Прихильникам конспірології не варто вбачати у цьому спецоперацію російських спецслужб, адже російського президента запросив далеко не той, кого в Німеччині називають "Putinversteher" (з німецької — "ті, хто розуміють Путіна"). Вольфганг Ішингер, голова Мюнхенської безпекової конференції, відомий своєю жорсткою позицією по відношенню до Москви. Він був одним з небагатьох німецьких високопосадовців, які відкрито закликали постачати Києву озброєння, необхідні для захисту від російської агресії.
Позиція Ішингера в цьому питанні не є свідченням російських бажань повернутися до світової еліти. Йдеться про бажання Заходу знову побачити Путіна своїм співрозмовником. У цьому немає нічого дивного — занадто багато проблем у світі, які турбують західних лідерів, перетинаються із інтересами Москви. Відновлення діалогу на певному рівні було лише питанням часу. Так само розмовляють із Іраном, який не перестав бути джерелом небезпеки у регіоні, і який продовжує називати США та Ізраїль своїми головними ворогами.
Путін ще не погодився приїхати до Мюнхена. Але дії Росії на міжнародній арені не залишають сумніву — Москва прагне повернутися до клубу "великих держав". Чи, принаймні, знайти привід самій у це повірити. А Захід вже не проти того, аби зробити крок назустріч. Звісно, навіть таке символічне повернення надасть Путіну додаткових важелів у відстоюванні власних інтересів в Україні. І для Києва це означатиме новий виклик, нехай навіть у ньому й немає нічого непередбачуваного.
Україна не може змінити цю ситуацію. Спроби звинуватити західних партнерів у зраді нічого не дадуть, адже у політиці немає вічних друзів та ворогів, є лише вічні інтереси. Та й Захід не розглядає відновлення діалогу із Росією у пакеті зі здачею власних інтересів в Україні. Це, швидше, можливість узгодити діалог щодо всіх дотичних сфер, серед яких Близький Схід посідає провідне місце. Якщо це паралельно дозволить західним лідерам інтенсивніше шукати вихід і з українською кризи, вони не будуть протестувати. Але розмінювати рішення однієї проблеми на поступки щодо іншої ані в Берліні, ані у Вашингтоні не звикли.
Тому спроби протестувати проти налагодження такого діалогу можуть більше нашкодити Києву, ніж Москві. В той час як остання буде доводити свою незамінність у вирішенні низки світових проблем, Україна таким чином лише дискредитує себе як надійного партнера Заходу. Діяти в таких умовах доведеться набагато обережніше та майстерніше. Нам не залишається нічого іншого, окрім як привітати налагодження діалогу, звертаючи увагу не на те, що з Москвою розмовляють, а на те, як це робиться. Допоки прив'язка санкцій до виконання Мінських домовленостей та відновлення територіальної цілісності України зберігається, час грає на українському боці.
