Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Yana]

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503901

[Yana]

Ти не той. Ти не той. Ти не той.
Ти не тут. Ти десь там. А хто той?
Ти десь там. Там усе - словотвір.
Твір зі слова. І воля твоя.
Кремінь волі. Граніт. Може грань.
Грань пече. Межі теж на межі.
Рамки. Рамці. Слова як ножі.
Дощ і холод. І подушка зла.
Не того я тебе зберегла...
(Ірина Червінська)

[Yana]

Заплющуй очі і читай ці звуки,
Що нитками все тіло прошивають -
Це небо і блаженство - чути простір,
Як дихає уся іоносфера,
І ти - мурашка, суєті підвласна,
Що все собі, усе у себе тягне,
Щоб жити там і так, щоб не боятись
Ні воєн, ні мерців, ні книг, ні шаблі,
Немов усі вітри стриножені у стайнях,
І гори стали стінами у хаті,
Де ґазди - звуки. Я їх чую, бачу.
Страху нема, бо я й сама - химера,
Самотній, дикий, вільний ультразвук.
(Ірина Червінська)

[Yana]

Заплющуй очі і читай ці звуки,
Що нитками все тіло прошивають -
Це небо і блаженство - чути простір,
Як дихає уся іоносфера,
І ти - мурашка, суєті підвласна,
Що все собі, усе у себе тягне,
Щоб жити там і так, щоб не боятись
Ні воєн, ні мерців, ні книг, ні шаблі,
Немов усі вітри стриножені у стайнях,
І гори стали стінами у хаті,
Де ґазди - звуки. Я їх чую, бачу.
Страху нема, бо я й сама - химера,
Самотній, дикий, вільний ультразвук.
(Ірина Червінська)

[Yana]

Садили діви маки на узбіччі,
А проростали з них чагарники
Поламаним, потрощеними каліччям,
І пальці дів вплітались у гілки.
Котилась бричка з крамом попри поле,
Де діви засівали чорний мак,
І кіньми правив чоловічок кволий,
Колеса оберталися навспак.
А понад полем круговертом - круки -
Стріляли пір'ям, убивали дів.
Ішли солдати і війну у руки
Вкладали замість перснів і хлібів.
Котилось сонце кругляком по синім,
Жували коні скошену траву,
І біг юнак по макових стернинах,
І дівам кликав: "Я іще живу!"
А вітер розвівав одежу юнкам,
І круки кам'яніли на дротах,
А попри шлях, мов по команді "Струнко!"
Червоним маком шикувався страх.
(Ірина Червінська)

[Yana]

Тягне віолончеліст
свій дерев’яний інструмент,
зупиняється,
переводить подих,
ледве тримається в повітрі,
ледве волочить ноги
кам’яною вулицею.
Аж ось як кричать йому
просто в очі,
ось як люто супроводжують,
насідають зусібіч,
сиплють прокляття.
Сходяться чоловіки,
похмуро мовчать жінки,
діти кидають золоті
цитрини
бруківки.
Стільки прикрих слів
він і не чув у своєму житті.
Ніби він винен,
що має тягнути цю
бісову музику,
ніби винен, що
не може кинути її
серед вулиці.
Але кому що доведеш,
кому поясниш?
Розривають повітря крики,
розламує лемент.
Скоро проступить кров,
скоро проллються сльози.
Супляться чоловіки,
галасують жінки,
діти запам’ятають це небо
до кінця своїх
довгих днів.
А вже коли вибираються
за місто, зупиняються
на пагорбі, він ставить
інструмент на землю,
дістає смичок,
припадає до лакованого дерева,
висить на ньому,
не маючи сил відірватись,
і рухи в нього такі важкі,
і на пробитих долонях
запікається кров.
Тоді
плачуть чоловіки,
в’януть серця жінок,
і в дітей
у стиснутих кулаках
ростуть перлини
музичного слуху.
‪#‎zhadan‬ ‪#‎жадан‬

[Tandylight]

Анна Малігон
***
Чоловіки, що ходили поряд, лишали всякі дрібниці:
бритви, ножі, запальнички, запахи, навіть лиця
на рушниках – мовляв, бережи та тішся,
може, плакати хоч навчишся.
Чоловіки, що ходили поряд, - лягали незмінно скраю…
Але я й досі – падаю, падаю, відпускаю
кожну долоню – щоразу – мов дійсно сама так хочу.
Бережу їхні звички, їхні чутливі точки
ніби для чогось, а раптом іще згодиться? -
і поступово стає деталлю якась дрібниця…
Але ніхто з них зі мною туди не дійшов, де тисне
непереможне, нестерпно легке дитинство,
там, де у ватяній тьмі пролітають відьми, -
тим, що ходили поряд, цього не видно,
і не було поміж них того одного, кому б я
все розказала про те, як смішним Колумбом
зовсім недавно вивчала відкриту землю
та засинала часто в обіймах з нею,
про візерунки на склі, про маленьку грубку,
що обпалила мою неслухняну руку,
про доброокого пса і коника на колесах –
далі – нема доріг, не буває рейсів…
Те, що лежало глибше, - зринає джайвом.
Бачиш їх?.. Та облиш ти. Не заважай їм.

[vover]

 

[vover]

Не плач, кохана, чуєш, я живий...
Не міг тобі раніше подзвонити.
То був страшний, запеклий, довгий бій,
Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись...
Утри сльозу й нарешті посміхнися,
А ще молись... за нас усіх молись...
І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт,
Скажи, його "Кобзар" тепер в нагоді:
Ми з хлопцями завчили "Заповіт",
Під обстрілом читаємо відтоді...

Пробач, ріденька, знову мушу йти...
І не питай, куди тепер рушаю.
Мене чекають прОкляті світи,
Коли вернусь я й сам уже не знаю...

Вона в сльозах стискає телефон,
Пусті гудки, в душі гроза лютує...
Та він живий, то був поганий сон,
Її любов його, таки, рятує!

А він десь там, де небо у вогні
БорОнить свою землю від навАли...
Він вже давно не лічить ночі й дні...
Він робить все, щоб ми війни не знали!

Молімося за наших воїнів!

29.10.2014. Symnaya (Олена Лемішко)

[Сонечко+]

Хоч авторка цих віршів пише їх російською мовою, та мені дуже подобається її сприйняття світу - щире, добре, сповнене любові і викладає вона думки так просто і так доступно. Хочу поділитись ось цими двома з них:

Сегодня Бог проснулся утром рано…
Он жалобы и просьбы почитал…
И людям из кувшина без обмана
Желаемое в сердце наливал…
Но не у всех открыто было сердце
И место есть для Чуда не у всех.
То завистью, враждой подпёрта дверца…
То жадность не даёт налить успех…

А у кого-то до краёв разлита
Печаль и безысходность, вот беда.
И Бог жалел, что сердце это скрыто…
Любви хотел налить, да вот куда?
И Бог грустил, что люди не умеют
Сердца и души чистить от обид…
Они с годами в сердце каменеют
И сердце превращается в гранит…

Но Бог ходил, смотрел и улыбался,
Когда сердца влюблённые встречал.
Он брал кувшин и от души старался,
Им счастье в сердце бережно вливал…
А люди постепенно расплескали
Подаренную Богом благодать
И всех вокруг в утрате обвиняли,
Забыв в самих себе вину искать…

Ведь если б мы могли прощать и верить,
Любить, благодарить и отпускать,
То Бог бы мог не каплей счастье мерить,
Кувшин волшебный мог бы весь отдать…
Сегодня Бог проснулся на рассвете.
Огромный ящик с просьбами у ног…
А рядом лишь один без просьб конвертик:
«Благодарю за всё тебя, мой Бог…»

Ирина Самарина-Лабиринт

Из Недоверия - построил кто-то плот...
Толкнул его...а он застыл и не плывёт…
Его Сомнений - не пускают якоря…
Без Веры в жизни - этот плот построен зря!

Не будет Правды - если ждёте лишь Обман…
Не будет Солнца, если мир для вас – Туман…
Зачем подвоха ждать со всех сторон, друзья?
Поверьте, ласточки прекрасней воронья!…

....Ищите Доброе и сбудется Оно!.....
С улыбкой душу распахните, как окно…
Туда ворвутся озорные мотыльки...
Как те Мечты -что так желанны и близки…

Постройте плот  -На Понимании и вот –
Смотрите, люди, он плывёт, плывёт, плывёт!!!
И усадите на него - свою Любовь.....................
Он вас доставит прямо к Счастью вновь и вновь…

Нельзя всё время сомневаться, ждать Беды...
От чёрных мыслей не цветут весной сады…
Построил кто-то для людей из рифмы плот…
Он несомненно к людям в Душу приплывает...

[newroman]

(перенесла з теми "корисні заповіти". Бо не побачила у цьому вірші таких Тож, будь-ласка, уважніше з вибором теми  )

[yurko]

А без Пушкіна ніяк не мож?

Це ж явно видно, що то не він писав.

[newroman]

я чесно не провіряв. тепер пошукав і дійсно нема такого. надурили. 

[ББА]

ось

http://podolianka.livejournal.com/62223.html

[ББА]

 

[Сонечко+]

Кліп, на який написано цей вірш-відповідь можна глянути в темі "в отстой" від Лалії.
74-річна мешканка Луганська написала вірш-відповідь на пісню Віки Циганової "От Донецка до Кремля – это русская земля"
Слухай, Віка Циганова,
про що буде тут розмова:
Від Донецька до Кремля –
українська це земля.
Наш князь Юрій Долгорукий
підкорив болота, луки
Він Москву вам заснував,
щоб нечистий вас забрав!
Ще в Москві хор жаб співав,
Київ наш вже процвітав.
Жаль, що путін це не знає,
на Вкраїну зазіхає.
Де стояли шахт громади
він поставив свої "Гради".
Зруйнував наші мости
і наставив блокпости.
Там, де соняшник в нас ріс,
поле топчуть "Стрілок", "Біс".
Де були сади, левади,
зараз там його гармати.
Де хліба росли високі,
вирви там навкруг глибокі.
Де малеча тягла санки,
розчавили гірки танки.
Розбомбив він наші хати,
вимусив людей страждати.
Надсила на нас конвої
найсучаснішої зброї.
Він мінує лани чисті –
так робили лиш фашисти.
Ллється кров в моїй країні
та не вмерти Україні,
Не здамо землі ні клапоть –
пам’ятай це, руський лапоть!
Вірю, знаю – прийде час,
відповість він за Донбас,
За землю мою святую,
за пролиту кров людськую,
За могили в чистім полі,
за всі зламанії долі,
За скалічених людей
і за смерть малих дітей.
Чуєш, віко, стерво сите,
Україну вам не вбити!
І земля моя, Донбас,
прокляла давно вже вас.
Я благаю на колінах:
"Мир дай, Боже, Україні!"
Щастя дай захисникам,
її донькам і синам.
Матір Божа, я благаю,
спокій дай моєму краю,
Дай загиблим місце в раю –
я молю тебе, благаю!
путіна я проклинаю,
"щоб ти здох", йому бажаю.
В небуття підуть кобзони,
путіни і циганови,
Та залишиться країна,
наша ненька Україна.
Вільная і працьовита,
не раз кровію полита.

[ББА]

Чари ночі
Олесь Олександр


Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі..."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!"

<a href="https://www.youtube.com/watch?v=hjkL5LKIDys" target="_blank">https://www.youtube.com/watch?v=hjkL5LKIDys</a>