Націоналізм: сутність і різновиди
Формування націй та утворення національних держав невіддільне від по¬нят¬тя націоналізму. У вузькому значенні, націоналізм трактують як “стемління нації, чи, скоріше, національної еліти до держави”, “просто прагнення мати державу” (А. Мотиль). Такий підхід поділяє багато спеціалістів з національних про¬блем (особливо в США), що дотримуються політичного розуміння нації. Ло¬гіч¬ним висновком з цього підходу є думка, що “націоналізм як такий завер¬шу¬єть¬ся із здобуттям держави”.
Широка інтерпретація поняття націоналізм притаманна авторам, які розглядають націю як етнічну або етно-політичну спільноту. Вона відображена, наприклад, в працях Е. Сміта, котрий акцентує увагу на трьохзначеннях цього терміну. В першому варіанті поняття “націоналізм” характеризує увесь суспіль¬ний процес формування націй і національних держав (спочатку в Європі, потім у всьому світі). В цьому випадку термін “націоналізм” тотожний поняттю “націо-наль¬не відродження”, охарактеризованому вище. Друге значення “націо¬наліз¬му” стосується формування національних почуттів, національної свідомості, націо¬наль¬ної солідарності, тобто близьке до поняття патріотизму. Третє значення сто¬су¬єть¬ся розвитку і впливів ідеологізованих рухів, що консолідують певні групи людей зі спільними ознаками, котрі прагнуть (хоча б у своїй меншості) до стату¬су нації. Тобто, мова йде про суб’єктивний фактор у формуванні націй, про ідей¬но-політичні рухи та об’єднання, що ставлять собі за мету окреслити цілі і завдання нації при допомозі ідеології. Це значення націоналізму найближче до його характеристики як руху за власну державність, але воно меншою мірою пов’язує націю з політичною формою її зрілого функціонування. В усіх трьох значеннях націоналізм трактується як суспільний процес ( I, II варіант), або як суспільний процес (III, вужчий варіант), пов’язаний із становленням нації, в який органічно вплетена національна свідомість і її складова частина – ідеологія націоналізму.
Рух і ідеологія – це ті два аспекти і два значення націоналізму, з якими нам постійно доводиться мати справу, аналізуючи політичну ситуацію в посткомуністичних державах. Причому для одних це явище абсолютно позитивне, бо його ототожнюють з патріотизмом, для інших воно абсолютно негативне, бо йому, відповідно до “марксистсько-ленінської” традиції надають змісту, що характерний лише для крайніх форм цієї течії: національного екстремізму або шовінізму – і протиставляють інтернаціоналізму або загальнолюдським цінностям. В суспільно-політичній літературі радянських часів націоналізм трактувався як пропаганда виключності, як вивищення своєї нації над іншими, намагання закріпити певні принципи для неї, як ідеологія і політика, що веде до роз’єднання, протиставлення народів, до міжнаціональної ворожнечі.
Насправді, поняття націоналізму в його узагальненому вигляді не містить в собі ні позитивної, ні негативної оцінки; воно є констатуючою, а не оцінюючою категорією, яка свідчить, що є певний етнос (нація), який усвідомив свої інтереси, вийшов на арену по¬літичних змагань і теоретично обгрунтував свої прагнення. З точки зору політології, будь-яка ідеологія – це не що інше, як теоретичне обгрунтування цілей і цінностей гру¬по¬вий суб’єктів політичного процесу. Ідеологія націоналізму обгрунтовує цілі і цінності кон¬кретної нації, коли та виходить на шлях державотворення, наголошує на пріоритет¬нос¬ті націо¬нальних завдань. Якщо ці завдання адекватно відображені в ідеології націо¬на¬ліз¬му, якщо вона (ця ідеологія) не замикається виключно на принципі національ¬нос¬ті, то її консолідуюча і мобілізуюча функції носять конструктивний, пе¬ре¬тво¬рюючий харак¬тер.
Таким є націоналізм політико-ідеологічної течії, що в пост-комуністичних країнах одержала назву національної демократії (Рух і близькі до нього партії в Україні). Перед державами, де вони є впливовою силою, стоять три складних і дуже масштабних зав¬дан¬ня:
1. утвердити свій державний суверенітет, перетворити незалежність з формально про¬го¬ло¬ше¬ної у справжню, підперту економічною спроможністю держави і роз¬виненіс¬тю гро¬мадських та державних інститутів, не допустити руйнування націо¬наль¬ної дер¬жав¬нос¬ті;
2. здійснити перехід від тоталітарного до демократичного ладу, поступово замі¬нити політичну еліту, створити демократичну правову національну державу, в якій і громадяни, і влада дотримуються законів, де гарантуються права і свободи особи;
3. здійснення кардинальної економічної реформи на засадах ринку і приватної власнос¬ті.
Жодне з цих завдань не можна не тільки проігнорувати, але й відкласти на дея¬кий час без нанесення шкоди вирішенню інших завдань. Політичні партії, рухи і окремі лідери, що розуміють цю нерозривну єдність, виступаючи за комплексне розв’язання проблем дер¬жави як національних, тобто загальносуспільних, а не класових, кланових, групо¬вих, є національними демократами. Їхня ідеологія є ідеологією демократичного націона¬ліз¬му.
Демократичний націоналізм стверджує необхідність (а в певні періоди – прі¬ори¬тет¬ність) розв’язання національного питання для даної нації (в тих ас¬пек¬тах, в яких во¬но існує), не нехтуючи при цьому розв’язанням інших невід¬кладних завдань полі¬тич¬но¬го, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому ви¬падку обумовлений іс¬то¬ричним етапом, стадією розвитку тієї нації, яку пред¬став¬ляють національні демокра¬ти, а йхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю в загально¬цивіліза¬ційний процес, прилучити її до ринку, демократії і інших надбань сучасної цивілізації.
Відповідь від: 04 Грудня 2007, 14:55:57
Є й інші різновиди націоналізму (і як ідеології, і як суспільно-політичних рухів). Протилежним до демократичного є, зокрема, екстремістський націоналізм (тоталітар¬ний, інтегральний, право-радикальний, шовіністичний, нео-фашист-ський – його різнови¬ди). Цей націоналізм не бачить і не знає нічого, окрім про¬бле¬ми самоствердження своєї нації. Він сповідує цінності сили, енергії, елітарно¬сті і готовий до використання будь-яких методів політичної чи збройної бороть¬би, покладаючись на гасло “мета виправдо¬вує за¬со¬би”. Якщо в ньому присутній момент біологічного обгрунтування переваг влас¬ної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм. Коли ж будь-яки¬ми за¬со-бами, у тому числі й за допомогою расизму, доводиться вищість даної нації порівняно з іншими наці¬я¬ми, її право на панування над ними, то це вже шовінізм. Екстремістсь¬кий націо¬налізм або національний екстремізм – це різновид ідейно-політичного екстре¬міз¬му взагалі. Вони мають спільні риси й спільні корені. Національний екстремізм, що¬прав-да, має й свою специфіку, яка головним чином полягає у його більшій емо¬ційній на¬прузі і більшій силі відчуження людей на базі ідеї національної ви¬ключності.
Тим, хто вороже ставиться до мети українського націоналізму – створення ук¬раїн¬¬сь¬кої державності, завжди було вигідно виставляти українців як націона¬лі¬стів екстремістського типу. Однак історія свідчить про інше. На протязі століть визвольна бо¬ротьба в Україні, часом жорстока і кривава (а де вона була інакшою в XVII – XVIII ст.?) керувалася скільки національними, стільки й соціальними ці¬лями. Лише в ХХ ст. в Україні з’являються дійсно націоналістичні політичні та ідеологічні течії та рухи. В Західній Україні, де вони набули найбільшого поши¬рення, спостерігаємо значне зро¬стан¬ня національної свідомості загалу. А щодо форм боротьби – не забуваймо про по¬лі¬тич¬ну обстановку того часу, а також про те, що це був націоналізм крайніх ситуа¬цій, відсутності державності, поразки (на той час) національної справи, націоналізм відчаю. Був у нас також “дисидент¬ський націоналізм”, який часто дорівнював обороні націона¬ль¬ної гідності і честі та утвердженнб права на існування української мови і культури. Його прихиль¬ни¬ки якраз і створили напрям національно-демократичного націоналізму, що був охарактеризований вище. В Україні, однак, практично відсутній шовіністичний націоналізм, що ніс би загрозу іншим народам, що обгрунтовував би панівне ста¬но¬вище української нації. Або, якщо він і є, то його вплив дуже незначний.
І як рух, і як ідеологія націоналізм є найпомітнішим тоді, коли відбува¬єть¬ся якіс¬на трасформація нації з недержавної в державну (що вимагає значних по¬лі¬тичних та іде¬о¬логічних зусиль, мобілізує політичних супротивників даної на¬ції і т. п.), коли тво¬риться нова держава. Але певні форми націоналізму властиві і ста¬більним націям, що дав¬но утвердили свою державність. Прикладом може бути “голлізм”, “світова місія США”, любов данців до своєї маленької – Великої Батьківщини і ентузіазм в утвер¬дженні її цінностей. Цей націоналізм привертає до себе меншу увагу, бо здійснюються в м’якших, менш конфронтаційних фор¬мах, з використанням усіх засобів державної дип¬лма¬тії. Однак у справі само-ствер¬д¬ження нації він важить багато. Зміст і мета націона¬ліз¬му державної нації полягає в реалізації національних інтересів і пріоритетів; в оборо¬ні і піднесенні національної честі і гідності; в “лікуванні душі і тіла” нації, якщо вона страждає комплексом меншевартості, песимізму, якщо її життєздат¬ності загрожують “родимі плями” тоталітаризму чи колоніального минулого.
Відповідь від: 04 Грудня 2007, 14:56:13
Один із відомих політологів світу і визначний діяч суспільно-політичного життя Іспанії Хосе
Ортега-і-Гассет так визначав ці завдання: “Погано, що нація хвора не тільки із-за помилок в політиці; хвора, і хвора майже смертельно, сама раса, сама національна субстанція. Відтак політика не є достатнім рішенням національної проблеми, оскільки ця проблема історична. Значить, нова політика повинна охоплювати всю історичну діяльність. Такою є різниця по-суті. Іспанська держава і іспанське суспільство не можуть бути для нас рівноцінними поняттями, оскільки між ними можливий конфлікт, і ми повинні бути готові до того, щоб у даному випадку служити суспільству проти держави, яка є лише чимось на зразок юридичного панциря, певною зовнішньою формальністю в житті суспільства. І якщо для іспанської держави, як і для будь якої держави, найважливішим є суспільний порядок, то нам з усією прямотою слід заявити, що для нас найважливішим є не суспільний порядок, а життєвість нації”[31].
Було б неправильно трактувати протиставлення цих двох цілей: суспільного порядку і життєвості нації – як заперечення ролі держави. Ортега-і-Гассет не заперечує її функції, а лише стверджує, що вони є першою, мінімальною, а тому недостатньою для національного відродження умовою. Інша умова – це повнокровне життя нації як громадського суспільства, з усіма його інститутами та функціями. Дбаючи про ефективність державної машини необхідно одночасно “створювати, структуризувати і активізувати національне життя в його незалежній від держави формі”. Від державної машини потрібно вимагати значно більшої соціальної віддачі, ніж це було дотепер. Але разом з тим слід вимагати ще більшого “від інших національних органів, які не є ні державою, ні урядом, а втілюють вільну спонтанність суспільства”[32].
Все це сказано майже 80 років тому, але звучить так, ніби призначене для сучасної України, яка ставши на шлях незалежного існування, повинна створити і належний порядок, і життєздатне, повнокровне, незакомплексоване суспільство.
В цьому – запорука цивілізованого майбутнього української нації і це є головним завданням сучасного українського націоналізму, який набуває нового змісту, стаючи на службу державної нації.
Твердження про те, що націоналізм не зникає з утворенням національних держав, а лише набуває нової форми, не може трактувати так, що він має стати тепер державною ідеологією. Останнє було і завжди залишиться небезпечним для свободи особи, народу, а можливо й світового співтовариства і ніколи не буде визнане сумісним з вибором демократичного шляху розвитку держави. Завдання держави – приводити до суспільного знаменника, узгоджувати групові інтереси, домагатися компромісів і сіяти злагоду. А цій ролі навряд чи відповідатиме наявність будь-якої державної ідеології, у тому числі й націоналізм. Державна ідеологія передбачає її обов’язковість, а значить духовний, а можливо й політичний тиск на громадян, що заперечує демократію, прокладає шлях до тоталітаризму. “Спроби нав’язування моноідеологічності, – зазначає І. Дзюба, – це вияв глибоко закоріненої психології “більшовизму” різних кольорів”[33]. Тим більше, що мова йде про ідеологію українського націоналізму в державі з непростим етнічним складом населення та із значними регіонально-культурними та ідеологічними відмінностями, з упередженим (нехай і необгрунтовано) ставленням значної частини населення до самого терміну “націоналізм”.
Інша справа – апеляції до втілення української національної ідеї, до творчого самовияву нації в усіх сферах внутрішнього життя суспільства і на міжнародній арені. В загальному можна сказати, що суть націоналізму державної нації якраз і проявляється через реалізацію нею власної національної ідеї.
Національна ідея – це синтез духовного буття і духовної творчості народу, “згусток” його свідомості, концентрований вираз уявлень нації про спосіб і головний напрям власного самоствердження, про те, як і заради чого вона існує, яке її місце серед інших народів, в чому її специфіка і цінність для людської цивілізації. Національна ідея, в поєднанні з загальнолюдськими цінностями і ідеалами, може стати дієвим чинником національної на державній основі, бо сприяє формуванню національної єдності не просто на базі усвідомленої необхідності самоствердження (як це пропонує ідеологія націоналізму), а в процесі досягнення цілей і втілення цінностей, закладених в національній ідеї. Для цього вони, розуміється, повинні бути правильно інтерпретовані політичними лідерами нації. Як же їх розпізнати?
Зміст національної ідеї будь-якого народу розкривається в процесі вивчення його духовної спадщини і сучасних сподівань, аналізу притаманних саме йому (нейтивістських) форм суспільної творчості. Він не тотожний ні головним рисам національного характеру, ні схильності народу до певного суспільного устрою, ні трактовці власної міжнародної ролі. Але пов’язаний і з першим, і з другим, і з третім. Американська ідея свободи особистості (з її месіанським забарвленням) є до певної міри наслідком таких рис національного характеру, як індивідуалізм, впевненість у своїх силах, прагнення до успіху попри всякі перешкоди, тощо. Претензії на духовне месіанство російського народу, висловлене концепції “Москви – третього Риму” пов’язують з невибагливістю росіян до матеріальних умов існування, байдужістю до зовнішніх (політичних) виявів свободи, терпимістю до деспотичної влади, але прагненням до свободи внутрішньої, “вселюдськістю” сподівань і т. ін.
Думається, що в першому наближенні (оскільки тема недостатньо розроблена) зміст української національної ідеї можна було б визначити так: мирна праця і добробут, мирне співжиття на засадах політичного і соціального демократизму, правди (справедливості) і краси. Ці її компоненти є наслідком розвитку хліборобської культури, яку протягом тисячоліть оберігали і передавали із покоління в покоління передусім жінки. Вимушені неперервні війни на своїй землі з їх незчисленними жертвами тільки підсилювали тугу за мирними стосунками з сусідами, у той час як іноземне походження панівних (привілейованих) класів працювало на утвердження ідеї рівності між своїми. Як уже згадувалось, соціальні прагнення в історії українського народу зіграли не тільки позитивну роль. Небажання миритися з утворенням панства з-поміж себе (чужі панівні верстви завжди знаходилися) було причиною усіх “чорних” рад нашої історії. Прагнення до соціальної справедливості, велика питома вага соціально-економічних цінностей як характерні риси української національної свідомості позначились і на перебігу козацьких війн, і на поразці І. Мазепи, і на долт УНР. В роки II світової війни, як свідчить Євген Стахів, націоналістичне підпілля змушене було змінити свою програму в напрямі посилення в ній загальнодемократичних вимог і гарантій соціальної справедливості, бо “чистий націоналізм “ на сході України не сприймався[34].
Проблеми поєднання демократії і українського націоналізму сьогодні посідають важливе місце в діяльності Конгресу Українських націоналістів; акцент на справедливій приватизації, проблемах справедливості взагалі, почали робити Українська Республіканська партія і Рух. І це ж завдання стоїть перед іншими національно-патріотичними силами в Україні. Тобто з розвитком української державності, зі ствердженням ролі української нації і набуттям нею рис політичної спільноти та громадянськості, український націоналізм неодмінно буде зливатися з іншими світовими ідеологіями: лібералізмом, соціал-демократизмом, консерватизмом, втрачатиме гостроту і проявлятиметься (як і націоналізм будь-якої іншої державної нації) у здійсненні власної національної ідеї, та у захисті національних (в розумінні національно-державних) інтересів на міжнародній арені.
Відповідь від: 04 Грудня 2007, 15:05:57
Уривок з книги "Ідея і Чин України". Автор: Дмитро Мирон-Орлик, Провідник ОУН на Східноукраїнських землях, один з найвидатніших діячів ОУН, великий ідеолог і практик націоналізму.
НАЦІОНАЛІЗМ І ФАШИЗМ
Демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм творили ідейні підвалини ХІХст. І довели до ослаблення поодинокі держави. Як Італію, Францію, Німеччину. Здорові елементи поодиноких націй шукали виходу з розбиття і ослаблення. По світовій війні, що виказала нежиттєздатність і слабість демолібералізму, капіталізму, соціалізму і реакційного консерватизму, почали наростати нові сили серед комбатантів і молоді, нові ідеї, що шукали нових шляхів виходу з розбиття й захитання основ цілого національно-суспільного і державного життя.
В Італії назріває фашистівська революція, що різко протиставляється демоліберальній і соціалістичній анархії та слабій, безплідній клерикально-аристократичній реакції.
В Німеччині бореться за її соборне об`єднання, внутрішню силу і велич, за визволення від версальського пониження та спутання національно-державних сил, за нову духовність, новий світогляд, нову політичну систему й соціально-економічний лад – націонал-соціалізм, що в рівній боротьбі проти соціал-демократичної веймарської республіки большевизму, жидівства і консервативної реакції Гугенбурга здобуває владу і залізною рукою трощить всі партійні групи й доктрини. Як ми мусимо поборювати всякі прояви демоліберального партійництва, соціалізму й консервативної реакції, так маємо критично ставитися до подібних націоналістичних рухів у інших країнах, щоби не попасти під їхню сугестію та вплив. Як фашизм, так і націонал-соціалізм є органічним витвором духа, історії та потреб Італії чи Німеччини і мають на увазі добро й силу своїх націй. Як фашизм є втіленням і виявом всіх сил і вартостей італійської нації, а націонал-соціалізм є виявом і оформленням волі Німеччини до відродження сили й панування над світом, так український націоналізм є органічно творчим виявом українського духа, характеру, історії, життєвих потреб і волі нації до повного визволення й здобування могучої держави й нового українського світу на сході Європи. Як відрубний є національний характер, історичний розвиток, політичне положення, суспільний, господарський і культурний стан кожної нації, так відрубні є поодинокі націоналістичні рухи, хоча кожний з них змагає до внутрішньої й зовнішньої сили й всестороннього розвитку своєї нації, держави й людської особовості, але на інших засадах і в інших формах. Фашизм, націонал-соціалізм і український націоналізм мають багато подібних елементів, як відродження вартості духових первнів, ідеалізму, волюнтаризму, героїзму, честі, посвяти, войовничості; вони ставлять в основу життя і історичного розвитку чин, творчість, волю, на першому місці ставлять добро своїх націй, силу своїх держав, підчеркують значення сильних особистостей, проводу й вартість праці й поборюють демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм. Фашизм ототожнює націю з державою. Для нього держава є абсолютною вартістю. «Все в державі, нічого проти неї, нічого поза державою». Надмірно узалежнює все від провідних індивідуальностей, зокрема від волі свого творця й вождя Муссоліні. Державу й суспільно-господарське життя організує на синдикалістично-корпоративних засадах. Фашизм і вождь об`єднують націю, король – лучить імперію.
Український націоналізм не є твором однієї людини, як фашизм твором Муссоліні, але до його ідеологічного й політично-організаційного оформлення спричинився цілий ряд провідних людей, а його очолив і своєю кров`ю освятив славної пам`яті Вождь Євген Коновалець. Український націоналізм є витвором поневоленої нації в її затяжній боротьбі за власну державність, знову, фашизм є плодом державної нації в боротьбі за її внутрішню перебудову й зовнішню могучість.
Український націоналізм розуміє державу не як абсолютну вартість, але як природну форму життя й втілення нації, що служить для її добра, сили й розвитку.
Український націоналізм має іншу концепцію не лише нації й держави, але провідництва й вождівства. Вождь є найвищим речником і символом єдності нації й руху. Його воля є нормована волею й добром Нації-Держави і засадами націоналістичного руху. При своїх рішеннях він керується думкою й рішенням націоналістичного активу. Тут рішає не форма вождівства, але сила й вартість провідної індивідуальності й доцільність справи. Іншою буде також організація української націократичної держави й суспільно-економічного устрою, бо інший є суспільний і господарський розвиток і культурно-цивілізаційний рівень України. Перед українським націоналізмом є куди більші і тяжчі завдання, тому націоналістична революція мусить бути куди глибша і більше далекосягла ніж фашистівська чи націонал-соціалістична революція.
Відповідь від: 04 Грудня 2007, 15:13:50
Нове слово про фашизм
Більше півстоліття відділяє нас від моменту поразки фашистського режиму та інших режимів-союзників по Антикомінтернівському пакту і смерті засновника фашизму Муссоліні, але складається враження, що сам фашизм досі живий і нікуди не зник. Подивіться уважніше: фашистами нас лякають диктори і ведучі в ефірі телеканалів, коли говорять про тих, хто заважає їм пропагувати дегенеративно-прогресивні цінності та приорітети «Нового світового порядку» (при цьому глядачам демонструють або відверто клінічних персонажів, що мають нездоровий потяг до авторитарної символіки і стилістики, або представників молодіжної субкультури, які по своєму виявляють не сприйняття ідей педерастії і толерантності і теж експропріюють символи минулого, або політиків чи просто людей, котрі не можуть залишатись осторонь в момент коли інтернаціональне кодло виродків окуповує нашу країну і не бояться називати речі своїми іменами – всіх цих неоднакових і несумісних між собою людей пропагандисти деградації однаково називають фашистами. Фашистами називають одне одного політики і політикани в дискусіях, коли вичерпуються всі аргументи. Врешті-решт титул фашистів здобули працівники комунальної служби, що відловлюють бездомних тварин і чоловіків, що фізичними методами виховують своїх нерозумних дружин (це коли послухати помішаних екологів і психічно неадекватних феміністок). Цікаво, що і ті і інші виявляються членами або причетними до «масонських лож», «закритих клубів» та інших притулків для неповноцінних та збоч енців.
Але я не про це. Мене цікавить реакція людей, особливо політиків, коли їх обдаровують пишною дефініцією «Фашист». Особливо цікаво спостерігати за представниками партій, громадських молодіжних організацій, фондів, що називають себе представниками та нащадками «ОУН з-під стягу Степана Бандери» коли хтось називає їх фашистами. Вони починають відхрещуватися від цього звання, кричати що «Український націоналізм то не є фашизм», що «справжні націоналісти проти фашизму» і тому подібні відмовки, що не переконує опонентів і розчаровує прихильників.
Я пропоную розглянути це питання, оперуючи першоджерелами Ідеологів і Провідників українського націоналізму, а вони на відмінну від своїх мирних «нащадків» не відхрещувались від фашизму, а натомість уважно його вивчали, критично осмислили в робили для себе, а отже і всього Визвольного Руху корисні висновки.
На доказ цьому можна взяти підбірку Органу Проводу Українських Націоналістів – Журнал «Розбудова Нації» і знайти кілька цікавих і розумних думок із цих питань.
От хоча б Євген Онацький у «Розбудові Нації» номер 3 за 1928 року в сатті «Листи з Італії – I Дещо про фашизм» знаходить спільні типи нашого націоналізму і фашизму: «Італійський фашизм має те спільне із українським націоналізмом, що він теж є перш за все яскраво вираженим націоналізмом» або «Певно що молодий український націоналізм дещо перебрав вже від італійського фашизму і це перш за все потреба залізної гієархії організації та підпорядкування всіх приватних, партійних і класових інтересів інтересам Батьківщини – «Батьківщина понад усе!». Далівизначенна первинна сила духа над матерією. У свій час італійські фашисти, а тепер українські націоналісти не піддають своєї справи розрахункам – вони і без розрахунків знають, що проти них стоїть велика матеріально переважаюча сила»
Але знаходячи спільні риси Онацький чітко і ясно показує головну різницю між цими двома органічними національними рухами в тій самій статті: «Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави. Український націоналізм є навпаки націоналізмом нації недержавної, що тільки й живе іредентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйнування культів тих держав, що не дають тому жити»
Тобто, підсумовуючи автора можу сказати, що різниця між нашим сучасним націоналізмом і фашизмом (націонал-соціалізмом, фалангізмом фтд)є різниця статусу і розвитку недержавної і державної нації. Тобто націоналізм є «недержавним» або «бездержавним» фашизмом (націонал-соціалізмом, фалангізмом ітд). І дорівнятись до інших правих режимів ми зможемо тільки тоді, коли здобудемо Владу і Державу. Нині «справжні націоналісти», схоже, над цим і не задумуються.
І знову я беру «Розбудову Нації» щоб знати чим може бути для нас корисний фашизм і що корисного ми можемо в ньому запозичити: «Ми, представники пори – що перемогою народу вбачаємо в фашизмі, особливо в тій першій його ще не державній стадії – такий бік до наслідування – і то власне бік ідеалістичний» / Професор О. Мицюк «Фашизм» номер 10-11 «Розбудова Нації» 1929р.
Отже, непотрібно уподібнюватись «справжнім націоналістам», «націонал-демократам», «націонал-лібералам» та іншому людському сміттю і сахатися від дефініцій «фашист».
Навпаки, потрібно гордитися що «животниє» прагнучи вас скомпрометувати підносить натомість вас на один ранг із людьми, що вивели свою країну із глибокої кризи, приборкали червоних виродків, підкорили силою і авторитетом інших опонентів і вирвали для своєї Нації достойне місце в тодішньому світі.
Пам’ятайте, що «….Фашизм це сама активність, це молодь озброєна вірою і ідеєю…» (Професор Мицюк «Фашизм» «Розбудова Нації» номер 10-11 1929 року), а також і про те, що в становищі Державної Влади у статусі Державної Нації зможемо ми відстояти і примножити життєвий простір.
P.S. Написавши цю статтю я взяв тільки малу частку тих творів, що публікувались в час ідеологічного розвитку українського націоналізму в 20-30 рр. Якщо взяти журнал «Розбудова Нації», «Сурма», «Вісник» Донцова, «Український Націоналіст», то знайдемо купу подібних прикладів, і коли хтось прочитавши мої слова і собі візьмется читати першоджерела, то тим самим тільки зросте світоглядно і політично і допоможе розвіяти брехні ліберастів, «справжніх» - словоблудів і подібних недоумків. Отож читайте, аналізуйте, думайте.
РІД
Максим Сармат
Автор
Тема: Визначення фашизму і націоналізму (Прочитано 76299 раз)