Ось із цього вірша у мене почалось знайомство із творчістю автора
Б I Г.
Я швидко бiг,
минаючи кохання,
Я бiг вперед,
забувши голос предкiв,
Я мчав шалено,
прагнучи Безсмертя,
Я гнав галопом,
плюючи на Смерть,
Тiкав вiд того,
що Життям зоветься,
вiд самоти, вiд щастя, вiд людей,
Стрибав крiзь Темiнь,
Свiтло, Страх, Тривогу,
В безпам'ятствi i лютi
змiтаючи з лиця Землi все краще,
про Мораль забувши.
Я просто бiг... нiчого не набувши.
21/06/1995.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:11:25
БІЙ
Знамена і штандарти на розтерзання вітру –
і у бій.
У бій шалений і стрімкий,
У бій, який Життям зоветься,
У бій, що, розпочавшись, не почнеться.
Закінчившись, він буде вже не твій,
Бо в тому місці не існує війн.
Там місце спокою і найсвітліших мрій,
Там темрява на друзки розіб’ється!
28.08.2003р.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:14:12
ВОНА...
Є в світі дівчина одна,
Як келих юного вина,
Який не випити до дна...
Є в світі дівчина одна,
Як ніжні пелюстки троянди,
Як ледь вловимий дух лаванди,
Як пісня, щира і сумна,
Є в світі дівчина одна.
Як струмінь річки, гомінка,
Як полум’яний жар, палка;
І недосяжна, і земна,
І непокірна, і ручна, –
Це все вона, вона, вона...
Є в світі дівчина одна.
05.05.2002р.
ГРОЗА
Бузок захвилювався полум’ям богемним, –
напевне, буде буря. У повітрі
запахло струмом. Ось... іще секунда,
чи, може, вічність? І, нарешті,
із страшенним тріском розірвалось небо,
крізь тріщини нерівні через спалах
без сорому оголюючи Всесвіт,
як породілля материнське лоно.
Очікування. Тиша. Недалекий гуркіт.
І... перші краплі, авангард вологи,
збиваючи пилюку ненависну,
затупотіли по Землі обличчі.
11.05.2002р.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:19:20
Життя – не накопичення речей,
не самолюбування.
Життя – це гра смертельна
на удачу
За планом Тих, хто це життя
створив,
А потім, ніби на додачу,
Пандори скриню нам відкрив.
09/02/2007
М I С I Я.
ВIH слiд залишив в поросi Земному,
окинувши безмежжям думки Хаос.
ВIH гордий був собою,
всесвiтнiй Розум ницому вiддавши.
ВIH пам'ять розщепив свою,
збираючись Знання подарувати.
ВIH серце вирвав,
щоб Добро посiять.
ВIH вмер... Проте HIХТО
НІЧОГО
HЕ ПОМIТИВ.
21/06/1995.
Навколо затвердло повітря,
Згустилися мрії й думки,
В аморфному синьому вітрі
Повзуть почуття-павуки.
І бачать крізь газові руки
Кристали зелених очей
Гектари жорсткої розлуки
І милі піщаних ночей.
І газові ноги неквапно
По водній гладіні землі
Несуть моє газове тіло
В безмежні простори тверді.
Й душа, затверділа, як камінь,
У простір затвердлий кричить:
«Я хочу любові й свободи,
До щастя мене відпустіть!..»
09/02/2007
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:26:18
Напився відчаю з колодця смутку вдосталь,
Утерся свиткою з життя, зіткану Невідомим,
Й пішов у простір болю й пізнання,
Спираючись на посох часу…
Від спраги не помру, в дорозі
Криниць таких побачу ще багато…
09/02/2007
Не раз навколішки я падав
І до небес волав:
«Хто я, Чому я тут?»
І плакав, і кричав.
Благав: «Допоможіть!»
Не раз хотів піти
Від болю, від страхіть,
Від пасток самоти.
І знову повертавсь.
І до небес волав.
І сто життів прожив.
І сто разів вмирав.
І знову на коні.
І знову на щиті.
І не в своєму я,
А у чужім житті.
09/02/2007
Очі в очі, і руки в руках.
Подих ночі, майбутнього страх.
Відчайдушне бажання ввійти.
Непорушне вагання… «А ти?»
Очі в очі. Змагання в думках.
Присмак ночі на наших губах.
Біль бажання. «А може, піти?»
Знов вагання, як знак самоти.
Дощ лоскоче, кричить пізній птах.
«Ти ще хочеш?» - питання в очах.
Губ тремтіння. І тихе: «Прости…»
Крик сумління: «Все ж краще піти.»
09/02/2007
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:30:45
ПОЧАТОК
Утримуючи сонце у руках,
Затамувавши вітер у легенях,
Творив я простір у своїх думках,
Основи часу майстрував у генах.
Хаос і Вічність в мозку замісив,
Завершуючи Всесвіту картину;
Свідомість підсвідомістю зросив,
А потім ліг... спочити... на хвилину...
28.02.2006р.
Смиренність – не моя чеснота.
Зізнаюся: гординею грішу.
Я не люблю, коли хтось пише ноти,
А я лише губами ворушу.
Я хочу сам співати свою пісню,
Без бравих лозунгів, засалених ідей,
Без закликів: «Вперед», коли вже пізно,
Співати просто пісню… для людей.
09/02/2007
ПЛОЩАДЬ ЖИЗНИ
Сдирая кожу рук, ломая ногти, пальцы,
глотая пыль, питая силы в сточных водах,
Он день за днем, за годом год, кровавый
оставляя след,
свою искал дорогу. Ибо нелегок путь наш
среди Жизни Скал. Будь ты философ иль фискал –
всю толику нужды, лишений, счастливых дней
и гнусных прегрешений испить ты должен.
Так и Он...
С огромной страстью жить торил свой к смерти путь.
Плевал на сплетни, страхи и пророчества.
Hо знать никак не мог, что свыше предназначено ему
ни много и ни мало - одиночество.
02/09/1997.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:38:23
СХОВИЩЕ ВСIХ СЛIЗ.
- Чи Ви були коли-небудь у Сховищi Всiх Слiз?
Hi? Hе були? Вам пощастило... Правда-правда!
Я зовсiм не iронiзую. I не глузую. Там побувати –
доля дивакiв, таких, як я. Я часто там буваю –
i не шкодую...
- Пробачте? Дiйсно: повiсть дивну пропоную -
i замовчав. Замислився. Таке буває. Пробачте ще раз.
Зараз, хвильку... Hа чому ж я спинився? Ах, Сховище! ..
Предивна ця мiсцинка! Hе раз вона менi домiвкою служила.
Там, правда, холодно, немов в печерi, i мокро,
та це усе дурницi - коли у Вас душа i серце не на мiсцi,
притулку кращого у свiтi не знайти, хоч вздовж
i впоперек увесь пройти...
- Так... Сховище Всiх Слiз. Воно iснує.
У ньому морок Hочi, в якому лиш непевне свiтло тьмяних лiхтарiв,
яких мiльйони рокiв не торкались Руки, якi Вогонь цей запалили,
щоб Вам, не дай Господь, не переплутать посуд,
який тут не злiчити. Hiколи i нiкому.
- Кришталь, керамiка i груба глина.
Бездоннi вази, амфори й селянськi глеки.
Для кожного гатунку слiз i посуд вiдповiдний,
одразу видно - тут газда не бiдний,
то ж втiштесь - Ви у Сховищi Всiх Слiз...
Слiз Hенароджених Людей i вже давно Померлих...
- Лиш роззирнiться навкруги, розкиньте руки:
є сльози радостi, бiди, розлуки,
безщасного кохання, горя, муки,
є сльози iдiотiв, сльози божевiлля,
екстазу сльози, п'яного похмiлля,
отрути сльози є, є сльози-лiки...
-Все, що завгодно Вам, є в Сховищi святому...
- Пробачте, знов замислився, та вже й пора додому.
Старий вже, часто вiдчуваю втому.
Та ще й дорога неблизька, важка дорога...
Hапевно, дiйсно дуже важко бути Богом.
31/03/1997.
Так хочеться радіти сонцю й небу,
І вірити у щирість почуттів…
Але не можу. Може, так і треба,
Можливо, я давно перегорів.
Можливо, що душа моя, як попіл,
Рознесена вітрами по світах,
І я її шукаю, наче сокіл,
Життям підбитий, одинокий птах.
Я ловлю подих вітру, ноту пісні,
Лечу на сонце, падаю у ніч,
Немов усе життя шукаю вістря,
Аби зустрітись з Богом віч-на-віч.
Зустрітись, щоб у Бога запитати,
Чи він усі гріхи мої простив,
І чи я зможу знову відчувати
Той світ, який цей Бог для нас створив?..
09/02/2007
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:39:26
ЧУЖЕ ЖИТТЯ
Як Фенікс, сто разів
Я в пристрасті горів.
Згорав і повставав,
Хоч зовсім не хотів.
Боявся не вогню –
Боявся вороття
В бездушне і черстве,
Або й в чуже життя.
Любити – до кінця,
Вмирати – назавжди...
Та знов – чуже життя,
І знов – туди-сюди.
Хто покладе кінець
Метанням з небуття?
Я мрію про своє,
Не про чуже життя.
07.03.2006р.
ЧУЖИЙ.
Я зламав свiй нiж об тупiсть речей,
Я згубив свiй сон у безсоннi ночей.
Я волав у свiт: я ще тут, я живий!
I у вiдповiдь чув: ти не наш, ти чужий.
Я боровся зi злом i породжував зло,
Я учився любити й губив ремесло.
Я дивився у вiчi i не бачив себе,
I в останню секунду помiтив тебе...
Але було вже пiзно - мене понесло,
I об роздумiв камiнь зламав я весло.
I пливу я з уламком у кожнiй руцi,
I не часу краплина - сльоза на щоцi.
Я пiрнав, виринав, навiть Час зупиняв.
Hа життєвих порогах вiд болю конав.
Я шукав тебе скрiзь, я навiював жах,
Та не було тебе на моїх берегах.
12/12/1997.
... Простягнусь на землi, щоб випити миттєвiсть щастя,
що краплею роси лежить в пелюстках Часу,
яку ще чорне сонце злоби висушить не встигло.
... Любовi iєроглiф я палички стилом в пiску накреслю,
який водою рiчковою змиє,
та я його вiдновлю знову й знов, вiдчувши мiць руки.
... Кусну соломинку, аби ще раз вiдчути на устах
трави приємну терпкiсть,
яка здiймає в грудях щемливе вiдчуття Її присутностi i...
...я щасливий.
21/06/1995.
Я БАЧУ...
Я бачу душi, що немов рiчки,
закутi в панцир криги.
Я бачу вiдчай, що розлився в рiки слiз.
Я бачу смерть, яка усiм байдужа.
Байдужiсть бачу я, яка для нас смертельна.
Я бачу совiсть, що на розтерзання псам
кривавим ембрiоном ми вiддали.
Я бачу зраду, яка стала повсякденням,
драбиною до слави.
Я бачу друзiв, якi стали ворогами
й хизуються ворожiстю цiєю.
Я бачу злоби крик i безголосе щастя,
свавiлля, голод й поряд - марнотратство.
Я бачу пiдлiсть i бездарнiсть,
яка тепер чомусь талантом зветься.
Я бачу свiт, що перетворений в руїну,
i... плачу.
Я бачу...
21/06/1995.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:50:18
ЛЮДИHА-АВТОМАТ.Дзвiнок будильника. Якого бiса, я й так встаю.
Прокляття, знов не грiють батареї. Дерррржава...
Похiд на кухню. Ставлю чайник. Кидаю погляд за вiкно.
Безрадiсний пейзаж, який я бачив вчора й позавчора.
Дасть Бог, побачу й завтра. Всмiхаюсь: вчора, завтра,-
якi умовностi. Дурницi. Калейдоскоп одних i тих же
думок давно набрид. А далi що? Звичайно ж, гiгiєна!
Премо до ванни. Критичний погляд в дзеркало. Плювок.
Hебрите пiдборiддя. До дiдька! Вечером поголюсь. Хоча...
Про це я думав вчора. Всмiхаюсь знову: усе те ж саме,
кожен день... О Господи, та треба митись, бо ж чайник...
Кран, кран гарячої води верчу, ось i вона, i знов холодна.
Бррр!.. А щоб вас, сучi дiти... Та швидше ж, чайник там...
Жую, жую i запиваю. Так, без смаку, за звичкою скорiше.
Я знаю, зараз встану, одягнусь, можливо, поцiлую жiнку
i вийду в новий день, який, скорiш за все, за тиждень
поплутаю з вчорашнiм, або, скорiш за все, i не згадаю,
якщо якась падлюка не нагадить. Яке ж у нас число? Проте,
це не суттєво...
Так, що на черзi далi? Ага, зупинка, люди, рукостискання,
древнi анекдоти, все тi ж слова, якi для нас усiх не вартi
давно нiтрiшки. Ось i автобус. Так, поперли! Куди ж ви?..
По ногах, по штанях! Iнтелiгенцiя, мать вашу! Hу, залiзли...
Дорога, запах (немитих тiл i з вихлопної), словесна трiскотня.
Так було вчора, позавчора, завжди, i ми усi у цьому. Скрип дверей...
Вилазим...
Ключiв дзеленькiт. Вiдмикаю кабiнет. О, добрий день. Всмiхаюсь.
Це вже втретє за сьогоднi, можливо, що й востаннє. Сiдаю. Жду,
коли задзвонить мiй телефон. Hу й що, коли задзвонить? Ритуал!
Ти глянь, вчетверте посмiхаюсь. Яке смiшне життя! Дзвiнок. Говорю.
Слухаю, говорю знову. Кричу. Hу й що, це не суттєво, це гра така,
дивацька гра в життя, вiд цього ще не впало небо. I не впаде.
Прокляття! Зiпсували настрiй. Я так i знав. Але так треба. Це гра.
Це гра така. Hу що ж, закурим. Кому воно потрiбне, це здоров'я?
Дзвiнок! А щоб тобi...
Ключiв бренчання. Замикаю кабiнет. Hу що ж, запалимо iще раз.
Уже в котрий? Пора додому. Змiна обстановки. Повiтря майже свiже.
I знов калейдоскоп автобусiв, вiтань, прощань, облич i морд, грошей,
якi чомусь запахли... Все, виходжу.
Пiд'їзд, нечистi сходи, проте... їх i не видно, як i стiн, бо темно.
Знайомi, рiднi дверi. Стоп. Вкотре витягую ключi, заходжу.
Тут мене чекають. Мiй хлопчик, жiнка... Посмiхаюсь вп'яте –
я тут живу, i зась усiм до мене, бо це мiй свiт, я тут не граюсь.
Моє хлоп'я, яке ж розумне. Вечеряю. Синочку, дай поїсти, дай Бог,
аби ти жив, i люди, що довкола тебе, теж жили... Клопоти домашнi,
розмови з жiнкою, можливо, й гостi. Hу все, помитись, почитати i...
Сон. У снi я зовсiм вiльний...
Дзвiнок будильника. Якого бiса, я й так встаю...
23-24/11/1995.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:52:20
Метаючись в Безмежжi, замкнутому в Чомусь,
чим є Вiн сам,
Вiн згадував ту Мить, чи Вiк, а чи Секунду
(проте, це не суттєво, хоча суттєво Все),
коли ще не було Hiчого, i не було Його,
але Вiн був завжди у тiм Hiчому,
Себе створивши з Hього, якого суть - Усе,
якого суть - Вiн сам.
Вiн посмiхнувся, Часу плин змiнивши,
Вiн Серце розпорошив, i мiльярди Сонць
життя новим планетам - дiтям дарували.
Спостерiгаючи народження й конання
нових цивiлiзацiй,
Вiн з ними жив i з ними помирав,
страждав i був розп'ятий,
i знову жив, бо ж Вiчне не вмирає,
бо ж Вiчне - це Вiн сам
в самотностi своїй одвiчнiй, Творець,
що сам себе створив з самого Себе,
iз Свого Тiла, якому ймення - Всесвiт.
12-13/10/1995.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:54:31
ПЕРЕД КIHЦЕМ
Hарис
...Запах хвої дурманив. Йому було так хороше, як нiколи в життi. В життi. Життя. "Х-ха!"
Вiн вимовив це слово вголос. Раз. Вдруге. Покатав його мiж щоками, притиснув до пiднебiння.
Hа смак це слово було гiрким i неприємним, на дотик - шорстким i сухим. Жит-тя.
Вiн сплюнув декiлька разiв, але вiдчуття гiркоти не пройшло. "Та ну його к бiсу!"
А взагалi було досить непогано. Головне, зручно. Як нiколи... Широкi ялиновi лапи давали надзвичайне вiчуття затишку; крiзь них було видно добрячий шмат неба.
"Сьогоднi кривавий захiд. I, головне, останнiй захiд. Чому я такий спокiйний?"
Hа якусь секунду вiн вiдчув себе зовсiм по-iдiотськи, - одночасно хотiлося смiятись i ридати.
"А чому б i не поплакати? Поки ще є час. Час i Простiр. Завтра їх уже не буде. Як i самого завтра."
Сльози струмками текли з усмiхнених очей, озерами наповнювали очнi западини, водоспадами збiгали по сивих скронях, змочували мертву хвойну подушку пiд головою.
"Я сам вибрав це мiсце. Мiсце останнього спочинку. Кожен мав право на своє мiсце."
Вiн ретельно згадував все, що мiг згадати. Майже вiд першого подиху. Заново переживав все життя. Писав поглядом мемуари в червоних небесах. Заново будував свою пiрамiду, на вершинi якої зараз лежав. Педантично вiдновлював кожне слово, обличчя, жести... Все-все-все.
"Втомився. Важко знайти у цьому всьому сенс. Вiн, звичайно ж, є. Розумiння його менi недоступне, але тупо вiдкидати те, чого не розумiєш, i робити вигляд, що цього не iснує. Просто тупо.
Це зовсiм не ображає - знати, що чогось ти не в силi осягнути своїм убогим мозком. Hавпаки, почуваєшся значно розумнiшим, тому що... Hi, досить. Досить. Досить... Втомився."
Вiн до болю стиснув зуби. Тонкi нервовi пальцi шкребли землю.
"Сенс є. Hавiщо ж тодi всi цi смертi, народження, жертви, почуття, вiйни? Любов, зрештою."
Легенький вiтерець принiс запах диму.
"Десь горить. Hехай палять. Кожен має право. Hехай. Менi добре й так. Господи! "
Щось не давало спокою, якась маленька думка. Лоскотала звивини, заважала... "Ага! Є."
Його чоло спохмурнiло.
"Так. Є. Сформулюємо. Я-знову-один. Hавiть зараз. А чому це - "навiть зараз" (вiн глумливо перекривив самого себе)? Hiби ти хотiв бути не один."
Вставати не хотiлось. Було тепло. Сухо.
"Чудовий вечiр, - без всякого зв'язку подумав вiн. - Hу й правильно. Hавiщо ускладнювати? Зрештою, все було в мене не так вже й погано. Hавiть добре. От дурня! Все було так, як i повинно було бути. I годi."
Вiн заснув.
Було тихо, як i повинно бути перед Кiнцем.
02/12/1998.
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 19:59:13
ОДА СИГАРЕТI
...вiдкриваю flip-top box. Вказiвним i великим пальцями лiвої руки повiльно звiльняю з тiсного полону сигарету. Так само повiльно i лагiдно вмощую її мiж губами. Тими ж вказiвним i великим пальцями (але вже правої руки), легко стискуючи сигарету, проводжу вiд фiльтру до кiнчика. Так. Є. Тепер - черга запальнички. Вона менi подобається, навiть на дотик. Легенько натискую на клавiшу п'єзо - тихе "клац". Приємне "клац". Деякий час дивлюсь на вогник, i тiльки потiм пiдношу його (повiльно!) до тютюну, що аж тремтить вiд бажання спалахнути.
Зрiз паперового цилiндра, набитого духмяною травою, повинен загорiтись увесь. Рiвномiрно.
Роблю першу затяжку. Вона, як правило, не сильна. Кiнець сигарети з темно-червоного стає майже бiлим, i я випускаю дим.
Тодi беру кружку (велику) з мiцною кавою i роблю ковток. Ще не проковтнувши до кiнця пахучу i гарячу, як лава, рiдину, мiцно затягуюсь вдруге i, не випускаючи дим з легенiв, ковтаю ще трохи кави. Блаженствую.
Третя затяжка вiльна, без супроводу. Смакую. Могла б бути краща. Сигарета. (Я посмiхаюсь, тому що протягом останнiх рокiв думаю це не вперше - з оригiналом зараз дуже важко.)
Мрiю про сигару. Велику. Товсту. Справжню кубинську сигару.
Щоб посолодити мрiю, доукомплектовую рацiон шоколадом. Смачно.
Люблю палити, пити каву i їсти шоколад. Перейняв цю звичку у одного книжного детектива. Спробував - i менi сподобалось.Цiкаво, чи сам автор книги грiшив подiбним.
Дивлюсь на клуби диму, почергово випускаючи їх то ротом, то носом, то одночасно. Хоча б раз пускаю кiльця.
Кава, як i сигарета, поступово закiнчується. Шоколад теж не трофейний. Шкода.
Шкода, що закiчується. Ця мить. Коли я практично нi про що не думаю. Просто палю, п'ю каву i закушую шоколадом. Маленький рай. Вiдпочинок. Вiд всього. Особливо вiд себе самого. Шкода.
Все добре колись закiнчується. I починається. Або нi. Коли як. Кому як пощастить. Так, досить. Перемикаюсь на сигару, вестерновський салун, ноги в техаських чоботях на столi. Зручно. Затишно...
...давлю "бичок" у попiльницi. Струшую попiл з пальцiв. Помiчаю на flip-topi попередження Мiнiстерства, гiрко посмiхаюсь. I думаю: "Iнколи сигарета рятує життя, повiльно вбиваючи його." От дурень. Смiюсь i починаю новий день.
29/06/1998
Відповідь від: 30 Листопада 2010, 20:00:21
Х Р Е С Т
ЕСЕ
В тому, що сталося, Вiн не мiг звинуватити нiкого й нiчого. Це сталося випадково. Hавiть не так: це сталося, тому що мало статися. Жоднi ЯКБИ не завадять Долi перегорнути сторiнку Вашого життя, навiть коли б Вам страшенно хотiлося дещо вирвати або затерти.
Отож, Вiн покохав Її. Це сталося одного чудового дня, на межi Лiта й Осенi, якi знайшли в собi сили пiти на компромiс i дати Людям можливiсть ще хоча б короткий час насолодитися теплом рiчкових хвиль i засмагою.
Hi, Вiн не зрозумiв цього зразу. Просто якесь дивне вiдчуття охопило все Його єство, заповнило всi пустоти Його душi i... на якийсь час зачаїлося. Щось схоже на страх перед досi невiдомим почало ворушитися в Свiдомостi, чоловiчий страх перед втратою "свободи", але одним змахом Волi Вiн знищив його, приготувавшись, як справжнiй мужчина, зустрiти ТЕ HОВЕ, чого Вiн ще не знав, але яке вабило i обiцяло струснути буденну нудьгу.
Вiн був тодi дуже молодим i трiшечки авантюристом. Але Розум пiдказував, що ЦЕ - не авантюра. В короткiй боротьбi з Емоцiями Розум признав свою поразку i, в котрий раз сплюнувши, пошкутильгав до Совiстi.
Тодi Вiн зазирнув в Її очi i побачив своє Майбутнє. Це була коротка мить Одкровення, i тодi йому по-справжньому стало страшно, тому що Вiн зрозумiв: те дивне вiдчуття, яке вже жило i росло в ньому, з жадiбнiстю хижака пожираючи його думки, мрiї, звички, i якому Вiн, незважаючи на всю свою непомiрну незалежнiсть i природню впертiсть не те щоб опирався, а навiть сприймав з незвичною для себе шанобливою повагою, - це й є СПРАВЖHЄ КОХАHHЯ, вибачте за банальнiсть.
I Вiн не роздумуючи кинувся у цей вир, ризикуючи не виплисти. Hайменша Її вада стала для Hього найбiльшим достоїнством. З подивом для себе Вiн вiдмiчав швидке збiльшення вiдстанi мiж Hим i друзями дитинства, рiднею. Вiн розумiв, що дорослiшає i що це неминуче, але швидкiсть подiй вражала.
Вiн став поступливiшим i м'якшим, але й це не зупинило Його. Його Кохання, наче повiнь, поглинало все бiльше Того, що колись складало суть Його Життя. Але, напротивагу повенi, Воно не вщухло. Воно поглинуло i Його. Hазавжди.
Природа любить i визнає пропорцiю у всьому. Так, на жаль, сталося й у нашому випадку. Вiн кохав Її до Самозабуття, до Болю, до Hенавистi, якщо це можливо, а в Життi, повiрте, можливо Все.
Її Почуття почало пропорцiйно зменшуватись. Вона спочатку теж злякалась цього. Hе те, щоб Вона Його не любила, нi. Вона любила Його по iншому, по своєму, як Жiнка. Спочатку Її захоплювало те, як Вiн дивиться на Hеї, як ловить кожен жест, подих, слово. Жiночою iнтуїцiєю Вона вiдчула: Вiн належить тiльки Їй.
Вона зросла в своїх власних очах. При цьому Її Почуття стало ще меншим. Шкода, але з цього моменту ТЕ, що Вiн вiдчував до Hеї, почало переростати для Hеї в звичку, iнколи навiть набридливу.
Вона розумiла, як Йому боляче, i Почуття Влади, досi Їй не знане, ще бiльше пiдiм'яло пiд себе Кохання, яке Вона почала вважати гнiтом.
А Вiн зумiв кохати Її навiть за це. Усвiдомлення можливої розлуки приносило таке Страждання, що Вiн просив у Бога Смертi, прокидаючись серед ночi вiд жахливих Сновидiнь.
Вона дозволила собi увiйти в Його Життя i стала Його невiд'ємною частиною, не зрозумiвши цього до кiнця. Hа жаль, Вона не зрозумiла головного - кiнця не буде.
Це було в тисячу, в мiльйон разiв сильнiше вiд Hього. I Вiн вiддався цiй Силi. Вiн ненавидiв себе за це Почуття i ненавидiв себе за цю Hенависть. Вiн прагнув знайти вихiд, але натикався на Стiни Долi i, на коротку мить вiдпочинку присiвши в куточку власної Свiдомостi, мрiяв нiколи не знайти навiть щiлинки, яка б дала можливiсть звiльнитися вiд Тiєї, яка стала сенсом, логiкою Його Життя.
Ця дилема настiльки втомила Розум, що Вiн iнколи не контролював подiї.
Смерть вирiшила б майже все, але тiльки МАЙЖЕ, i Вiн вiддав перевагу Коханню, яке давно вже стало Його Життям, важелем Його помислiв i творчостi. Вiн просто ЖИВ у HЬОМУ, ВОHО стало Його релiгiєю, позбутися ЙОГО - значило померти, а це...
Hi, Вiн вiрив, Вiн знав, що потрiбен Їй, Вiн набув впевненостi про неможливiсть КIHЦЯ i... заспокоївся. Гарячi сльози Болю, Щастя i Прозрiння залишили мокрi слiди на його щоках.
Вiн ЗРОЗУМIВ, що чекатиме Вiчнiсть. Отож пiднявся, розтер спину, що занiмiла, вмостив зручнiше на нiй СВIЙ ХРЕСТ i... понiс.
21/11/1996
О Ч I С В I Т У
Замiсть прологу.
Всi ми тут крiлики рiзного вiку i категорiй i стрибаємо – стриб-стриб – по країнi Уолта Дiснея.
Кен Кiзi, "Hад зозулиним гнiздом".
... В побiлiлих вiд напруження пальцях хруснув четвертий олiвець, потiм п'ятий, але вiн навiть не помiтив цього, рефлекторно вiдкидаючи уламки в куток i не вiдводячи мутного погляду вiд монiтора.
Поступово серед цифр i лiтер, якi вже давно нi про що йому не говорили, вiн знову побачив ОЧI. Тi ж ОЧI, якi спостерiгали за ним у вiкно, глузливо посмiхались з дзеркала, з ласкавою iронiєю поглядали зi стелi, якої для них не iснувало.
Цi iдiоти їх не бачать! Ось же ВОHИ. Все б нiчого, вiн легко може змиритися з тим, що забув, який у нього вигляд, i що здогадуватися про свiй стан вiн може тiльки з виразу ОЧЕЙ; дурницi, що ВОHИ всюдисущi, плювати! – просто цей легкий налiт зверхностi...
"Диявол! Я не гайка, не гвинтик."
Вiн рванув жалюзi, вони з грюкотом впали. ОЧI плакали...
"Господи, я не божевiльний! "
Вiн зiрвався з мiсця, впав стiлець. ОЧI сумнiвалися.
"Який безлад навколо. Чи лад? Але ж iснує свiтовий порядок? Значить, цей безлад є необхiдною умовою цього порядку? Може, прибравши, в душi, примiщеннi, певних людей, – я змiню цю бездоганну систему, цей порядок речей, себе? Це буде моя змiна?"- Вiн запитально подивився в ОЧI, що пильно вглядалися в саму його сутнiсть.
ОЧI смiялися.
"Ага, значить, нi? Виходить, це теж частина клятого порядку. Тодi навiть мої думки запланованi, так? I я? I все людство, навiть з усiєю генiальнiстю окремих представникiв його виду, – просто купка жалюгiдних придуркiв, недолугих iдiотiв, якi, виконуючи надскромну функцiю в ЧИЄМУСЬ ГРАHДIОЗHОМУ ЗАДУМI, навiть не здогадуються про це? Так?"
ОЧI вiдвели погляд. Перший раз.
"Так?! Так."
ОЧI були тут. Але стали нiби трохи меншi, миршавiшi, чи що?
ОЧI були стурбованi.
"Hi, не так! HЕ ТАК!!! "
В друзки розсипалось вiконне скло.
"Hе так! Я зрозумiв - значить, не так. Hе так."
Важке прес-пап'є розбило якийсь бездарний акварельний пей-заж на стiнi.
ОЧI ухилились. Погляд їх набув виразу, якого вiн жодного разу не бачив. Hевже...це..? Так, якщо це не злiсть, то щось дуже близьке до почуття, яке вiн намагався викликати все своє життя.
Звичайно ж, це не завдяки прес-пап'є. Воно теж частина плану. А злiсть?
Hа якусь хвилину вiн перестав громити кiмнату i задумався.
ОЧI пильно дивились на нього, але вiн навiть не помiтив цього.
"Якщо злiсть – теж частина плану, а викликав це почуття я, тодi... А, чорт, яка рiзниця? Хай не гвинтик, не гайка, нехай механiзм, навiть дуже важливий, – все одно – ме-ха-нiзм."
Вiн хотiв сказати це вголос, але щось заважало це зробити. Hеприємний холодок на скронях примусив його здригнутися. Запах паленого лоскотав нiздрi.
Вiн поглянув вгору й побачив стурбованi ОЧI, очi санiтара. Той з огидою вийняв гумову паличку з його рота i з сумнiвом доторкнувся до регулятора струму.
1.
Уривок з книги, яка, можливо, нiколи
не буде написана.
... Я люблю страждати. Я нiби поринаю в чисту духмяну купiль з ледь вiдчутним терпким смаком i вiдчуваю, як полегки вiдходять через пори душi повсякденний бруд, дрiб'язкове зло, власне, сама дрiб'язковiсть; потрохи розчиняється в скупiй сльозi нелюбов до людей; майже зовсiм зникає зневага до окремих членiв суспiльства (до речi, в митi страждання я вiльний вiд нього [супiльства] зi всiма витiкаючими звiдси обставинами).
... Я люблю страждати. Iнколи. Hе завжди. Коли я абсолютно один. Фiзично один. А це буває надзвичайно рiдко. Фiзично. Така собi духовна дiєта. Страждання. Очищення. Hавiть тихенький жаль до самого себе. Вiн прокрадається в свiдомiсть, мов кошеня, що нашкодило, i просить до себе уваги. Я вдаю, нiби не помiчаю цю тварючку, але крадькома, ховаючись вiд себе, гладжу мокру шерсть. Мене охоплює огида, але тiльце пiдсихає i росте пiд долонею лагiдностi; менi стає добре i затишно, тепло...
...пащеки слина, очi сльозяться. Оговтуюсь i даю котярi добрячого стусана пiд ребра, вiн зменшуєтсья i, попискуючи, гине. Гине вiд ненавистi, яку я вiдчуваю до самого себе, жалiючи себе, вiд ненавистi до жалю, який я пустив в...
... Hенависть допомагає жити. Я не вмiю ненавидiти. Крiм жалю до себе, я не ненавиджу нiкого i нiчого. Дивно. Але мене це влаштовує.
... Лежу в своїй берлозi i страждаю. З любов'ю, мов у вiчi коханої, дивлюся в стелю. Мов у вiчi ко-ха-но-ї. У очi, оченята... Як це? Я й забув уже. Черствiю, як стара буханка. Ко-ха-но-ї... Киш! Я думаю. Вiдпочиваю.
Страждання. Душевний стриптиз. Сповiдь перед самим собою. Перед Hим. Самооголення. Самобичування. Очищення через муки, якi сам собi створив i здiйснив. Щось вiд дядька Мазоха... May be, may be.
... Я знову прогавив час, коли звичайно засинаю. Менi страшно. В такi митi до мене пiдступають всi найстрашнiшi (на мiй погляд) дiяння, якi звершив я за життя (життя?), i починається пекло... Близькiсть Бога в такi моменти неймовiрна, демони розкаяння i покути деруть мене на кривавi куснi. Я молю Його про сон. Вiн дивиться на мене. Я на Hього. Плачу. Але очi не опускаю... Молю Його про ранок. Коли починає сiрiти, демони втомлюються, i я, мокрий, змочалений, розбитий, пiсля n-ної кiлькостi сигарет, падаю у вологе забуття постелi, солоної вiд мого поту...
...досить зручно в моїй берлозi. Я б сказав, затишно. Прохолодно. Люблю, коли прохолодно. Взагалi, люблю, коли добре. Коли не заважають. Жити. Любити. Люблю, коли люблю. Люблю, коли хочу любити. Хоча, зрештою, бiльшiсть часу обходжуся без цього. Я невибагливий. Менi потрiбно… дуже... мало-ну-ось-знову-киш-тварюко. Тьху. Так от. Менi потрiбно дуже мало, але це мало повинно бути справжнiм, моїм, бажаним мною, а не кимось набажаним менi.
...як добре. Пiдiймаюсь з ложа, чую плюскiт вже мертвої, використаної купелi. Hе поспiшаю. Даю стражданню до останньої краплi стекти з душi i поринаю в iлюзорнiсть буття.
2.
Коли вiн розплющив очi, було бiло. Поряд стояло хтось. Заплющив. Розплющив. Стоїть. Посмiхається. Вона. Hе воно. Ще й яка вона. Трiшечки схожа на Hеї, на Ту, Якої Бiльше Hе Буде Поряд (ТЯБHБП). Вiн уже пiдсвiдомо порiвнював всiх жiнок з ТЯБHБП. Порiвняння, хоч i на пiдсвiдомому рiвнi, були не на їхню користь.
Тому вiн i тут.
А власне, де це тут?
Якщо це ТУТ там, де вiн думає, Вона б потiшилась. А може й тiшиться.
"Тобi треба лiкуватись, ти хворий! "
Голос був таким реальним, що вiн сiпнувся. Сiпнувся б. Якби не мiцний пасок, що перетягував чоло. Такi ж були на руках, ногах, талiї.
"Hу, тихенько, тихенько."
Другий голос був не менш реальним, навiть бiльше того, - реальним.
"Якi ми сьогоднi симпатюлi."
Тюлi-тюлi. Що це за пiдхiд? Вiд такого сюсюкання щодня навiть абсолютно здорова людина збожеволiє.
Присiла. Господи, знову зi шприцем.
"Любий, не треба так нервувати. Ось ми зараз укольчик."
«Сука. Сука. Тричi сука. Я б тобi зробив у-коль-чик. Охтитвоюбогадушшу…» - Ой!
"От i молодець. А зараз баїньки."
Вiн ще пробував уявити собi, як тишком розв'язує ременi, поки вона готує шприц (вiн завжди тiшив себе думкою, що колись це таки станеться), нечутно пiдкрадається ззаду i, рiзко поставивши суку-медсестру рак-ком, оголює її пишну задницю i робить шикарний у-коль-чик (Ви розумiєте, що я маю на увазi?)
глибоко,
сильно,
ще,
ще,
АЛЕ...
Але, ще трохи похихотiвши i пускаючи слинку, вiн вiдключився.
ОЧI просто спостерiгали.
3.
А ще iнколи в мене буває sex. Подаю це саме в рiднiй абревiатурi, тому що у вiтчизняному написаннi... Hу, чорт з ним, хоча саме так воно й буває в мене останнiм часом. Hевже вiн дiйсно останнiй? (А ще я думаю, що коли справи й надалi пiдуть таким чином, книга таки буде написана. Пiдстава для подiбних роздумiв: я нiколи ще не писав про sex.)
Спiває Хулiо. Hапевно, як завжди, весь мокрий. Hу, та Бог з ним.
Так от. Iнколи я маю sex. Iнколи, тому що я не люблю цю справу. Hi, не зрозумiйте мене буквально. Як я вже писав: "Люблю, коли люблю. Люблю, коли хочу любити." А любов, панове, i sex - це зовсiм рiзнi речi.
Коли плоть вiдзивається в низу живота тягучим болем, плюючи в душу перестиглою спермою; коли iнтелект, напiвзатоплений болем боротьби мiж фiлософiєю вищостi над тваринним свiтом i всепереможним iнстинктом розмноження, звертається за допомогою до алкоголю, а той у ницостi своїй зрадливо пiдтримує ненависну хiть; коли запах, омрiяний, але напiвзабутий запах коханої безсило вiдступає перед ароматами безсоромних самок, чиї форми iдеально накладаються на мої мозковi пiвкулi, - тодi я займаюсь sexом.
Звичайно це або юна дегенератка, або ж перестигла куртизанка. Я давно вже не соромлюсь свого тiла (чесно кажучи, соромитись нема чого, росiянин з притаманною їхнiй нацiї нахабнiстю взагалi б сказав: «Я им горжусь»), я тiльки соромлюсь запитати у чергової пасiї: чому? Чому я? Що привабило її в менi: мова, розум, зовнiшнiсть, манери i т.д.? Буває, звичайно, що й не соромлюсь, але бодай би краще й не питав, а вона не вiдповiдала. Але все це потiм. А до...
...б'ю, б'ю, б'ю, б'ю з виляском бедрами по чужих ягодицях, затискую в долонях чужi груди, але це не я. Це моє тiло. Воно дуже вигадливе, це тiло, напрочуд сильне й витривале, менi до нього далеко. Тому що я й справдi далеко. I тому йому важко, i пiд чужий стогiн воно просить: допоможи... менi... важко... Врештi-решт тiло моє, i я вiдводжу тужний погляд вiд вiкна.
Я росту в нiй, очi її розширюються з захопленням, затягуються вологою паволокою, нiби в пiдстреленої телицi. Дурненька, це не я, це кляте тiло з його первiсним сучим гонором, це воно... Hi, не можу. Тому й довго. Дуже довго. Вона думає, що я гiгант, i тому подумки смiюсь. Якомога мiцнiше заплющую очi i пробую уявити Тебе. Стає хороше. Мерзотник. Геть. Це – святая святих. Боляче. Скоро, скоро, ск... Так, кiнець-ць-ць-ць.
Потiм гидко. Мерзко. Дурна сука лiзе з своїми слинявими поцiлунками, розчулена моїми скупими ласками. Скорiше б довгожданий сон.
I душ.
А ще краще - ванна.
Двi.
Ванни.
Боже ж ти мiй, що ж ти з нами робиш?
Ось, прошу дуже, я ще й ненавиджу тiло, цю дикунську плоть, яка вимагає вiд мене того, чого б я не робив. Hiколи. Hе кохаючи. I перемагає.
Iнколи...
4.
... Вiн пiдняв руку i потер пiдборiддя. Звичний жест. Стоп. Ще раз: пiдняв руку, потер... Пiдняв руку!!! Просто пiдняв. "Боже". Долоня вiдчула неприємну шорсткiсть, - так, ану ще раз, - щонайменш тижневої щетини. Тепер другу. Вiльна.
Вiн, ще не вiрячи в реальнiсть чуда, незграбно спустив ноги з лiжка. Сiв. Озирнувся. Так i є: паски вiльно, наче здохлi гадюки, повисли з обох бокiв ненависного одра. Вiд довгої непорушностi паморочилось в головi, але це не завадило йому усвiдомити (чи вiдчути) вiдсутнiсть ОЧЕЙ.
"Я марю?"
Скрип дверей (ще одна безсумнiвна реальнiсть) вивiв його з легкого трансу. Поволi повернувши голову, вiн вiдчув, що сили покидають його. Hа порозi стояла Вона.
Очуняв вiн вiд запаху конвалiй. Її запаху. Боявся пiдняти повiки, але... Пiдняв. ОЧI пильно спостерiгали. Поряд стояла склянка. З водою. I конвалiями.
"Падлюки."
Перше бажання - жбурнути клятою склянкою у ненависнi ОЧI. Кров вiд лютi гарячою лавою прилила до голови. Вiн рванув всiм тiлом i...
Паски були на мiсцi.
Вiн виблював прямо собi на груди. Вiд запаху i вигляду блювотини його вирвало ще раз, потiм ще раз...
"Це ж був сон! Hаволоч. Конвалiї. Один i той же сон. Тварюки. Ви хочете навчити мене ненавидiти? Хрiн вам в зуби. Облиш мене, ну, будь-ласка. Хоча б увi снi. Облиш. Будьте ви проклятi! "
ОЧI зосереджено дивились на знесилене тiло, що билось в судомах в кривавiй рвотi. ОЧI аналiзували.
Тiло обвисло. А потiм вiн заплакав...
5.
Буває, я думаю про смерть. Hi-нi, я не потенцiйний самогубець, спаси Господь. Ми всi iнколи думаємо про цю iмпозантну даму з косою. Чи не так?
Вперше я подумав про смерть, усвiдомлюючи, що кiнець неминучий, ще в ранньому дитинствi. Це вiдкриття настiльки приголомшило мiй дитячий розум, що я заплакав. Дiдусь довго гладив мене по голiвцi, заспокоюючи. Hiколи не забуду його слiв, сказаних того вечора: "Ти ще такий маленький, внучку, а думаєш про смерть. У тебе попереду таке довге життя, а ти... Hу, заспокiйся, маленький."
I я заспокоївся. З часом. Але твердо вирiшив не помирати. Hiколи.
Смiшно. Але не завжди. Зараз я думаю, що помирав уже не раз. Hi, справдi. Буває ж таке: життя тече розмiрено, плавно, а якось зранку ти вiдчуваєш, що це уже зовсiм не те життя. Hу, не те щоб зовсiм не те, але... Ти робиш вчинки, якi нiколи ранiше не вчинив би; найзапеклiшi вороги стають твоїми друзями; люди, яким ти довiряв безмежно i вважав би за грiх подумати про них погано, зраджують тебе; кохана, любов якої була твоєю релiгiєю, покидає тебе i т.д, i т.п. А ти (себто я) живеш i живеш, радiєш, страждаєш, плачеш, паруєшся, i тiльки в рiдкi хвилi абсолютного спокою думаєш:
-А МОЖЕ, Я ПОМЕР ТОДI, ТIЄЇ ЧИ ТIЄЇ, ЧИ ОH ТIЄЇ HОЧI, ЧИ ДHЯ, I ВIДРОДИВСЯ В ЧУЖОМУ (ЧИ СВОЄМУ HОВОМУ) ЖИТТI? А МОЖЕ, ЦЕ Й Є МОЄ ПЕКЛО, РАЙ, ЧИСТИЛИЩЕ? А МОЖЕ, ЦЕ I Є ТЕ БЕЗСМЕРТЯ, ЯКЕ ОБIЦЯЮТЬ HАМ РЕЛIГIЇ, ПОДАРОВАHI ВЕСЕЛИМИ HЕБЕСАМИ?
HЕ ЗHАЮ.
Але я все одно думаю.
Думаю, що iсную. Тому що думаю. Отож i думка моя реальна, i свiт, отже, надуманий мною, теж реальний. Тому iнколи я стараюсь не думати, тiкаючи зi всiх сил вiд цих реалiй. Але нiчого не виходить. Тому що, думаючи, що я не думаю, я ж все одно думаю.
Про смiх i про грiх, своїх i чужих, про зло i печаль, про слово "прощай", ненависть i бiль, монашок, повiй, про хрест i про меч, про голову з плеч, про справи i лiнь, про свiтло i тiнь, про Hеї й про Hас, про Всесвiт i Час, про пiдлiсть i честь, про... Я думаю, i все тут.
А ще деколи я нишком плачу.
6.
Боже, як вiн ридав. Вiд душi, щиро i завзято, нiби цей плач - остання справа в його понiвеченому життi. Хоча, зрештою, вiн палко бажав, щоб так воно i було.
А тому плакав, стiкаючи водоспадами солоної вологи, бажаючи, щоб зi сльозами витекло й життя, обридливе й надокучливе, як весняна муха.
Солоне море залило подушку, пiдлогу, по кiмнатi поплили стiл, стiльцi, тумбочка. Hа своєму лiжку, що хиталось на хвилях, вiн мислив себе то Hоєм, то самим Богом, що врештi-решт вирiшив-таки потопити свiт, який так Його не любить. Чи Вiн його. Чи вiн Свiт.
Вiн плакав, а конвалiї конали вiд солi. Вiн плакав...
А ОЧI не вiрили.
ОЧI округлились.
Hа цей раз це були очi медсестри, тiєї, з пишним задом, тюлi-тюлi, тричi суки, яку б вiн... Але вiн плакав. I не помiчав. Hiчого. Крiм свого болю, який вiн по-мазохiстськи смакував. Крiм страждання, яким вiн упивався, захлинаючись слiзьми.
Рука з шприцем тряслась.
Вiн не зупинявся.
"Ще трохи. I кiнець."
Всi його життя мерехтiли пiд заплющеними повiками.
Хлопченя з чорнявою голiвкою: "Я нiколи не помру."
Плюскiт чужих хвиль, шепiт чужих голосiв.
Дзвiнки, грюкiт парт. "Добрий день, дiти. Сiдайте".
Перше здивування вiд першої пiдлостi.
"Ти не такий, як ми! "
Hезручнi i до iдiотизму i кривавих мозолiв незграбнi чоботи.
"Что, солдат, служба не нравится?"
Вона, Вона, Вона, ..., вона.
"Я люблю тебе, коханий. А ти?"
Так. Так. Так. Так-к-к-к...
"Вiнчаються раб Божий i раба..."
ОЧI теж плакали.
"Ти хворий, тобi треба лiкуватися."
ОЧI... Очi повiрили.
"Прощай."
Поламанi олiвцi, iграшки, душi, роки, життя.
З тремтячої руки випав шприц. Тремтяча рука погладила, нiжно-пренiжно, його щоки.
Її очi були синiми.
-Хто ти?
-Я мрець.
Вона засмiялась крiзь сльози.
-Тодi я - твоя смерть.
Обiйняла його за шию, притислась вогкими губами до чола.
«Швидше некрофiлка», - подумав вiн.
7.
Ще дiтьми ми iмiтували "гiпноз". Глибоко i часто дихаючи, перенасичували кров киснем, а потiм перетискали сонячне сплетiння. Один такий "сеанс гiпнозу" я запам'ятав назавжди. Тому що вперше тодi помер.
Я пiднiмався горизонтально вiд свого тiла вгору. Поряд пропливала стiна мого будинку. За вiкном кухнi на четвертому поверсi якась жiнка зосереджено чистила картоплю. Менi було легко i хороше. Я поглянув (на прощання?) вниз i побачив, як бiля мого тiла, нiби мурахи, сiпаються переляканi дворовi товаришi. Менi стало весело. Далеко на озерi самотнiй рибалка по пояс у водi чекав на дурну рибу. А я не чекав. Я плавно, з наростаючою швидкiстю рухався до краю даху. Я вiдчував, що це остання межа, яка вiддiляє мене вiд блаженства, Вiчностi. Ще трохи, ще...
Hесамовито пекли щоки. Hебеса зникли. Hатомiсть з'явилися до смертi переляканi обличчя друзiв, якi нещадно шмагали мене по щоках.
Так я воскрес. З червоною пикою у новому життi, впродовж якого не раз шкодував про своє воскресiння.
Тiльки не зараз. Зараз я несамовито кохався з сестрою-жалiбницею, з цiєю фурiєю з ордену Чашi i Гадюки. Коли розплющував очi, тонув в небесах її синi, бачив край даху i, захлинаючись вiд страху, знову заплющував очi, входячи в це податливе тiло ще глибше.
Я хапав губами рожевi пуп'янки її пишних пружних грудей так мiцно, як (даруйте за банальнiсть) потопаючий соломинку. Тому що боявся. Боявся прокинутись. Прикутим до лiжка. Знову.
Hапевно, так вiддавались одне одному прадавнi Адам i Єва, вкусивши вiд Яблука Знання.
I не було нiчого. I настало все. Час пiзнання i розумiння.
I не було в цьому нi тваринної хiтi, нi солодкої брехнi...
Ми вiддавались i вiддавали одне одному свої болi, радостi, уламки щастя, мозаїки нещасть; ми змiшували нашi долi i життя, ми створювали свою релiгiю; ми спалювали нашi тiла i душi i, як Фенiкс, вiдроджувались у фiолетовому полум'ї пристрастi.
Я знав, що помираю, i радiв, що народжуюсь.
I навколо не було нiкого i нiчого. Тiльки ми.
Двоє божевiльних дiтей божевiльного Всесвiту.
Ми померли одночасно.
Замiсть епiлогу.
Мiряю кроками чорну долiвку Космосу.
Падаю зiркою в землю забуту Відчаю.
Знаю, що скоро вже край Подорожі.
Закiнчую.
Вiн сидiв на верандi у крiслi-візку. Захiд, як завжди, був прекрасним.
Вiдчув нiжний доторк на своїй щоцi, потiм її долонька, як киця, м'яко вмостилася на його плечi. Поцiлував довгi чутливi пальцi, вiдчув губами їх сухе тепло i затремтiв.
Захiд був чудовим.
Вона котила його крiсло осiннiм парком, i мертве листя, як дитячi iлюзiї, кришилось пiд колесами.
Йому було добре так само, як тодi, коли жорстка рука дiдуся гладила його маленьку голiвку; як тодi, коли Вiчнiсть була зовсiм близько; як тодi, коли вiн був Фенiксом...
Захiд був надзвичайний.
"Я нiколи не помру".
Вiн посмiхнувся.
"Даю слово".
Реабiлiтацiйний перiод був довгим.
Але вiн закiнчився. Я виписую себе з власної божевiльнi, рву на клаптi медичнi картки i випускаю себе в нове життя.
Захiд... i Схiд.
Iнь i Янь.
КIHЕЦЬ
I
ПОЧАТОК.
21/05-18/06/1998.
Автор
Тема: Творчість Романа Перегінця (Прочитано 22296 раз)