Сумніви
Коли ти так дивишся, знаю, що все у нас вийде,
та тільки ступив за поріг в голові сотні сумнівів,
я жінка і навіть, якби я була, любий, відьмою,
ці сумніви наче отрути пекучої струмені.
Здається, у серці солодке завмерло марево:
і жити болить, і піти просто сил не стане,
стискаю долоні, повіки судомно. Заново
почну лікуватись від опіків в серці сметаною.
Коли залікую усе до останнього шрама,
я знову побачу чиюсь променисту посмішку,
забуду, напевно, усе, що було між нами,
або не забуду - лишу для віршІв і пОдружок.
Акорд
кий криштальний перезвук у цього ранку!
Бринить так тонко - розлетівся вщент,
я стала, любий, ніжною, п'янкою мавкою
кохання з полином - це твій абсент.
І отрую тебе навік своїми трунками -
чар-зілля із любистків і вина,
а ти вінки з барвінків і настурції
приречений ловити навіть в снах.
Я на Купала подарую в травах тіло,
ти до схід сонця заховаєш цілий світ,
я сина подарую по весіллі,
а ти збиратимеш на пам'ять кожен слід,
що на піску в цей кришталевий ранок
я залишу, торкаючись ледь-ледь.
Ти знаєш, любиш, нам судились рани,
і щастя нам судилося... і смерть.
Ми криком в зорях, зойком стоголосим,
ти будеш небом, я - твоя земля,
дощем проллєшся, щоб лишитись росами...
Цей чистий звук наш чистий ранок взяв.
***
Я подарую тобі всі свої атавізми,
кожну краплину крові своєї віллю у тебе,
кожну секунду, мрію, ковток передсмертний кисню,
я подарую тобі всі свої атавізми.
Я закохаюся в тебе, любий, зимовим небом,
вийму з грудей перев'язаний бантом вітер,
гірко молитимусь, грішна, за тебе требно,
я закохаюся в тебе, любий, зимовим небом.
Буду вогнем предковічним горіти в твоїй печері,
і обігрію, коли замерзатиме й подих,
я заховаю, коханий, від себе на волю двері,
буду вогнем предковічним горіти в твоїй печері.
Я подарую тобі навіть те, що давно сховала:
в горах, у морі, в миттєвих своїх поривах,
я подарую себе, коли стане крові замало,
я подарую тобі навіть те, що давно сховала.
Любий, мій любий, торкнися до думки тихо,
тільки до думки, бо серце від сліз заснуло,
я подарую тобі усе, все життя на лихо,
любий, мій любий, торкнися до думки тихо...
Занадто
анадто багато сказано,
знадто багато стомлено,
занадто п'янкими фразами,
коли зловживають комами.
А більше ще нами змовчено,
у пам'ять давно заховано,
світанки межують з ночами -
і рок на мотив Бетховена.
Нам зорі всміхались зоряно,
і небо у небо кликало,
від сонця були ми хворими,
від літа секунди смикали.
Занадто багато подумки,
і голосно дуже молячись,
занадто багато сходинок,
занадто, занадто боляче.
Зминаю слова від пафосу,
стаю на коліна зломлена,
пусти мене, милий Бахусе,
питати життя у ворона.
Очі не бачать
Очі не бачать, як серце плаче,
Навіть від себе усе в секреті...
Губи сміються - весела вдача,
Сльози крізь щастя - життя поета.
Тільки собі збережеш таємно
В шафі від мрії малий скелетик.
Відчаю хмарки зміксуєш в креми,
Посмішка - зброя не для відвертих
Імені ти не промовиш в голос,
не погадаєш життям ромашок.
Під телефоном малюєш кола:
"Ваш абонент - недоступна пташка!"
Ти посміхнешся - зімнеш сторінку,
знову пора повертати стрілки -
тихо зітхає старий годинник:
очі не бачать, як серцю гірко.
БЛІІІІІІІІІІІІІІІІІІІН! ТО МАЛО БУТИ В КОХАННІ!!!
Автор
Тема: Про життя... (Прочитано 138287 раз)