http://firtka.if.ua/blog/view/volodimir-pavliv-vishivankomaniia-u-mene-viklikaie-vishivankofobiiu?fbclid=IwAR2Lr5enLMKmhSSZ3rF-bu1jE5ckpMn9T4yo1OSnfnL15kE326ya9Tu4UjkТой вуйко розказує моїми словами
Володимир Павлів: Вишиванкоманія у мене викликає вишиванкофобіюТобто, на жаль, ситуація зараз є такою, що у ній не видно чіткої перспективи. Попри всі чіткі заяви щодо того, куди ми рухаємося і що все буде добре і що десь у когось якісь цифри ростуть, а ми чомусь бачимо тільки як ростуть цифри у комунальних платіжках і у магазинах, то якоїсь такої перспективи, які ми всі бачили 10 років тому зараз немає. Менше мене лякає ця ситуація за себе, бо думаю, що якось таки дотягну. Але я ж не сам у цьому світі.
У світі давно пишуть про те, що усі кризи, які зараз є, пов’язані із крахом капіталізму, як системи. Тобто, усі розуміють, що надходить епоха пост-капіталізму. Філософи її сформували як назву, але не можуть ще сформувати її суті.
Підхід був простим і неоригінальним – якщо президент може керувати країною, то і я зможу. Оцінюючи кандидатів у президенти, мені, попри всю мою нескромність, здається, що я міг би справлятися не гірше з усім цим.
Мені здається, що збереження середовища «притомних» людей, які в стані адекватно оцінювати ситуацію, є надзвичайно важливим, щоб не загубитися у цій всій клоунаді, на яку у нас перетворюються важливі для народу події – чи то вибори, чи то якісь інші публічні заходи.
Такий приклад наведу: я у свої студентські часи збирав вишиванки і мав досить солідну колекцію. А зараз, в принципі, не вдягаю вишиванку. Навколо якась вишиванкоманія, яка, схоже, тільки у мене викликає якусь вишиванкофобію. Це з того розряду, як символ можна довести до відрази і клоунади. І це відбувається у всьому.
І я хотів би щоб ми могли одне одному сказати: гей, спам’ятаймося! Побудова держави і нормального цивілізованого суспільства так не відбувається, це не працює.
Коли ми кілька років тому бавилися у Львові, Івано-Франківську і Тернополі у так званий «галицький сепаратизм», то це була одна зі спроб інтелектуальної гри, щоб створити культурну автономію. Тобто автономію людей, які мають тверезі думки і готові їх реалізовувати. Ми пробували це розширити на інші середовища і по районних центрах, і по містечках. Це мала бути така культурна альтернатива тому маразмові, який існував вже за часів Януковича і його відвертому дрейфу у сторону Росії.
І звідти взялися мої тодішні заяви, що ми маємо повернутися до Європи. Якщо Україна йде, то добре, якщо ні – то тоді ми йдемо самі. Але пізніше, очевидно, що цей проект – культурний сепаратизм, повинен був затихнути, бо з’явилися реальні сепаратизми – з кровопролиттям, з відторгненням територій і так далі. Зрозуміло, що у такому випадку будь-яка розмова на тему сепаратизму з нашої сторони мала припинитися.
За кілька років до тих подій, які сталися на Донбасі і у Криму, у Львові я провадив дискусійний клуб «Митуса», і ще тоді попереджав, що є таке відчуття щодо донецьких. Тобто, коли донецький клан почне втрачати владу у країні, то вони обов’язково скористаються донецьким сепаратизмом для того, щоб зберегти свої позиції. Про Крим я тоді не думав, бо не знав, яка там ситуація.
Про Донецьк знав, бо був знайомий з декількома людьми, котрі там розкручували ці теми. Очевидно, те, що сталося перевищило будь-які мої сподівання і прогнози. І я зрозумів, що є велика загроза перейти цю тонку межу, яка існує між реальністю та інтелектуальною провокацією. У Галичині ми зуміли зупинитися перед цією межею.
Помилка наймудріших, тобто тих, хто завжди мав вплив на прийняття рішень, була у тому, що вони не усвідомлювали або ж не хотіли усвідомити факту, що Українська держава є дуже сепаратистськогенною.
По-перше, Україна як держава, є доволі штучно зліпленою. І проблема у тому, що між регіонами є не тільки різниця у ментальності чи культурі, а є взаємна ворожість. Тому, що всі ці люди на Сході залишаються під впливом виховного процесу радянського – вони переможці у великій війні, принесли Європі мир і свободу, а ті, що на Заході – це ті, що стріляли у дєдушку, тобто підлі і негідні. І тут раптово виявляється, що західна частина України є гіперактивною і не толерантною, а нав’язує своє. І зрозуміло, що багатьох людей це обурило. А політики це розігрували, коли малювали карти України трьох сортів і так далі. Ця вся риторика призвела, власне, до цього поділу.
Думаю, що сьогодні нашою загрозою є те, що ця тенденція до поділу на різні регіони не є закінченою. Нас запевняють – і політики, і політологи, що Україна єдина. Але це брехня.
Те, що маса людей на Півдні чи на Сході зараз активно не виступають за Росію і проти Європи чи НАТО – це не є результатом того, що вони змінили думку, вони бояться - поки що.
Ці люди не проявляють активної громадської позиції, але це не означає, що вони змирилися з цим. А якщо ні, то що це може означати?
Якщо Київ зі своєю силою каральних органів стає слабшим від якоїсь іншої сили, наприклад зовнішньої агресії, то не факт, що ці кілька мільйонів людей не підтримають цю нову силу, як визволителя. Але у нас це не обговорюється, про це не дискутують. Але коли дискусія закрита публічно, то це означає, що вона йде на кухнях – ну як у СРСР. І що зараз діється на цих кухнях в Одесі, Запоріжжі, Дніпрі чи навіть Івано-Франківську ми не знаємо.
Але питання не тільки у цивілізаційних виборах. Мільйони людей живуть під тиском важкої соціальної ситуації. Чим більше людей бідніших, чим більше лякають рахунки у платіжках, зламана звична система освіти чи охорони здоров’я, тим більше вони відчувають себе незахищеними. Це одне із пояснень того, чому багато хто готові нині підтримати кандидата «Зе» тільки як протест проти того, що є. Це, за Вацлавом Гавелом, так звана «сила без сили», тобто коли люди роблять всупереч і на зло тим, кого вважають відповідальними за ситуацію зараз. Це той ґрунт , який не виключає подальших сепаратизмів у залежності як змінюватиметься ситуація.
Голосування
Автор
Тема: Чи будемо ми господарями в себе вдома? А чи не хворе у нас суспільство? Чи відчуваємо МИ себе УКРАЇНЦЯМИ? (Прочитано 452822 раз)