Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Tandylight]

Ну тоді для порівняння ще один переклад  - Максима Стрихи

ЯКЩО…

Якщо спокійний ти перед юрбою,
Де зведено на тебе поговір,
Зневірений, залишився собою,
І зрозумів тягар чужих зневір;
Якщо навчився ти терпляче ждати,
Поміж брехні самому чесним буть,
Не прибирався у святецькі шати
І люттю не відплачував за лють;
Якщо ти мріям не віддавсь на ласку,
Якщо ти владар пристрастям своїм,
Якщо приймаєш Успіх та Поразку
І знаєш, що ціна та сама їм;
Якщо слова твої, немов приманку,
Негідник перед дурнем вихваля,
І знищено твій труд весь доостанку, –
А ти зумієш все почать з нуля;
Як все, твоїми створене руками,
Зробити зможеш ставкою у грі,
Програть і знову працювати роками,
Не згадуючи програші старі;
Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили,
Служить тобі, як їх уже й нема,
І вистоїш, коли бракує сили
І залишилась Воля лиш сама;
Як ти шляхетний між простого люду,
Як ти простий і серед королів,
Якщо на тебе не зведуть облуди
Ні ворог твій, ні друг твій поготів;
Якщо, забувши біль, поразки, втому,
Свій шанс єдиний зможеш віднайти, –
Твій, сину, світ і все, що є у ньому,
Та більш того – тоді Людина ти!

[Gorec]

 Якраз цей переклад я мав честь слухати на останній сесії ради у виконанні самого...
Відповідь від: 19 Березня 2010, 01:00:51 Переклад М. Стрихи більш в сучасному сприйнятті. Простий і доступний.
Відповідь від: 19 Березня 2010, 01:03:17А от ще цікавий варіант. Оригінал один, а перекладів багато і сприймаються вони нібито про одне і теж, по різному. 

Коли... (Переклад М. Левіної)

Спокійним будь, коли всі шаленіють
І за шаленство ще й тебе клянуть;
Коли ніхто тебе не розуміє –
Звіряйсь на себе і спокійним будь;
Чекаючи, не виснажись від втоми;
Ошуканий, не вдайся до брехні;
Не видавайся янголом нікому
І не зважай на вигуки дурні;

Свої думки завжди обстоюй тихо,
В безодню марних мрій не поринай,
Готовий будь зустріти Щастя й Лихо –
Вони ж близнята, це ти добре знай;
Тримайсь, коли твої слова злочинно
Перевертають підлі брехуни;
Коли ж усе, що ти створив, загине –
Перепочинь і знову розпочни;

Будь здатен все найкраще, що ти маєш,
На стіл покласти, взятися до гри,
І не шкодуй, коли ти все програєш, -
Докупи сили і думки збери;
Умій примусить Серце, Нерви, М’язи,
Позбавлені снаги, тобі служить,
Коли душа згоряє вся одразу,
І тільки Воля каже: “Треба жить!”;

У натовпі собою залишайся,
А з королями гідність зберігай,
Ні ворогу, ні другу не піддайся,
Надмірної поваги не шукай;
Нехай секунда кожна у хвилині
Тебе веде до вірної мети –
Тоді весь світ до ніг твоїх полине,
І це не все – тоді Мужчина ти!

[Tandylight]

Ой а цей варіант я якосьне бачила Гарний Я б сказала найкраший з усіх   

[РЕАЛ]

« КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ »

 Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій

  тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.   
 Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

   

    Ліна Василівна  Костенко         

[N@Z@R]

Ой а цей варіант я якосьне бачила Гарний Я б сказала найкраший з усіх   

Підтримую.

[РЕАЛ]

Ці правила, банальні, але люті,
Затямте, як не знали дотепер ви:
Чужому горю співчувають люди,
А покидьки - собі лоскочуть нерви.

Коли тяжка пробачена провина -
Яка життя покремсала на клоччя, -
Питає: "Чим спокутую?" - людина,
А покидьок: "Ура, роби, що хочеш".

І як би серце не стискала жалість,
А є у світі істина первинна:
Щоб ми людьми із кимось залишались,
Потрібно, щоб цей хтось був теж людина.

************************
Страждати буду, плакати? А дзуськи.
Я не така, я не для цього створена.
Дам час проблемі скінчитись по-людськи.
Не скінчиться - скінчу її по-своєму.

Олена БІЛОЗЕРСЬКА

[Azazello]

Мені дуже подобаються вірші Ліни Костенко. 19 березня цій талановитій поетесі виповнилося 80. Та її вірші залишаться актуальними завжди.


В дні, прожиті печально і просто...

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю. –
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.


  Життя іде і все без коректур...

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.


  Спини мене отямся і отям...

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю


 Очима ти сказав мені: люблю...

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.


Моя любове! Я перед тобою...

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.


Не говори печальними очима...

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

[РЕАЛ]

Прочитав у http://nagval-22.livejournal.com/

Любіть українок, як сонце любіть,
Як землю батьківську - без тями.
Не бійтеся щирість свою проявить
Словами, губами, руками...

За карії очі, за вигин спини,
За коси русяві - як жито.
За викот глибокий, і те, що за ним...
За все, що зуміли вхопити

У спальні, на кухні, у свіжій траві,
В машині, в коморі, у гаю
Любіть українок, де стрінете ви –
І хай вам Господь помагає!

Любіть галичанок, бойкень та лемкинь
Гуцулок любіть, подолянок
Таврійські дівки, слобожанські жінки -
Не знайдете кращих коханок.

Любіть гагаузок, болгарок струнких
Угорок, грекинь, караїмок
І кримських татарок – бо люблячи їх
Ви любите все ж українок!

Любіть українок, негайно любіть!
Даруйте вірші їм і квіти,
Бо кожна нелюблена, втрачена мить
Примушує жінку старіти

Любіть українок – щотижня, щодня
А буде можливість – і двічі
Бо жінку (та ще й не одну) вдовольнять -
Робота така чоловіча

Життя в Україні дає нам урок -
Затямте, Тарасові діти:
Єдина можливість приборкать жінок -
Це їх РЕГУЛЯРНО любити!

[yarana]

  

[Gorec]

Реал +1. Гарний виставив вірш. Однин з основних способів укріпити Україну.

[РЕАЛ]

Моя улюблена пісня з репертуару "Вія"   

Між землею і небом (Алілуя)

 


Болем забилося тіло, вийшло із хрипом повітря,

Серце востаннє забилось, та зупинилось навіки.

Голови вмить оголили ті, що стояли навколо,

Десь між землею і небом я повертаюсь до Бога.

 

Алілуя, алілуя, знову я повертаюсь до Бога.

Алілуя, алілуя, довга ця дорога.

 

Довга дорога до неба, довга дорога до Бога,

Стежка зірок наді мною, мов зачароване коло.

Вдома покинуте тіло, тугу і сльози лишаю,

Десь між землею і небом я свого Бога шукаю.

 

Алілуя, алілуя. Я дорогу до Бога шукаю,

Алілуя, алілуя, Як знайти не знаю.

 

Вмитий дощами і сонцем хрест десь стоїть при дорозі.

Жінка у чорній хустині квіти до нього приносить.

Довгої темної ночі Бога я марно шукаю,

Десь між землею і небом моя душа заблукає.

 

Алілуя, алілуя. Між землею і небом блукаю.

Бога свого, Бога свого марно я шукаю.

Алілуя, алілуя. Між землею і небом блукаю.

Бога свого, Бога свого марно я шукаю.

 

Бога свого шукаю. Марно його шукаю.

[Azazello]

Пропоную вірші Василя Симоненка про кохання

        Вона прийшла

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й молила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в неї тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана -
Ну, як мені за нею не піти?


  Я і в думці обняти тебе не посмію…

Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто - отак без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.


  Я хочу буть несамовитим…

Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум'ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.
Щоб не пекли дрібні образи,
Дрібненьку душу день при дні,
Я згоден вибухнуть відразу,
Неначе бомба навійні.
І диву дивному даюся,
Що з того користі катма:
Чомусь не лопаюсь, не рвуся -
Напевне капсуля нема.
     

[Azazello]

Про кохання писав і Василь Стус

Я довго вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснений востаннє.
Біліли стегна в хижих желюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла
сікла по лезах розпашіле тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О довгі гони видовжених тіл!
Стріла і лук! Стріла і лук! І ось він -
цей напад шалу, цей простоволосий,
цей голий безум збурханих страшидл.
Сто диких стріл і сто глухонімих
ввійшли у лук і свист пообтинали
по тятиві. Лиш гони клекотали,
не вгамувавши плач, і сказ, і сміх.
Горіло небо, падаючи вниз,
земля горіла і пливла, як човен,
увись. А я, шаленством диким повен,
ламав пропахлий алкоголем хмиз.
Димів, як погар, наш округлий сон,
тремтіла перед ранком охолола
безсонна річка, як богиня, гола,
даруючи цілунок, як прокльон.

             ***
Поверни мені, горличко,
зацілована солов’ями,
щоб мовчали дуби,
щоб зорі мовчали,
і мовчали жаріючі перса твої.
Поверни мені ніч,
хай і крадену — нашу.
Поверни мені губ
полинову п’янку гіркоту.
Заверни у сувій
час, що сплив проміж нас,
як не щільно
ми з тобою ховались від нього,
як не добре
не пускали до себе той час.
Бачиш, сутінь пливе,
як туманна хитка лебедиця.
В шиби стукає дзьобом
сизуватий і гамірний дощ.
Поверни мені, горличко,
свій голос печальний,
як легке ластів’їне крило
і свої тугогруді обійми.

            ***

—  А скажи, Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я шаленів жаданням.
—  Такий же ідіот, як і всі в цьому світі,
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
—  Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
То зайва розкіш.
—  Так, мистецтво — то завше надмір, —
відповідав, виціловуючи коліна.
—  Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір —
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто — в примхах.
—  Так, моя маленька, саме так.
Ти як завжди говориш діло, —
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
—  А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, —
охриплим голосом проказувала вона.
—  В узголів’я і неодмінно троянди, —
не своїм голосом
я погоджувався покірно.
—  Яка докучлива муха —
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.

            ***

Вона лежить, як зібгана вода —
усепокірна і усеприймуща.
І геть здирає з неї шкаралущу
глуха, як пуща, вікова жада.
Як водограй, піднісся пагорб хіті,
щоб дужче бути спаленим дотла,
коли, як млість солодка, увійшла,
ввірвалася в її устяж одкриті
звогнілі надра пружна і движка,
нестерпна, живодайна і убивча
шалена міць. І втіха таємнича
її протнула — з ніг до борлака.
Порожня руро, під ядром волань
дерися вгору, чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кишло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань

[Ne-TA]

Я чую подих вітру в полі:
Такий невпевнено тривкий
Неясно дивно молодий.

Я чую в ньому запах волі
Зчаровано м*який.

Повітря набриаю в груди
Свіжіше лютих зим
П"янке, мов тютюновий дим

Душа моя ніде і всюди--
А погляд все за вітром тим

У всестороння мого світу
Дзвенить старезний дзвін,
Сповнілий пахощами він

Занурюся в тремтіння квіту
І загорнуся у світанку тінь.

Сховаюся у глибочінь безодні
Невпинно ніжно голубу
І молоду таку мою.

Залишу всі гріхи безбожні
Та сльози болю і жалю.

Не варто так напоспіх жити,
Нести в кишені кривди
Й тягар давнішої вини.

Помилки не убить і не втаїти,
Але із ними варто далі йти.

Іти, простуючи дорогу нОву
Шукати в серці миру,
Та берегти любов свою.

Знайти зі світом власну мову
Й на всі усюди крикнути: живу!

____________________

Ти забуваєш мене згадати,
А я приходжу тобі у сон.
Ти закидаєш мене за ґрати--
Я ж заберу у свій полон.
Я забуваю тебе збагнути,
Щоб не згубити власних мрій.
Ти забуваєш мене почути,
А я все у слід тобі «стій»
Ми забуваєм разом не жити,
Не дихати, будувати мости.
Ми забуваєм разОм не воліти,
А тільки разом все далі іти.
Я забуваю стрічати світанки
Без тебе: холодні і злі.
Я забуваю осіннії ранки,
А пам*ятаю з тобою всі дні.
Я забуваю номери і паролі
Й дороги, що до щастя ведуть.
Без тебе смішні мої ролі
В театрі абсурду, що світом назвуть.

_________________________________

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні
вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа
незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні
не розмішуй,
Не ганьби все підряд
без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить
життя.

[Azazello]

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
Я - поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

        Володимир Сосюра

             ***

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

       Ліна Костенко

             ***

А по щоці кудись тече сльоза.
Гаряча й вогка оця сльоза печалі.
Із серця вирвалась розлуки біль тісна
Й тепер кудись з сльозами утікає.

Замовкло все; жадані голоси
Переплелись у крик розчарування...
Стомилось серце, похилилась голова,
Зникали враз всі мрії і страждання.

Байдужі очі дивляться у даль,
Немов шукають там чогось тайного,
Немов набридло рідне все украй
І заманулось тим очам чужого...

Лише хотіла ще не вірити душа,
Так сподівалась змучена стражданням,
Що це лиш сон і знову серця два
Прокинуться й з"єднаються коханням.

Вона когось шукала в темноті.
Комусь кричав він у глухій пустелі;
В його душі жеврів вогонь надій,
Який губили сльози її певні.

В жорстокій грі згубила доля їх...
А як щасливо казка починалась!
Учора ще дзвенів щасливий сміх,
Сьогодні сльози й біль лише зостались.

              Оксана Кучер

                  ***

Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і, небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг ...

Коли твоя рука, солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину поверне темна слада.

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо ... Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться ...

    Микола Вінграновський

[fumi]

Торгуют бойко трупами цветов
Убитых, чтобы славить жизнь чужую.
Я мимо прохожу, я не рискую
Глотать их запах, как густую кровь.
И смерти облик иногда красив
для тех, кто суть её не понимает,
Кто, только мертвеца в руках сжимая,
Почувствовать способен, что он жив.
Но вечер, как палач, неумолим
И ожидают челюстей стаканы.
Чужая смерть сквозь саван целлофана
Кого-то греет холодом своим.
Всегда прав тот, у кого права,
Кому принадлежат топор и плаха,
Но по утрам, мне кажется, от страха
Росой потеют листья и трава.

[Azazello]

     Безсоння

Я чую шепіт тиші,
Мовчання голоси.
І душу шкребуть миші,
Десь ділися коти.
А ніч малює очі
Сіріші за туман.
Ех, ночі, темні ночі,
Сховайте свій наган.
Дощ стукотить у вікна,
Все кличе на шабаш.
Не відьма я, не відьма!
Ну де ж він, місяць-страж?
О, місяцю, син ночі,
Ти бачиш цілий світ.
Знайди ті милі очі,
Залиш до них свій слід.
О, сон – ти цар фантазій,
Заколисай мене.
Я знаю, що ти в змозі,
Нехай ця плоть засне.
Нехай душа полине
По місячних стежках,
Бо серце гине, гине
В реальності руках.
І лиш кохання шепіт
Я донесу до вух.
Набрид вже тиші клекіт,
Мовчання ранить слух.

[Ne-TA]

Шукали два серця ненависті й болю,
тікали від щастя, а думали ні!
Ховалися в смутку, ховалися в горі.
Блукали і мерзли на темному дні!

Прощались з життям і на мить помирали,
а потім все з нову! І знову… і знов…
Їм мудрі серця це завжди говорили,
що біль не мета, а мета – це любов!

Вони ж обіднілі, нахабно кричали,
що їм і не треба кохання в житті!
А мудрі старі так відверто мовчали,
поникли плечима мовляв: ”молоді”!..

Два серця жили, хоч не довго судили
отак без кохання їм жити завжди!
Два серця втомились усім говорити,
що їм без кохання, як без боротьби.

Ті мудрі й старі не могли зрозуміти,
що кожен завжди вибирає свій шлях.
Та як молодим назавжди пояснити,
що жити отак – то не жити ніяк?!

Два серця знедолених, незрозумілих,
сльозами умилися, взялись за руки
віддали землі ту печаль обіднілу
й навіки зрослися на довгі роки!

І їх поєднало оте їх єдине
в що вірили двоє і що берегли.
і хай не така та коштовна перлина,
якими були їх обох береги!

”Слова і ілюзії того не варті,
щоб вірити в те у що вірять усі!
кожен повірить… це того варто…
лише почуття, в які віримо ми!”

_______________________________


Цієї ночі янгол мені наснився.
З самих небес до мене він прийшов.
Так світло й легко він спустився,
В його очах побачила любов.

Він прилетів, щоб зрадити розлуці
Й приніс мені частинки затишку, тепла.
Надію й віру оселив у серці,
І ще у торбі мав добра.

Сказав, щоб мріяла й надалі,
Життя готує не один сюрприз.
Навіть не знаю, де ті далі,
Куди закине поїзд і життя каприз.

Він витирав гарячі сльози,
І душу змучену зцілив,
Пообіцяв повідганяти грози,
Але нагнати щастя хвиль.

Він говорив, - я посміхалась,
Він ж витвір неба неземний.
Не вірила я, що дочекалась
Такого гостя в час нічний.

Ми довго, довго розмовляли
Про часу плин і про весну,
Про зорі, місяць, казки, квіти,
Про нашу молодість і про красу.

А потім час настав прощатись,
Він обійняв мене крилом.
Цієї ж миті я боялась,
Я не хотіла знов в полон.

Він подивився мені в очі
І знов побачив страх і біль,
Й пообіцяв, що відтепер щоночі
Він буде охоронцем моїх снів.

Рукою він торкнув щоки моєї,
Промовив тихо: «Засинай».
Наспівував небесні колискові
Про світло, радість, і про рай.

Тепер я знаю, він завжди зі мною,
Йде поруч й береже мій сон.
В важкі хвилини бере він руку мою,
В щасливі миті обійма крилом.

[Azazello]

Леся Українка
На мотив з Міцкевича

…I znowu sobie zadaję pytanie: Czy to jest przyjaźń, czy to jest kochanie? Mickiewicz

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,
– Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..

[Ne-TA]

Про те, що ми так сильно мрієм,
завжди триматимем в собі.....
.........................................

Посміхаюся, а серце плаче....
плаче, розривається, кричить
кричить від болю, розказати хоче
таємниці всі, але мовчить.....

Ні, я сильна, і я сміюсь,
хоча і млію... і життю радію,
ніколи не покажу я своїх сліз
я просто сподіваюся і мрію....

Нехай всі думають, що я щаслива,
нехай не знають про мій біль,
оптимістична, радісна, мрійлива,
ніхто не буде знати, тільки тінь....

Все таємне, що так  серце криє,
про що говорим з ним на самоті,
про що воно так сильно мріє,
завжди триматиму в собі.....

___________________________

В дні, прожиті печально і просто,
Все було як незайманий сніг,
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: - Люблю. -
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
Щоби цим не образить тебе.
А буває - спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв...
Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.......