Щодо реакції України, то ще одразу після ухвалення зазначеного законопроекту, МЗС висловив «стурбованість» фактом його ухвалення і заявив, що «категорично не сприймає чергову спробу нав’язати однобоке трактування історичних подій». А вже після остаточного ухвалення закону Президент України Петро Порошенко написав у Twitter, що «оцінки, які містяться в цьому рішенні, є абсолютно необ’єктивними та категорично неприйнятними», а «ухвалений законопроект не відповідає проголошеним принципам стратегічного партнерства між Україною та Польщею».
Варто зазначити, що «День» уже писав про ухвалення цього закону («Без ілюзій і адвокатів» від 30 січня 2018 року,
https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/bez-ilyuziy-i-bez-advokativ і «Західний фронт?» від 1 лютого 2018 року,
https://day.kyiv.ua/uk/article/den-planety/zahidnyy-front)
У самій Польщі також з’явилася реакція. Частина польської інтелігенції виступила проти ухвалених поправок до закону. Нижче ми надаємо текст звернення польських громадських діячів. А також цитуємо пост із ФБ на цю тему доктора біологічних наук, професора Валентина Яблонського.
«КОНЦЕПЦІЯ ЩОДО ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ»
Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, доктор біологічних наук, професор, вчений у галузі ветеринарної медицини:
Концепція щодо подолання наслідків Волинської трагедії:
1. Волинська трагедія — це історія боротьби між Польщею та Україною за Волинь. Фактично поляки цю боротьбу програли, але сформований роками міф Великої Польщі зі Східними кресами включно і втрата їх у цій боротьбі тяжіє над поляками до сих пір, ніби закликаючи їх до помсти, обравши для цього інформаційний тиск на українців — винуватців їхньої трагедії.
2. Боротьба за Волинь розпочалася 1918 р. з нападу сформованих Ю. Пілсудським легіонів, за підтримки Антанти, на молоду Західноукраїнську Народну Республіку, яка цю боротьбу програла, а її терени разом із Західною Волинню та Західною Білоруссю увійшли до складу Другої Речі Посполитої, яка намагалася перетворити Польщу на моноетнічну державу шляхом запровадження полонізації, колонізації краю, руйнування українських церков та ув’язнення українців у спеціально створеному концентраційному таборі Береза Картузька. Під час пацифікації зазнали побоїв 1357 осіб (у тому числі 93 школярі, починаючи з восьмирічного віку), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб, заарештовано 1739 осіб; у Березі Картузькій заарештовано п’ять-сім тисяч українців.
У 1941—1942 рр. розпочалася друга хвиля репресій — напади на українських активістів Холмщини, вбивства їхніх родин, обернено на костели 154 церкви, 164 церкви закрито, заборонено товариство «Рідна хата», знищено його бібліотеки, все майно, спалено 40 сіл. Єдиним виходом для холмщаків було шукати захисту на Волині, куди вони втікали через річку Буг.
Третьою хвилею протистоянь, апогеєм Волинської трагедії, стала відплатна акція повсталих волинян — за 25-річчя окупації Волині.
3. Особливістю Другої світової війни на Волині стала національно-визвольна боротьба українців на три фронти — з німецькими карателями, червоними партизанами та польськими загонами самооборони та АК. Залучивши до своїх союзників під час підготовки до нападу на СРСР ОУН, Німеччина не лише обманула її (не підтримала відновлення Української держави), а й стала одним із провокаторів польсько-українського протистояння. Створені в Білорусії для боротьби з німцями червоні партизани, проникаючи на Волинь, пішли на співробітництво з поляками в протиукраїнських акціях і не провели на території Західної України жодного бою з німцями, проте вони були неперевершеними майстрами провокацій.
4. Таким чином, за 25 років окупації Волині поляки з дружнього до українців народу стали основним ворогом українців у їхній національно-визвольній війні. Ініціаторами польсько-української війни були: глава Польської держави Юзеф Пілсудський (1918 — 1935), президент Ігнацій Мосціцький (1926 — 1939) і Лондонський еміграційний уряд. Не можна скидати з рахівниці провокування німцями та більшовиками міжетнічних протистоянь на Волині.
5. Затративши величезні зусилля і програвши боротьбу за Волинь, поляки намагаються звинуватити в усьому українців, але ж, вибачте:
— хто розпочав польсько-українську війну 1918 р. у Львові?
— хто порушив умови Варшавського договору 1920 р. і підписав договір з більшовиками про боротьбу проти України?
— хто інтернував мужніх захисників України та Польщі — воїнів УНР у таборах, де за чотири роки загинули від ран, голоду, холоду та антисанітарії 700 воїнів?
— хто закривав українські школи, руйнував українські церкви, здійснював полонізацію, колонізацію краю та пацифікацію населення Галичини та Волині?
— хто розпочав антиукраїнські протистояння на Холмщині в 1941 — 1942 рр. з людськими жертвами, нищенням майна та спаленням 40 сіл?
— хто організував концтабори в Березі Картузькій та Явожно?
— хто затіяв переселення українців та поляків 1945 р.?
— хто організував операцію «Вісла»?
6. УПА виграла волинське протистояння, не давши полякам повернути Волинь до складу Польщі, що озлобило поляків і що ми відчуваємо й сьогодні.
7. Польсько-українське протистояння 1918 — 1945 рр. було фактично зародженням гібридної війни, яка триває і донині, велику роль у якій відігравала пропаганда.
8. Проте, попри всі ці обставини, кінець ХХ століття ознаменувався дружніми взаємовідносинами наших народів, і Україна простягнула руку допомоги Польщі, коли там сталася економічна криза 70 — 80-х років. Зі свого боку, Польща першою привітала Україну з проголошенням 24 серпня 1991 р. незалежності України та підтвердженням цього на всенародному референдумі. Між нашими країнами склалися прекрасні відносини, Польщу навіть вважали адвокатом України щодо складних міжнародних питань.
9. Проте, як показують дослідження Українського інституту національної пам’яті, ще на початку 90-х років ХХ століття обидві сторони не були готові до конструктивного діалогу у виробленні компромісної позиції щодо спільної історичної пам’яті. На заваді взаємній толерантності ставали давні й нові стереотипи, які маніпуляціями та відвертим фальшуванням історії підживлювалися в обох народів зацікавленими громадськими і політичними силами.
10. Поступово ностальгія у поляків за втраченими в Другій світовій війні «Східними кресами» трансформувалася у специфічну національну самосвідомість та упереджене ставлення до українців, без подолання якого неможливо відновити толерантне співіснування наших народів.
11. Нинішній стан польсько-українських відносин патовий, коли історичне минуле тяжіє над політичною дійсністю. Необхідно, отже, визнати це минуле фактом, з яким слід рахуватися, але який ми не в змозі змінити 70 років по тому.
12. Україна нині опинилася у своєрідному трикутнику жахів: з одного боку, агресія Росії, з другого — надумані претензії польських радикалів, а в центрі суспільства наче гниле дупло — політичний роздрай.
13. Єдиний вихід у нормалізації політичних відносин з Польщею (щоб вберегти наші країни від взаємних звинувачень, претензій і надуманих вимог) — оголосити на п’ять-десять років політичні канікули аж до завершення виборів, як у Польщі, так і у нас (своєрідний мораторій на проведення міжнародних історичних дискусій).
14. Таким чином, як наслідок, Україна і Польща як члени європейської спільноти мають розробити під час політичних канікул свою програму нормалізації наших партнерських відносин, дотримуючись давнього принципу: «За вашу і нашу свободу».
Проект («канва») Української національної програми нормалізації партнерських відносин з Польщею:
Вирішальну роль у ліквідації наслідків Волинської трагедії (передбачену програмою українських політичних канікул) слід відвести: подоланню економічної кризи, політичної розбалансованості суспільства, гібридної війни; створенню нової системи європейської безпеки, ефективної системи оплати праці та пенсійного забезпечення громадян України на європейському рівні й забезпеченню фінансової стабільності в Україні; посиленню національної ідеї та розбудові Єдиної Помісної Церкви; розвитку і зміцненню позицій дієвої дипломатії, потужних збройних сил, прийняттю України до НАТО, укладанню з країнами-партнерами міждержавної «антивоєнної» коаліції.
Виконання зазначеної програми допоможе вивести Україну в коло європейських лідерів, з яким рахуватимуться і якого поважатимуть.
Потрібно, отже, працювати на розбудову нової України. Робімо щось. Не зробимо ми — зроблять за нас, але вже без нас.
Звернення польської інтелігенції проти поправки до закону про Інститут національної пам’яті
Ми, що нижче підписались, протестуємо проти схвалених парламентом РП поправок до закону про Інститут національної пам’яті. Внесені до закону про ІНП нові положення легалізують присутні в громадському просторі дискримінаційні практики та акти агресії, полегшать стигматизацію будь-яких осіб та етнічних груп, посилять ксенофобські настрої, породжуватимуть чергові злочини на ґрунті ненависті, поглиблять юридичну, суспільну, політичну, дипломатичну та інформаційну кризу. Одночасно ми солідаризуємося з особами та інституціями, які вже запротестували проти поправок до закону про ІНП, особливо в контексті загроз для освіти, науки, свободи слова і стану польсько-єврейських та польсько-ізраїльських відносин.
Зі всією рішучістю ми звертаємо увагу парламентарів РП на те, що внесена до закону депутатом Томашем Жимковським із Kukiz’15 поправка, яка розширює поняття «бандерівські злочини», несе безпосередню загрозу для безпеки польських громадян української національності та українських працівників у Польщі. Ми навмисно цитуємо не власне поправку до закону, а її медійний відповідник, бо він уже живе своїм власним життям — перш за все, в соціальних мережах, але не тільки. 25 січня цього року депутат Томаш Жимковський, інформуючи Сейм про процес, який проходить у районному суді в Перемишлі у справі про брутальне блокування ходи греко-католицької процесії, сказав: «Якщо йдеться про бандерівське питання з нинішнього погляду, (...) українець, притягнутий до судової відповідальності за фізичну агресію щодо польського громадянина, зірвав з нього футболку з написом: «Волинь — ми пам’ятаємо!» — а коли польський суд запитав, навіщо він це зробив, сказав, що не погоджується з нападками на свого національного героя, яким є Степан Бандера». У матеріалах цієї справи під шифром IIK 599/17 зазначено точно навпаки. В суді оскаржуються поляки, які з криками: «Здирай цю бандерівську шмату!» кинулися на одягненого в традиційну українську сорочку-вишиванку представника парафіяльної служби охорони громадського порядку з синьо-жовтою пов’язкою. Але для вуличної справедливості фактичний стан не має значення. Знімок потерпілого з написом «бандерівець» уже циркулює мережею, а польські націоналісти знаходять виправдання своїх дій у нових поправках до закону про Інститут національної пам’яті.
(Адам Балцер, Богуміла Бердиховска, Аґнєшка Холланд, Анна Домбровска та ін.)
Джерело:
www.zbruc.eu/node/76153
Автор
Тема: На рахунок всього Українського. Українська державність. Нація. Куди ідем. Наше місце в світовій геополітиці (Прочитано 352796 раз)