Проект
вноситься народним
депутатом України
Колесніченком В.В.
(посвідчення №174)
ДЕКЛАРАЦІЯ
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
«Про гідність, свободу і права людини»
Суспільство позбавлене цінностей гуманізму та духовності, зорієнтоване виключно на досягнення матеріальних благ й ідеологію споживання, не відповідає істинній сутності людини, не дозволяє в повній мірі реалізувати її потенціал, та, в кінцевому результаті, завжди приречене на поразку.
Саме на етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується втратою духовних цінностей та моральних устоїв наразі перебуває Україна.
19-річний досвід державного будівництва та соціальної трансформації незалежної України свідчить, що сучасна система так званих «універсальних прав людини» відображена в більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України, сформована переважно на основі ліберально-протестантської західної традиції з притаманним їм антропоцентризмом та крайнім індивідуалізмом, не працює належним чином на українському ґрунті, не стала інтегруючим фактором для українського суспільства, демонструє значні проблеми втілення, відторгнення окремих її елементів та низьку ефективність.
Механічне закріплення прав людини як надцінностей без належного, невід’ємно притаманного українській культурі етичного обґрунтування, знецінює їх в очах громадян, призводить до відвертого зловживання та маніпулювання своїми правами й нехтування обов’язками. Звідси ганебні явища пронизуючої корупції, расизму, ксенофобії, нетерпимості, соціальної ворожнечі, безкультур’я, знищення сім'ї та духовного світу людини.
Наразі назріло питання встановлення фундаментальних морально-етичних основ розвитку українського суспільства, які в дечому відрізняються від утилітаристських та прагматичних принципів західної цивілізації; подолання прірви між традиційною українською духовністю та сучасним ліберальним суспільством; закладання істинно українських етичних підвалин прав людини.
Тому, реалізуючи одвічне прагнення українського народу щодо побудови високорозвиненого, гуманістичного, морального та демократичного суспільства на найкращих взірцях етики та права, виходячи з положень Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, іншого міжнародного законодавства та Конституції України:
Верховна Рада України п о с т а н о в л я є :
1. Кожна людина від народження наділена гідністю та свободою. Проте зловживання свободою неминуче призводить до нівелювання власної гідності людини й приниження гідності інших людей. Суспільство має створювати механізми, що відновлюватимуть гармонію людської гідності та свободи. У суспільному житті концепція прав людини та моральність можуть і повинні служити цій меті. При цьому вони пов’язані хоча б тією обставиною, що моральність, тобто уявлення про гріх і чесноту, завжди передує закону, який і виник із цих уявлень. Ось чому ерозія моральності завжди врешті-решт призводить до руйнування законності.
Уявлення про права людини пройшли довгий шлях історичної еволюції і вже тому не можуть бути абсолютизованими в нинішньому їхньому розумінні.
2. Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу. Більшість людей ставить свою віру в Бога і своє спілкування з Ним вище за власне земне життя. Тому неприпустимим і небезпечним є тлумачення прав людини як вищих та універсальних основ суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися релігійні погляди й практика. Ніякими посиланнями на свободу слова і творчості не можна виправдати наругу в публічній сфері над атрибутами, символами чи поняттями, шанованими віруючими людьми.
Права людини не можуть бути підставою для того, щоб змушувати порушувати заповіді Божі. Неприпустимими є спроби підпорядкувати погляди віруючих на людину, сім’ю, громадське життя і церковну практику безрелігійному розумінню прав людини
Неприпустимо вводити у сферу прав людини норми, що розмивають або відкидають як релігійну, так і природну мораль. Так само неприпустимим є прийняття за норму аморальних і антигуманних дій щодо людини, таких як аборт, евтаназія, використання людських ембріонів у медицині, експерименти, що змінюють природу людини, і тому подібних.
На жаль, у суспільстві з’являються законодавчі норми та політичні практики, які не тільки дозволяють подібні дії, але і створюють передумови для нав’язування їх усьому суспільству через засоби масової інформації, системи освіти й охорони здоров’я, рекламу, сферу торгівлі та послуг. Більше того, віруючих людей, які вважають ці явища гріховними, змушують визнавати допустимість гріха або піддають дискримінації та переслідують.
За законами багатьох країн підлягають покаранню дії, що заподіюють шкоду іншій людині. Проте життєвий досвід показує, що й шкода, яка завдається людиною самій собі, поширюється на оточення, на тих, хто пов’язаний з нею зв’язками спорідненості, дружби, сусідства, спільної діяльності, громадянства. Людина несе відповідальність за наслідки своєї життєдіяльності, оскільки її вибір на користь зла згубно впливає на ближніх і на все, що її оточує.
3. За своєю гідністю людина покликана до добрих справ. Вона зобов’язана виявляти турботу про навколишній світ і людей. Прагненням її життя має бути здійснення добра і навчання добру, а не злу.
4. Права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближніх. Природа заклала у людську сутність необхідність спілкування та єднання людей. Любов до своєї сім’ї та інших близьких людей не може не поширюватися на народ і країну, в якій людина живе. Не випадково традиція підносить патріотизм, як одну з найважливіших чеснот.
5. Визнання прав індивідуума має врівноважуватися утвердженням відповідальності людей один перед одним. Крайнощі індивідуалізму та колективізму не можуть служити гармонійному устрою життя суспільства. Вони призводять до деградації особистості, морального та правового нігілізму, росту злочинності, втрати громадської активності, взаємного відчуження людей.
Напруженість між індивідуальними та суспільними інтересами може бути подолано тоді, коли права і свободи людини узгоджуються з моральними цінностями, а головне — коли життя людини й суспільства оживотворяється любов’ю. Саме любов знімає всі суперечності між особистістю й людьми, що її оточують, і людина стає здатною повністю реалізувати свою свободу й одночасно піклуватися про ближніх і про Вітчизну.
6. Дії, спрямовані на дотримання прав людини, на вдосконалення суспільних і економічних відносин та інституцій, не увінчаються справжнім успіхом, якщо ігноруватимуться духовні та культурні традиції країн і народів.
7. Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав’язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн. Боротьба за права людини стає плідною тоді, коли вона служить духовному і матеріальному благу особистості та суспільства.
8. Реалізація прав людини не повинна призводити до деградації особистості, виснаження природних ресурсів та руйнування навколишнього середовища. Відмова від високоморальних орієнтирів життя людини та суспільства призводить не тільки до розладу у взаєминах між людьми, а й до катастрофічного зіткнення людини з природою. Необмежене прагнення до задоволення матеріальних потреб, особливо потреб надмірних і штучних, неприродних за своєю суттю, бо веде до зубожіння і душі людини, й навколишнього світу. Не можна забувати, що природні багатства землі не є людським надбанням, а насамперед — це дар, про який треба дбати. Визнання прав людини не означає, що, догоджаючи своїм егоїстичним інтересам, вона може виснажувати природні ресурси. Гідність людини невід’ємна від її обов`язку охороняти навколишній світ, дотримуватись помірності в задоволенні своїх потреб, дбайливо зберігати багатство, різноманітність і красу природи. Ці істини мають з усією серйозністю враховуватися суспільством і державою при визначенні головної мети соціально-економічного та матеріально-технічного розвитку. Потрібно пам’ятати про те, що не тільки нинішні, але й майбутні покоління мають право користуватися природними благами.
Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім’ї. Реалізація прав людини не повинна бути виправданням для посягання на релігійні святині, культурні цінності, самобутність народу. Права людини не можуть служити приводом для завдання непоправної шкоди природному середовищу.
9. Право на життя. Життя — це дар людині. Мораль не приймає і засуджує тероризм, озброєну агресію, кримінальне насильство так само, як і всі інші форми злочинного позбавлення людини життя.
Фундаментальні принципи етики свідчать, що життя, цінне саме по собі, тому ніхто не має морального права позбавити його іншу людину. Лише сама людина може пожертвувати своїм життям заради спасіння. Вартим пошани є героїзм тих, хто віддав життя на полі бою за Вітчизну і ближніх.
Традиційна етика засуджує самогубство, бо той, хто покінчив з життям, не приносить себе в жертву, а нехтує життям як даром. У зв’язку з цим неприйнятною є легалізація так званої евтаназії — сприяння відходу з життя людей, яке є поєднанням вбивства та самогубства.
Під правом на життя слід розуміти захист людського життя з моменту зачаття. Будь-який замах на життя людської особистості, яка формується, є порушенням цього права. Сучасні міжнародні й національні юридичні акти закріплюють і охороняють життя та права дитини, дорослого і людини похилого віку. Ця ж логіка захисту людського життя має поширюватися на його відрізок від моменту зачаття до появи на світ.
10. Свобода совісті. Дар свободи вибору пізнається людиною, насамперед, у можливості обирати світоглядні орієнтири свого життя. Принцип свободи совісті перебуває в гармонії з духовними законами, якщо захищає людину від свавілля щодо її внутрішнього світу, від нав’язування їй силоміць тих чи інших переконань.
Суспільство має право вільно визначати зміст і обсяг взаємодії держави з різними релігійними громадами залежно від їх чисельності, традиційності для країни або регіону, внеску в історію і культуру, від громадянської позиції. При цьому повинна зберігатися рівність громадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії. Принцип свободи совісті не є перешкодою для партнерських відносин церкви і держави в соціальній, благодійній, освітній та іншій суспільно значущій діяльності.
Не можна з посиланням на свободу совісті, спотворюючи саму суть цього принципу, встановлювати повний контроль за життям і переконаннями людини, руйнувати особисту, сімейну та суспільну мораль, ображати релігійні почуття, зневажати святині, завдавати збитків духовно-культурній самобутності народу.
11. Свобода слова. Свобода вираження думок і почуттів, яка передбачає можливість поширення інформації, є природним продовженням свободи світоглядного вибору. Слово служить основним засобом спілкування людей з Богом і між собою. Зміст спілкування серйозно впливає на благополуччя людини й міжособистісні відносини в суспільстві. Людина несе особисту відповідальність за свої слова. Публічні виступи і заяви не повинні сприяти розповсюдженню неправди, породжувати чвари та безлад у суспільстві. Слово має творити і підтримувати добро. Особливо небезпечно ображати релігійні та національні почуття, спотворювати інформацію про життя тих чи інших релігійних громад, народів, соціальних груп, особистостей. Відповідальність за слово у багато разів зростає в сучасному світі, який переживає бурхливий розвиток технологій зберігання і поширення інформації.
12. Свобода творчості. Творчі здібності теж є даром Божим для людині, оскільки відкриває нові горизонти для духовного зростання людини і для пізнання створеного світу. Творчість покликана сприяти розкриттю потенціалу особистості, вона не повинна виправдовувати нігілістичного ставлення до культури, релігії та моралі. Право на самовираження окремої особистості чи груп людей не повинне здійснюватися у формах, образливих для переконань і способу життя інших членів суспільства. При цьому повинен дотримуватися один з основних принципів співжиття — взаємна повага різних світоглядних груп.
Наруга над святинями не може бути виправдана посиланнями на права художника, письменника, журналіста. Сучасне законодавство має захищати не тільки життя і майно людей, а й символічні цінності, такі як пам’ять померлих, місця поховання, пам’ятки історії та культури, державні символи. Такий захист має поширюватися на віру і святині, які є дорогими для релігійних людей.
13. Право на освіту. Освіта — це не тільки засіб для здобуття знань або для введення людини в життя суспільства, а й виховання особистості відповідно до законів духовних. Право на освіту передбачає набуття знань з урахуванням культурних традицій суспільства і світоглядної позиції сім’ї та особистості. В основі більшості культур світу лежить релігія, тому всебічна освіта й виховання людини має включати викладання знань про релігію, що створила ту культуру, в якій ця людина живе. При цьому повинна поважатися свобода совісті.
14. Громадянські й політичні права. Громадянські й політичні права дають людині широкі можливості для діяльного служіння ближньому. Використовуючи цей інструмент, громадянин може впливати на життя соціуму і брати участь в управлінні справами держави. Від того, як людина розпоряджається своїм правом обирати й бути обраною, свободою асоціацій і спілок, свободою слова і переконань, залежить добробут суспільства.
Користування політичними і громадянськими правами не повинно призводити до розділень і ворожнечі. Традиція соборності передбачає збереження єдності суспільства на основі непорушних моральних цінностей. Слід стримувати свої егоїстичні прагнення заради спільного блага.
Політичні права можуть повноцінно служити такому принципу державно-суспільних стосунків. Для цього потрібне реальне представництво інтересів громадян на різних рівнях влади і забезпечення можливостей для громадської дії.
Приватне життя, світогляд і воля людей не повинні бути предметом тотального контролю. Для суспільства небезпечні маніпуляції вибором людей і їхньою свідомістю з боку владних структур, політичних сил, економічних та інформаційних еліт. Неприпустимими також є збирання, концентрація і використання інформації про будь-які сторони життя людей без їхньої згоди. Лише у випадках, коли того вимагають захист Вітчизни, збереження моралі, охорона здоров’я, прав і законних інтересів громадян, а також запобігання або розкриття злочинів і здійснення правосуддя, збирання відомостей про людину може відбуватися без її згоди. Проте й у цих випадках отримання й використання інформації має здійснюватися відповідно до заявленої мети і з дотриманням законності. Методи збирання й обробки інформації про людей не повинні принижувати людську гідність, обмежувати свободу і перетворювати людину з суб’єкта суспільних стосунків на об’єкт машинного управління. Ще більш небезпечним для свободи людини буде впровадження технічних засобів, які постійно супроводжують людину чи невіддільні від її тіла, якщо їх можна буде використовувати для контролю над особистістю та управління нею.
15. Соціально-економічні права. Життя неможливе без задоволення матеріальних потреб людини. Правильне і осмислене користування матеріальними благами не робить людину залежною від них. Тому необхідно надавати чіткого морального виміру таким правам і свободам, як право власності, право на працю, право на захист від свавілля роботодавця, свобода підприємництва, право на гідний рівень життя.
Реалізація економічних прав не повинна призводити до формування такого суспільства, в якому користування матеріальними благами перетворюється на домінуючу або навіть єдину мету існування соціуму. Одне з призначень економічних і соціальних прав полягає в тому, щоб запобігти конфронтаційному розшаруванню суспільства. Таке розшарування суперечить цінності любові до ближнього. Воно створює умови для моральної деградації суспільства й особистості, породжує відчуження людей один від одного, порушує принцип справедливості.
Важливим обов’язком суспільства є турбота про людей, які не здатні забезпечити свої матеріальні потреби. Доступ до освіти і життєво необхідної медичної допомоги не повинен залежати від соціального та економічного становища людини.
16. Колективні права. Права окремої особистості не повинні бути руйнівними для унікального устрою життя і традицій сім’ї, а також різних релігійних, національних і соціальних спільнот. У людську природу закладене прагнення індивіда до громадського існування. На шляху до виконання прагнення до єдності людського роду важливу роль відіграють різні види громадського життя, яке здійснюється в національних, державних і соціальних об’єднаннях.
17. Початком громадського життя є сім’я. У сім’ї людина отримує досвід любові до Світу і ближнього. Через сім’ю передаються релігійні традиції, соціальний устрій і національна культура суспільства. Сучасне право має розглядати сім’ю як законний союз чоловіка і жінки, в якому створюються природні умови для нормального виховання дітей. Закон також покликаний поважати сім’ю як цілісний організм і захищати його від руйнування, спровокованого падінням моралі. Охороняючи права дитини, юридична система не повинна заперечувати особливу роль батьків у її вихованні, невід’ємному від світоглядного і релігійного досвіду.
Необхідно поважати й інші колективні права, такі як право на мир, право на навколишнє середовище, право на збереження культурної спадщини і внутрішніх норм, що регулюють життя різних громад.
Єдність і взаємопов’язаність громадських і політичних, економічних і соціальних, індивідуальних і колективних прав людини здатні сприяти гармонійному устрою життя суспільства як на національному, так і на міжнародному рівні. Суспільна цінність і ефективність усієї системи прав людини залежать від того, наскільки вона створює умови для зростання особистості в богом даній гідності й поєднується з відповідальністю людини за свої вчинки перед Світом і ближнім.
18. Сьогодні ми покликані — не тільки на словах, а й на ділі — дбати про дотримання прав і гідності людини. При цьому ми усвідомлюємо, що в сучасному світі права людини часом порушуються, а її гідність зневажається не тільки державною владою, а й транснаціональними структурами, суб’єктами економіки, псевдо релігійними групами, терористичними та іншими злочинними спілками. Щодалі частіше гідність і права людини доводиться захищати від руйнівної інформаційної агресії.
19. Тому, наразі, головними сферами захисту прав людини мають стати:
відстоювання права людей на вільне сповідання віри, на звершення молитви й богослужіння, на збереження духовно культурних традицій, на дотримання релігійних принципів як у приватному житті, так і у сфері суспільної дії;
протистояння злочинам на ґрунті національної та релігійної ворожнечі;
охорона особистості від свавілля осіб, наділених владою, і роботодавців, а також від насильства і приниження в сім’ї та колективі;
захист життя, вільного вибору і власності людей під час міжнаціональних, політичних, економічних і соціальних конфліктів;
піклування про воїнів, про збереження їхніх прав і гідності в умовах бойових дій і несення служби в мирний час;
турбота про повагу до гідності і прав людей, які перебувають у соціальних установах і місцях ув’язнення, з особливою увагою до становища інвалідів, сиріт, людей похилого віку та інших соціально незахищених людей;
захист прав націй і етнічних груп на їхню релігію, мову й культуру;
турбота про тих, чиї права, свобода і здоров’я потерпають через вплив деструктивних сект;
підтримка сім’ї в її традиційному розумінні, батьківства, материнства і дитинства;
протидія залученню людей у корупцію та інші види злочинності, а також у проституцію, наркоманію, ігроманію;
турбота про справедливий економічний і соціальний устрій суспільства;
недопущення тотального контролю над людською особистістю, над її світоглядним вибором і приватним життям через використання сучасних технологій і політичних маніпуляцій;
виховання поваги до законності, поширення позитивного досвіду реалізації і захисту прав людини;
експертиза правових актів, законодавчих ініціатив і дій органів влади з метою запобігання зневаження прав і гідності людини, погіршенню моральної ситуації в суспільстві;
участь у суспільному контролі за виконанням законодавства, яке, зокрема, регулює відносини держави і церкви, а також за виконанням справедливих судових рішень.
20. Кабінету Міністрів України довести до відома міжнародних організацій та органів державної влади України зміст Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини.
21. Контроль за виконанням цієї Декларації покласти на Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин та Комітет у закордонних справах.
Голова Верховної Ради
України
Автор
Тема: Права та свободи людини. (Прочитано 58647 раз)