Пломбир - было привезено в 1936 году Микояном из США. В Нью-Йорке советская делегация опробовала и отобрала 8 сортов вкуснейшего мороженого в качестве перспективных для развития их производства в СССР. Пломбир сливочный и молочный, крем-брюле, эскимо, ванильное и фруктовое мороженое были рекомендованы для выпуска. А уже первые их образцы появились в 1937 году. А в 1938 году в Москве построили первый завод по изготовлению мороженого по американской рецептуре на американском оборудовании, которое закупили в США во время 2-х месячной командировке по стране 1936г.
======================================================
Мои дед и баба никогда о голодоморе не говорили, боялись. Когда в 90-х, после распада СССР в Украине начали собирать свидетельства, выжившим после Голодомора и войны немногочисленным очевидцам было уже по 70-80 лет.
Под катом свидетельства жителей села Чопилки, Переяслав-Хмельницкого района.
Більченко Євдокія Василівна, 1906 р.н.
Я сама родом з села Безпальчого Драбівського району. Я раз в неділю до матері в гості йшла. Іду Богданами, це село в Золотоніському районі, а попереду йде жінка і в руці несе чайник. Йшла, йшла і впала, чайник покотився. Я доходжу, а вона вже мертва і очі широко відкриті в неї. Бо ті люди, які мерли голодною смерю, очей не закривали. А хіба це тільки вона одна так померла? Та їх тоді лежало по дорогах повно, на кожному кроці.
У неділю ми ходили на базар у Драбів мінять майно на харчі. Назбирається нас цілий табун та й ідем. А назад – дивись – вже когось і немає, десь і помер на дорозі. У Одинця була дочка Наталка, така молода, вродлива дівка. Раз пішли ми в неділю у Драбів мінять. А їй не вдалося нічого виміняти, так вона дойшла в Жорнокльови, впала і вмерла.
З голоду в мене вмер хазяїн і дитина. Як умер чоловік, то замотали в тряп’я, повезли возиком на кладовище, заховали і ніхто й не плакав, і ніякого й обіду ніхто не справляв, як зараз. Там, на кладовищі, по черзі два чоловіки копали ями, за це їм давали по 1 кг зерна якогось. Ями тоді копали неглибокі, десь по пояс. А тоді накидають мертвіх повну яму. Та притрусять землею, оце й усі похорони. Часто було й рука чи нога з ями виглядала, не прикидають добре землею.
Як умер у мене хлопчик, так я наділа на нього сорочечку чистеньку, замотала в тряпку, взяла його під руку, а в другу руку взяла заступ і пішла на кладовище сама хоронити свою рідну дитину. Іду, і ні плачу – нічого, мов під рукою в мене не синочок, а якийсь дрючок. Прийшла на кладовище. Поклала хлопчика на землю, а сама почала копати яму. Копала-копала, насилу викопала по пояс. А тоді в бік прокопала припічок, бо труни ж не було, так щоб земля не придушила дитину. Пеленою виносила землю з ями. А тоді заслала той припічок тряпкою, в якій принесла хлопчика, поклала його туди. Пішла наламала бур’яну, затулила цю дірку. А тоді засипала яму землею, зробила горбик і пішла додому. Тоді жалю не було ніякого. Було, хтось вмирає в хаті, а рідні радуються, що їсти їм більше буде.
Восени ходили на колгоспне поле, перекопували картоплю. Весною, як вже почала липа випускати бруньки, то піду, нарву їх, принесу додому, сяду за стіл, вмочу їх у сіль і їм. Як наспіли шовковиці, так варили борщ. Зварять шовковиць, покришать туди лободи і їдять. Було, як здохне кобила, так люди бігом біжать туди, щоб ухватить м’яса. А тоді наварять і їдять його. Було, чуть не б’ються за м’ясо, що тому краще попалося, а тому гірше. Бо не тільки люди з голоду мерли, а й коні дохли і корови, і все живе. У голод їли і жаби: наловлять їх, а тоді ошпарять кип’ятком, а вони ж пищать, бо живі, обдеруть шкіру, а середину піджарять і їдять. Ну, я жаб не їла, люди казали.
А як діждали жнив, то, було, піду на поле, нарву колосків, намну і наїмся зерна та й додому щось прихвачу крадькома. Я за шляхом ламала кукурудзу. Люди за пояс наховали качанів, а я взяла один великий. Ідемо додому, коли це їдуть ті, що перевіряють, так вони всі повикидали. А я іду з одним качаном. То мені не було нічого, бо один дозволяли брать. А Мотря Демидиха взяла п’ять качанів і її спіймали, хотіли були забрать і судить. А в неї було п’ятеро дітей; як почули вони, що матір забірають, біжать до неї, плачуть, кричать, а слідом і Мотрин батько і мати. Коли вони змилувались, опустили. Правда, визивали її і в Гельмязів, і казали, щоб батько десь взяв тисячу грошей і одніс у контору.
Було, як дехто й візьме якусь картоплину чи гарбуз та сховає, то все одно прийдуть з залізним ціпком-щупом і найдуть, і заберуть. Часом прийду з роботи, накришу кропиви, принесу кілограм сім’я, перемішаю, підсушу на плиті, наїмся і не голодна. Хто ходив на роботу, тому давали їсти раз на день, то каші якоїсь, то одну або дві галушки щипані, так я сама не з’їм, а принесу своїй найменьшій дочці Уляні, бо старші були у яслах, то там щось з’їдять, а вона ж ні. А то раз приходжу додому, а Уляни моєї ніде немає. Я до сусідів: “Чи не бачили в мене в дворі підводи?”. Бо як була підвода, то значить вона вмерла і її забрали. Сусіди кажуть, що не бачили. Я вже ходжу по городу плачу, а тоді заглянула в повітку, коли вона там. Сидить на порозі і, бідна, щипає травичку молоду і їсть.
Дожилась була до того, що нічим було і тіла прикрить. Що було на мені –порвалось, а те попромінювала. Дійшло до того, що мені стидно на роботу вже ходить. Так я тоді вночі пішла до матері і хвалюся, що немає в чому ходить. Тоді мати пішла до сусідки: вона жила трохи заможніше, та дала мені сподницю, сорочку, хустку. Прийшла вранці додому і зараз же на роботу. Та дожились до того, що з мішків сподниці шили, а з сорочки низ одирвеш і зробиш дві хусточки. І такий радий, що біленьку хусточку маєш.
У голод люди ходили і вночі, не спали, бо голодну людину сон не бере. А я тепер і спать лягаю, і встаю, і прошу Бога, щоб більше не було голоду, бо тепер люди звикли до розкошу і не переживуть його. У голод люди були здоровіші, ніж тепер. Бо зараз і та радіація, і хімія давить людей і без голоду. Людочки, боріться всіма силами, щоб зараз не зробили голоду, як у 33-му році, бо це страх, страх і ще раз страх.
Записала Кузьменко Л. у 1993 р.
Вільченко Яків Дмитрович, 1899 р.н.
В голод не було такої хати, щоб хтось не вмер. Мерли люди по-страшному. Було, сьогодні вийде на роботу, а завтра вже на кладовище одвезуть. В нас по сусідству жив Іван Кобзар з жінкою Мелашкою і було в них троє дітей: Галя, Іван, Маня. І всі й померли. Маня була найменьша. Знаю, зайшов до їх, а вона лежить на лаві і їсти просить хоч крихту хліба, а хто ж дасть, як і самому немає чого з’їсти. Так вона лежала голодна, а тоді пообгризала свої пальчики до кісточок і померла.
А з другого боку також жили люди і було в них двоє дітей – хлопці. Да бідні голодували ж вони страх і ці діти вже як настраждалися, сиділи на печі пухлі. Руки і ноги побралися пузирями, а тоді полопали. Шкіра позаверталася. То вони візьмуть обдеруть на собі шкіру і з’їдять. Люди тоді казали, що хлопці самі себе годують. Та так і померли бідолахи.
Наші сусіди померли, остались тільки ми, бо в нас була корова. Було в мене на початку голоду десь кілограм п’ятнадцять муки, так я її сховав на горищі, у очереті. Коли це прийшла та бригада. І залізним ціпком начала штирхать скрізь: у хаті, на подвір’ї, у коморі, шукали зерно чи картоплю, чи якусь крупу, а тоді полізли на горище і як штирхнули, так мука і посипалась. Так вони за неї і пішли. А ти живи як хоч і їж що хоч. На роботу тоді йшли в шість годин ранку і до пізнього вечора трудилися, а за це давали якийсь стакан квасолі чи насіння. А так ото й жили.
Записала Кузьменко Л. у 1993 р.
Куриленко Марія Кирилівна, 1918 р.н.
Голод почався в 1932 році, а вже навесні 1933 почали мерти люди. У селі була створена спеціальна комісія (бригада), що ходила по хатах і забирала зерно, картоплю, муку. До бригади входили чопильські та чужі люди. Прийдуть і заберуть усе до грамочки, якщо десь і заховаєш щось, все одно найдуть і заберуть.
Люди їли все, що бачили: кору з дуба, листя шовковиці, липи, цвіт з акації, полову гречану. Хто ходив у колгосп на роботу, а колгосп у нас був створений ще в 1929 році, то там їм давали якусь затірку. А в жнива почали давати по півкіла хліба соєвого на робочу душу на день. У 1934 році почали вже виписувати в колгоспі зерно по кілька кілограмів і то в крайньому випадку.
У голод люди ходили в Великий Хутор, у Драбів і міняли одежу на харчі. За хустку або спідницю можна було виміняти стакан проса чи квасолі або один буряк чи качан. Люди попромінювали усе до грамочки, було, як зайдем до когось в хату, так тільки чотири стіни голі і якась тряпка на полу.
А люди ж мерли страх, вимирали цілі сім’ї. По селу їздила підвода, на яку виносили мертвіх і складали, або і сам візних ходив з хати в хату і забирав мертвяків. Тоді віз до кладовища, а там люди копали яму велику і скидав їх туди всіх заразом, а то й просто в рів глибокий, що був викопаний навколо кладовища. Ховали людей тоді на старому кладовищі. Як умер наш дід Левко, то дядько Омелько найняв копачів, викопали яму, привезли діда ховать, коли візник привіз ще підводу мертвіх, так їх також вкинули туди і прикопали всіх разом. Візником був Саранча Андрей, пізніше і сам помер в голод. У його була колгоспна кобила і віз, так він їздив і підбирав мертвіх. А за це йому давали один кілограм хліба на день.
У нас біля хати була латочка землі, так ми посадили там картоплю, а щоб ніхто не вкрав, то старший мій брат Василь стеріг її кожної ночі. А то раз зайшов він у хату вночі, ну побув, може, хвилин з десять, виходить, а картоплі немає. Сусідка Параска зірвала всю до грама. І так було нам її шкода, бо картопля ще тільки цвіла, ми її і самі не пробували. В голод вимерла більша половина людей у селі. Залишились пусті дворища, то їх забирали у колгосп, або люди йшли і розбирали їх собі на дрова. Тоді кожне думало тільки про себе. Мати і та забувала про своїх власних дітей. Співали тоді в пісні:
“Наша мати балабонів напекла
Собі білих, а нам і чорніх не дала”.
Записала Кузьменко Л. у 1993 р.
Сисоєнко Олена Пилипівна, 1921 р.н.
Наше село Чопилки називається так тому, що тут колись жив козак Чепіга. До голоду в селі проживало 1,5 тисячі людей. Батько мій – Сисоєнко Пилип Ничипорів, 1890 р.н, мати –Сисоєнко Марія Василівна, також 1890 р.н. Я заміж не ходила. Батьки до колгоспу були хліборобами, а як пішли в колгосп – стали колгоспниками. Землі в батька мало було. Дві коняки мав, то їх забрали у колгосп. В селі зразу утворилося два колгоспи –“Доля” і “Комінтерн”. Пізніше “Доля” померла, так люди жартували і залишився один колгосп “Комінтерн”.
Батько вмер в 1932 році з лиха, з хвороби, не з голоду. В 1933 році нас було четверо дітей. Я сама старша, брат Василь, сестра Галька, брат Іван. Голод якось із зими почався. Не було в людей нічого їсти. Видно, колгосп не дав людям хліба. Ми жили бідно, не було і в нас нічого. Корова якось у нас була і мати її содержала, що не продала. Якби не та корова, то ми б усі померли.
Сестра Галька пухла-пухла була, ногі пухлі і вже була готова. Якби не дощ, вона була б померла. Мати на роботу в колгосп ішла рано, приходила додому пізно. До дітей не дуже придивлялася. А то йшов дощ, вона залишилась дома, кинулася до Гальки, а вона вже готова. Мати в плачі: “Ой, Боже мій!”. Повели Гальку до корови, видоїли краплину молока і її спасли. Потім мати Гальці уже більшенько молока давала ніж нам.
В голод всі ми вижили. Як дождали на деревах листочків, то ішли до липи і їли сирі листочки. По картоплю гнилу ходили в колгосп, збирали гнилу картоплю, товкли в ступі листя кропиви і липи, змішували з картоплею і пекли балабони. Мати ліплять, а воно розсипається, із сковороди їли ложками. Цвіт акації їли. Тоді не можна було в колгоспі нічого брать. Не пам’ятаю в якому році це було. Попросили ми матір: “Мамо, принесіть хоч трошки “гусячого молочка”. “Гусячим молочком” ми називали молоде насіння конопель, бо як воно ще не зріле, то в ньому всередині ніби як молочко. А корова тоді в нас не доїлася. Колгосп сіяв коноплі і насіння брать не можна було.
От нам’яла мати кіло чи два насіння, зав’язала у вузлик, поклала під руку і йде додому. Перестрічає її член правління і питає: “А де ти була, Марусе?”. Мати відповідає: “На роботі”. “А це що в тебе?”, – сам витяг вузлика і поніс в контору. Коли це прибігає материн брат і каже: “Що ти, Марусе, наробила! Нащо ти брала! Тебе ж будуть судить!”. Мати дуже злякалася, але якось обійшлося, що її не судили.
Люди кажуть, що в 1933 році чуть не все село вимерло. Тут багато хат було пустих, городи бур’янами заросли. Розказували, що мертвих на воза накладуть, одвезуть на кладовище і в одну яму вкинуть. Бог милував, не чула, щоб в селі людей їли.
Записав Авраменко Ю. у 1996 р.
Тимченко Пелагія Миколаївна, 1915 р.н
Мій батько – Тимченко Микола Юхимович, мати – Тимченко Варвара Данилівна. Віком вони пошти однакові. Було в батьків семеро дітей. До вступу в колгосп батьки хазяйнували, пахарством займались. До революції було трохи своєї землі, а тоді вже наділили більше. Батько всієї наділеної землі не брав, казав: “Я її всю не обпахаю”. Батьки були середняками: мали кобилу, дві корови. Орали коровами і кіньми. Спереду запрягали кобилу, а позаду корови. Мені год 7 було, і я вже поганяла на оранці, а батько за плугом йшов. Трудно було землю орать. Одного разу я попробувала за плугом йти, коли мене чепіги як кинуть! Земля в нас хороша, родюча, хватало всього. Ото семеро дітей нас було і не голодували. Був хліб, поросята, овечки держали. Харчувалися тоді хорошо: варили борщ, кашу. В Глимнязов на базар кіньми їздили. Тоді Чопилки належали до Глимнязовського району, а мабуть лише 30 год, як стали Переяслав-Хмельницького району. Перед колективізацією на базарі порося коштувало 3 рублі і черевики 3 рублі.
В 1930-му році колгоспи почалися. Зразу, мабуть, один колгосп “Комінтерн” був, а тоді ще й “Доля” утворився. Колективізація й розкуркулення разом проходили. Як в колгосп не йдеш, то розкуркулюють, незважаючи на те чи багатий ти, чи бідний. Таких дуже багатих в селі не було, щоб справді підлягали розкуркуленню. Розіслали розкуркулених кого-куди.
Пішли батьки в колгосп. Віддали коняку, воза, плуга, весь реманент, а корови не оддавали. Пішли в колгосп, а там люди кажуть: “Так це ми на ваших дітей робить будемо?!” Тоді батьки давай назад – з колгоспу. Не встигли прийти додому, коли вже йдуть до нас майно описувать, тоді ми пішли опять в колгосп. З 15 год я вже працювала в колгоспі.
Восени 1932 року присилали в село з району уполномочених на поставку хліба. Бригади ходили по селу і забирали в людей хліб. До кого прийдуть, то і в вузликах заберуть. В каждого забирали. Свої сільські люди були в бригадах. ... Антон Лазорович – активіст, бідний, безграмотний, ще й сліпий на одне око, ходив по бідних людях і забирав. Це спеціально робилося, щоб люди вимерли. У нас нічого брать було, бо сім’я велика була.
Головою колгоспу в 1932 році був Кролевець Яков Федорович, бухгалтером Новицький Павло Іванович. Вони приховали хліба небагато, не показали всього у звіті, щоб не здавать увесь хліб і дать трохи людям. За це їх засудили. Так вони обидва і не вернулися. Вони були безпартійними, люди жаліли за ними. Як до голоду воно підходило, в нас ще корова була. Продали корову, виміняли теля та своє ще теля держали. По самий перед із сім’ї померла Оксана, ще при батьку. Воно було мале, може год йому було. Усі ми з нею плакали.
Навесні 1933 року, десь у маї, я пішла в колгосп на роботу, а мати набрала майна і пішла в сусіднє село Нехайки мінять на їжу. Мати моя сама родом із Нехайок. Взяла вона платок, спідницю і міняла на те, хто що дасть. Мати слабі були, висохли. Я була б їх не пустила, а то я була на роботі, а вони пішли. А воно тоді жарище було. В Нехайках мати зовсім ослабла, лягла в когось під двором і вже вмирала. Люди сказали за неї родичам. Родичі забрали її до себе і вночі вона в родичів вмерла. На ранок приходить родич переказать, що мати вмерла.
Так я із сестрою Катериною пішла в Нехайки хоронить матір. Батько не пішов, бо дуже ослаб. Прийшли з Нехайок, батько ще ходив. Розказали батьку як поховали матір. Він послухав, а тоді просто запікся, що жінка вмерла, а шестеро дітей без матері залишилось. Поліз батько на піч, ліг і лежить. А тоді бачу – батько перед собою вгору руки викидає. В колгоспі зимою в одному кагаті зогнила картопля. Люди з цієї картоплі пекли ладики. Я кажу батьку “Ось я ладиків спечу!”. Тільки спекла ладиків, кажу: “Тату!” Я туди, а батько неживий. З голоду батько вмерли, було йому тоді 45 років.
Сусіди прийшли, баба Пріська, поклали батька на лаві. І вже воно в ніч пішло. Я ввечері кричу скільки сили, а сестри на полу лежать. Сусід зайшов і каже: “Не плач, тебе може я в ясла до дітей поставлю”. Сестри лежали на полу, просили їсточки. Повисихали всі. Коли це вночі сестра Дунька вмерла, було їй 7 або 8 год. Дихала-дихала і кончилася. Ранком ще тільки розвидняється я вп’ять кричу. Коли сусід знову іде і каже: “Не плач”. Батька вмотали в рядно і Дуньку в шаль. Коли в обід їде підвода, повиносили їх і повезли. Пішли на кладовище той, що возив, як та сусіди.
Нас осталось п’ятеро. А тоді перегодом вмерла Вірка. Їй було годів п’ять. Ми її чимось обмотали, поклали на носилки, воно невелике було. Галька, Катерина і я носилочками віднесли її на кладовище. Там яма вже була. У ямі уже мертві люди лежали. Накладуть у яму, а тоді вже закопують. Тоді через тиждень Манька померла. Год три їй було. На кладовище самі односили. Троє нас осталося.
В 1933-му я в школу ходила в Богданах. Ходили ми тільки втрьох із села. В школі харчували, варили їжу для дітей, може ще й двічі на день. Я не доходила шостий клас у маї, як померли батьки, я вже більше в школу не ходила. Оце вже, як померли всі, так мене в дитячі ясла на роботу поставили. Мені в яслах на п’ятиденку муку давали. Муку я приносила додому. Одного разу прийшла з роботи, а сестри муку всю поїли. В колгоспі жито варили. Хто на роботу вийде, там давали.
В 1933 році пошти все село померло, зовсім мале село осталося. Кругом нас всі сусіди вимерли. На кладовищі вже й могили позаростали, де ховали померлих з голоду людей, туди ніхто й не ходить.
Записав Авраменко Ю. у 1996 р.
Автор
Тема: Історія чи міф про історію України (Прочитано 172703 раз)