В ОЧІКУВАННІ ФРАНКОВОГО ВОСКРЕСІННЯ…
Виступ 2 вересня 2012 року в обласній «ПРОСВІТІ»
Свій виступ розпочну з фрагменту «Спогаду про поета» Ольги Роздольської (1878-1963), дружини українського фольклориста, етнографа і музикознавця Осипа Роздольського, в якому вона повідомляє як дізналася про смерть Франка: «Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини В.Гнатюка, що довідалася про це зараз після смерті в редакції «Діла». Негайно пішли ми обидві з китицями бузку до його хати і застали там уже двох гуцулів-вояків, що стояли навколішки, сердечно плакали; одним із них був добре відомий нам усім і покійному Шекерик-Доників. Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простиралом, з-під якого просвічувало вкрите синіми плямами голе тіло крізь одну більшу діру, яку ми зараз-таки закрили квітками. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли оце ввійшов якийсь незнайомий нам мужчина, став біля ліжка і довго-довго вдивлявся в обличчя покійного. Щойно на другий день ми здогадалися, що це був добрий знайомий приятель Франка проф. Бігеляйзен, бо син мій, вернувшись із школи, з філії академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови проф. Бігеляйзен, зараз, як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет галицької України, «taki biedny, jak cały wasz naród. Idżcie, idżcie, – казав він, –abęście zapamiętali sobie do końca swego życia oblicze tego wielkiego człowieka!» А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя і по його смерті» (Спогади про Івана Франка. – Львів, 1997. – С.551).
Я стверджуватиму галицьку крамолу, що ми досі «не гідні були мати між собою таку людину, як Франко». І зразу поясню свою радикальність: найлегше наставити пам’ятники Генієві, аби не вникати в його Слово; найлегше зібрати урочисту академію, похвалитися умінням зв’язувати до купи патріотичні слова і, вийшовши із зали, перепитувати знайомих чи добре виступив, аби не продовжувати розпочатої справи; найлегше влаштовувати урочисті ходи з покладанням вінків з обов’язковим квазіпатріотичним „рванням“ вишиванки на грудях і публічним признанням в любові до України, аби уникати відповіді на незручні запитання … Слухаючи усе це публічне блюзнірство, споглядаючи його і частково беручи у цих ритуально-байдужих дійствах участь, – хочеться крикнути словами Франка: «Не люблю Русинів!». Але не маю на це права. Не заслужив цього права. Тому говорю насамперед собі.
Франко незручний поет, незручний громадсько-політичний діяч, незручний моральний авторитет: помилявся, звинувачував, закохувався… Ішов! Хода Франка цільна і цілісна. Як цільним і цілісним був сам Франко. І тут я підтримую думку сучасного дослідника Ростислава Чопика, який твердить, що немає жодного „-ізму“ «у контесті якого б можна було безболісно „прописати“ Франка, крім хіба що … „франкізму“» («Ecce homo: Добра звістка від Івана Франка», 219). І ще одна теза Ростислава Чопика, яку не просто приймаю, а поділяю: «Плодом є не „Мойсей“, і не просто Франкова спадщина сама по собі – яко матеріалізований „продукт“ духу свого творця. Плодом є імпульс, що його, посередництвом цього духу, було „вложено“ в „прісне“ тоді ще „тісто“ нашої нації, отой первісний „полімер“, що задавав алгоритм росту української Цілості, ота „матриця“, котру Франко виоформлював усе життя сконцентрованим, але водночас „серпантинно“-спрямованим потоком творчого духу. Йому не розходилося у самій по собі національній свободі, у самім по собі справедливому суспільному устрою. Йому розходилося у тім, аби процес втілення українського духу в українській модерній нації був процесом утворення органічної речовини, тобто процесом синтезу живого, а не розпаду мертвого – поступовою, обʼєктивно зумовленою, вписаною у вселенський контекст Природи й Історії, а отже благословенною Богом ланкою „вічного діла духа“, за яке наш земляк почував межову відповідальність впродовж свого, „франківського“, „в багатьох розуміннях серцевинного для долі української культури, періоду“» (205-206).
Тому закиди Дмитра Донцова у 1926-му і 1953-му рр. («Трагедія Франка», «Душевна драма І.Франка і його сучасників») про внутрішню роздвоєність Франка: «В сім розбраті між жагучою потребою віри і раціоналізмом, між чиним протестом, який мусив топтати все дочасне і пактувати, як Шевченко, з „гадом“, і безсилою людяністю, яка не позволяла в своїм імені на такий протест, – і є трагедія нашого гуманітаризму взагалі, і Франка зокрема» (Д.Донцов. Літературна есеїстика, с. 173); «Був це конфлікт між своєю національною Правдою в душі і накинутою чужою, між націоналізмом та інтернаціоналізмом. А крім того – між настроями мирної хліборобської душі і добою, що жадала появи людини не плуга, а меча. Нарешті – між вірою і раціоналізмом» (там само, с.528), – є закидами політичними, такими, які зумовлені на вузькочасову зорієнтованість і актуалізацію партійних завдань. Тоді як мета і завдання Франкової ходи полягали не в локальних політичних „ігрищах“, а в Царстві Духа! У тому, що й досі нами нехтується і про що навіть не говориться. А якщо говориться, то не так і не тими, хто мав би це говорити.
Франкове служіння приречене на вічне просвітництво. Але чи зауважили ми, хто проголошений Апостолами Національної Релігії? Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Це вічний парадокс месіанського служіння і месіанського воскресіння. Жоден із названих Поетів не був поетом юрби. Навпаки, вони були, є і залишаються Поетами-аристократами, Поетами Духа! І нарід, який приймає їхню поезію буквально, інтуїтивно відчуває, що за тими нібито зрозумілими словами криється щось більше, щось глибше, щось незрозуміле, сакральне. І не приймаючи поезії названих Апостолів правди за життя (частково складає виняток Тарас Шевченко), канонізує їх після смерти. Канонізує, інтуїтивно відчуваючи, що їхнє Слово зможе захистити націю від руїни, внутрішньої і зовнішньої.
Завершу парадоксом. Доти, поки ми маємо потребу у зібраннях, вшановуючи Істину (правда ж бо у кожного своя!), до якої проросли наші Апостоли Слова, ми тим самим залишаємо для себе можливість вдосконалення Духа. А оскільки процес вдосконалення Духа тривалий, не зраджуймо Франка: «Божий Син і Син Людський – синоніми. Той, кого вони означають, рождений із небесного духу Отця – у – земній плоті Мами. Їхня любов взаємна – через це благодатний їх плід. Так було, так є і так повинно бути, хоч понині це чомусь ще не ясно дітям Божим – дітям Людським.
Іван приходить засвідчити саме Це.
Ми повинні збагнути його свідчення» (Р.Чопик, с.12).
А збагнувши, можемо стверджувати, що наближаємося до Франкового Воскресіння!
Автор
Тема: Людські цінності (Прочитано 39592 раз)