"Архіви очима відомих сучасників"
Ось що розповідав видатний український оперний співак Дмитро Гнатюк про долю свого старшого брата Івана:
– Я дякую Богові за те, що знайшлися
люди, які відкрили мені очі на нашу родинну трагедію. Саме співробітники Чернівецького архіву допомогли довідатися про те, в яких нелюдських муках помирав мій старший брат Іван.
До того часу було відомо тільки те, що він пропав безвісти.
Так я й писав в усіх анкетах, які довелося заповнювати. Насправді Іван нікуди не зникав. Його, безневинного, глибоко віруючого хлопця запроторили до тюремної камери й без суду і слідства позбавили життя.
Хочу трішки розповісти про нашу сім’ю. Вона була велика і красива. Шестеро дітей. Чотири хлопці і дві дівчини. Усі тягнулися до культури, музики, театру. Для селянської родини – це рідкісне явище, повірте . Моя мама дуже гарно співала. Мала прекрасний голос. Нерідко її звинувачували, мовляв, чого ти заводиш сумних пісень? У тебе ж такі гарні діти…
А, може, вже тоді вона щось передчувала. Принаймні, я добре знаю, що саме через цю загибель сина вона завчасно покинула цей світ.
Я був молодший від Івана на три роки. Часто згадую, яким він був ставним і розумним. Якщо мене полонила музика і спів, то Іван мав неабиякі здібності, я б сказав навіть талант до іноземних
мов. Ще в школі вивчив і добре володів румунською. А потім опанував усі східноєвропейські мови. Мріяв побувати за кордоном, побачити світ. Щоб ці плани здійснилися, закінчив гімназію, а потім пішов на навчання у вищу морську школу. Тоді, коли Буковину возз’єднали з Україною, якраз у червні 1940 року він приїхав на літні вакації додому. Коли прийшов час повертатися на навчання, Іван дістався кордону (це приблизно за 30 кілометрів від Чернівців), а там йому сказали, щоб їхав у місто, в комендатуру, й узяв перепустку. Він так і зробив. У комендатурі його й арештували. Мамине серце підказувало, що син десь недалеко. Вона ходила до тюрми, просила дозволу побачитися з сином, а їй відповідали, що такого там немає. З того часу нам доводилося пояснювати – і усно, і письмово, що брат пропав безвісти.
Лише з настанням незалежності України моєму молодшому братові Давидові вдалося довідатися, як усе було насправді. Мені було моторошно читати архівну справу. Нашого брата катували. Йому зламали хребет, обіцяючи навчити його російської мови. А він благав своїх мучеників покликати перекладача, з яким він може спілкуватися і німецькою, і французькою, і англійською, і іншими мовами. Після неймовірних тортур його розстріляли. Про місце поховання нам досі нічого не відомо. Ось така трагедія, правду про яку нам донесли архівні документи. Читати їх мені було і страшно, і боляче.
Разом з тим я часто задумуюся ось над чим. Якби я знав про це раніше, моє життя склалося б інакше. Як брата репресованого, мене ніколи не випустили б за кордон. Та й взагалі зі мною і з моїми рідними могли б таке зробити!.. Можливо, так повинно
було статися. Я розповів про одну трагедію, а таких – мільйони. Якби не архіви – хто б про це знав!
Сьогодні я чую: навіщо копирсатися в минулому? А я вважаю: треба. Кожен народ, кожна людина має право знати про те, що було, щоб чимось дорожити в житті. А найдорожче, на мою думку, – це свобода. Про це засвідчують архіви, які зберігають найправдивіші документи про те, як наші співвітчизники відстоювали право на волю, який важкий шлях вони пройшли, яких втрат зазнав
наш народ у своїй історії.
Джерело: old.archives.gov.ua
Автор
Тема: Рожеве життя в СРСР (Прочитано 414273 раз)