Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Yana]

КУРДСЬКОМУ БРАТОВІ

Борітеся — поборете.
Т. Шевченко

Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз:
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади.
На байстрюків сваволі і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади.
Веди із ними кулями розмову:
Вони прийшли не тільки за добром,
Прийшли забрати ім'я твоє, мову.
Пустити твого сина байстрюком.
З гнобителем не житимеш у згоді:
Йому "панять", тобі тягнути віз.
Жиріє з крові змучених народів
Наш ворог найлютіший — шовінізм.
Він віроломство заручив з ганьбою,
Він зробить все, щоби скорився ти.
О курде! Бережи свої набої —
Без них тобі свій рід не вберегти.
Не заколисуй ненависті силу,
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст.

Василь СИМОНЕНКО

[Yana]

Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.
В цій тиші - тільки ти і я. І Бог.
Й немає ради, як немає зради,
Є тільки небо, сказане на двох.
Бо воля і неволя говорити
Є правом і неправом бути вщерть.
Ми - речені на вічність, як санскрити.
Між нами - вибір смерті, а не смерть.
Маріанна Кіяновська

[Yana]

Мария Якусевич
Пожалійте печального стрічного, Не спитавши про статки і чин. В тім немає нічого незвичного: Є багато для горя причин. Скільки щастя було наобіцяно, Як багато він мріяв про це... Він бреде чи проклятий, чи мічений, Опустивши, мов прапор, лице. Осінь листя склада під парканами, Пахне гірко і солодко дим. Загубилось життя за туманами, Лиш самотність лишилася з ним.

[Yana]

Над річкою
покинуто
човна...
Нема вітрил,
нема
веселих
весел,
І лиш цвіте,
як спогад
синіх весен,
Петрів батіг
у всіх
щілинах
дна.

Коли б до
хвиль
дістатися
човну,
Коли б
гукнути -
годі, чайко,
плакать,
Я ще живий,
дивись, як я,
бурлака,
Грайливу
хвилю
серцем
пригорну!

Сліди надій
загублено в
піску.
Та човен
береже
одну-єдину -
Що в ніч
буремну,
темну,
горобинну
Потік води
знесе його в
ріку.

А ніч
прозора мріє
в далині,
Шепочуть
верби тихо
над водою.
Прийди,
кохана,
будемо з
тобою
Співать
безжурну
пісню на
човні.

Над річкою
покинуто
човна...

Борис СПИСАРЕНКО
Відповідь від: 05 Квітня 2013, 13:02:03Так часом тяжко, що мені здається,
що серце в грудях вже не б'ється.
Що залишилась по мені
Лиш тінь від мене на стіні.
І ця печаль, прискіплива, як - слідчий.
І ця строфа, оголена, як відчай.
І дикий хміль, примерзлий до воріт.
І на криниці необбитий лід.
               Ліна Костенко

[Yana]

Микола Сом

На захист зими

На широкі поля, на плити,
В тихі парки, в сумні сади
Ще не встигла зима ступити,
А ми кажемо:" Геть іди!".

А чому? Чим вона погана?
Чи на душу комусь лягла?
Прийде вчасно - говорим: рано,
Мерзнем рано, ждемо тепла.

Ну, а може, ми рано горнем
Тіло в шубу, в долоню сміх?
Боїмось простудити горло,
Ніби горло годує всіх.

- Люди добрі! Ходіть за мною,
Ви зігрієтесь ідучи.
Змерзнуть можна і не зимою,
Не в дорозі, а на печі.

Із книги "Передай кодолу!", 2007
Відповідь від: 20 Квітня 2013, 19:31:31Барвінкова щирість
Кохай мене звичайно й просто,
так, як кохають всі дівчата.
Коли проходиш білим мостом,
зоря в твоє волосся вп’ята.

Так палко вміють цілувати
лиш ті, що перший раз цілують.
В тремтінні слів твоїх крилатих
я барвінкову щирість чую.

Богдан-Ігор Антонич
Відповідь від: 20 Квітня 2013, 19:36:07Хоч і пізнав я би всі мови,
І ангелів, і всіх людей,
А якби я не мав любови,
Був би як кимвал той твердий,
Був би як мідь гучна і пуста,
Й мертві були б мої слова.

Хоч міг би я пророкувати,
Знав тайники подій усіх
І віру міг могутню мати,
Що й гори порушати б міг,
А в серці я б любові не мав,
Нічим би був, нічого б не здолав.

І хоч би все добро своє
Віддав я бідним без принуки,
Хоч би і тіло, і життя
Віддав на смерть, на вічні муки,
А в серці би любви не мав,
Нічим би був, нічого б не здолав.
І.Франко
Відповідь від: 20 Квітня 2013, 19:37:10Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.
Але хто наші вбивціі — не цей, не цей і не ця.
Їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.
Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.

Древо мислі вродило — цитати, цитати, цитати.
Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!
Хто віддасть нам життя? А немає у кого ж спитати.
Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті…

© Ліна Костенко
Відповідь від: 20 Квітня 2013, 19:44:14
Відповідь від: 20 Квітня 2013, 19:54:51...А світ чадить. А світ уже не білий.
А ти така, хоч прикладай до ран.
Голубко Жанно, дух неозлобілий, -
“Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!”
Руан, Руан... Така висока вежа.
Красиве місто, що і говорить.
Руан. Руан, на площі ж не пожежа, -
Людину палять, бачиш, як горить?
Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш,
Ти товпишся. Ти в захваті закляк:
Як мучиться !.. і корчиться !..буває ж ...
І стогне, стогне! ...- а ти ж думав як?
Це боляче. Це тяжко. Це смертельно.
Для цеї муки тіло заслабе.
Ну, кат – це кат, вогонь розвів ретельно.
А хто, Руане, хто примушував тебе?!
А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.
Останнє в світі враження Христа:
Як той жовнір змочив ту губку в оцті
І ткнув її розп’ятому в уста.
Вітаю вас. Оплакую вас, люди.
Горю вогнем у вашу темноту.
Спасибі вам за наклепи й огуди,
За галас ваш і вашу німоту.
Не вирвуся. Прикручена, прикута.
Обвуглююсь у пекло вогняне.
А все – таки горять зі мною пута,
Що до стовпа прив’язують мене.
Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.
Згорю, одмучусь і воскресну я.
Та тільки буде пахнути горілим.
Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я!
                   Ліна Костенко

[Yana]

Никогда не бывает поздно,
Но бывает «уже не надо»,
Нету смысла смотреть на звезды,
В ожидании звездопада…

Все случится само собою,
Лишь расслабься, лови течение,
Тем, кто хочет готов быть к бою,
Не бывает легко в учении!

Я себя много лет искала,
Чтоб понять, что мне в жизни надо.
Как же много я дней потеряла,
В ожидании звездопада!

Жизнь одна! Ее нужно любить,
Не смотря на печали и муки,
Если так ты научишься жить,
Звезды сами падут тебе в руки…

Юлия Олефир
Відповідь від: 27 Квітня 2013, 04:12:04Поїхав дах від перевтоми та проблем,
Душа, мов кошеня мале під зливою,
Запам’ятай простеньке правило "5-еН":
Не Ний! Нема нічого неможливого!

© Паша Броський

[Yana]

Тарас Шевченко

На Великдень на соломі
Против сонця діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
— Мені мати куповала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я в попа обідала. —
Сирітка сказала.

[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 196; 673.]

[Yana]

Євген Маланюк

СЬОГОДНІ

1.

Біла лагода яблунь в цвіту.
П'ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду —
Медоносним зітханням — ой, Ладо!

День дзвенить — золота голубінь,
День співає — блакитна безодня…
Тільки — яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодні!

2.

Це нічого, що небо чуже і чужа
Далечінь віє в очі. Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.

Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій… Ясна
Тільки вічність. — Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.

І земля — наречена в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів —
Мліє солодко в сонячно-яснім меду
В першій, росній красі пелюстків.

3.

А дні пливуть — мелодія в блакить.
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічністю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі,

І океаном заясніла вись,
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий.

[Yana]

Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.
Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.
   Ліна Костенко

[Yana]

"Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу,—
вони вже іншу віру напитали".
Ліна Костенко
Відповідь від: 24 Травня 2013, 05:06:36
Оксана Яблонська (с)
Весняне замовляння на одужання

одужуй, мала. ну, ти знаєш, оце вже не вперше
весна розламала зимові ключі.
сполохане серце – розхристаний згарячу вершник
спішить спозаранку. кричи не кричи.

а ти наливаєш туманів ранкових в бокали,
смакуючи кожен, спиваєш до дна…
і що би про тебе сусіди тобі не казали,
живеш на даху. не самотня. одна…

одужуй, мала. бо без тебе і зорі – не зорі
і сірі висотки – всього лиш стовпи.
а місячний човник кружляє над містом в фаворі,
хто буде без тебе позлітки ловить?

а скоро дерева вберуться у мантії квітів
і місто сповиє нектарна імла.
все буде буяти, гукати і несамовито
захочеться жити. одужуй, мала!

[ksenya]

Это с каждым случится однажды,
через год или два, может, век,
постучится к вам в дверь очень важный,
очень нужный, родной человек.

он не спросит про трудный характер,
и менять не посмеет уже,
все в одном: муж, любовник, приятель.
будет кофе варить в неглиже.

он поймет красоту твоих мыслей,
и молчание ласковых глаз.
он в тебе будет видеть весь смысл,
и обнимет сильней в этот раз.

это все так нежданно приходит,
будто в мире включается свет,
человек тебя просто находит,
даже в тридцать с копейками лет.

[Yana]

Пробач мені, якщо можеш, моє кохання:
Оксамитово- ніжне і таке запізніле.
Стривожив душу я твою зранену,
Всупереч долі і здоровому глузду.
Я добре все розумію, але…
Чомусь не можу, та і не хочу зупинитися.
Уночі ти часто приходиш до мене.
Юрбляться докупи наші минулі і майбутні дні.

Тим часом, життя не йде, а кудись біжить.
Обманюємо когось, а може, обманюємо себе.
Боронь, Боже, щоб так було чи сталося
І нещирість закралася в наші душі.

Цілую знов і знов твої уста.
Епілог повинен бути щасливим.
Його ми напишемо самі.

Бо ніхто нам того щастя не дасть,
І не спитає, що на душі, крім нас з тобою.
Летять білі маленькі сніжинки.
Одинокий місяць блудить поміж хмар.

Віра наша не згасне ніколи.
І буде ще свято, і прийде до нас щастя.
Розплітають коси думки про тебе.
Шепоче вітер вічні слова: “Кохаю, кохаю, кохаю.

[Yana]

Тобi теж було боляче,правда?
можливо,болить тебе й зараз...

Тобi теж було холодно,вiрно?
я чекаю i мерзну покiрно.

Ти теж був самотнiм,вгадала?
так жаль,що не сильно тримала...

Ти теж розбив руки об стiни?
Як я розбиваю колiна...

Ти теж кричав вiд болi...я чула!
нi жодного слова твого не забула...

а ти вже забув...ти здався без бою.
а я все ще поряд, я тут, я з тобою.

(Діана Саджайя)

[ksenya]

А ты придёшь, когда тебя не буду ждать…
Когда впервые я смирюсь с своей потерей,
Когда уже не хватит больше веры…
За нас молиться… и к тебе бежать…
А ты придёшь…И будешь молча на пороге…
Стоять, такой знакомый, что от боли…
Дыхание собьётся в ком из лёгких,
и я лишусь, я знаю… силы воли…
сползу нелепой тенью по обоям…
и позабуду в раз, весь ад, что был мне домом,
и только тихий стон, застрянет комом…
во мне… и пульс предательски заскачет…
но ты прошепчешь «моя девочка не плачет…
ведь ты же сильная, а это много значит»…
а я не сильная… ты знаешь, я слаба…
тебя здесь не было, когда я погибала…
душа как в коме, без тебя, во мне спала…
я осознала, что я просто умерла…
когда тебя однажды потеряла…
но ты придёшь, когда тебя не буду ждать…
дашь шанс на выживанье в этом мире,
за рУку будешь бережно держать…
в пропитанной тобой, моей квартире,
меня научишь заново дышать…

[Yana]

Але я … Але я … Але ні!
Хай цей біль доболить у мені.

Ваша підлість і ваша злість, -
хай хтось інший про це розповість.

Але я … Але я … Але ні.
Хай цей біль доболить у мені.

Ліна Костенко, 2011р.
Відповідь від: 10 Червня 2013, 15:07:24Іван Андрусяк
. . .

а мо’ сквитаємось коли
чи ми самі собі не квити
допоки сіється на квіти
муміфікований полин

або тріпоче з-під ребра
мініатюрне серце глоду
не перемелюючи воду
а молячись до джерела

допоки вистоїться млин
на зосенілому полинні –
і крізь вітри до нас полинуть
серця приручених рослин
Відповідь від: 10 Червня 2013, 15:08:20Життя - це пастка і життя - це пустка.
Це сон про себе і нема коли.
А може, й смерть - це теж лише відпустка
у кілька втілень тої ж кабали?
А може, все це - піднебесний тир? -
Хатки, дерева, люди, птиці, звірі -
де все якийсь незримий богатир
приходить постріляти на дозвіллі.
Ліна Костенко, 1993р.

[Yana]

вітер...

вітер 
навздогад  гортає 
твоє  волосся 
так 
як  вогонь 
сторінка  за  сторінкою 
повільно  пожирає 
книгу 

і  мені  тоді 
дуже  хочеться  тебе 
погладити 
я  навіть  не  боюся 
обпекти  пальці 

боюся  лишень 
що  в  моїй  долоні 
залишиться  дрібка 
попелу 
       Андрусяк Іван
Відповідь від: 10 Червня 2013, 23:05:59нас зостанеться двоє...

нас  зостанеться  двоє 
і  життя  золоте 
і  настояна  хвоя 
наші  сни  обплете 

за  дощами  і  димом 
як  безодня  тонка 
разом  з  нами  ітиме 
кучерява  ріка 

за  птахами  і  вітром 
буде  вітер  і  птах 
тонкоокого  світу 
течія  золота 

попід  зоряним  роєм 
де  обійм  сповиття 
нас  зостанеться  двоє 
і  почнеться  життя 
     Андрусяк Іван
Відповідь від: 10 Червня 2013, 23:07:08Спадав той день фіалками у сніг...

Спадав  той  день  фіалками  у  сніг, 

Ходила  туга,  ніжна  і  красива. 

І  сніжну  косу,  і  льодинки  ніг 

Вже  кутав  захід  у  вишневу  гриву.

Ходила  туга,  жалібно  ридала, 

Ламала  руки,  як  пахку  калину. 

А  вечір  фіолетово  спадав 

Фіалками  у  сніг  той

сумносиній.

Стріпнувся  ліс.  І  бризнули  фіалки 

З-під  ніг  коня.

І  впали  ненароком 

Холодних  квітів  сині-сині  скалки 

В  сумне,  вабливе,  променисте  око.

Гули  дуби,  як  корабельні  реї. 

Промчав  по  снах  гарячоокий  вершник!

І  спалахнув  у  пурпуровій  верші, 

Розкинутій  зрадливою  зорею.

 

Виспівуй,  туго!  Дай  мені  покласти 

Тобі  на  груди  серце  полохливе. 

...Спадав  той  день  фіалками  у  щастя. 

Ходила  туга,  ніжна  і  вродлива.
            Жиленко Ірина
Відповідь від: 10 Червня 2013, 23:22:36ЗЕЛЕНЕ

Дощі  шепітливими  вустами
Цілують  зелену  землю.
Так  я  цілував  твої  зелені  очі,
Коли  ти  поверталася  з  лісів.
Зарошена  м'яким  галасом
І  голос  твій  плив  по  мені,
Як  вітер  по  травах.

Тоді  зі  сторінок
Зеленого  Євангелія
Виходив  зелений  лис
І  розповідав  ще  одну
Давню  тайну  існування
Просту,  мов  життя.
На  паркеті  виростала  папороть,
Стіну  обплітав  бородатий  мох.

Баговиння  встеляло  ложе
І  зелений  місяць
Молодим  фавном
Зазирав
До  недопитої  шклянки  вина.
          Калинець Ігор
Відповідь від: 11 Червня 2013, 00:04:15"панно..."

панно 
з  очима 
більшими 
за  айстри 

вже  й  наче 
осінь 
осінній  настрій 
вже  я 
лагідний 
мов  щойно 
з  ікони 

кучері  з  позолітки 
елегійно 
дзвонять 

щоденно 
ходжу 
з  козубом 
на  прощу 

у  лісовика 
що  з  ратицями 
грибів 
випрошую 

та  думаю 
як  квітку 
з  городця 
вашого 
вкрасти 

панно 
з  очима 
більшими 
за  айстри
  Калинець Ігор
Відповідь від: 11 Червня 2013, 00:19:34двома  пальчиками
тримає  мене  туга

двома  пальцями
тримаюся  за  тугу

без  неї
як  серед  голих  стін

двома  пальцями

тримаюся
за  синій  погляд
   Калинець Ігор
Відповідь від: 11 Червня 2013, 00:29:45"вміння пасти левів..."

вміння  пасти  левів 
досягається  наївністю 

вона  звичайно  не  ти 
вона  має  тіло  і  тінь 

вона  не  виходила 
поза  обрій 
як  і  поза  себе 

занадто  тутейша 

але  не  знайти 
певнішу  криївку 
над  її  тіло 
        Калинець Ігор

[ksenya]

Штамп в паспорте...

Штамп в паспорте… Замужняя… Женатый…
Но с каждым годом всё важнее дата,
Что нас окольцевала и венчала…
Я столько раз молилась и прощала…

Мы ссорились и, до битья посуды,
Я голосила: «Жить с тобой не буду!»
Ты уходил… Спустившись три пролёта,
Летел назад быстрее самолёта…

И ссора заглушалась поцелуем…
Мы друг без друга просто существуем,
А вместе мы живём одной душою…
И сердце на двоих одно большое…

А после свадьбы днями и ночами
Всё наблюдали ангелы за нами.
Потом они с небес послали чудо…
И те слова: «Родной, я мамой буду…»

Штамп в паспорте… Он силы не имеет…
Но если человек родной болеет,
Ты можешь разогнать руками тучи,
Чтоб с неба для него пробился лучик…

Штамп в паспорте… Но счастье ведь не в этом…
Наш штамп любви поставлен в сердце где-то…
Его не видно, но о нём мы знаем,
Когда детей спросонок обнимаем…

Беречь семью бывает очень сложно,
Но счастье без любимых невозможно…
От штампа в хмурый вечер не согреться,
Но так тепло от любящего сердца…

П.С. КОМОЧОК В ГОРЛІ ВІД ЦИХ СЛІВ ..

[Yana]

У ній щось є… Напевне, то душа Трохи збентежена від правди і реалій Вона кудись, Як завжди поспіша, Іде у переходи і у далі.  У ній щось є… В її ясних очах Поети б написали слово “щирість”. В ній паросток надії не зачах, Не дивлячись на будні трохи сірі.  У ній щось є… Незрима таїна. Що в пам’ять урізається гранітом. Як присмак від солодкого вина, Коли набридла гіркість цього світу.  І це її відразу видає. З-поміж облич і поглядів квапливих. Спинивши погляд, розумієш: в ній щось є… Таке по-справжньому просте і особливе.  Марина Кузьменко

[Yana]

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…
© Ліна Костенко

[Yana]