Роман БАБОВАЛ
ПРИСТРАСТЬ
Торкаюся твоїх грудей —
Мов стиглих овочів. Під шкірою
Огонь розносить неутримну
Ляву смислів. Спека роздирає
Твою сукню, розкладає постіль,
На якій знов полоню тебе. І
Тіло обростає пристрастю, мов
мушля — водорістю. Я тебе
Маню опійним зіллям і вигострюю
Об твої стегна свою цноту.
Відповідь від: 09 Квітня 2012, 06:16:45
Михайло БАРБАРА
Зламані гілки
ледь зелені
загублені ключі від раю
«Ласкаво просимо!»
над пеклом
і кожен день—
день відкритих дверей
Щира посмішка
і такі ж сльози
Не цілуй мене
Десь хтось комусь
дасть яблуко
Той хтось
надкусить його
і побачить що
ми цілком голі (вже)
Поцілуй мене
Завтра буде дощ (може)
і я не випущу тебе
Ми будемо як два коти
біля пічки
бо
може бути
і зимно.
Цілую тебе...
Відповідь від: 09 Квітня 2012, 06:17:14
Павло ТИЧИНА
— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.
Щось питає, обіймає
Чисте, біле, молоде...
І світає й не світає,
Тільки ранок не йде
Ой ти ранку, любий сонку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину беззаконку
На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі.
— Ну, приходь же, жду вночі —
За вікном шумлять тополі,
Журавлині ключі...
Відповідь від: 09 Квітня 2012, 06:17:33
Костянтин ЛЯШЕВ
інколи ранком з похмілля
тільки й хочеться
що читати вірші
твоїм пипкам
Відповідь від: 09 Квітня 2012, 06:17:55
Тарас МЕЛЬНИЧУК
я знав
що найкраща птаха
на світі
це жінка
я кохав
і вона кохала мене
а потім їй стало
сумно зі мною
вона вийшла у сад
щоб я не бачив
приміряла
золоті крила —
і полетіла
я плакав
обіймаючи на ліжку
її біле
ледь засмагле
тіло
Відповідь від: 09 Квітня 2012, 06:18:24
Сергій ЛАВРЕНЮК
на рифах твоїх грудей
безнадійно засів
але я вже не хочу зійти на пісок
і пустити коріння
ти чуєш звучать голоси
це у нас проникає стихія води й океану
й поміж нас починається нове життя
Відповідь від: 09 Квітня 2012, 06:18:53
Анатолій МОЙСІЄНКО
Благала: перейди мою ріку,
Таку жагучу і таку нестримну...
А він не знав ні Риму ані Криму,
Ні мідних труб не знав ще на віку.
І думав, що ступити в ту ріку, —
То й буде ледь не восьме чудо світу. —
То вітром хоч — в моє жагуче літо,
У вітер мій в пекучім сповитку.
І вітром він не був.
Печаль таку
Їй при собі не сила вже носити...
Й сама виходить з себе, щоб наситить
Свою сльозу, солону, аж гірку,
Аби й перед сльозою не змаліти
В благанні: перейди мою ріку.
Іван МАЛКОВИЧ
ЖІНКА З ВУЖАМИ
Ніздряне продихала злобу,
звичним тілом прокотила дріж,
прикусила звабливу губу й зизо здичавіла, ніби ніж.
І ковзнули три вужі на ню:
в пристрасній, задиханій імлі
шию й груди ввили три петлі
з довгого холодного вогню.
А коли намлілась досхочу,
хтось таємний загасив свічу,
розкрутились петлі, й водночас
в темну улоговинку всі враз
ринули сповільна — аж до дна...
Зойкала і билася вона.
Яніра МЕВА
(З циклу «Лесбіотики»)
Маємо дві пари рук і ніг
два теплих лона
грайливі вії
і жодної плотської осі
навколо якої
мов білки в колесі
крутяться безліч
сплюндрованих жінок
єдиною віссю є наше кохання
І коли почуття
перехлюпнеться через край
любонько
ми звабимо удвох
якогось незайманця
і народимо по донечці
чарівній
як ми з тобою
Марія МИКИЦЕЙ
Розпочинаймо гру допоки ще можливо
так бездоганно класично заломити засмаглі руки
і подумавши дозволити собі на мить
простогнати щось безмежно прекрасне
Розпочинаймо гру допоки ще можливо
так вивірено і нерозважливо заблукати в мені
заблукати прекрасно знаючи дорогу повернення
Розпочинаймо гру допоки це ще можливо
Іван ЛУЧУК
(Із вінка сонетів)
Усе навкруг немов німе принишкло,
Лише вібруючи із нами в такт,
Все попереднє і майбутнє зникло,
В чеканні здійснення напруживсь факт.
Уста до уст, і видихом і вдихом
Наповнюєм, спорожнюєм, і так
Шалене збудження нас охопило.
Ось-ось відбудеться вже перший акт.
Вже на тобі ні светра, ні спідниці,
Ні станика, ні майточок нема,
Соски розбухлі, сп'янені очиці,
Закучерявлений шумить лиман.
Крім нас нікого у життєвій сфері —
Ми як палкі відлюдники в печері.
Я МАКАР
ця сила не оминає весняної ночі
кожної ночі у ліжку шукаєш біса
знаходиш на тілі бісенят
розбурхуючи яких ти шаленієш
на тобі брунькується зав'язь
у конвульсіях б'єшся до ранку
збуджуючи істеричним криком світанок
ця сила не оминає весняної ночі
Наталка МЕЗЕНЄВА
ЛОНО
Кожної ночі я кладу на нього руку
І відчуваю порожнечу...
Можна було б поселити там птаха.
Він вилетів би звідти вночі
І зігрівав мене крилами.
А можна було б посадити там дерево —
Воно виростало б і стовбуром
Лягало поруч, -
Щоб було мені кого обіймати.
А можна було б
Викопати там криницю,
Щоб вона напувала тебе водою у сні,
Бо ти до мене вже ніколи не повернешся...
Віктор НЕБОРАК
Шістнадцять свіч.
Вона в передчутті солодкої пітьми
і вознесіння
густим потоком теплого насіння
в пульсуючі світила золоті.
Чекає, перелякана, осіння...
Опівночі з'являються оті уже знайомі —
грішні і святі — її коханці перші — сновидіння.
І ковдру відгортають юнаки,
їх дихання торкається волосся.
І де пітьма вглибає у пітьму, загуслий промінь розтає,
тому що іншому вона шепоче — ось я...
Та їм усім віддасться все-таки!