Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Сонечко+]

І цій притчі, мені здається, в цій темі буде комфортніше.

Ангел стоял на краю крыши под весенним дождем. Дождь был холодный, чистый, мелкий.
Капли дождя, стекая по лицу, смешивались со слезами.
Ангелу недавно обрезали крылья. Господь решил, что Этому Ангелу крылья ни к чему.
Ангел стоял и молился. И плакал. Ангел жил долго среди людей и стал похожим на них.
А люди шли по улицам, спрятавшись под зонтами, им не было никакого дела до того, кто стоял на крыше,
и никто не подозревал, что у дождя солёный вкус. Ангел казнил себя. Он не понимал кто он: Ангел или Человек.
По спине скатывались кровавые капли. Рубцы ныли где-то в районе лопаток. Душа ныла где то в районе сердца.
Однажды Ангел спустился на землю и стал жить среди людей.
Ангелу попадались разные люди: веселые, грустные, искренние, лживые, худые и толстые, глупые и не очень.
И среди этих людей Ангел однажды встретил Любовь. Любовь похожую на полёт в самом зените неба.
Любовь похожую на воздух: она была светла и прозрачна, и ею нельзя было надышаться. Но в один прекрасный день
Любовь исчезла. Она была рядом, и вдруг её не стало.
Ангелу хотелось закурить. В последнее время он часто курил. Хоть это и был еще один повод лишиться крыльев.
Он не знал, что это плохо. Он просто так Хотел, а оказалось, что так Нельзя.
Почему нельзя – он не знал и не понимал. А еще Ангелу нравилось пить джин из жестяной банки.
Идти по весенним улицам и пить джин. Смотреть на небо и махать рукой пролетающим в вышине птицам.
Теперь Ангел стоял на крыше и плакал. Он хотел снова Любить и Летать. Но если нет ни крыльев, ни любви,
Ангелу незачем оставаться на земле. Он подошел на край карниза, грустно улыбнулся небу,
помахал пролетающей птице и … шагнул вниз. Он летел, закрыв глаза, как будто у него за спиной снова были крылья,
как будто он снова любил. Он купался в потоках воздуха и не мог надышаться.
Рубцов от срезанных крыльев почти не было видно, а всю кровь смыл дождь.
Ангел падал и улыбался, повторяя снова и снова «я тебя люблю-тебя люблю-тебя люблю-люблю-люблю…»
Но шаг сделан. Ангел открыл глаза навстречу Судьбе.
И он увидел не землю, а небо. Он летал, так же как прежде.
А господь смотрел на него и улыбался.
«Посмотри в своё сердце» - сказал Господь.
Ангел посмотрел в своё сердце и увидел там Любовь.
«Если ты любишь, крылья тебе ни к чему» - сказал Господь и скрылся за облаками.
Вдруг у Ангела зазвонил мобильный телефон.
«Ты где?» - спросил любимый голос.
Відповідь від: 10 Листопада 2010, 23:08:13І ще про ангелів.
(не забудьте включити колонки чи навушники)
http://de.trinixy.ru/pics2/20070613/fleshka_pro_angelov.swf

[yarana]

Притулок.

Найяскравішим спогадом мого дитинства став відхід мого татуся з дому. Але спочатку батьки на дві години зачинились на кухні.
Сварились вино зазвичай тихо, нікому не заважаючи. Культурно і цивілізовано. Завдяки цій особливості моїх батьків весь посуд в домі завжди був цілим і неушкодженим. Потім вони виходили з кухні, по черзі цілували мене у волосся, а хтось один із них забирав донечку на прогулянку, щоб дати змогу тому, хто провинився, спокійно зробити якусь корисну роботу для сім'ї. Таке  своєрідне покарання, на яке ніхто не мав права скаржитись. Я, до речі, таким чином не одну гору брудного посуду перемила.
Та цього разу ніхто навіть не заїкнувся про прогулянку.
Мати бігла за татом, плачучи і заломлюючи руки, до самого кінця будинку під атакою здивованих і співчутливих поглядів перехожих. Батько ж, не звертаючи на її зойки ніякої уваги, мовчки і впевнено ішов вперед. Коли вже було зовсім несила, мама впала на коліна посеред пилюки нашої вулиці і гірко заридала. А за її спиною якийсь шофер нетерпляче сигналив та силився викрутити кермо так, щоб проїхати і не зачепити якусь божевільну.
Хтось із сусідів здогадався привести її додому і забрати мене. А пізніше із розмов я дізналась, що ми з матір'ю маємо бути вдячні за це до гробової дошки. Та було не зовсім зрозуміло хто більше повинен відчувати ту вдячність: матір, якій вони не дали померти від смертельної туги, яка поклала її в ліжко на півмісяця, чи я за те, що не допустили моєї голодної смерті та неминучого дитбудинку. Та зважаючи на останні події, що трапились зі мною, краще б сусіди про нас тоді забули.

Приховано: Показати

На зло усім дитбудинкам, моя мама тоді все-таки видужала, а я повернулась додому.
Дивитись на неї було тяжко. Чорні кола під очима на неприродно блідому обличчі, худоба така, немов після голодомору 30-х. Колись вона була дуже красивою, не один статечний пан озирався їй вслід на вулиці. Та після того дня від тієї краси не залишилось і тіні. Згодом мати зовсім перестала слідкувати за собою, бо не мала для кого, а для себе – не було бажання. Життя для неї зовсім зупинилось.
А через місяць з'ясувалось, що не лише для неї – мого батька знайшли на смітнику… Мертвим.
Почувши таку новину, матір лише якось байдуже знизала плечима. А на запитання дільничного міліціонера: «Що робити з тілом?» - відповіла: «Робіть що хочете, можете навіть з'їсти!» - і, виштовхавши здивованого дядька з квартири, зачинила наглухо двері, промовляючи: «Ви йому, сволочі, все життя спаскудили. Подбайте хоча б про тіло, раз про душу не подбали.»
Тата на міському цвинтарі не ховали. Тлінні  останки забрала з моргу його багаточисельна родина з села Н. і влаштувала достойну панахиду, де, в першу чергу, не забули звинуватити мою матір в смерті бідного чоловіка. Потім цю обставину дружно обговорили на поминках, запиваючи домашньою самогонкою. Найбільша дискусія розвинулась навколо питання, куди дивляться правоохоронні органи, що ту недостойну їхнього родича ще дотепер не посадили у в’язницю, а оту байстрючку не відвезли туди, де її місце – в притулок. Але, як оце завжди буває, самогонка раптово закінчилась і всі розійшлись по домівках.
Матір не це не відреагувала ніяк, а я ще була занадто малою, щоб усе розуміти.
Та на даний момент через два місяці мені виповнюється вісімнадцять і розумію аж забагато. Розумію навіть те, що знайшла вчора її на підлозі кухні вже застиглою. Сьогодні  моя дорога і єдина мама лежить  у вітальні серед парафінових свічок та дешевого мережива труни, а на кухні дядько міліціонер випитує мене, чи не знаю я часом, де покійна діставала товар.
Сьогодні я дізналась, що я – донька наркоманів. Що моя мама померла від передозування, а тато – від СНІДу. І, так як я неповнолітня, дитячий будинок мене все-таки не обмине.
- Завтра після похорону ти повинна з'явитись за цією адресою. - добрий дядько у формі простягнув візитку. – І навіть не думай утекти, все одно спіймаєм. - він оскалився майже по-дружньому і погладив по голові товстими пальцями. – Будь чемною.
Я грубо відмахнулась від такої ласки.
- Не потрібно бути такою норовливою, - в голосі міліціонера почулись погрозливі нотки, - бо ми так з тобою ні до чого не домовимось, - але руку з голови забрав.
А на прощання, натягнувши фуражку на лисину, буркнув:
- Розвелось вас, наркоманів, як собак нерізаних, - і пішов геть.
Я потішила себе, що це лише на два місяці.
На похороні матері я не плакала. Це, мабуть, тому, що не мала до неї надмірної любові.
Мене виховувала вулиця, яка дала, мабуть, єдиний скарб в моєму житті – друзів, в основному хлопців з подібних сімей. За весь час нашої дружби ми встигли спробувати всі спокуси, що пропонувало життя молоді. З тринадцяти років я курила, як швець. Десь приблизно з такого ж віку навчилася пити і не закусувати. Якщо дозволяли кошти, ми бавилися травою. А одного разу навіть довелося спробувати амфетаміни. Я тоді дві доби не спала і, на радість матері, прибрала у квартирі.
Та було серед нас одне табу – серйозні наркотики. З ними навіть одна історія пов’язана. Три роки тому до нашої компанії затусувався новий хлопчик. Він приїхав сюди здалеку і одразу ж почав з усіма знайомитись. Через деякий час новенький зізнався, що знайомий з мистецтвом варіння ширки, а невдовзі вирішив продемонструвати це вміння у себе вдома.
Сморід стояв такий, що не було чим дихнути. Коли вариво було готове, хлопець зважився першим його спробувати. Зі знанням справи, підкотив рукав вище ліктя, перев’язав гумовим шнуром руку і всадив голку шпріца у набухлу вену.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як його зсудомило, а з рота пішла піна. Ми не на жарт перелякались. Хтось здогадався викликати «Швидку». Не зачинивши дверей, ми дали з тієї квартири драла.
Через тиждень бідного хлопця поховали.
Нас ще довго викликали на допити в дитячу кімнату міліції. Та попередньо ми з друзями домовились, що нас там і близько не було і нічого не знаєм. Суттєвих доказів зворотного у службовців Феміди не було і нас невдовзі нас залишили в спокої. Після   того випадку ми зареклися робити щось подібне.
Та наразі мене жде така сама тяганина на допити. Тільки на місці того хлопця тепер моя матір, яка роками зуміла приховувати свою залежність. Навіть від мене.
Наступного дня після похорону, приїхав той самий «добрий дядько» у формі та фуражці з якоюсь тіткою з великими окулярами на носі. Напевно дійсно боялись, щоб я не втекла.
Жінка мене уважно оглянула. Наче товар на базарі.
- Як тебе звуть, дитинко?
- Нявка Альпійська.
- Це у тебе справжнє ім'я? – прискіпливий погляд поверх окулярів обмацував моє лице.
- Мене всі так називають.
- Насправді її звуть Івашевич Ольга Антонівна, - вмішався в розмову дядечко у формі, - 1991 року народження. Через два місяці вона досягне повноліття.
- За тобою є кому доглянути?
- Ні.
- Товаришу майоре, на декілька слів.
Вони вийшли в коридор і хвилин з десять збуджено розмовляли.
- Ну гаразд, як вам буде завгодно, - я напружено вслухалась в ледве чутні слова жінки у великих окулярах. Досі невідоме почуття липкого страху зашкрябало десь на денці підсвідомості. – Та щоб не  з'явились якісь непередбачувані родичі у цієї. Ви самі розумієте, зайві клопоти нам ні до чого.
- Я все ретельно перевірив. Родичів у неї дійсно немає. Вона одна, як палець.
- Що, навіть дідусів і бабусь нема?
- Це дивовижно, та її батьки – дитдомівські підкидиші. Ще й з вашого притулку.
- Он як! Аж шкода дівку.
- Іванно Іванівно, кого ви жалієте? Давити їх треба, наркоманів клятих! Ще й дітей плодять на мою голову!
- Щось вона не дуже на них схожа. Може дівчинка чиста?
- А яка різниця? – огризнувся майор. – Все одно рано чи пізно піде по батьківських стопах. Генетична  схильність, як люблять висловлюватись професори, - він явно розслабився, навіть не здогадуючись стишити на останніх словах голос.
- Тихше, тихше, - цитьнула на нього жінка. – Ви ж не бажаєте проблем, чи не так?
Майор замовк, лише натужно сопів, немов після підйому пішки сходами на дев'ятий поверх.
- Ходімо до неї. Потрібно, щоб вона зібрала речі. У нас обмаль часу.
Парочка повернулась на кухню, де я з преспокійним виглядом пила каву і курила, розвалившись в кріслі. Я не мала ні найменшого уявлення, що готують мені ці двоє перестарілих службовців, та інстинктивно відчувала небезпеку, що Дамоклевим мечем нависла наді мною. Якнайбезтурботнішим виглядом я мала надію приспати їхню спостережливість за моєю скромною персоною.
Тітонька у великих окулярах сіла навпроти мене і заговорила до нудоти солодким голосом:
-   Олечко…
-   Нявка Альпійська, - безцеремонно перебила я.
-   Гаразд, Нявко. Збирай речі. Ти їдеш з нами.
-   Куди?
-   Туди, де, я гадаю, тобі буде краще, ніж самій в пустій квартирі.
-   І що я там робитиму?
-   Познайомишся зі своїми однолітками. У нас є спеціальна соціальна програма для дітей-сиріт. Ти десь учишся?
-   Ні.
-   А чому?
-   Не маю бажання.
-   А бажання на роботу піти маєш?
-   Не знаю.
-   Заробляти гроші і витрачати потім їх згідно своїм уподобанням?
-   Хм… Звісно. Хто ж цього не хоче.
-   А для того потрібно мати освіту. І ми можемо тобі у цьому допомогти… якщо ти будеш сумирною та лагідною.
Я не люблю такої солодкавої мови. Вона змушує мене насторожуватись і недовіряти людям.
Не за слухами знаю, що безкоштовний сир тільки в мишоловці. Та я ще змалечку навчилась приховувати свої почуття від інших.
-   Що потрібно зробити?
-   Для початку – поїхати з нами. Будемо знайомити тебе з новим мешканням.

Чомусь  я  була переконана, що дитячі будинки всі як один обов’язково запущені. Та цей
таким не був. Фасад будинку пофарбований у фісташковий колір, дах накритий темно-бордовою черепицею. Металопластикові вікна, з яких на новоприбулу витріщались десятки цікавих очей. Нові недавно полаковані двері. Всередині досить чисто та затишно, не зважаючи на те, що меблі збереглися тут, мабуть, ще від сов деповських часів.
   Кімната, в яку мене привели, вміщала дві великі шафи і чотири пружинні ліжка. Біля самого вікна стояв письмовий стіл. На одному з ліжок – валом скручений матрац.    Тітонька, яка називалась Іванна Іванівна і за сумісництвом займала посаду директора цього дитячого будинку, вказала мені на свобідне ложе.
-   Тут ти будеш  спати. Зараз я розпоряджуся принести нову постіль. А дівчатка звільнять
для тебе частину шафи, щоб ти могла десь тримати свій одяг. – потім вона вказала на одну зі стін. – А он там висить денний розпорядок та правила поводження в закладі. У нас дуже строго. За непослух обов’язково передбачене жорстке покарання. Усе зрозуміло?
   Я кивнула.
-   Гаразд. Знайомся з дівчатами. А я вас покидаю.
Двері тихенько скрипнули і зачинились за спиною Іванни Іванівни. Я обвела поглядом своє нове пристановище. На інших ліжках сиділо троє дівчат. Одна з них була худою і високою, мов жердина, з короткою хлопчачою стрижкою та сережкою в носі. З таким зростом їй пряма дорога до баскетболу. Друга, на противагу першій, мала довге чорне волосся, досить пишні форми та інфантильний вираз обличчя. Третя була звичайною. Рідкі мишачого відтінку кучері, зелені очі. Вражала, правда, в ній неприродна блідість шкіри та погляд загнаного звіра. Вона здригалась від кожного шурхоту. Хіба можна так боятись?
Знайомитись  з ними сьогодні я не мала бажання. Молода працівниця принесла білизну. Я розкотила матрац, застелила ліжко і лягла, скрутившись клубочком.
-    Гей ти! – різкий вигук стосувався, скоріш за все, мене. – Ти хочеш, щоб ми перечіпались об твої валізи ногами?
Я обернулась і подивилась на руду. Так говорити з цієї трійці могла тільки вона.
-    Чого вилупилась? Встала і пішла складати шмотки до шафи. Не думаю, що в тебе їх багато. Тому ми, по доброті душевній, виділимо тобі дві полиці. Ти, - руда звернулась до власниці загнаного погляду, - кулею навела порядок у своїх речах.
Дівчина з рабською покірністю встала і пішла виконувати наказ. Ця довготелеса жердина безапеляційно вважала себе в ці кімнаті царем і богом. Біда, що я не визнаю авторитетів. Тому, вислухавши цей грізний монолог, спокійно повернулась у своє попереднє положення. Та через якісь секунди була піднята на ноги і приперта спиною до холодної стіни.
-   Запам'ятай, нікчемо, я двічі не повторюю. А ти змушуєш мене робити зайві рухи, - руда не любила, коли її слова пропускають повз вуха. А ще вона виявилась на голову вищою.
-   Моє ім’я – Нявка Альпійська і мене можна попросити, - спокійно відповіла я.
В компанії двору, де я виросла, було двоє хлопців, які займались ай-кі-до. Одного разу я попросила їх навчити мене декільком прийомам. Мої хлопці ніколи мені не  відмовляли.
Руда вирішила, що я – легка здобич. Хоч вона мала хлопчачі замашки, битись лізла суто по-дівчачому. Замахнувшись рукою, щоб вдарити мене по обличчю, дівчина явно не чекала, що її кінцівка невдовзі опиниться в заломленому стані поза спиною.
-   Відпусти, стерво, боляче ж! – завила руда. А це ще навіть не ай-кі-до.
Я підкорилась, а та все не вгавала. Розмахуючи навсібіч кулаками, накинулась на мене, як бик на червону ганчірку. Я ухилилась і підставила їй підніжку. Руда стрімголов з грюкотом полетіла на підлогу. І затихла. А я перелякалась. Нахилившись над дівчиною, легенько торкнулась плеча.
-  З тобою все добре?
Як виявилось, їй нічого не бракувало. Вона вмить вправно вхопила мене за руки і рвонула на себе. Ми покотились по підлозі, тлумлячи і тягаючи один одного за волосся.
Поки ми отак ділили статус вожака, хтось із дівчат покликав директора та охоронців. Нас примусово розняли.
- Гелено, я ж тобі вже казала, щоб ніяких бійок, але ти мене і далі не слухаєш! – нагримала Іванівна на руду. – Ти сьогодні залишишся без вечері. Щодо тебе… - директор зміряла мене з голови до ніг. – Як новенька, ти отримуєш попередження. Перше і останнє. Наступний такий випадок – і ти ночуватимеш в карцері.
Руда чомусь самозадоволено посміхнулась.
-   Гелено, ти йдеш зі мною. Я бачу, що з тобою потрібно провести додаткову виховну бесіду.
Суто для себе я прозвала Гелену Баскетболісткою. Інфантильна особа з пишними формами називала себе дивним ім'ям Нікоретта. Я ж нарекла її Нікотиною, бо вона умудрялась потай від наших наглядачів викурити більше за мене. Щодо третьої мешканки, то їй навіть прізвисько не довелось придумувати. Її всі називали Щуром. Якось я поцікавилась у неї, чому не Миша або Щуриха? Це було б логічно, бо вона все ж таки дівчина. Але Щур відповіла, що й сама не знає, але їй не зле і так. І постійно озиралась по боках.
Два дні Баскетболістка мене не чіпала. Третього дня їй не сподобалось, що мої шкарпетки сохнуть на батареї, яка знаходилась біля її ліжка.
Іванівна вчинила, як і обіцяла, а я виправдовуватись не любила.
Карцером слугувало невелике підвальне приміщення без вікон. Окрім дерев'яної лави замість ліжка і ржавого відра замість унітаза, там більше нічого не було. Тьмяна  лампочка погано освітлювала приміщення, від чого боліли очі. Сидячим в карцері не приносили їсти. Зате приходили особливі відвідувачі.
В зв’язку з тим, що в карцері не було вікон, я не мала жодного уявлення день зараз чи ніч. Лиш якось внутрішньо відчувала, що минуло досить багато часу. Нестерпно хилило до сну. Отже швидше день, аніж ніч. Та я не дозволяла собі заснути в надії, що про мене згадають. А щоб не заснути, рахувала на стіні подряпини, залишені моїми попередниками на помальованій масляною фарбою стіні. Мабуть уже вдесяте. Їх було рівно 103. Якщо помножити на кількість рахувань, то вийде тисяча тридцять. А якщо це число ще помножити на кількість годин, протягом яких я займалась цими безглуздими підрахунками, то отримаємо… Нічого не отримаємо, бо я навіть приблизно не уявляла, скільки часу вже тут знаходжусь.
Нарешті  про мене згадали.
Скрегіт незмащених дверних петель вивів мене з роздумів про подряпини на стінах.
 Спочатку в кімнату довгожердинна фігура Баскетболістки проштовхнула поперед себе стілець. На плечі дівчини висіла мотузка.
Найперше, що виникло в моїй голові – це цілком законне побоювання, що вона надумала повісити мене за ті кляті шкарпетки. Від таких особистостей можна чекати всього.
Слідом за Геленою з поважним виглядом увійшла Іванна Іванівна. Ця тітонька мене попереджала про суворість покарання, але щоб аж настільки!
Директор спокійно подивилась на мене і промовила своїм звично солодкавим голосом, від котрого мене одразу ж почало нудити. Чи то від голоду?
-   Олечко…
-   Нявка Альпійська, - поквапилась виправити її я.
-   Я завжди називатиму тебе тільки Олечкою. І в твоїх інтересах зараз не пручатись, - жінка вказала Гелені поглядом, що та може приступати до виконання.
Я, мабуть зблідла гірше стіни. Невже мене чекає зашморг на гаку від тьмяної лампи?
Тепер Баскетболістка мала всю повноту влади, щоб відігратись. Вона грубо ухопила мене за одяг і силою посадила на стілець посеред карцеру. Стілець був гарний, дубовий, міцний, з підлокітниками. Руда дівуля прив’язала мотузкою руки до підлокітників, а ноги – до ніжок стільця так, що я не могла ними поворухнути. Робила вона це спритно й вправно, наче не вперше.
-   Що вам від мене потрібно? Це не моя вина, що у вашому притулку нема навіть де шкарпеток висушити, окрім батареї в кімнаті!  – та мої претензії для них були, немов писк набридливого комара, якого, щоб заткнути, потрібно придушити.
Руде стерво посміхнулося і занесло над моїм обличчям кулака.
-    Стій! – зупинила її Іванівна. – Рано. Ти ще будеш мати таку нагоду.
Жінка підійшла, нахилилась і, дивлячись чіпким поглядом прямо у вічі, проказала:
-   Олечко, дитинко, шкарпетки – це лише привід, щоб ти опинилась тут. І їх буде ще багато, допоки ти не виконаєш того, чого я від тебе забагну.
Я збагнула, що вішати вони мене не збираються. А гірше смерті що можна заподіяти? Тому заговорила трохи сміливіше:
-  Та що ж ви від мене хочете? Вам немає більше що робити, як тільки знущатись над бідними сиротами? Ви – маніячка!
-   Гелено, ти подивись, тут у декого голосочок прорізався! – Баскетболістка зайшлась квакаючим сміхом  у відповідь на репліку директора. Жінка продовжила, взявши мене кістлявими пальцями за підборіддя. – Смілива дуже, так? – Наступним виявився добрячий ляпас. – Не можна хамити старшим за віком. Я лише хотіла, щоб тобі було добре, щоб нам усім було добре, а ти… Гелено.
- Комусь розповіси – уб'ю! – оскалилось наді мною нависле лице рудої.
Один короткий і чіткий удар – і я відключилась.
Мені марились велетенські жуки в білому нескінченному просторі. Чорні, з вусами і рогами. Але я їх ніскілечки не боялась. Я бігла серед них і сміялась, сміялась, мов мала дитина. Було справді легко і весело. Я не розмовляла з жуками, але розуміла, що їм в моїй присутності так само комфортно, як і мені в їхній. Захотілось стати чорною велетенською жучихою і зависнути в цьому білому просторі, споглядаючи решту вусато-рогатого шестилапого стада.
Я прокинулась на своєму ліжку, ніби нікуди і не відлучалась. Надворі вже давно панував день. Сонце в зеніті нещадно сліпило очі променями, зломленими віконним склом. Боліли руки та ноги рот мучили сухість та неприємний присмак ацетону. Якби не болючі зап’ястя, то першопричина того болю скидалася б більше на якийсь страшний сон.
І лише коли вмивалася, помітила, які сині кола під очима та яка маленька цяточка на руці. На тому місці, де у людей проходять вени. Увечері мені став зрозуміле марення про велетенських жуків.
Під вечір мене знову запроторили в карцер. Цього разу мої мучителі не крилися.
-   Ви хоча б скажіть чим травите, щоб я знала, від чого потім лікуватися? Що там, в шприці? Кокс? Героїн? Шприц одноразовий?
-   Аякже, буду ще на вас таку грошву витрачати! Ти хоч знаєш скільки коштує таке задоволення?
Отож це була звичайнісіньке домашнє вариво з макової соломки і ацетону. Цього разу марилися різнобарвні метелики.
Так продовжувався тиждень. Та всім було до лампочки, що мене так часто наказують карцером за найдрібніше. А, може, не лише мене?
Я зблідла і схудла, стала схожа на свою матір перед смертю. Мамо, мамо, чому ти пішла з життя саме тоді? Не могла почекати ще якихось два місяці? Тоді хоча б твоя донька уникнула цієї ролі. Але тобі, мабуть, теж байдуже. Сидиш собі на тому світі і нічого вже тебе не хвилює.
Присмак ацетону тепер переслідував мене постійно. Скоро я зловила себе на думці, що мої марення мені подобаються.
Все.
Приїхали.
Одного дня до мене підійшла Щур і попросилась піти зі мною перекурити. Ми з дівчатами в основному курили на задньому дворі притулку. Там росли густі жасминові кущі, які вигідно ховали подробиці нашого перебування там від очей адміністрації. Та Щур і там озиралась по боках.
Перші хвилини ми курили мовчки. У мене ніяк не виходило шосте поспіль димове кільце. Після деяких вагань, Щур наважилась заговорити першою.
-   Бачу, тобі теж видають прописку в карцері.
-   Тобто.
-   Просто ти тут така не одна, - Щур закотила рукав сорочки.
Я жахнулась. У бідолахи вже не було живих вен!
-  Тому я завжди ходжу в одязі з довгими рукавами. Тебе теж чекає така мода.
-  Але за що..?
Щур розправила сорочку.
-   Моїм батьком був місцевий бандюга. Його вбили свої ж. Матір я не пам’ятаю зовсім. Після смерті батька мені у спадок дістались чималі гроші і невеличкий будинок на околицях столиці. У них є час тільки до нашого повноліття. Поки ми тут, вони можуть робити з нами все, що завгодно. От ти ще можеш врятуватись. Тікай звідси якнайдалі.
-    А ти?
-    А я вже без цього не можу.

Не спавши цілу ніч, наступного дня твердо вирішила викрити аферистку. Ураганом Катріна увірвалась в кабінет директора і накинулась на неї з самого порога, навмисне не закривши за собою дверей.
-   Я все знаю про ваші махінації! Ви робите з дітей наркоманів, а потім примушуєте їх віддавати вам своє успадковане майно за дозу кайфу!
Директор стояла спиною до мене і щось видивлялась у вікні. Вона навіть не зволила обернутись до мене.
-    Я не знаю, як ви це мутите, але вам просто так не минеться! Я піду в міліцію!
-    І що ти там цікавого розповіси? – з суміжної кімнати, що слугувала Іванні Іванівні особистою кімнатою, на мій крик, застібаючи ґудзики на сорочці, вийшов той самий дядько міліціонер, котрий вів справу моєї матері. Він неквапом підійшов до дверей і закрив їх поштовхом ноги. Від сили поштовху по коридору пішла луна, немов у печері.
З несподіванки я подалась назад. Перечепившись об килим, упала на канапу.
-   Іванно, люба, документи готові?
Жінка в товстих окулярах відчинила сейф біля письмового стола і подала майору якісь папери. Правоохоронець присів біля мене.
-   Донько, ніхто не бажає тобі зла. На ось, прочитай.
Букви скакали і розпливались перед очима. Та все-таки зуміла розібрати, що тримаю у руках договір дарування квартири моїх батьків на користь якоїсь незнайомої мені жінки, громадянки У. Завірений папір був у місцевій нотаріальній конторі. Навіть дата була виставлена. П'ятниця  наступного тижня. Не вистачало тільки підпису. Мого  підпису. 
-   Ви не маєте права! – я демонстративно жбурнула документ на підлогу. – Нічого підписувати не буду! Є ж врешті-решт центр у справах неповнолітніх, комісія і все таке. Я звернуся туди, але не дам вам обдурити себе та інших.
Майор лише посміхнувся.
-    Ти думаєш, тебе там стануть слухати? Навряд чи. Ось учорашнє рішення тієї комісії. – чоловік простягнув ще один папір. – Та  й підписати тобі це доведеться. Ти ще, на твоє щастя, не знаєш, що таке ломка. Люба, скільки часу дівчинка на дієті?
-     Тиждень.
-   Трохи замало. Але існують інші методи впливу на людей. Правда, сонечко? – майор погладив мене товстими пальцями по щоці. – А зараз іди до себе в кімнату і будь розумницею. Подумай. У тебе ще є трохи часу. Трохи менше двох тижнів.
-    І хто сказав, що ми аферисти? – втрутилась директор. – Товаришу майоре, ви таке чули? Ми ж для них, невдячних, стараємось. А усі по-наївності думають, що гроші на ремонт приміщення, купівлю інвентарю, комп'ютерів і решти всього, чим діти тут користуються, нам з неба впали? Держава ж за всі роки існування незалежної країни виділяє суцільний мізер, якого навіть на харчування стає якраз впритул. Крім того, всі ці діти підписували папери добровільно, жертвуючи майно та гроші на процвітання притулку. Як подяку за турботу.
-     Нічого собі турбота!
-  Ти не кричи. – цитьнув міліціонер. – Подумай, поспи, а завтра приходь зранку і побалакаємо, як далі житимемо на цьому світі так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі.  Та і не є ми  вже аж такими паскудами, якими малює тобі нас твоя молода уява. Залюбки можемо запропонувати тобі альтернативу твоєму благочинству.
-     Оцю? – я закотила рукави і показала синяки на венах від уколів.
-     Ну навіщо ти так? Прикрий це паскудство негайно. Я зовсім інше мав на увазі. Ти нам віддаєш житло, а ми тобі забезпечуємо навчання у ВНЗ на твій вибір зі стовідсотковим влаштуванням на роботу після закінчення. Як тобі такий варіант. Я повторюю – подумай добре. А тепер іди до себе в кімнату.
У мене виникло враження неправдоподібності того, що відбувається. Що це мені сниться і невдовзі я прокинусь.
Та коли я дійсно прокинулась наступного дня, то застала ліжко Щура опустілим. Матрац ретельно скручений, стальний скелет пружин виблискував під  променями ранішнього сонця.
За столом Нікотина сиділа і мирно читала книжку, перекидаючи в роті льодяник з-за однієї щоки за іншу.
-     Що відбувається? Де Щур? – я вказала на постіль дівчини з мишачими косами.
-   Та ти ж так міцно спала, що нічого не чула. Їй вночі погано стало. Свідомість втратила. Піна з рота пішла. Зсудомило всю. «Швидка» приїхала. Сказали, що схоже на якийсь там шок або приступ епілепсії. Повезли розбиратися.
Опис припадку Щура Нікоретою здався мені дивним чином схожим на той, який стався з хлопцем, котрий «умів» варити ширку.
Через три дні, на похороні Щура, я дізналась, що її звали красивим іменем Олексія.
Після того смертельного випадку, я почала задумуватись над тим, що я приймаю всередину. Ця смерть стала причиною мого другого самовільного походу до кабінету директора.
-   Це ви її вбили! Ви! Ви! Ви!
-   Не рипи на цілий дім, - закривала мені рота Іванівна.
- Буду кричати! Хай усі знають, чим ви тут займаєтесь зі своїм коханцем майором! Аферисти! Убивці!
Жінка швидко підійшла і, схопивши мене за волосся, рвонула назад. Я заскавчала від болю, мов недобита собацюра.
-   Слухай сюди, байстрючко, - зашипіла вона змією, - те ще не знаєш, з ким стаєш до ґерцю. Я радила би тобі по-доброму підписати документи. Це, до речі, в твоїх життєвих інтересах. Притулок і так рано чи пізно отримає майно. Навіть після твоєї смерті, над якою ніхто плакати не буде. А тепер марш звідси, - Іванівна, тримаючи мене за коси, відкрила двері й штовхнула прямісінько на якогось чоловіка в сірому плащі та з великою сумкою через плече. Поштовх був досить сильним, але він, прийнявши його на себе, встояв.
-   Ну і як Ви поводитесь зі своїми підопічними?
-   А Ви, перепрошую, хто такий?
Чоловік вийняв з кишені невеликі посвідку.
-  Я – журналіст. Працюю в одній із обласних газет. Антін Кошеля. Днями я телефонував з приводу статті про притулки. Так як цей дитячий будинок займає в рейтингу найкращих перше місце, я хотів би ближче познайомитись з його життям та благоустроєм.
-   Так, так. Щось таке пригадую, - Іванна Іванівна поквапилась прибрати свого пормального вигляду. – У Вас цікаве псевдо. Проходьте.
-   Це не псевдо. Це ім’я.
-   О! Чай? Каву?
Двері у мене перед носом зачинились. На ключ.

Тоді, вперше і востаннє побачивши Вас, я чомусь зрозуміла, що ви не той журналіст, який здатен лише хвалити. Вдруге я в цьому переконалась, прочитавши крамольну статтю на одного високо посадовця Вашого авторства в одній із газет області. Ви тоді сказали, що цей притулок найкращий з усіх місцевих. Я ж хочу, щоб люди знали й інший бік медалі. Тому тайкома від усіх я вже другу ніч поспіль пишу Вам цього листа. Бо переконана, що я – не  остання їхня жертва.
Повідомляю, що твердо вирішила нічого не підписувати. Хоч мене попередили про наслідки.
Окрім того, хочу, щоби цей лист став своєрідним заповітом. Як там зазвичай пишуть? Будучи в свобідній волі і при добрій пам’яті, заповідаю увесь мій батьківський спадок на користь притулку в місті М. Ним опікуються сестри з ордену Василіянок. А побудований він при міській церкві. Я колись туди приїздила провідувати подругу. У неї внаслідок ДТП загинули одночасно тато і мама. Шкода, що я не потрапила в той притулок. Можливо тоді моя доля склалась би інакше.
Сьогодні 23 травня 2009 року. Звати мене Івашевич Ольга Антонівна (Нявка Альпійська). Щасти.

Епілог.

-   Сьогодні тобі би виповнилось вісімнадцять. А я тебе зовсім не пам’ятаю. От, приніс тобі гвоздики. Сподіваюсь, вони тобі сподобаються, - чоловік опустив червоні квіти на ще зовсім свіжу могилу. – І хрест тобі гарний знайшли, і на фото ти просто красуня. Я все зробив так, як ти заповідала. Оформив твій лист, як заповіт. Ось, тримаю в руці примірник газети з твоєю сповіддю. Це була бомба! Ти навіть собі не уявляєш, як усі одразу ж заметушились! З’ясувалось, що у цьому притулку помирали діти. Адміністрація на запитання міських органів, в чому причина, завжди відмазувалась тим, що це діти з неблагополучних сімей, вирощені вулицею і до того часу, коли потрапили в дитячий будинок, вони могли набратися всілякої зарази. А медицина на дуже паскудному рівні, а на лікування кошти мізерні, а діти їм не жалілись на хворобу, бо не вважали за потрібне довіряти директору свої негаразди. І взагалі, чи мало з притулків дітей помирає? Та цього разу їм так не минулось. Обласна прокуратура відкрила одразу ж дев’ять кримінальних справ. А твій лист слугує в них одним з найважливіших доказів. Директора та майора міліції усунули з посад та заарештували. Провели ексгумацію поки-що чотирьох тіл померлих дітей. Характерним виявилось те, що причиною смерті в усіх випадках стало передозування наркотиками. Цікавим виявився і той факт, що перед смертю діти підписували договір-дарування спадку на користь якоїсь громадянки У., особу котрої ще встановити не вдалось. А щодо їхньої балаканини про ремонт і комп’ютери, то їй теж є спростування. Колишній вихованець, а тепер депутат якоїсь там ради, пожертвував того року чималу суму на користь закладу, в якому виріс і рахує своїм справжнім домом. І всі про це знають, бо місцева преса (і не тільки) роздула цей факт до масштабів всесвітнього  потопу. Але ти не хвилюйся. Я особисто подбаю, щоб справа було доведено до логічного завершення. А тобі дякую за інформацію. Бомба! Шкода тільки, що я трохи спізнився і застав тебе уже в труні, коли приїхав туди вдруге разом з оперативниками обласного правоохоронного відділку. Спочивай, Нявко. Я ще навідаюсь.
Антін Кошеля підняв свою велику сумку з землі і перекинув через плече. Ще постояв мовчки хвилин зо три, перехрестився, доторкнувся до дерев’яного хреста і попростував до виходу з цвинтаря.

28.03.2009р. Калуш     

[Barbi]

просто не має слів я читала з широко відкритими очима,і затамувавши подих.. жорстока правда про притулки

[yurko]

 

Пройняло... 

[Сонечко+]

МАША И МИРОЗДАНИЕ
(автора не знаю)

Дорогое Мироздание!
Пишет тебе Маша Ц. из г. Москва.
Я очень-очень хочу быть счастливой!
Дай мне, пожалуйста, мужа любимого и любящего, и ребенка от него, мальчика, а я, так уж и быть, тогда не перейду на новую работу, где больше платят и удобнее ездить.
с ув., Маша.

Дорогая Маша!
Честно говоря, я почесало в затылке, когда увидело строчки про работу. Даже не знаю, что сказать. Маша, ты вполне можешь переходить на новую работу, а я пока поищу для тебя мужа.
Удачи!
Твое Мрзд.

Уважаемое Мироздание!
Спасибо что так быстро ответило!
Но.. бабушка моя говорила: кому много дается, с того много и спросится. Вдруг я буду иметь и то, и это, а за это ты мне отрежешь ногу, когда я буду переходить трамвайные пути?
Нет уж, давай так- я перехожу на новую работу, имею мужа, но за это я готова вместе со своим любимым всю жизнь жить в съемной хрущевке.
Как тебе такой расклад?
Твоя МЦ

Дорогая Машенька!
Хохотало, увидев про ногу. Смысл бабушкиной поговори совсем другой: кому много дается способностей, талантов, знаний и умений, от того люди много и ждут.
У тебя же заначено на двушку в Подмосковье, покупай на здоровье. Ногу оставь себе)))
твое М.

Дорогое Мрзд!
В принципе, я обрадовалась, прочтя про ногу.
НО:
у меня будет муж, ребенок, любовь, квартира и нога. То есть ноги.
Что я тебе буду должна за это ?(((
Маша.

Маша!
Уфф. Почему ты со мной разговариваешь, как с коллекторским агентством?
Меня попросили- я делаю. Я тебе где-нибудь когда-нибудь говорило, что ты мне что-то будешь должна?
М-ие.

Да!
То есть нет.
Просто не может быть, чтобы было МОЖНО, чтобы все было хорошо, понимаешь???
Я сегодня плакала всю ночь: отдала взнос за квартиру. Хорошая, окна на реку.
Небось, муж будет урод. Скажи прямо. В принципе, я к этому готова.
Маша.

Дорогая Маша!
Муж, конечно, не Ален Делон, зато и в зеркало так часто не смотрится. Вполне себе нормальный мужик. На днях встретитесь.
Да, отвечая на твой вопрос: МОЖНО, чтобы все было хорошо. В принципе, мне все равно, хорошо или плохо мне заказывают. Лишь бы человек точно знал, что хочет.
Мрзд.

Уважаемое Мрзд,
А можно чтобы ДОЛГО было хорошо?....
В принципе,если лет пять будет, я согласна, чтобы с потолка протекало...
Цю, Маша Ц

Машенька,
я тебе отвечу честно.
Долго хорошо может быть. ДОЛГО ОДИНАКОВО - нет. Все будет меняться, не меняется только мертвое. И когда будет меняться, тебе покажется,что все плохо. На время.
цю, мрзд.

Мрзд!
Только не ногу. Пусть погуливает муж.

Мария, кончай со мной торговаться. Как на армянском базаре, ей-богу! Я судьбой не заведую, это в другом филиале с другими задачами.
Мое дело- предоставить человеку все, что он хочет.
Счет тебе никто не выставит.
Если так тревожно, можешь ежедневно ругаться с мужем матом. Он начнет погуливать. Шучу, не надо ругаться!
Единственная у меня к тебе просьба: когда ты будешь совсем-совсем счастлива, у тебя освободятся силы. Ты классно шьешь. Займись лоскутным шитьем, твои одеяла украсят любой дом, людям будет радость.
с уважением, М.

Дорогое мое!
Я сегодня прыгала от радости.
Конечно!
Я сделаю все, что ты скажешь.
Я ТОЧНО тебе ничего не буду должна?
Мне предложили еще более клевую работу,а тот чувак из кафе назначил свидание. Йессс!!!
(так небывает так не бывает)
(купила швейную машинку)
целую тебя!

Дорогая Маша!
Все хорошо. МОЖНО делать все что хочешь, в рамках Заповедей и УК.
И тебе ничего за это не будет. Наоборот. Если ты не будешь ныть, мы все (Управление № 4562223) только порадуемся. Нытики увеличивают энтропию, знаешь. И возни с ними много. Я от них, честно признаться, чешусь. Так что удачи!
Я откланяюсь пока. Тут заказ на однополых тройняшек, и опять торгуются, предлагают взамен здоровье. Нафиг оно мне сдалось, их здоровье...
Твое Мрзд. Береги ногу! Шутка!

Мироздание, привет,
как ты там?
Дочку назвали Мирой, в честь тебя.
Сшила самое лучшее на свете лоскутное одеяло, заняла первое место на выставке, пригласили на слет пэтчворкистов на Бали.
Летим всей семьей.
Я просыпаюсь утром, поют птицы...
Я иногда думаю - за что мне такое счастье?
Твоя Маша. От мужа привет)

Маша, привет!
Смущенно признаюсь,что я немного промахнулось с сыном, которого ты заказывала, перепутало...но, гляжу, ты счастлива и так)
Быть счастливым -это нормально. Воспринимай это не как подарок, от которого захватывает дух, а как спокойный фон твоей жизни. А дух захватывает иногда от таких мелочей, которые каждому даются без всякой просьбы: не мое это дело заставлять птиц петь под твоим окном. Это по умолчанию полагается

[Tandylight]

yaranochko то взагалі....як випустиш свої оповідання книжкою сподіваюсь на автограф
Бачила якось в метро жінка роздавала на віддрукованих листівках вірші свого чоловіка
Не знаю до чого я це сказала, але може тобі теж окремі оповіданячка друкувати і дарувати виданням
А потім приймати лише пропозиціїї і вибирати найцікавіші і чеками
гг
Листівки з Новим роком так  би мовити



І оповідання сонечка дуже сподобалось дуже позитивне у руслі "Секрету"

[Сонечко+]

 Вітер
 - Ти його любила? - прошепотів вечірній вітер, ласкаво розшарпавши неземній красуні білосніжне волосся.
 - Я його люблю... - вона стояла одна в легкій шовковій сукні посеред величезного кульбабового поля, ніжна і тендітна.
 - Але він же помер... - вона, зітхнувши повними грудьми, промовчала, і вітер відразу пошкодував про це зауваження.
 - Це був усього лише секс чи просто любов? - він поцілував її руку і, немов злякавшись, відстрибнув убік.
 Вона підняла голову і, розтягуючи слова, прошепотіла:
 - І те, і інше.
 - Я б хотів отримати точнішу відповідь, - дотошний вітер вигукнув це з-під самих хмар і тут же зашелестів у траві.
 Вона не зніяковіла, але ненадовго замислилася.
 - Це секс, - нарешті наважилась вона, - як наслідок великого кохання.
 Вітру сподобалися ці слова, але він, не показавши захвату, перепитав:
 - А ти упевнена, що це не любов, що це не любов, як наслідок постійного сексу?
 Тепер вона ні секунди не сумнівалася і ствердно кивнула головою:
 - Так!
 - Але ти займалася з ним любов'ю? - вона почула в цьому питанні якісь дивні нотки, і вітер, помітивши в очах безневинної дівчини замішання, розчинився. Що б приховати свою прикрість, він рвонувся через горб і, задерши подол березі, що засоромилася, помчав назад.
 Повертаючись, він ще раз з деяким побоюванням поглянув в душу нічної красуні і заспокоївся. Усі її сумніви випарувалися і вона, гордо піднявши підборіддя, прошепотіла:
 - Займатися любов'ю, це майже те ж саме, що і займатися нюхом в той час, коли хочеш відчути солодкий запах молодих троянд. Любов - це почуття. Почуття, яке вище, ніж зір, дотик і слух. Я не займалася з ним любов'ю...я кохала його.
 Вітер посміхнувся, поцілував її в лоб і по-батьківськи притиснув до грудей.
 - Будь щаслива.
 Покрутившись в її ногах, він зметнувся в небо, ударивши красиве личко вечірньою прохолодою. Вона, закинувши голову, полегшено зітхнула і, немов від блаженства закрила очі. Вітер, шелестівши травою, кидався по полю, збільшувався і набирав силу. Він, немов пролетів крізь неї, але цього разу боляче ляснув по щоках, обпалив легені і зірвав білу сукинку.
 Вона скрикнула, повільно видихаючи набите повітря, сіпнулася і завмерла. А вітер вже достатньо зміцнів для того, щоб називатися смерчем. Він рвонувся до неї, лагідно погладжуючи волосся і абсолютно збожеволівши, цілуючи рожеві губи, підняв її голе тіло і шпурнув його в прірву. Витираючи сльози, що з'являються на хмарах, він повторив:
 - Будь щаслива...
 Вона залишилася з коханим лише тому, що ніхто ніхто ніколи, ні на цій планеті, ні на одній інший не любив її так, як він... вітер.

[yurko]

Як то переважно і буває, зовсім випадково надибав сайт дніпропетровського письменника з доволі легкою і цікавою книжкою 
http://dmytro-bond.narod.ru/tvory/president_firstchapters.htm
Відповідь від: 24 Січня 2011, 09:58:50Замовив собі "17-й поверх" і "Як стати президентом"
 

[Тетянка]

Твори Дмитра Бондаренка мені також подобаються. Особливо його останній роман "Як стати президентом" , про те як фарс одного хлопця обернувся для нього трагедією. І мова сучасна, багато метких, суто українських висловів, які я чула від бабусі.

[yurko]

Сьогодні отримав книжки поштою. Виявилося що вони зовсім худесенькі. Тепер думаю чи читати вже, чи може як десь літом поїду, то у транспорті 

[Сонечко+]

Ім"я Алла Бур відразу викликало у мене асоціацію з переможцем першого поетичного слему Калуша. Прочитавши, що вона з-під Києва рочарувалася. Але не її творчістю. Ось дещо з її "дрібничок". Але спершу автор скаже пару слів про себе:
Народилася в 1973 роцi  На Украiнi в мiстi Василькiв, Київськоi областi. Зараз  живу в Iзраїлi, мiсто Беер-Шева.
Одружена, маємо двох хлопцiв-бешкетникiв.
Писати для себе почала в 8 рокiв – мрiяла створити Великий Роман.
В раннiй юностi почала писати оповiдання.
Тепер  – мiнiатюри.
А трохи згодом почну писати СЛОВА.
Але якi!

Перекладач про автора
Алла Бур – так помічати деталі та зводити їх у ранг повноцінних персонажів може лише жінка. За гумором та іронією її легкої, майже повітряної прози завжди прихована глибока внутрішня драма емігрантки.

Дрібниці
частина друга

Стілець
Кухонне начиння божеволіло, підлога стогнала, а лампочка нервово кліпала.
І ось з’явився Вельми Поважний Гість.
Увесь вечір господарі мліли від захвату. А я був розчарований.
Звичайнісінька дупа.

Дзигарок
Дзигарок перевели на годину назад.
«А я ще незле виглядаю!»  – подумав він, піднявши догори стрілку.
Про те, що колись його переводили на годину вперед, не хотілось згадувати. Навіщо порпатись у минулому?

Протигаз
Нас – мільйони.
Ми чекаємо своєї години. Заголосить сирена – настав часу нашого карнавалу... Якось подивився на себе в люстерко - б-р-р! Назад, у тісну коробку!
Соромлюсь виходити на вулицю сам-один. Тому й чекаю. Подихати б...

Гаманці
Дешевий гаманець приречений на злиденне життя.
Дорогий гаманець купують в розкішній крамниці, дешевий – на галасливому брудному ринку.
Дорогий – великий і статечний, від нього апетитно пахне шкірою.
Дешевий гаманець – маленький і пожмаканий, його супроводжує жалюгідний дух цибулі.
Де лишень не буває дорогий гаманець! Круїзи, презентації, модні тусівки...
Дешевий гаманець пірне в крамничку, понуро прошвендяє по супермаркеті. Його стихія – овочевий ринок. Ну, а якщо вдасться побувати на якихось нещасних уродинах – про це дешевий гаманець згадує все життя. Дорогий гаманець не потребує прикрас: він сам – окраса!
Натомість прикрасити дешевий гаманець може лише картинка з такої самої дешевої газетки.
Де ж можуть зустрітися такі різні особи?
На помийниці.
Та це не надто втішає...

Смітник
Чого лишень у мені нема! Не втікайте від мене так швидко – «Найголовнішого очима не побачиш!»
...Так подіяла на мене книга, що я проковтнув її недавнечко.

Ложка
Онука Виделка вийшла заміж... Столовий Ніж – блискуча партія. Але...
Він звик, що все подають на тарелі. Ну, спершу вони разом пурхають над таріллю, наче пташечки. А потім він лежить. Втомився, бачте. Позирає, як онучечка моя гарує за двох. У мене вдалася!
Нам до роботи не звикати – змалку при ділі. Я завжди до самого денця вишкрібаю. І чоловік мій, небіжчик, усеньке життя провів на роботі. Кухонний Ніж – самі розумієте! Старий вже, кривий, і ручка ізоляційною стрічкою замотана. Зате який гострий язик! Ніде не могли без нього обійтися! Ось і зламався, бідака.

Світлофор
Ох, уже ці машини! Обганяють одна одну, пронизливо сигналять. Люблять зупинятися в найбільш недозволених місцях...
Машини абсолютно некеровані. Мені соромно за них – от і червонію.

Мікроскоп
У всьому я помічаю саму суть. Через те в мене й вигляд такий пригнічений.

[Ne-TA]

В житті людини трапляється різне. Події чергуються, змінюючи одна одну, деякі приносять радість, інші — горе. Іноді все, що відбувається з тобою, здається цілком логічним і зрозумілим наслідком того, що ти робив раніше, і здається, що твоя доля повністю у твоїх руках, що ти тримаєш її під контролем. Іноді складається враження, що деякі ситуації та події звалюються на тебе, мов сніг на голову. Звідки вони взялися? Чому зі мною відбувається саме це, а не щось інше? Чому саме зі мною, а не з кимсь іншим? Які наслідки в майбутньому може мати та чи інша моя реакція на події, які відбуваються зараз?

Як вибрати правильне рішення з-поміж багатьох варіантів, кожен з яких має свої «за» і «проти», як не помилитися? Можливо те, що повинно статися зі мною, станеться все одно, як би я не намагався що-небудь змінити?

А можливо все навпаки: я — хазяїн своєї долі, сам вирішую, чого я хочу, сам її створюю?...

Може трапитися, що відбувається з тобою якась подія, яка змушує тебе здійснювати певні вчинки і приймати певні рішення, причому в тебе є вільний вибір - хочеш, зроби так, хочеш, так. Але якщо ти приймеш правильне рішення, то подальші речі, які з тобою будуть відбуватися - це вже будуть не просто випадкові події ... Вони будуть обумовлені тим вибором, який ти зробив. І якщо ти знову став на роздоріжжі і знову прийняв потрібне рішення, потім перед тобою постане вибір, який тобі вже не здасться випадковим, якщо ти, звичайно, здогадаєшся і зумієш освідомити його. І твоє життя перестане поступово бути просто набором випадковостей, вона перетвориться ... в сюжет - все буде пов'язано якимись логічними, не обов'язково прямими зв'язками, і ось це і буде твоя доля...

Дмитро Глухівський.

[Сонечко+]

- Привіт! Будь ласка, не клади трубку!
- Що тобі потрібно? У мене немає часу на твоє базікання, давай швидше!
- Я сьогодні була у лікаря.
- Ну і що він тобі сказав?
- Вагітність підтвердилася, вже 4й місяць.
- А я тобі, чим можу допомогти? Мені проблеми не потрібні, позбавляйся!
- Сказали пізно вже. Що мені робити?
- Забути мій телефон!
- Як забути? Ало-ало!
- Абонент знаходиться в не ...
Пройшли 3 місяці.
" - Привіт малюк"!
у відповідь
"- Привіт, а ти хто"? "
- Я твій Ангел Охоронець".
- А від кого ти мене охоронятимеш? Я ж звідси нікуди не подінуся" "
- Ти дуже смішний! Як ти тут поживаєш"?
"- Я добре! А ось мама моя щось щодня плаче". "
- Малюк не переживай, дорослі завжди чимось невдоволені! Ти головне більше спи, набирайся сил, вони тобі ще ой як згодяться"!
"- А ти бачив мою маму? Яка вона"?
"- Звичайно, я ж завжди поряд з тобою! Твоя мама красива і дуже молода"!
Пройшли ще 3 місяці.
- Ну, що ти робитимеш? Неначе хтось під руку штовхає, вже другу склянку розлила! Так і горілки не наготовлятимешся!
"- Ангел, ти тут"? " - Звичайно тут".
"- Щось сьогодні зовсім мамі погано. Цілий день плаче і лається сама з собою"!
"- А ти не звертай уваги. Не готовий ще, білий світ побачити"? "
- Здається, вже готовий, але дуже боюся. А раптом мама ще сильніше засмутиться, коли мене побачить"?
"- Що ти, вона обов'язково зрадіє! Хіба можна не полюбити такого малюка, як ти"?
"- Ангел, а як там? Що там, за животом"?
"- Тут зараз зима. Навкруги усе біле, біле, і падають красиві сніжинки. Ти скоро сам усе побачиш"! "
- Ангел, я готовий усе побачити"! "
- Давай малюк, я чекаю тебе"! "
- Ангел мені боляче і страшно"!
- Ой, матусю, боляче-то як! Ой, допоможіть, хоч хто небудь. Що ж, я тут одна зможу зробити-то? Допоможіть, боляче.
Малюк народився дуже швидко, без сторонньої допомоги. Напевно малюк дуже боявся зробити мамі боляче.
Через добу, увечері, на околиці міста, недалеко від житлового масиву:
- Ти синок на мене не ображайся. Зараз час такий, я така не одна. Ну, куди я з тобою? У мене усе життя попереду. А тобі все одно, ти просто заснеш і усе. "
- Ангел, а куди мама пішла"? "
- Не знаю, не переживай, вона зараз повернеться". "
- Ангел, а чому у тебе такий голос? Ти що плачеш? Ангел поквап маму, будь ласка, а то мені тут дуже холодно" "
- Ні, малюк я не плачу, тобі здалося, я зараз її приведу! А ти тільки не спи, ти плач, голосно плач"! "
- Ні, Ангел я не плакатиму, мама мені сказала, треба спати"
В цей час в найближчій до цього місця п'ятиповерхівці, в одній з квартир, сперечаються чоловік і дружина :
- Я не розумію, тебе! Куди ти зібралася? На вулиці вже темно! Ти стала нестерпною, після цієї лікарні! Дорога, ми такі не одні, тисячі пар мають діагноз безпліддя. І вони, якось з цим живуть.
- Я прошу, тебе будь ласка, одягнися і пішли!
- Куди?
- Я не знаю, куди! Просто відчуваю, що я повинна кудись піти! Повір мені, будь ласка!
- Добре, останній раз! Чуєш, останній раз я йду у тебе на поводі! З під'їзду вийшла пара. Попереду йшла швидким кроком жінка. За слідом йшов чоловік.
- Кохана, у мене таке відчуття, що ти йдеш, по заздалегідь вибраному маршруту.
- Ти не повіриш, але мене хтось веде за руку.
- Ти мене лякаєш. Обіцяй завтра цілий день провести в ліжку. Я подзвоню твоєму лікареві!
- Тихіше. ти чуєш, хтось плаче?
- Та з того боку, доноситься, плач дитини! "
- Малюк, плач голосніше! Твоя мама заблукала, але скоро тебе знайде"! "- Ангел, де ти був? Я звав тебе! Мені зовсім холодно"! "
- Я ходив за твоєю мамою! Вона вже поруч"!
- О, Господи, це ж і дійсно дитина! Він зовсім замерз, швидше додому! Любий, Бог послав нам малюка! "
- Ангел, у моєї мами змінився голос"
- Малюк, звикай, це справжній голос твоєї МАМИ"!

[yarana]

Паскуда.

 Вона виявилась такою закінченою паскудою, наскільки можна було собі уявити. Вона приперлась, коли її не чекали, відчинила відмичкою чорний від пальців дверний замок і ввійшла до хати, так і не здогадавшись повернути ті двері в вихідне положення. Безцеремонно жбурнувши колись білий, а тепер майорівший на всі боки червоними плямами від крові її жертв, балахон. Не знімаючи брудного взуття, пошвендяла на кухню, залишаючи на дзеркально-чистій підлозі сліди масної вуличної багнюки.
 Навіщо вона прийшла?
 Мабуть, тільки для того, щоб підігріти собі чаю ( ніби вдома у неї відключили газ за несплату). А, може, вона прийшла, щоб включити духовку, не запалюючи конфорки, і засунути туди мою голову? Та я не смію опиратись, бо вона сильніша. Вона все одно зв’яже мені руки і ноги, повисмикує все волосся з голови, повидирає кліщами нігті. На завершення ще й повиколює очі, покладе їх на вимите до блиску синє блюдце і з’їсть, щедро поливши майонезом. А потім ще довго гундоситиме грудним голосом протяжні, незрозумілі і тільки їй відомі мантри.
 Та їй і цього буде замало і вона придумає ще вишуканіші тортури. Для прикладу, повідчиняє усі вікна в найлютіший мороз, а одяг поріже на найдрібніші шматки. Дивитиметься, як я поволі замерзаю, пильно слідкуючи за тим, щоб температура в кімнаті була нижчою, ніж на вулиці в сибірську зиму. А коли мої кінцівки остаточно посиніють, а безволоса голова покриється рясним інеєм, то вона з кривою задоволеною усмішкою обернеться і піде геть, так і не звільнивши моїх ніг.
 А, можливо, вона перетворить телефон на велетенську шибеницю і повісить моє нужденне тіло, використовуючи при цьому довгі телефонні гудки, наче товсту мотузку. Вона верещатиме у вуха цілотижневим мовчанням і викручуватиме руки в якісь неможливі вузли щоразу, коли я схочу дотягнутись до спасенної слухавки. Вплітатиме в очі божевілля від безкінечного чекання одного-єдиного дзвінка, котрий, здавалось, мав би докорінно усе змінити. Шкода тільки, що я його не почую. Як вправний та досвідчений будівельник, ця сволота зацементує наглухо мої вуха. Здере наживо шкіру і повитягує пінцетом усі нерви, щоб часом не відчула ними вібрацію в повітрі від протяжного телефонного S.O.S.
 Писатиме нескінченні переліки щоденних справ, а я повинна буду беззастережно і педантично їх дотримуватись: помити вікна; випрати і випрасувати штори, білизну, одяг; зігнати кішку зі стола і дати їй шпіца, щоб летіла з кухні аж до дальнього кута довжелезного коридору; не звернути уваги на гавкаючого під під’їздом бездомного, зачуханого пса; вигуляти жадібні очиська, відкритий писок та пусті кишені модними бутіками міста; відповідно, нічого в них не придбати; розстроїтись під кінець дня, немов старе піаніно; знахабніти і врешті викричатись на вісімнадцятирічного сусіда за систематичне лускання дверима квартири. А в мене вдома шиби дзвенять!
 І, нарешті, прикидаючись доброю, останнім пунктом напише завдання виспати собі кінську голову протягом вихідних.
 Та я знаю всі її хитрощі. Вона прилетить сірими воронами, і до ранку клюватиме залізний підвіконник міцними дзьобами, та дерти кігтями скло. Та я і цього не почую, бо з вух ще не встигне викришитися цемент під дією вітру перемін.
 Заплете в косу замість шовкової стрічки отруйну гадюку, яка жалитиме в спину щоразу, коли намагатимусь утекти через двері, тому у мене не залишиться іншого вибору, як тільки вийти надвір через вікно восьмого поверху. А потім ще довго ридатиме і голоситиме над бездушним тілом, що колись було мною.
 Для чого вона з'явилась в моєму житті? Невже тільки для того, щоб поламати його по одному прутику, наче віник. Поступово, без жалю та каяття. Повільно та впевнено. І хрускіт кожного патичка періщитиме розпеченим залізним прутом безвиході усюди, куди зможе дістати.
 Вона вийме з грудей серце, повісить на люстру та штрикатиме довжелезними, дуже гострими голками. Можливо тоді я зомлію від болю. Хоча вона не дасть навіть спокійно полежати без тями. Хутко знайде на мене управу у вигляді повного відра криничної води. А якщо я раптово захлиснуся, довго гупатиме мені по плечах твердою кістлявою рукою, залишаючи здоровенні синці на білій шкірі.
 Вона розріже нам обом вени, щоб пообіцяти на крові померти зі мною в один день, описуючи свою радість від того, що нас поховають в одній труні на місцевому цвинтарі.
 І як тільки таких земля носить?
 Невже й на тому світі вона не дасть мені спокою – ця всеохоплююча, та без відповіді, любов до тебе?

[Tandylight]

Жорстоко   
Відповідь від: 22 Серпня 2011, 12:32:59Буває що

всеохоплююча і без відповіді

наповнює не таким сильним болем.. любов навіть приречена на повну тишу з іншого боку включає якісь двигуни стає світло і навіть якщо з 8 го поверху - то тільки на крилах кохання  ґґ
Торкнуло, дякую 

[ksenya]

Торкнуло, дякую

 . Точно.
Торкнуло-не те слово! Навіть не знаю, що тре було пережити, щоб таке написати  Чи то просто фантазія автора

[Lana]

ця всеохоплююча, та без відповіді, любов до тебе?

Два рази перечитала, але любові тут не побачила. Щось таке моторошне...Бррр..Результат хворої уяви. Любов -це світло, вона не чекає відповіді...А тут якась темрява.....

[ksenya]

Якраз, переглядаючи ще раз, про це подумала. Любов - В ПРИНЦИПІ позитивне і прекрасне почуття! Адже коли кохаєш, любиш - ніби виростають крила... ідеш по вулиці і всім посміхаєшся... життя стає прекраснішим, яскравішим і сонце світить навіть тоді, коли лиє дощик...
Звичайно, якщо почуття не взаємне, то "не дуже добре", але...
Хоча сам твір, повторюсь, торкнув. Сподіваюсь, це лише результат уяви, тому кохайте!!!

[yarana]

Рада, що торкнуло, навіть якщо з негативною оцінкою ))) згодіться - негативна оцінка теж оцінка, гірше, коли на твір не реагують ніяк)))
Трошки пояснення - цей твір з*явився на папері після прочитання якогось твору Софії Андрухович, правда не пам*ятаю якого ))) давно те було.
А от переживають люди всяке, навіть і таке 

[Сонечко+]

Вона помирала. Він так любив її. Шанс її врятувати був настільки невеликий, що його охоплював дикий відчай від думок, що її може не стати
...- Ти тільки тримайся, маленька! Тільки тримайся - твердив він вже упродовж декількох годин відколи сталася автокатастрофа.
У лікарні його не пустили в реанімацію. Дві нескінченні години. За цей час можна зійти з розуму. Можна згадати УСЕ, що можливо вже НІКОЛИ не повториться. За цей час можна померти самому. Але він не помер і навіть не збожеволів. Він знав, що йому просто не можна!.
Коли з реанімації вийшов головлікар, він не зміг навіть встати з крісла. Від слів лікаря залежало усе. Залежало його життя. Так! Він не зможе жити без неї! Ось зараз, якщо лікар скаже, що... Ні! Він не може цього сказати! В усякому разі, мозок не міг уявити такий варіант. Але якщо все ж - то він прямо зараз піде і - він не міг придумати, що зробить, але він твердо вирішив, що не зможе залишатися без неї. Усе це промайнуло в одну секунду.
- Її стан украй критичний, але шанс є, - здавалося, що лікар просто заспокоює його, в його голосі зовсім не було упевненості.
Другий день вона була без свідомості. Він майже не відходив від неї. І увесь час говорив з нею. Він знав, що вона його чує.
- Коли ми повернемося додому, я кожен ранок заварюватиму твій улюблений фруктовий чай. Ти ж його так любиш. Щодня, поки я живий, уранці поряд з твоїм ліжком стоятиме чашка фруктового чаю.
А якщо вона опритомніє сьогодні вранці, подумав він раптом. Де ж тут цілодобові магазини?
Уранці, черговий лікар застав його сплячого поряд з її ліжком, а на столі стояла чашка захололого фруктового чаю.
- Ей, Ромео, чай вже давно остигнув.
Він підскочив. А якщо вона опритомніє прямо зараз, а чай захололий?. Ні, цього не можна було допустити. Він вилив в раковину захололий чай і почав заварювати новий.
З цього дня у нього з'явилася нова мета. Здавалося, в житті не було нічого важливішого, ніж чашка гарячого фруктового чаю поряд з її ліжком, адже вона могла опритомніти у будь-який момент. За три тижні він точно дізнався, за який час остигає чашка фруктового чаю при кімнатній температурі.
А за два тижні вона розплющила очі і побачила його, змарнілого, з сірим обличчям і опухлими очима. А на столі стояла гаряча чашка, і по усій одиночній палаті поширювався приємний запах фруктового чаю.