Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Леля]

Напрасный труд — нет, их не вразумишь.
Чем либеральней, тем они пошлее,
Цивилизация — для них фетиш,
Но недоступна им её идея.

Как перед ней ни гнитесь, господа,
Вам не снискать признанья от Европы:
В её глазах вы будете всегда
Не слуги просвещенья, а холопы.

Ф.И.Тютчев  Май 1867

[Yana]

Що може щаслива жінка?
Ну, майже все. Запевняю.
Сміятись часто і дзвінко.
Щокою торкатись раю.
Ховати сонце в обличчі
І сяяти тихим світлом.
Дивитися прямо в вічі
І бігти супроти вітру.
А слово її - як птаха, -
У небо підняти вміє.
Без сумніву і без страху
Назустріч найбільшій мрії.
І так загорнутись добре
В обійми її розкішні
Вона - і ріка, і обрій,
Вогонь і зимова сніжність.
Щаслива. І це помітно.
Що ще ти їй можеш дати?
Зосталось завжди уміти
Єдину її кохати.
Відповідь від: 24 Березня 2014, 20:54:56А на душі було так душно
І так хотілося дощу,
І так набридло слово “мужність”
Аж до плачу.
І так чомусь хотілось грому.
Чи навіть двох потужних злив.
В житті вся складність лише в тому,
Що часто не знаходим слів.
Або знаходимо невірні.
Або ідемо не до тих.
Реальність душить непомірно
Якби дощу…
То він би зміг!
Омив, очистив, обнадіяв.
Банальна правда всіх жінок,
Що навіть чорні довгі вії
Не прикривають всіх думок,
І те, що на душі так душно.
Хотілось грому, сильних злив.
Чекати – це є дуже мужньо.
Якби лиш дощ це оцінив…
Відповідь від: 24 Березня 2014, 20:56:26Як вже йдеш, то іди. Не стій на порозі
Не потрібно прощальних промов і манірних вистав
Не чіпай мою душу байдужим морозом
Не торкай поцілунком фальшивим уста
Як ідеш, то іди. Не затягуй з прощанням
Одягни своє чорне пальто й теплий шарф
Не потрібно мені твоє щире зізнання
Що мене ти ніколи і не кохав
Ти купи тишком нишком квиток в перший потяг
Просто встань і піди. Без спектаклів і драм
Двері тільки закрий, бо і так в серці протяг
Сотні шрамів, сміття й купа битого скла.

Наталiя Токар
Відповідь від: 24 Березня 2014, 21:42:55Україна - то не звук і не просто слово,

Україна - серця гук, солов'їна мова,

Україна - то земля, вкрита стиглим житом,

Що так сонячно сія під небесним німбом!

Україна - то сади, їх рясні щедроти,

То настояні меди у духмяних сотах!

Україна - то стіжки мов церковні зводи,

Україна - то стежки наших родоводів!

Україна - то Дніпро повен грай-водою,

Україна - то добро, творене тобою.

Україна - то отця мудрі настанови,

Україна - то серця, сповнені любов'ю!

Україна - то дитя на руках у мами,

То одвічні відкриття брам у світлі храми!

Україна - це і ти, це - і я, і всі ми

Осяванні з висоти Божими очима!

[Yana]

Слова, якими можна все пояснити, завжди прості –
ти просто ще один голос в її житті:
можливо, найбільш різкий, можливо, найбільш виразний.
Можливо, вона ставиться до нього, як до свого.
Можливо, вона взагалі не вирізняє його.
Тим більше не зрозуміло, що вас тримає разом.

Не зрозуміло, що вас тримає, окрім страху
втратити один одного, що може тримати разом таку
рвану тканину прозрінь, перевтілень і марень,
що тримає в повітрі невагомий цей апарат,
чиє крило торкається кожної з ваших утрат,
чий політ невагомий, чиє дрейфування марне.

Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,
стосуються невагомості, стосуються опертя,
стосуються всього того, до чого немає стосунку.
Стосуються віри, насамперед саме її –
її стосуються всі вагання твої,
всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.

Життя заслуговує захвату все одно.
Хоча Господь забув про неї давно –
йому вистачає турбот і не вистачає удачі.
Не варто боятися смерті й пустоти.
Бог бачить ті самі речі, що бачиш і ти.
Просто він запам’ятовує те, що бачить.

Можна спробувати щось йому довести,
можна сказати, що у всьому винен насправді ти,
невідомо чому, незрозуміло нащо.
Бог ховається у великому. Бог – це пітьма.
Я бачив його. Я говорив йому, що його нема.
Він навіть погодився, хоча мені від цього не краще.

Тож співай, Маріє, співай, не став незручних питань.
Смерть не міняє звичок і вподобань.
Смерть міняє квитки і дорожні карти.
Щось мені не страшно на цьому страшному суді.
Після життя в розбитій країні на хлібі й воді
хто мене може судити й чим мене можна злякати?

Співайте, гарпунники, серед моря йдучи на дно,
співайте, вигнанці, про те, що вам все одно,
про те, що вигнання вас не позбавило віри.
Віра – це те, що тримає тебе в сідлі
навіть тоді, коли твої шанси такі малі,
що від тебе нічого не хочуть навіть твої командири.

Буде квітнути верес і чорна трава.
З тобою завжди будуть твої права,
подяки в кінці й присвяти на першій сторінці.
З тобою завжди будуть її голоси.
Носи їх, гарпуннику, при собі, носи,
наче зброю в кишені, наче птахів у клітці.

‪#‎zhadan‬ ‪#‎жадан‬

[Yana]

Іздрик
прозора плацента безкрайнього неба
і ти як плацебо простої води

відсотки проценти і лічені центи
і лічені хвилі на дотик на все
мементе моменто! мементе моменто!
і знов в різні боки нас вітер несе

скидай маяки якорі і баласти
скидай свої шати ходи в нікуди
тут просто нема як і ніде пропасти
і вдосталь плацебо простої води

[Yana]

"Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори моя мила:
Твоя мова - співучий струмок".
             Тичина

[Yana]

Привет, фашистская Россия.
Послушай, путинская Русь.
В своей стране я не мессия,
 Но и Иуды не боюсь.
Ко мне пришла ты с автоматом,
Закрыв чулком свое лицо.
Ты говоришь со мною матом,
Наполнив каждый звук свинцом.

Мои поля взрыхляя танком,
Ты сеешь мины вместо ржи,
Надев солдатские портянки,
Насквозь промокшие во лжи.

Да разве думал в сорок пятом
Мой дед, уставший от войны,
Что тот, кто был когда-то братом,
Сегодня враг моей страны.

Привет, фашистская Россия.
Зачем тебе моя страна?
У Путина - шизофрения!
Но ты же... Ты же... Не больна???
Відповідь від: 26 Березня 2014, 19:02:22Я вам цей борг ніколи не залишу.
Ви й так уже, як прокляті, в боргах.
Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.
Віддайте мені ліс і річечку в лугах.
Віддайте мені сад і зірку вечорову.
І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
Якою мій народ мене благословив.

[Yana]

Чуєш, ти чекай мене, над усе чекай
Коли смуток огорне, жовтий дощ стіка
І в спекотну каламуть, в заметіль, у сніг
Коли інших вже не ждуть, вже й забувши їх.
І коли листів нема із далечини... інших вже не ждуть дарма — стомлені вони.

Повернуся, тільки жди
І не зич добра тим, хто каже далі йди і забудь... пора.

Хай повірять мати й син, що нема мене
Друзі втішаться отим "було і промине",
Сядуть в коло при вогні і ковтнуть вина. На помин душі
Та ні. Ти чекай одна.

Ти чеканням повернеш із смертельних лав
"Поталанило, еге ж?" - скаже, хто не ждав.
Не дано збагнути їм в літо вогняне
Як чеканням ти своїм вберегла мене.

Як вцілів я? Вижив як?
Знаємо без слів.
Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.

[Yana]

…І ось попливли вони –
По хвилях гарячих рук,
По морю невтішних сліз, –
І душ розірвались струни…
Пливли і пливли човни,
По хвилях пливли човни,
По теплих пливли човни,
А то ж не човни, а труни…
Все вище й вище пливли –
Під крила хмарин-хустин
У сині поля небес
Із миті у віковічність…
На тих, хто дививсь з землі,
Човнів відбивалась тінь,
Але не було світліш
Нічого за їх обличчя.
І горя була гора,
А в небі стрічало флот,
Хоробрий козацький флот
Хоробре Христове військо.
На боці правди й добра
Поповнення – ще й яке!
Вже разом їм берегти
Цю землю і нині й прісно.
І.Доленник

[Yana]

Актуальний вірш Миколи Холодного
СВИНІ У КРИМУ
Бродять свині у Криму
з рижою щетиною.
І дивуються, чому
не стаю скотиною.
Пронизав свинячий лад
виробничу царину:
перерили виноград
і життя татарину.
Захотілося свині
не в землі копатися -
в автономному багні
зволила купатися.
За трибуну вийшов хряк:
— На пісочку ляжем,
і посиплеться з гілляк
золото над пляжем.-
Порося в мішку кричить:
— Я мале, а здужаю
Чорне море сполучить
з тульською калюжею.-
Українці: — Цур йому! -
Караїми охкають.
Бродять свині у Криму,
по-московськи рохкають.
Ялта, 2.06.93

[Yana]

Шукала дівчина роботи,
Нарешті закінчивши ВУЗ.
Ось і співбесіда. Навпроти
Сидить у кріслі важний туз.
Її питає : чи є довід,
Який її сімейний стан?
Та виявилось, що не досить
Одержаних у ВУЗі знань.
-Вам,- каже- ще пройти би курси,
Щоб стати справжнім фахівцем!
Ви молода іще, «безвуса»,
Відкрита серцем і лицем.
Ви ще «сира» для нас й « зелена»,
Також нема у вас сім»ї.
Нам робітник такий – проблема!
Не візьмемо. Тож – селяві!»…
Одна співбесіда..Четверта…
З десяток обійшовши фірм,
Вона здивована відверто,
Нічого не знайшовши, крім
Дрібного зовсім підробітку.
Де взагалі не треба знань.
На курсах перевчилась швидко
І стало більше сподівань.
Вже після цього йде в контору,
Де буцім то були місця.
А там: «Нам треба, що не хвора
Іще з лікарні папірця».
Та - у лікарню, весь медогляд
Пройшла. Вже й завела сім’ю,
Хоч чоловік із нею поряд,
Що ж до роботи – дежавю!
В великій фірмі відхрестились:
-Ось, приймемо. А ви – в декрет!
У нас і так три породіллі
Свіжеодружених!» В кювет!...
Минуло кільканадцять років..
Дитинці скоро у садок.
Знайти б роботу, мати б спокій..
Тепер, здається, самий строк.
Співбесіда..Старий директор
Її анкету розгляда,
Бормоче: «Фах ваш – архітектор,
Й мала дитинка є, шкода!
Бо часто діточки хворіють.
А нам потрібен працівник,
Який на лікарняний сміє
Сходити раз лише на рік.»
І знов відмова. Ледь не плаче
Та жінка, мама молода,
З роботою немає їй вдачі,
Бо то -дитиночка мала,
То виросте дитинка – інше
Роботодавцю заважа…
А пройде час, ще буде гірше:
Для нас Ви, скажуть, вже стара…

Як важко жінці в цьому світі
Обмежень тих та протиріч,
І щоби стаж їй заробити
Працює тяжко день і ніч.
Дітей поставити на ноги,
І чоловіку догодить …
Чи не складні до нас вимоги?
Вам страйк жіночий об’явить?

Автор: Людмила Лєгостаєва (Васильєва)

[Yana]

уже й не знати хто тепер повинен
налити першим у єдину склянку -
залишилось вино і півхлібини
та нам на двох їх вистачить до ранку
з якоїсь тиші телефонний голос
покличе тричі і зречеться тричі
і стануть молодими як ніколи
твоє моє і ще чиєсь обличчя
і в святості таємної вечері
де кожне слово майже невагоме
ще трохи і постукають у двері
та скоро рік як нас немає вдома
Відповідь від: 03 Квітня 2014, 01:27:09/Сімнадцять миттєвостей сумісності./
Не вернусь я в наш дім без проліска.
Не вернуся обіймів без...
Є у мене ділити долю з ким
На цілунки сімнадцяти весен...
Не вернусь я в наш дім без сорому,
Покаянь не вернуся без...
Ми з тобою засуджені порівну
На цілунки сімнадцяти весен...
Відповідь від: 03 Квітня 2014, 01:28:08Окраєць зорі
та окраєчок місяця.
Окраєчка долі
вимолюєм ліпшої
Для любих, коханих, таких дорогих.
Окраєчки гострі
нас ріжуть, вивищують,
І ми, залишаючи
болі і дні,
В минулих часах залишаючись іншими,
Щораз прокидаємось
в сяйві зорі,
Щораз, доторкнувшись
до холоду вічності,
Усе ж захлинаємось
світом живим,
Весною, птахами
і поглядом дівчини,
Осяйним прозрінням
дитячої усмішки.
І жалі, згоряючи,
тануть, мов дим,
Легкими серпанками
виснуть на місяці,
Що знов народився для нас молодим

[Yana]

Евгений Евтушенко

Не надо говорить неправду детям,
не надо их в неправде убеждать,
не надо уверять их, что на свете
лишь тишь да гладь да божья благодать.

Не надо по желанью своему
морочить их несбыточными снами.
Учить не надо верить их тому,
чему уже давно не верим сами.

Солгавший детям детство обезлюдит,
подсунет им бесчестье, словно честь.
Пусть видят же не только то, что будет,
пусть видят, ясно видят то, что есть.

Сладинка лжи - отрава в манной каше.
Писк лживый не прощайте у кутят,
и нас потом воспитанники наши
за то, что мы прощали, - не простят.
Відповідь від: 03 Квітня 2014, 10:25:15Марина Цветаева

ОШИБКА

Когда снежинку, что легко летает,
Как звездочка упавшая скользя,
Берешь рукой — она слезинкой тает,
И возвратить воздушность ей нельзя.

Когда пленясь прозрачностью медузы,
Ее коснемся мы капризом рук,
Она, как пленник, заключенный в узы,
Вдруг побледнеет и погибнет вдруг.

Когда хотим мы в мотыльках-скитальцах
Видать не грезу, а земную быль -
Где их наряд? От них на наших пальцах
Одна зарей раскрашенная пыль!

Оставь полет снежинкам с мотыльками
И не губи медузу на песках!
Нельзя мечту свою хватать руками,
Нельзя мечту свою держать в руках!

Нельзя тому, что было грустью зыбкой,
Сказать: «Будь страсть! Горя безумствуй, рдей!»
Твоя любовь была такой ошибкой, -
Но без любви мы гибнем, Чародей!

[Yana]

Не нагадуй
Не нагадуй мені про осінь, я її позабула, чуєш?
Розплела золотаві коси журночолим, сумним садам.
У моїм полум'янім серці літо щастя нове віншує
І воно що є сили лупить в зоребокий дзвінкий тамтам!

Не нагадуй мені про грози, про сльотаво-незмежні тіні -
Я роздерла намокле небо і засіяла день ясний!
То ж тепер на моїй долоні не ридають дощі осінні,
Не полощуть промерзлу душу вогкотілі, холодні сни.

Не нагадуй мені розпуки листопадовим марнослів'ям,
Я змела бездоріжний спогад у канаву небулих днів
І сьогодні так мило мружить чисте око моє подвір'я,
Що, здається, ніколи тута не було багновинь жалів.

Не нагадуй мені, благаю, тої осені, не нагадуй.
Зазирни в голубі очиці долі іншої і прости!
Віджурила безсонна нічка недоспівану серенаду,
Полетіла сторчма навіки в недосяжні, чужі світи..

                    Леся Геник
Відповідь від: 04 Квітня 2014, 23:24:10Калюжі сумного неба у вічності під ногами,
Спроквола йдемо між ними, долаючи сиву путь.
Намокли підошви жалем - о, скільки брехні між нами,
Незримо-підступних рифів, що знаджують каламуть.

Доокруж - бар'єри, марно - за пащею мілководдя
Бурлить, наче пекла гирло, невимолений крутіж.
Не втримавши сили волі розірваного поводдя,
Летить у солону прірву життя прісночолий ківш.

Чи виловить янгол зірку у хмареві темнопіннім -
Останню надію зріти прозорі очиці рік?
Кружляє невинний голуб над хвилями ошаління,
У дзьобику півгалузки - на прощення днесь і лік.

Мов променя осяйного, любові, що злиже муку,
Приречено і покірно чекає душа сліпця,
Котрий, сидячи в калюжі, простяг аж до неба руку,
Шукаючи незчорнілі, невипалені серця...
                              Леся Геник
Відповідь від: 04 Квітня 2014, 23:26:57Нелегко відректися від образ
Та перемир'я свічку запалити,
Спромігшись на останній парастас
За словом непривітно-посполитим.

Нелегко від безодні відійти,
Де ще недавно раювали смерчі,
Й прощенням обезкрилити світи,
Що боляче вгніздилися на плечі.

Нелегко, та з правишніх куполів
Яса злітає білими птахами,
Благаючи зректись усіх жалів,
Котрі доводять серце до безтями.
                Леся Геник
Відповідь від: 04 Квітня 2014, 23:35:03
Відповідь від: 04 Квітня 2014, 23:40:01Шкода́, що тільки га́сиш… Шкода́ – не до запалень!..
Намокли почуттє́ві сірники…
І кроки лиш межею спокійності провалів…
Свідомість - до приречень навпрошки́…

Збирати лиш гербарій… бо зелень – то вже чудо…
Осінньо відбуяли кольори…
І кволість того щастя… що знову не прибуде
З прору́бленої поміж мрій діри́!..

І какофомна му́ка періщиться у плечі!..
Піти б в чотири сто́рони… між світ…
                  Леся Геник
Та ба, обов’язковість!.. що не допустить втечі…
Ще й промовчить докірливо в отвіт…

[Yana]

притягальність абсурду засмоктує мов трясовиння
ліпо-солодко-липко тонути й в болоті логіки
та коли потопаєш усе ще шукаєш винних
хоч нікого нема і ти сам собі тема і тоніка
багновиння і твані – в драглистому тілі мозку
але є там і море і чистий пісок узбережжя
лиш немає стежок — там усе відбувається просто
хочеш пекла – то ось тобі пекло
хочеш вежу – то ось виростає вежа
притягальність абсурду як даність електродинаміки
нелюдська сила логіки – фіглі ілюзіоніста
щоб пребути не слід піддаватись спокусі паніки
і цілком імовірно що варто навчитися плисти
повертайся у води – вони предковічні і чисті
тут нема вертикалей і меж межи нами немає..
ти заходиш у хвилі так сторожко і урочисто
і пірнаєш углиб.. ну і я навздогін пірнаю..
Відповідь від: 05 Квітня 2014, 00:51:49Іздрик

[Yana]

[РЕАЛ]

Богдан Фединчук

Була й нема!

Життя і смерть. І ти посередині,
Допоки ще не порвано канат.
Але чомусь так віриться людині,
Що може все і щезник їй не брат!

Що буде день, що він настане завтра
І не її, а інших спопелить!
Життя і смерть. А поміж ними ватра.
Або й не ватра – так, звичайна мить!

Була й нема. Хоча тому годину
На кожне завтра знала кожний крок!
Була й нема. Здавалося, людина…
Насправді – тільки попелу клубок!

-------------------------------------------

Олександр Афонін

***

Життя не має виміру єдиного,
Хоч, зазвичай, вимірюють роками...
Однак, щоб залишатися людиною,
Його вимірюй лише почуттями.
---------------------------------------------

Іван Низовий

Поезія середини не зна...

* * *

Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше озираюся:
Чи й після нас трава росте.


* * *

Шаную ворога свого
І хитрого, і злого –
Остерігаюся його
І жду від нього всього.
Та забуваю в суєті,
Що в мене за спиною
Мені готують пастку ті,
Хто їсть і п’є зі мною.


* * *

Казали: "Щастя не проспи..."
Я завжди рано прокидався,
Для всіх – щасливим прикидався,
А сам собі – тихцем: "Терпи..."
Терпи й зубами не скрипи.
Немає щастя?
Все – омана?
Після біди Ленінакана
Шепчу я:
"Горя не проспи..."


* * *

Поезія середини не зна:
Якщо вже любить – любить до нестями,
Ненавидить словами й почуттями
Аж до сльози самісінького дна.
Служанкою ніколи не була,
Під ноги не стелилася нікому,
Згоряла в хижім полум’ї дотла
І знов цвіла на згарищі гіркому.


* * *

Чого б мені не впасти на межі
Під зливою?
Впаду собі під зливу,
Відмию від столітньої іржі
Сльозу свою,
Колись таку щасливу!


* * *

Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною.


* * *

І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж, як молитва
У грішнім житті!


* * *

Я розлюбив
Свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
В кожнісінькому
Слові!


* * *

Ось тепер моя хата і справді –
Скраю:
Всі дороги в майбутнє –
Біжать віддалік…
Ой, багато,
Занадто багато я знаю –
Небезпечний я чоловік!


* * *

Бузок брунькується.
Теплішають стосунки
Землі і вітру.
Сонце долива
В терпіння чашу
Золотаві трунки.
Росте в яру
Борщева кропива.


* * *

Самотність –
Вершина творення:
Може, якраз сьогодні
Я докопаюсь до кореня,
Схованого в безодні.
Може, ось в цю хвилину,
Щойно зійде зоря,
Я віднайду Людину
Помацки, без ліхтаря…


* * *

Визбирую каміння на горбах
Своєї долі й зношу на долину;
Неначе б віл труджуся,
Та хіба
За всі спожиті дармові хліба
Сплачу
В кінці життя свого
Данину?!


* * *

Перечитав старі чорновики –
В життєву суть
Свої заглиблювання пробні…
Яка ж невпевненість невмілої руки,
Які ж наївні мрії і думки,
Які ж чуття…
Гарячі й непідробні!

Все з цікавої сторони http://www.poezia.org/ua/ukrainian_texts/
Прекрасні слова та прекрасна музика та спів наших бардів.

[Yana]

ЗЕЛЕНА ВІРА

Зелений бог рослин і звірів
учить мене п’янкої віри,
релігії ночей весінніх,
коли прапервні у кипінні,
у вічній зміні все незмінні.
(Релігії ночей кипучих,
коли гримлять рослинні тучі).

Зелений бог буяння й зросту
зітре на попіл мої кості,
щоб виростало, щоб кипіло
п’янких рослин зелене тіло.

Хто ти, що клониш чола куряв,
вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?

Богдан-Ігор АНТОНИЧ

[Yana]

В очах, мов сонце сходить світле
От-от запалить вії,
На грудях вітонька розквітла
Бузкова ліловіє.

Де декольте — співає виріз,
Де сніжність стидно-гола…
Скажи, з душі то буз той виріс,
Чи ти то приколола?

Олекса Стефанович
1923

[Сонечко+]

по мотивам Висоцького "Не єдина Росія" Єфремов:
<a href="https://www.youtube.com/watch?v=-_lz0Bbt_LU" target="_blank">https://www.youtube.com/watch?v=-_lz0Bbt_LU</a>.

[Yana]

Весна’14

Весна чотирнадцятого почалася так болісно.
Був замість птахів – глухий поминальний дзвін.
Сходять сніги, з’являються перші проліски
Над головами тих, хто сам не розцвів.

І дивляться мовчки – дуже красиві і рідні.
І шану ніяк їм не віддаси сповна.
У когось – перша щетина на підборідді,
У когось – втомлений погляд і сивина.

Вони не зникають і сниться мирна весна їм.
Між ними і нами – хиткий, але є місток.
Та дихати важко, бо кожен із нас тепер знає,
Що іноді сотня – більше, ніж рівно сто.

Із неба стікали кулі – ніхто не злякався.
Кожен був впевнений: «Вистою. Добіжу».
… Донечко, квіти клади от сюди, біля каски.
Бачиш, ці янголи нас тепер бережуть.

‪#‎Тетяна‬ ‪#‎Власова‬