Василь Попадюк: «Я – українець в душі, але коли мова йде про роботу, то для мене існує одна національність – музикант»
11/19/2009 автор: Світлана Іванишин-Угрина, Чикаго
номер #2009-46
"Золота скрипка", "Сучасний Паганіні", "Живий нерв", "Маестро скрипка" - так його називають у пресі різних країн. Тому що географія його гастролей вже давно не обмежується північно-американським континентом. Однак, на наше щастя, Василь Попадюк із задоволенням приїжджає до Чикаго за будь-якої нагоди. Його останній виступ на Фестинах, котрий глядачів довів до екстатичного шалу, відбувся абсолютно випадково. Як сказав сам музикант, він з гуртом заїхав до Чикаго з міста Waukegan випадково, по дорозі. Отаким він і є - непередбачуваним у своїх рішеннях та імпровізаціях і завжди точним та пунктуальним у домовленостях, фантастично енергетичним на сцені і дуже м'яким і спокійним у спілкуванні. А 7 листопада ми знову побачили цього надзвичайного музиканта на сцені у Чикаго. Йдеться про перший сольний концерт Романа Сидорука, на якому Василь Попадюк був спеціально запрошеним гостем. Після концерту до скрипаля підходили і підходили люди, дякували безкінечно. А він усміхався, терпляче позував для численних групових фото і дякував навзаєм за любов та шанування.
Нашій газеті пощастило двічі. Ми не тільки черговий раз насолодилися грою українського генія, але й мали нагоду протягом трьох з половиною годин спілкуватися напередодні концерту. Василя запросили до редакції, і він прийшов без зайвих умовлянь. На звертання «пан Василь» скривився, бо, вочевидь, не любить величань і вшанувань у спілкуванні. А за годину, за його пропозицією, мусили перейти на «ти», бо відчуття, що знаєш цю людину багато років з'явилося ще на початку розмови.
Василю, дякую за те, що ти знову приїхав до нас у Чикаго. Завтра ти братимеш участь у першому «сольнику» Романа Сидорука. Я знаю, що ти часто виступаєш у якості гостя в концертах багатьох виконавців, в тому числі - відомих на весь світ. Але, загалом, ти граєш зі своїм бендом під назвою «Papa Duke». Розкажи детальніше, будь-ласка, про свій колектив.
До складу цього гурту входять 6 музикантів, часами більше, часами менше. Кількість учасників залежить від формату виступу, від того, що саме граємо, яка програма. Тобто, є в нас тріо, є квінтет, деколи з нами виступають танцюристи, інколи ми граємо з симфонічним оркестром.
А хто зробив підбір музикантів?
Можна сказати, що я підбирав, хоча деколи одні музиканти приводять інших. Наприклад, на ударних інструментах в нас грають 4 різні людини, тому що розклади, трапляється, не співпадають. Або формат концерту вимагає одного музиканта, а не іншого.
Коли ти підбираєш склад учасників концерту, ти покладаєшся на свою інтуїцію, тобто оцінюєш кандидатів з точки зору емоційної сумісності, чи виходиш виключно з рівня професіоналізму?
Ні, я оцінюю не тільки професіоналізм. Досвід показує, що в першу чергу треба враховувати людські якості. Це дуже важливо, особливо, коли ми в турі і живемо в одному готелі, їдемо одним автобусом. Є чимало таких прикладів, коли чудовий, навіть, геніальний музикант є важкою у спілкуванні людиною.
Справді, є таке уявлення про обдарованих людей, що з ними дуже важко мати якісь стосунки.
Це й правда, і неправда. До кожної людини повинен бути особливий підхід. Якщо ти знаєш вади і чесноти людини, то ти можеш або миритися з недоліками і співпрацювати, або не сприймати цю людину взагалі.
Ким є Василь Попадюк у роботі з музикантами - тираном, вчителем, дипломатом?
Дипломатом. Справа у тому, що я працюю з унікальними музикантами, кожен з них може бути солістом. Деякі навіть мають свої проекти. Тому, звичайно, слід мати дипломатичний підхід, адже йдеться не тільки про характери, а й про професійне бачення, підхід до роботи. Я, скажімо, маю власну думку, своє бачення з приводу того, як грати ту чи іншу річ, як виконувати мою програму. Я відстоюю свою позицію дуже акуратно, щоб нікого не образити. От, наприклад, в мене є піаніст - Стен Фомін, який має свій проект. Сам Фомін, до речі, за походженням з України. Зараз він співпрацює з відомим саксофоністом Дімо Кейтсом і їхній спільний проект називається «Дімо Кейтс/Стен Фомін Проджект». Крім того, Стен увійшов у трійку найкращих виконавців джазу Канади, має численні нагороди. Він є композитором, писав музику для голівудських фільмів. Так що сама розумієш, з такою людиною треба бути дуже обережним, делікатним. І хоча наші думки часами не збігаються, ми знаходимо спільну мову. Так само і з іншими музикантами. Взяти до прикладу мого основного гітариста Девіда Веста, який за походженням еквадорець. Він музикант високого класу, навіть гітару йому виготовляли за спеціальним замовленням, яка має 18 струн. Якось ми грали щось латиноамериканське, і він одразу почав переконувати в тому, що ми граємо неправильно. Європейське вухо не чує нюансів різниці у виконанні, скажімо, самби чи меренге. А він одразу нам указує, як і що має виконуватися вірно, навіть якщо нам подобається інакше. Однак, це робочі ситуації.
Розкажи про твори, які виконує ваш музичний колектив. Хто є їхнім автором?
Є й мої власні композиції, але, здебільшого, граємо те, що нам підбирає агентство, з яким ми працюємо за контрактом. Останнім часом наша робота базується на підборі найбільш відомих широкому загалу композицій, які ми переробляємо під своє баченння та свій стиль. Поряд з тим, близько 30 % творів ми виконуємо за власним вибором. На українських концертах ми граємо те, що хочемо. Коли ж публіка в нас американська, мусимо грати те, що найбільш цікаве слухачам, йти за вимогами ринку. Ситуація така, що ти можеш бути супермузикантом, але грати повинен те, що подобається публіці. Тому ми йдемо на такий компроміс - граємо щось популярне у своїй манері і якусь частку репертуару залишаємо на свій смак. Аранжування, обробку творів робимо самостійно.
Чи робив ти якісь обробки пісень, що виконуватиме Роман Сидорук?
Ні, обробок не робив. Просто подумав, які пісні могли б «вписатися» в концепцію концерта. На мою думку, Роман - талановитий хлопець, в нього чудовий голос. Роман нагадує мені молодого Василя Зінкевича. Ця музика нагадує мені моє дитинство, хоча, відверто кажучи, я не є фанатом цього стилю.
А якою є твоя музика?
«Моєю» музикою є джаз-рок, хард-рок, звичайно ж, класика. Я, до речі, граю хард-рок. У 2006 році я брав участь у записі альбому Яна Гілана (фронтмен гурту «Deep Purple»), який називається "Gillan's Inn", зокрема шостої композиції під назвою - "When a Blind Man Cries".
Я, загалом, до музики ставлюся з повагою, якщо вона виконується професійно. Просто є щось, що відповідає моєму смакові, а є музичні жанри, виконавці, яких я поважаю, але люблю щось інше.
До речі, ти, навіть виконуючи класичну музику, виглядаєш як рок-музикант.
Це правда. Навіть мій менеджер часто мені каже:"Are you sure that you are not rock-musician?" (сміється).
Загалом, музичний смак формується із самого дитинства....
Так, мені було 12 років, а я вже грав рок-музику у своїй групі, яка називалася дуже смішно - «Опришки». Смішно, тому що я жив і вчився у Києві, і для місцевих така назва була дуже незвичною, вони називали нас - «отрижкі» (сміється).
Розкажи, будь-ласка, детальніше про те, де ти вчився.
Я народився у Львові, зростав і вчився у Києві, але коріння моє із Західної України. Мій батько родом з міста Коломия, там тепер є вулиця, названа на його честь. Його звали так само, як і мене - Василь Попадюк. Він першим з коломиян став Народним артистом УРСР. Він працював у Державному академічному хорі ім. Верьовки, пізніше був керівником знаменитих «Троїстих музик». А я з семи років навчався у Київській середній спеціальній музичній школі ім.Лисенка при Київській державній консерваторії.
Це там ти намалював тризуба на стіні?
Так, саме там, це було у 1981 році. Після цього мій тато став на кілька років «невиїзним».
А хто був музичним героєм учня школи Лисенка Василя Попадюка?
Я слухав «Deep Purple», "Chicago", "Earth, Wind & Fire". Я, можна сказати, зростав на цій музиці. Записи мені привозив батько з-за кордону. Наша школа була особливою. Її свого часу закінчили радянський композитор Володимир Шаїнський та радянський актор Леонід Бронєвой. З обидвох не вийшли добрі музиканти, тільки один став «бірюльки писати» (зневажливо), які двома пальцями виконував, а другий став геніальним актором. (Леонід Бронєвой зіграв роль Мюллера у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни»). Коли Бронєвой приїжджав до нашої школи, там всі «на вухах стояли», бо фільм «про Штірліца» всі обожнювали, казали: «Дядя Мюллєр прийшов!». Цю школу також співак Тарас Петриненко закінчив, композитор Кирило Стеценко. В нашому приміщенні знаходилося три спецшколи - наша, хореографічне училище і художня школа. А навколо яру, де знаходилися школи, проходила дитяча залізниця. Ми ще жартували, що наша школа є «срєднєй строїтєльно-монтажной школой прі желєзной дорогє» (сміється).
Загалом, якщо так поглянути на твоє дитинство, то, незважаючи на «застійні» роки та розквіт пропаганди соціалістичної ідеології, ти був вихований у доволі націоналістичному дусі.
Мій батько все своє життя розмовляв не російською, а українською. І не тому, що він не хотів, він просто інакше не вмів. Щоправда, на вулиці ми намагалися розмовляти російською, а вдома -виключно українською. І мого батька, до речі, нормально сприймали, незважаючи на українську. Я, хоча і виростав у Києві, але кожні свята їздив з батьком до Коломиї, як казала моя баба - «на вакації». Тому я бачив, наскільки по-різному живуть люди. Я до цих пір пам'ятаю, як приїхав до Коломиї, а моя баба стоїть із сапою на городі і до тата каже: «Василю, ти світами їздиш, ти не знаєш, скільки «вони» тут ще будуть?» («вони» - це радянська влада).
Мій батько мені навіть нічого не пояснював. Не заважав самому все оцінювати. Тому я не мав полуди на очах, бачив з дитинства, що відбувається. Мені більше баба, тета щось розказували. Тому я повертався до школи і дозволяв собі робити різні націоналістичні коментарі на уроках української літератури. Одного разу мене викликали до кабінету директора, якого не було на робочому місці, зате там були два «дядєнькі» у сірих костюмах. Це були працівники КДБ, які одразу попередили, щоб я мовчав про їхній прихід. На щастя, я про цей «візит» розповів мамі. В неї був дитячий колектив, вона ж - хореограф, і там навчалася дитина якогось високого начальника з КДБ. Це, мабуть, нас і врятувало. А то невідомо, як би закінчилися мої виступи, тризуб на стіні тощо. А так обійшлося, тільки тата не випускали за кордон якийсь час.
Тато - музикант, мама - хореограф, у тебе інакшого вибору професії не могло бути.
Це однозначно. Мій молодший брат Ярослав також скрипаль, зараз живе і працює у Києві. Він теж закінчив нашу школу, ще й встиг у кіно знятися. Поруч нашої школи була ще й кіностудія ім. Довженко, і якщо їм треба було дітей у фільм, то вони зверталися до нас. Я також знімався, але Славко зіграв навіть молодого Тараса Шевченка. Це був 6-серійний фільм, за участю Богдана Ступки. Так от, моя мама попросила брата прийти до своєї подруги, яка викладає українську літературу, на урок і виступити перед дітьми. А тоді якраз цей фільм йшов по телевізору. Славко не хотів, віднєкувався, мама його впросила. Брат нарешті прийшов і каже до учнів: «Оце я в тролейбусі їхав до вас і написав вірша». І як почне декламувати: «Як умру, то поховайте.... ». Більше його не запрошували виступати (усміхається). Такі от учні в нашій школі були. Там же вчилися діти з усіх куточків Української республіки, киян було зовсім небагато. Це ж, по суті, школа-інтернат, де вчилися і жили діти зі Львова, Ужгорода. Я, проживаючи у Києві, ясна річ, щодня повертався додому після уроків. Крім того, така особлива атмосфера у нашій школі обумовлювалася також тим, що школа підпорядковувалася Міністерству культури, а не Міністерству освіти, тому не було такого «ідеологічного» контролю. Я всі роки навчання носив довге волосся і ніхто не робив мені зауважень.
Навчання було тяжким. Скажімо, 4-й і 8-й класи були конкурсними. Після четвертого класу відсіювалася купа народу, потім - після 8-го. До 11-го довчалися одиниці. Навчання було специфічним. Ми ж мусили також пройти й загальноосвітню програму. Наприклад, сиджу я на хімії, заходить мій старий професор по класу скрипки і каже: «Попадюк, ти що, хімік?! Бігом за скрипкою, в тебе концерт за два дні». А вчитель хімії стоїть - слова не скаже, його думки навіть не питали. Через таке «навчання» були кумедні випадки. Як я вже казав, ми організували гурт «Опришки» і грали по селах, на весіллях. Нам було по 13 років і робили ми це, звичайно, таємно. Нам заплатили за виступи гроші, які ми не могли розділити, бо ніхто рахувати не міг! Тепер я вже вмію лічити, Канада «навчила» (сміється).
Що було після школи?
Консерваторія, звичайно. Наша школа відносилася до консерваторії, всі вчителі були звідти, тобто не вступити було неможливо. 80 % студентів - випускники нашої школи, і тільки 20 % - з інших шкіл. Я провчився 4 роки у консерваторії, а з 3 курсу вже працював у Москві, навчаючись стаціонарно (сміється). На екзамени я прилітав літаком.
Що ж це була за робота?
Я працював у «Театрі музики народів світу СССР», і ми були культурною програмою візитів Горбачова. Це був знаменитий театр Володимира Назарова, який знав мого тата, виконував його речі. Звичайно, я пройшов конкурс, щоби потрапити у цей театр. Назаров і раніше казав татові, щоб я приїжджав працювати до нього в театр, однак батько був проти, я ще з ним тоді працював. Але після аварії у Чорнобилі, куди я приїжджав підчас служби в армії, мені порекомендували якомога менше знаходитися у Києві. Тому батько відпустив мене до Москви.
То ти встиг і в армії послужити?
О, так, я дуже «щаслива» людина. Коли я був на першому курсі, вийшов якраз закон про те, що студентів можна забирати до армії. Отже, я успішно «підпав» під дію цього закону. Коли я відслужив 2 роки, закон відмінили. Отакий я «везучий»(усміхається). Служив я в «Ансамблі пєсні і пляскі».
Виглядає, що твою службу важкою і не назвеш.
Багато людей, до речі, так думають, і вони неправі. У нас була досить небезпечна служба. В Києві ми практично не бували. Призначення нашого колективу було яке? Розважати солдатів на передовій, піднімати їхній бойовий дух. Тому і направляли такі колективи в «гарячі точки». Наш ансамбль бував і в Афганістані, і в Чорнобилі, і в Тунісі. Тобто, ми служили на фронті, а не в тилу. Йде рота воювати, а після бою вертаються ті, хто лишився в живих, і ми перед ними виступаємо. Павло Зібров також служив у цьому ансамблі свого часу. Він написав книжку, де описав ті роки. Я читав і сміявся, бо всі ті бувальщини абсолютно вірно відображали те солдатське життя. Павло розповів одну історію, що, коли їх направили до Афганістану, музиканти залишилися одні на базі. Про це стало відомо душманам і вони почали наступати. Музикантам роздали автомати і наказали стріляти в повітря, бо ніхто з ансамблю толком стріляти не вмів. Так вони відлякали ворога.
Але яким чином ти опинився в Тунісі, адже там не було радянських військ?
Так, вважалося, що їх там не було. Але по Середземному морі в той час курсували два військових кораблі - радянський та американський. Ми туди були направлені з концертом, то з американського човна дивилися наш виступ, так близько один від одного вони ходили (усміхається). Ми їхали, вдягнені у цивільний одяг, на місці нас поселили в готелі і дали перевдягнутися. Тобто, офіційно нас за кордоном не могло бути, адже ми все ж таки перебували на строковій службі. Для всіх ми були просто артистами, але, по суті, це були військовослужбовці Радянського Союзу на території капіталістичної держави.
Розкажи більше, будь-ласка, про роботу у делегації Горбачова.
Ну, наприклад, ми їздили до Іспанії, де Раїса Горбачова відкривала університет в Мадриді. Тобто, у Горбачова - візит, а в нас - гастролі в тій країні, але під егідою візита керівника радянської держави. Тут я хочу детальніше розповісти про наш колектив, щоб було чітке уявлення. Назаров нас відбирав по характерам. Кожен з музикантів повинен був грати на 10 інструментах. Нас так і представляли - 35 музикантів, 150 інструментів. Я, крім фортепіано, гітари і скрипки грав на численних вірменських, азербайджанських струнних та духових інструментах, таких як кіманча, гіджак, камуз, дудук. Ми перевдягалися у національні костюми і грали музику певного народу. Матеріалу було готового на 40 хвилин по кожній національності. Наприклад, коли наш хор слухали грузини, то впевнено стверджували, що то співають їхні земляки. Виконували українські пісні - неможливо було почути жодного акценту, хоча співаки української могли і не знати. Нас два роки цьому навчали, «дресирували». Мені це дуже допомогло згодом тут, в Канаді. Адже таким речам в консерваторії не вчать. Для мене зараз немає жодних проблем заграти іспанську, єврейську, арабську музику. Дуже було цікаво і весело. Для мене це була чудова школа. Крім того, я працював у привілейованому колективі, щось на кшталт «придворного театру». Нас не торкалося майже нічого, що відбувалося в країні, оскільки ми весь час гастролювали за кордоном. У нас взагалі був свій світ, свої справи, які нас цікавили. Нас не дуже й хвилювало, що ми при можновладцях працювали. Це в мене ще зі школи закладене - скептичне ставлення до титулів.
На момент розвалу Радянського Союзу ти де знаходився?
Я був у Москві і став свідком ПУТЧу, введенню військ до столиці. Я, власне, на танки вилазив. Це була доволі кумедна історія, яка могла некумедно закінчитися. В мене був товариш з Алма-Ати Юрій Ткаченко і він був схожим на індіанця, в нього навіть прізвисько було «вождь». Він був дуже своєрідним чоловіком. Ми якраз десь там «халтурили» і почули за переворот. «Вождь» подзвонив додому. В нього там жінка, діти, а він каже: «Пака в странє рєволюція нє закончітца - я домой нє прієду». Поїхали ми на барикади, грали в наметах на гітарі, на скрипці, ну і випивали трохи. На ранок мене вже «несли» додому, а позаду - мою скрипку. А бабусі у дворі побачили і зашепотіли: «О-о, етава танком задавіло» (сміється). Був там прапор жовто-блакитний на одному із танків, я виліз на нього і почав стукати, а звідти узбек виліз! До речі, і Ростропович, і Назаров теж були на барикадах. І коли ми з «вождьом» спізнилися на репетицію, Назаров нам нічого не сказав, бо знав, що ми були на «революції».
І що далі відбувалося у твоєму житті?
Мій тато помер у 1991 році, за два місяці до того, як Україна стала незалежною. Йому був лише 51 рік, і він хворів на рак. Я повернувся до Києва і почався не найкращий період мого життя. Я бачив, що в Києві, порівняно з Москвою, все досить провінційне, «совкове». Почалося зовсім інше життя. Коли я працював у театрі Назарова, я навіть не відчував, що живу у Радянському Союзі. Ми увесь час гастролювали за кордоном, я дуже багато заробляв. У «київський» період я також виїжджав за межі країни, але це все було інакше. Нашу делегацію розбивали на «п'ятірки». Справа у тому, що тоді формували людей у групи по 5 чоловік, призначали головного цієї п'ятірки. Одним словом, «совок». У Назарова головне було, щоб ти був вчасно на концерті. Ми були дуже вільні, навіть за кордоном нас «не пасли». Взагалі, в мистецтві в Москві працювалося легше.
Тато тоді пішов з життя, заощадження знецінилися. В Україні я працював з циганським ансамблем; робота була нормальна, але все це не можна було порівняти із роботою у Назарова. Крім того, у Києві стався дуже неприємний випадок, і я вирішив, що пора їхати геть. Я в Канаді неодноразово був раніше, але лишатися тоді не хотів. Але, коли я зрозумів, хто нами в Україні керує, і як керує, і коли артист може дуже легко втратити життя, вирішив емігрувати. Причому, я особливих зусиль не докладав. Мене запросили на роботу. Власне, запрошення поступали і раніше, там вже половина ансамбля Вірського в Торонто осіла. Вони мене давно кликали.
Ким ти працював у Канаді?
Мені там дуже пощастило, бо я мови не знав. Моя перша робота була - піаністом у Національному балеті Канади. Мене в Канаді багато знають як піаніста. Це була цікава і, одночасно, смішна для мене робота. Там акомпаніатори приносять 5 кілограмів нот, але 50 років поспіль грають на репетиціях одного «Лускунчика» Чайковського (усміхається). Танцюристи мене дуже любили, бо я імпровізував, а то цей «Лускунчик» всім вже набрид. До мене мама приїжджала і була присутня на репетиціях. Вона ж хореограф, так що їй було цікаво. Так от, добре, що я її попередив, бо зірки канадійського балету в мене по діагоналі під пісню «Трі танкіста, трі вєсьолих друга» стрибали (усміхається). Я їм грав все, що тільки могло на думку спасти - джаз, «блу-блу-блу канарі», «Вставай, страна огромная». Вони ж не розуміли, що то за пісні (сміється). Моя мама ледве стримувалася, коли чула мій акомпанімент. А в сусідніх залах працювало багато росіян, в тому числі, з Кіровського балету. Якось я почав імпровізувати і заграв «А Лєнін всєгда живой», бо мені було дуже нудно, прибігла акомпаніаторка з іншого залу і каже: «Я ледве не подавилася бутербродом, як почула, що ти граєш». Я цю пісню, правда, під адажіо Чайковського грав, так що ніхто нічого не запідозрив (сміється). Це була хороша робота. Але висидіти 5 годин і на одному «Лускунчикові» дуже тяжко. Отак люблю я деколи похуліганити (усміхається). Навіть на YouTube під відео з моєю участю хтось написав коментар: «Я знаю Попадюка зі школи, він ще той хуліган!».
Коли ж почалася історія з бендом "Papa Duke"?
Коли я працював у балеті, все одно подумував про свій проект. Одночасно виступав соло, зокрема, на одному із фестивалів у Канаді я познайомився з Павло (наголос на перший склад). Це грецький гітарист, дуже відомий в Америці і в Канаді. Особливо він прославився після судового процесу із R Kelly з Чикаго, який використав із пісні Павло семпл - чотири ноти. Він вставив цей семпл у виконанні Павло у пісню під назвою «Фієста», де він повторювався 24 разів. Павло подав у суд і виграв по $100 000 за кожну ноту. Отже, суд визнав, що R Kelly використав цей семпл без дозволу Павло, і той мав привід знову звернутися до суду і тепер має 25 відсотків доходу від кожної трансляції цієї пісні. А це дуже добрі гроші. Отже, я з ним виступав протягом 7-и років у якості спеціально запрошеного гостя - скрипаля. Ми мали по 100 концертів на рік. Внаслідок цієї співпраці в Канаді і в Америці мене почали впізнавати, бо ми їздили від узбережжя до узбережжя. Від Павло я навчився тому, як треба працювати у шоубізнесі. Бо більшість музикантів консерваторію закінчують, а Павло закінчив Music Business School. Він вмів продавати музичний продукт, і я його за це дуже поважаю. Одного разу я йому показав щось з техніки гри на гітарі, то він мене зупинив і сказав, що він тільки на 10 % - музикант, а на 90 % - бізнесмен. Я оцінив цю чесність, і ми стали друзями. Ми обидвоє любимо день розпочати з кави. Він п'є капуччіно, а я - еспрессо. В нас був смішний випадок у Ньюфаундленді, де люди п'ють пиво, а не каву. Ми зранку встали і почали в готелі шукати місця, де можна покавувати. Нам сказали, що є таке кафе, але далеко і треба їхати на таксі. Ми взяли машину і поїхали бозна куди, десь годину їхали, а на місці дізналися, що кавоварка зламалася. Так ми з ним кави попили (сміється).
Я також працював як студійний музикант. Скажімо, треба для запису якогось альбому скрипку, от мене і запрошували. Те, що я в Гілана записувався, до речі, сталося випадково. Я писався на студії з Джессі Куком, теж відомим у Канаді музикантом, а там працював Ян Гілан. Ми познайомилися, і я розповів йому, що, коли мені було 12 років, я грав «Smoke on the Water» на гітарі, навіть не знаючи слів. Ми поспілкувалися, і він мені запропонував пограти. Йому сподобалося моє виконання, і так я взяв участь у запису однієї композиції.
Крім того, коли я ще працював з Павло, я записав і продавав свій перший диск, що називався «Ablaze», 1999 р. Потім почав підбирати музикантів, менеджера і створив власний проект. Я взагалі все життя намагався мати свої гурти, навіть працюючи у Назарова і у циган. І це було питання не заробітку, а смаку. Я завжди хотів грати те, що люблю.
Офіційним роком створення бенду можна вважати 2001 рік. В нас є менеджери, ми працюємо з агентством. Це є дуже непростий бізнес.
Title
Виходячи із твоєї біографії та професійного досвіду, тебе можна назвати космополітом?
Так, я - українець в душі, мене так виховали, але коли мова йде про роботу, то для мене існує одна національність - музикант. Однак, де б я не виступав, я завжди представляюсь як українець. Тим не менше, у мене гарні стосунки з росіянами, поляками, індусами. З українськими громадами в мене також чудові відносини. Я одразу стояв на позиції, що у музиці не повинно бути поділу на національності, я можу спокійно перед українцями виконувати російські твори.
А над чим ти працюєш зараз?
Зараз ми готуємо новий проект - спільний концерт нашого бенду та співачки Лесі П'ясти. Концерт відбудеться у суботу, 14 листопада, у Торонто і програма називається «Ностальджі». Це буде дуже серйозний проект, дуже витратний. Там будуть великі екрани, демонструватиметься фільм, лід для танцюристів на ковзанах, тобто, я реалізую декілька своїх ідей.
Крім того, на виході новий диск, він уже записаний. Отже, роботи вистачає.
Дуже мало інформації стосовно твого особистого життя...
Я своє особисте життя не афішую. Коли мене питають, чи я одружений, то відповідаю: «Я - ні, а моя дружина заміжня» (усміхається). До дітей ставлюся поблажливо, даю їм розвиватися природньо. Хоча вірю в дисципліну, але не можу її застосовувати. При цьому, сам дуже дисциплінований, ніколи не підводжу в роботі, не спізнююся.
Зараз дуже модно питатися, чи позначилася на твоєму житті криза, що ти можеш з цього приводу сказати..
Я не дуже відчув. Так, якоїсь роботи стало менше, зате побільшало іншої. Я не дуже хвилююся, напружуюся, все приходить само собою.
Наша розмова із музикантом на цьому не закінчилася, ми ще почули чимало бувальщин і цікавих історій. Настільки цікавих, що одразу висунули пропозицію зробити книжку спогадів Василя Попадюка. Скрипаль обіцяв подумати... Зокрема, ми розмовляли про характери відомих людей, наприклад, тієї ж Крістіни Агілєри, яка відносно недавно мала гастролі у Києві. Василь Попадюк був запрошеним гостем. Про вередливість та надзвичайно прикрий характер співачки тепер, як то кажуть, ходять легенди. Що не можна сказати про самого Василя, який настільки відкритий і простий у спілкуванні з людьми, що враження від його гри доповнюється особливо теплою і привітною манерою у поводженні. Хочеться побажати йому творчих успіхів та якнайскорішого візиту до Чикаго із бендом «Papa Duke». Повні збори йому гарантовані!
Автор
Тема: Акції, концерти, фестивалі, оголошення (Прочитано 229076 раз)