Паралельна реальність.
Приречені
Ось уже кілька днів війна… Воюють сусіди, але від нас до тих сусідів якихось вісімдесят кілометрів… Боротьба одних проти інших, незалежних проти залежних, слабких проти сильних. Не можна сказати, що ми так вже й осторонь від цього, дуже багато нас зв’язує. І ці кілька днів у всіх на вустах одне питання: бути чи не бути ядерному вибуху? Ну, правильно, найкращий спосіб боротьби з загрозою – стерти загрозу навіть з пам’яті, не те, що з карти. Легше залишити на цьому місці воронку розміром з державу, ніж кожного разу думати, чи, бува, не народився хтось новий, хто попре проти режиму… Про таку ймовірність вирішення конфлікту повідомила по всіх каналах супутникового телебачення офіційна влада сусідів. За нас ніхто не заступиться. Простіше евакуювати, кого встигнуть: молодих і сильних, а решта і небажаючі хай лишаються.
Місто спорожніло, я приїхала сьогодні по продукти, бо ж, як би не було, а їсти люди мусять. Хоч в нашому селі залишилося від сили десять людей, але, чи з вибухом, чи без, той час поки можна, мусимо жити.
В село я перебралася тільки минулого літа. Про війну ще навіть ніхто не думав, а мене дуже приваблювала тиша і спокійні пейзажі. Сусіди, хоч і не слідкували за своїми курми, люди не погані, то ж, відчувши неймовірну насолоду від природи, там і залишилась. Аж тут, як грім серед ясного неба, - війна. Хтось хотів об’єднуватись, хтось цього не хотів. На бік не бажаючих стали наші і їхні, приєдналися кілька автономій і покотилось. І, хоч, насправді, до якогось часу не дуже переймалися тою війною, але зараз, напевно, вже за всіма правилами, ми - воююча сторона. Та яка там воююча?! В місті залишилося з десяток хіміків, кілька фізиків, біологів, програмістів, бабусі і пара родин, що не стигли виїхати. От і зараз, їду в машині, а по дорозі до університету йде Славік, найвидатніший студент мого рідного хімфаку. Іронія долі… Нас залишилося двоє з курсу, най-най. Відмінники, активісти… самі зголосилися до останнього спостерігати за процесом. Правда, у мене сьогодні вихідний, бо вже три доби ми з Валею просто не спали, досліджуючи біологію тих хімікатів, що вирішили вприснути в усіх, хто забажає спробувати. Спробувати вижити.
Нас не можна вже й до кінця назвати людьми. Хтось сказав, що найживучіші істоти - таргани, вони переживають і зледеніння, і ядерні катастрофи. Ну, побачимо. У тарганів, як пояснила Валя короткий життєвий цикл, одна особина не встигає мутувати і пристосуватись до зміни умов, тому, якщо вплив не є поступовим, то цілком можливо, таргани вимруть. А люди… Люди теплокровні і достатньо легковажні, щоб кинути виклик навіть найстрашнішому. А що лишалося? Покинути всіх?
В місті залишилися всі магазини, кілька продавців, але, в основному, те, що треба, можна брати так, безкоштовно. Мародерів нема. Мародери бояться. А сусіди ні. Сьогодні по телевізору передавали, що вони перекидають всі сили до нас, спробують вижити. Інакше все не має сенсу. Вже пост-фактум хтось висуне якісь вимоги, умови, ультиматуми, але зараз всі бояться показати й носа. Ану, як і в них запустять боєголовкою, тоді в світі зацвіте не одна квітка ядерного вибуху, загине не якихось кілька мільйонів… ну, і ще там трохи від наслідків, а мільярд чи більше. Ні, зараз краще мовчати… мовчати і спостеріагати.
Страшно. Сонце не природним диском зависло в зеніті. Спека градусів сорок, не рятує навіть кондиціонер і холодна мінералка. Так тихо, що закладає вуха. Хіба може, сотня, ба, навіть тисяча, людей заглушити таку мертву тишу. Гул мого мотора аж відлунює від стін будинків центрального проспекту. Машина їде, лишаючи сліди на м’якому асфальті.
Але, я почала про Славіка. Для чого він повернувся? Тільки цієї весни він, нарешті, приїхав із своїх десятирічних мандрів світами. Був і в Європі, і в Америці, кругом працював і з нього вийшов солідний науковець. Високий, стрункий, розумний – мрія будь-кого, від п’яти до п’ятидесяти. Приїхав, щоб одружитись, нарешті, осісти тут, хоч і не на найкращій, але рідній землі. Емігрантом бути не солодко. Аж тут війна. Славік перебив мої роздуми, коли помахав рукою, щоб я зупинилась.
- Ти куди? – усміхнувся він, вмощуючись на бокове сидіння.
Я їхала тихо, щоб не дуже шуміти мотором, так, щоб не дуже різало вуха його деренчання. Не могла з собою боротись.
- Та, дома попросили по продукти змотатися, а я не можу сидіти на одному місці.
- Хоч поспала? – питання було дурне, бо, судячи з усього, сам він не зімкнув очей ні на мить останні доби зо три.
- Ні, тільки зранку вибралась додому, а там мене чекають, бо нема хліба, масла.
- Гг, - реготнув Славік. – Ага, це те, що зараз найпотрібніше.
- А що ти хочеш? Люди лишаються людьми, а я все-одно не зможу заснути.
- Чому? – він стурбовано торкнувся до мого пульсу. – Є якісь побічні ефекти.
- Смішний ти. А сам чого не спиш?
- Питанням на питання відповідати не ввічливо, - пробурчав.
Руку з мого пульсу не знімав, одночасно спостерігаючи за хронометром. Я сама знаю, що пульс дуже частий, але це не заважає. Навіть спати хочеться не всеохоплююче, як би мало бути, а так, злегка, як після важкого дня. Славік заглянув в очі, ага, ага, в самого, дивлюсь, білки синіють. Ого, я сама взяла його за руку, нічого так серце б’ється. А сині райдужки вже зовсім сховалися у синіх білках. А що, цікаво, навіть симпатично так. Якщо наш експеримент вдасться, якщо не полізуть побічні ефекти, людство навчиться переживати ядерний вибух. Ні, не вибух. У вибусі вижити не можливо, а наслідки, те, що трапиться за сотні кілометрів…
- Слав, ти б поспав сам. Ти на себе в дзеркало дивився?
- Ага, цікавенький такий типчик. Чула, білоруси дружно рванули до нас?
- Чула, але не знаю, чи вистачить в нас…
- Вистачить, - перебив. – Вистачить. Я ще літрів зо тридцять поставив на перегонку. В твоєму селі всі?
- Ні, дід-адвентист відмовився і вся його родина, донька з чоловіком, онуки.
- Блін. Чого?
- Каже, що ми його хочемо зомбувати, і якщо вони мають загинути, то на то воля Божа.
- Ну, що ж. Так, то й так. А дітям скільки?
- Десять і п’ятнадцять.
- Дорослі…
- Агресивні.
Розмова стихла. Кожен думав про своє. Бути чи не бути? Кинуть боєголовку чи, таки, побояться? Якщо кинуть, то коли? Що робити з білорусами? Хоча це питання турбувало мене найменше, жити тут є де і їсти є що, поки... Прийде їх кілька тисяч, це не багато, кілька діб протягнемо, а там побачимо.
По тротуару повільно, намагаючись не чіпляти підошвами асфальту йшла бригада робітників. Зо п’ять хлопців залишились на випадок чого: щось поремонтувати, забезпечувати безпербійну роботу. Очі в хлопців вже теж були сині, судячи з рухів, з ними все було гаразд. Виглядаю з вікна:
Відповідь від: 12 Грудня 2007, 01:36:32
продовження
- Все нормально? Ви себе нормально почуваєте?
- Так, так, все добре. Не спиться, правда, але не хочеться навіть. Там в нас трубу прорвало, то екскаватор вже на місці.
- Не затримуйтесь надовго на відкритому місці, мало що. Трохи попрацюєте і розходьтесь.
- Та, в курсі вже.
- Ну, па!
Славік з закритими очима сперся на сидіння. Спить чи думає?
- Світлана вже, напевно, в Нью-Йорку, я там їй свою кімнату залишив.
- Ну то й добре.
- Цікаво, як вона буде без мене.
- Тьфу, холєра, про шо ти думаєш?
- Юль, ну, ти ж маєш розуміти, що шанси малі, дуже-дуже малі.
- В твоєму реченні, друже мій, є одне гарне слово "шанси". От, на них і будемо сподіватися. Давай, тобі пора. Я сьогодні не прийду. Роботи там вже нема, а ти в інтернеті подивись, що в світі робиться. Я ще трохи тут посоваюсь, в аську вилізу. - Славік вийшов з машини на розі, біля центрального входу в корпус.
- Бувай.
- Па!
Як же мене лякає тиша. Тепер точно знаю, що маю фобію. Я боюсь такою гнітючої, чекаючої тиші. Не відомо, що вона там з собою несе. Вицвіле блакитне небо не радувало, колір був якийсь… як після вибуху. Цей Славіків фаталізм трохи передався мені. Після якого вибуху?! Ще нічого не трапилося. Я б вже знала. Радіо увімкнене, з нього лине якась простенька минулорічна мелодія. Прислухалась, аааааааа, попса. Ну, хай краще попса, ніж погані новини. Відчуваю, що десь глибоко в душі, не вірю в можливість вибуху. Під’їхала до супермаркету.
- Привіт, Тома! Як почуваєшся?
- Та нічого, дякую, глянь, які маю гарні очі! – В Томи теж білки стали синіми, але її величезні зелені райдужки так симпатично гармонували з ними, що я аж позаздрила. Хоча, в принципі, мої чорні виглядають геть не гірше. Дивний ефект. Ми його не сподівалися. Ну, в щурів нема білків…
- Добре, що тобі подобається, - весела, життєрадісна Тома, проста дівчина-продавщиця залишилася в місті з бабусею, не покидати ж стареньку! Тома сирота і бабуся доглядала її з дитинства. Уявити, що доведеться кудись їхати складно, от, вона й залишилась, розважаючи всіх посмішкою і жартами. В супермаркеті прохолодно, працюють кондиціонери, їх роботу добре чути, співає радіо, кілька людей перемовляються між собою біля стелажів. – Хочу трохи продуктів прикупити.
- Бери, що треба.
- Ок.
Тома не задає питань. Це добре, бо я не маю відповідей. Тома – гарна дівчина, дуже молода, гарна дівчина. Я обійшла вітрини, взяла рибу, сир, масло, хліб. Захопила зі стелажа книжку, чимось треба ж зайнятись, підійшла до каси. Валя округлила очі і замотала головою.
- Ти що, платити збираєшся?
- Ну, так, збиралась.
- Та йди вже, мене люди засміють, якщо я з тебе гроші візьму. Бувай.
- До побачення, - розгублено притискаючи пакет до грудей вийшла з магазину.
Все, додому. Славік і Валя роздадуть білорусам ампули, потім хлопці з міськради їх поселять, скажуть, куди за продуктами, а я на природу. Від мене вже нічого не залежить. Тільки чекати. Буду читати і сидіти в інтернеті. Продукти є, книжки теж, ноут стоїть, чекає, коли ж я повернусь.
Додому їхала швидко. За містом шумлять дерева, інколи проїде машина, мукають неприкаянні корови. Кілька днів їх вже ніхто не доїв, але випустили з ними й телят, то біди, в принципі, бути не повинно. Корови порозбрідалися по полях, ніхто ж вже не прожене з житнього поля. Корів ми теж трохи... захистили, хоча, хто зна, може, просто прискорили загибель. Корови добрі тварини, їм вистачає розсипаного над полями порошку, вони все самі з’їдять.
Біля двору чекала сусідка. Я їй віддала продукти, попросила, щоб вона ще дещо віднесла поштарисі і ковалю. Пішла в садок, набрала з собою холодного чаю, гарно вмостилася, цікава книжка. На годиннику третя тридцять. Задзвонив телефон. Славік.
- Юль, білоруси приїхали, ампули отримали, я їх в бомбосховище відправив, поки подіє.
- Це ще в те, часів другої світової?
- Ага, а іншого в нас нема.
- Там, по-моєму, була домівка туристів останнім часом.
- Була, але ніхто не відмінив кількаметрового шару землі і бетону, так що хай сидять. Решта людей по хатах. Я теж дома, вилазь в аську.
- Хотіла книжку почитати, ну, добре.
Поклала трубку, зібралася йти по ноут. Аж раптом волосся на голові стало дибки. Трапилось. Це таки трапилося. Десь далеко-далеко, на межі видимості, піднявся сірий гриб. Видовище було надзвичайне, небо тьмяніло на очах, вигораючи з того боку вибуху. Повітря завмерло. До нас вибухова хвиля не дійде, але землю трусне. Я схопила трубку.
- Слав, вибух.
- Знаю, знаю.
- Ой, Славік, - схлип застряг десь посеред горла. – Що тепер буде?
- Юля, ти де? Сиди на місці, я по тебе зараз приїду!
- Та, не треба. Завтра зустрінемось... Завтра.
- Його може й не бути, твого завтра! Сиди на місці, якщо не знайду тебе дома, своїми руками задушу!
- Все, па!
Я роз’єднала звязок і дивилась, як виходять в поле сусіди, хитаючи головами, бачила, як старий адвентист вкривається опіками прямо на очах. Сонце пекло нещадно. Цікаво, родина адвентиста, таки, взяла ті ампули, чи ні? Хоча серед сусідів був і його онук, обернувся до мене, сині очі широко відкриті, бачив! Дід помирав. На деяких деревах жухло листя, повільно втрачало зеленість, обсипалося. Хоча, там, де літак зачепив з полем дерево, воно стояло зелене. Таких багато. Мої ялинки всі цілі. Аж усміхнулась, про що думаю. Що ж, ми витримали перший удар.
Голова гуділа, як мідний дзвін, я вибігла на дорогу і попрямувала до траси. Траса серед лісу, може, там не буде видно, як ховається сонце за темною, майже чорною хмарою, як швидко-швидко німіє світ. Сподіваюсь, люди здогадаються заховатись, бо не знаю, чи захистили ми їх від радіоактивного дощу. Наді мною шуміли пожухлі дерева, ледь встигла відсахнутися від обпеченого, вже майже мертвого коня, що на останньому подися зірвався кудись бігти.
І я біжу! Куди? Для чого? Не знаю. Масштаб лиха тільки тепер з усією потворною очевидністю став перед очима. Вже ніколи ніщо не буде таким, як раніше, вже ніколи ніщо... Сльози заливали обличчя, а за спиною наливалась і бубнявіла чорна, радіоактивна ніч. Зривався вітер. Вже ніколи, ніщо... Багряні заграви блискавок били в землю раз по раз, світ божеволів.
Я вибігла на трасу, біля мене зупинилась машина, вилетів Славік з дурними очима, перекошеним від злості обличчям, тряс, говорив щось, не чути... Вже ніколи, ніщо не буде таким, як раніше...
Кажуть, що таргани – найживучіші істоти на планеті. Не вірте, найживучіші істоти на планеті – це ми, люди. Бо ми достатньо легковажні, щоб кинути виклик найстрашнішому...