За вас молю благого Бога,
За те вам вдячний, що ви є…
------------------
Інші вірші можна прочитати, скачавши книгу по поданому вище посиланню.

[Yana]

Лорка Федерико Гарсиа

* * *
Ноктюрн пустоты

Чтобы знал я, что все невозвратно,
чтоб сорвал с пустоты одеянье,
дай, любовь моя, дай мне перчатку,
где лунные пятна,
ту, что ты потеряла в бурьяне!

Только ветер исторгнет улитку,
у слона погребенную в легких,
только ветер червей заморозит
в сердцевине рассветов и яблок.
Проплывают бесстрастные лица
под коротеньким ропотом дерна,
и смутней мандолины и сердца
надрывается грудь лягушонка.

Над безжизненной площадью в лавке
голова замычала коровья,
и в тоске по змеиным извивам
раскололись кристальные грани.

Чтобы знал я, что все пролетело,
сохрани мне твой мир пустотелый!
Небо слез и классической грусти.
Чтобы знал я, что все пролетело!

Там, любовь моя, в сумерках тела, -
сколько там поездов под откосом,
сколько мумий с живыми руками,
сколько неба, любовь, сколько неба!

Камнем в омут и криком заглохшим
покидает любовь свою рану.
Стоит нам этой раны коснуться,
на других она брызнет цветами!

Чтобы знал я, что все миновало,
чтобы всюду зияли провалы,
протяни твои руки из лавра!
Чтобы знал, я, что все миновало.

Сквозь тебя, сквозь меня
катит волны свои пустота,
на заре проступая прожилками крови,
мертвой гипсовой маской, в которой застыла
мгновенная мука пронзенной луны.

Посмотри, как хоронится все в пустоту.
И покинутый пес, и огрызки от яблок.
Посмотри, как тосклив ископаемый мир,
не нашедший следа своих первых рыданий.

На кровати я слушал, как шепчутся нити, -
и пришла ты, любовь, осенить мою кровлю.
Муравьенок исчезнет - ив мире пустеет,
но уходишь ты, плача моими глазами.

Не в глазах моих, нет, -
ты сейчас на помосте
и в четыре реки оплетаешь запястья
в балагане химер, где цепная луна
на глазах детворы пожирает матроса.

Чтобы знал я, что нет возврата,
недотрога моя и утрата,
не дари мне на память пустыни -
все и так пустотою разъято!
Горе мне, и тебе, и ветрам!
Ибо нет и не будет возврата.
Відповідь від: 06 Липня 2013, 14:10:50Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі,
моїх пекельних кіл склепіння голубе.
Розгублений актор, що раптом збився з ролі,
ти п'єсу завалив, але зіграв себе.

О боже мій, які побачила я очі!
Як голос твій лунав, лишався на віки.
А п'єса собі йшла... А ми були, як зодчі,
що зводили свій храм без дотику руки.

І що мені той текст, і що мені ті ролі?
І хай собі крізь люк провалиться суфлер.
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі.
Ми зводили свій храм. Він є у нас тепер.

Невидимий очам, без брами і паркану.
Там тільки голос твій, твій голос та ім'я.
І коли там душа, вона недоторканна.
Ти загадка моя... ти вигадка моя...

© Ліна Костенко

[ksenya]

..я мечтаю о маленьком доме,
где от стен даже будет уютно.
говорить по ночам в полу тоне,
обрывать разговор посекундно.
воскресенье встречать ближе к полдню,
от шагов твоих тихих проснуться,
в одеяле выскочить в кухню
приобняв тебя...улыбнуться.

я мечтаю о фартуке ярком,
и на кухне по полкам приправы,
много видов отборного кофе,
что мы вместе с тобой выбирали.
будний день пусть усталостью пахнет,
но с порога забудем работу:
"мне весь день тебя не хватало,
будто нет половины чего-то..."

я мечтаю о детской кроватке,
с балдахином нежного цвета,
о прогулках в осеннем парке
на краю ушедшего лета.
я мечтаю, пожалуй, о главном,
о далеком, но самом близком...
чтобы ты всегда со мной рядом...
и любовь была в главном списке.
П.С. 

[Titan]

М-м
Сумую,я знаю що човником по річці життя пропливу

а ти мене не помітиш...як тінь повз тебе пройду

І кинута милість тобою ,ця усмішка ,ці слова

я дякую,дякую долі,що ти була як вона

Якби я був Ромео,якби ж ти Джульєтта була

проте ти мене пе помітила трагедіє ти моя.

І сонце згасає за горами і вечір колише вже тінь

побудь ще хоч краплю зі мною ти

не рви моє серце навпіл.

                                        БатігТ.М.

[Отаман]

Дано лиш тим,хто в серці мужність носить
Хто зможе витримати гнів атак.
Бо хто замість Ромео,-лиш під нього косить-
Тому відкрито скажу,Ти-мудак
                                                    А.І.Я.

[DVania]

  я не дуже з поезією .Т.с.прозу більше люблю.Тому в цих змаганнях не приймаю участі.

[Yana]

Ліна Костенко
Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.

Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.

Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний безсонний смерековий зал.
Відповідь від: 09 Липня 2013, 22:52:14Ліна Костенко
...Свободи предтеча - розхристана втеча
з мудрованих дум
у мандруючий дим.

Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров'ю камінних глибин...
Відповідь від: 09 Липня 2013, 22:52:57Ліна Костенко
А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.

Обридли відьомські шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
Відповідь від: 09 Липня 2013, 22:53:29Ліна Костенко
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
усіх міщан ощирені лаї
ненавидять в мені мою скажену силу,
ненавиджу я слабкості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна пкрелонивши, як Почаїв,
стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну, що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість - це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.
Відповідь від: 09 Липня 2013, 22:54:08Ліна Костенко
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буках,
і сплю, прочитавши собі Оріон.

А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.

Обридли відьомські шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.

Свободи предтеча - розхристана втеча
з мудрованих дум у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров'ю камінних глибин.

Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць -
готика самотності, готика суворості,
рубінові розсипища суниць...

Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.

Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний безсонний смерековий зал.
Відповідь від: 09 Липня 2013, 22:54:47Ліна Костенко
ПРИТЧА ПРО НЕБЕСНЕ ТІЛО

Був день як день, як сотні перед тим.
Приймач мугикав пісеньки старої.
Коли ми їхали у місто Яготин,
на нас упав із неба астероїд.

Вжахнувася шлях, одскочили стовпи,
здійнявся пил, гальмо заскреготало.
Творили обрій небо і степи,
і сонце, сонце, сонце реготало!

Планета й ми, такі маленькі - ми,
у лупі сонця ледве щось мигтіло.
А ось же бачиш, ще якась там мить -
і ми б зіткнулись із небесним тілом.

Висока мить. Не мить, а фейерверк.
Ми розуміли всю її важливість.
Бо вмерти так, як ще ніхто не вмер, -
це, що й казати, рідкісна можливість.

Однак чому
ця мить - в цю саму мить?
Це ж випадковість просто чудернацька.
Якби знаття, що він уже летить,
а то чого ж він раптом так зненацька?

Ми ще ж не встигли в місто Яготин.
У нас ще планів цілі карнавали.
Якби знаття, то ми ж би перед тим
своє життя хіба б так марнували?

А то ж як сніг на голову, ти ба?
Машину мили ввечері над ставом.
Якби він влучив - це була б судьба.
А так це зветься просто збіг обставин.

І все ж не зовсім. Все-таки якраз
тут може, збіг не тільки просторовий.
Тут, може, є печальний парафраз -
приміром так: мементо астероїд!

Бо от живеш, і що тобі та мить?
І з дня на день усе щось відкладаєш.
А може, він десь там уже летить,
а ти тут їдеш, верби розглядаєш?

Дай бог, між вами ще мільярди літ.
І я не хочу сумно вас настроїть.
Життя безмежне, квапитись не слід.
І все-таки - м е м е н т о а с т е р о ї д !

[Yana]

Подумаешь - с женой не очень ладно.
Подумаешь - неважно с головой.
Подумаешь - ограбили в парадном.
Скажи еще спасибо, что живой.

Ну что ж такого - мучает саркома.
Ну что ж такого - начался запой.
Ну что ж такого - выгнали из дома.
Скажи еще спасибо, что живой.

Плевать - партнер по покеру дал дуба.
Плевать, что снится ночью домовой.
Плевать - соседи выбили два зуба.
Скажи еще спасибо, что живой.

Да ладно - ну, уснул вчера в опилках.
Да ладно - в челюсть врезали ногой.
Да ладно - потащили на носилках.
Скажи еще спасибо, что живой.

Да, правда - тот, кто хочет, тот и может.
Да, правда - сам виновен, бог со мной!
Да, правда. Но одно меня тревожит -
Кому сказать спасибо, что живой?

© Владимир Высоцкий

[Отаман]

Пазл склався
Прикол вдався
Було смішно
Не сміявся
   АіЯ

[TRITONOS]

Я когда-то умру - мы когда-то всегда умираем,-
Как бы так угадать, чтоб не сам - чтобы в спину ножом:
Убиенных щадят, отпевают и балуют раем,-
Не скажу про живых, а покойников мы бережем.

В грязь ударю лицом, завалюсь покрасивее набок,
И ударит душа на ворованных клячах в галоп.
В дивных райских садах наберу бледно-розовых яблок.
Жаль, сады сторожат и стреляют без промаха в лоб.

Прискакали - гляжу - пред очами не райское что-то:
Неродящий пустырь и сплошное ничто - беспредел.
И среди ничего возвышались литые ворота,
И огромный этап - тысяч пять - на коленях сидел.

Как ржанет коренной! Я смирил его ласковым словом,
Да репьи из мочал еле выдрал и гриву заплел.
Седовласый старик слишком долго возился с засовом -
И кряхтел и ворчал, и не смог отворить - и ушел.

И измученный люд не издал ни единого стона,
Лишь на корточки вдруг с онемевших колен пересел.
Здесь малина, братва,- нас встречают малиновым звоном!
Все вернулось на круг, и распятый над кругом висел.

Всем нам блага подай, да и много ли требовал я благ?
Мне - чтоб были друзья, да жена - чтобы пала на гроб,-
Ну а я уж для них наберу бледно-розовых яблок.
Жаль, сады сторожат и стреляют без промаха в лоб.

Я узнал старика по слезам на щеках его дряблых:
Это Петр Святой - он апостол, а я - остолоп.
Вот и кущи-сады, в коих прорва мороженных яблок.
Но сады сторожат - и убит я без промаха в лоб.

И погнал я коней прочь от мест этих гнилых и зяблых,-
Кони просят овсу, но и я закусил удила.
Вдоль обрыва с кнутом по-над пропастью пазуху яблок
Для тебя привезу: ты меня и из рая ждала!


1977 © Владимир Высоцкий

[Lyolik]

Вот и верь после этого людям
Я ему отдалась при луне
А он взял мои белые груди
И узлом завязал на спине 

(автор невідомий)