Історія України сьогодні потребує уточнень, а в багатьох випадках і перегляду. З цим погодиться людина, що бодай поверхово цікавиться історією, а про фахових істориків зайве говорити. На історичному ґрунті надовго укоренилися міфи – як загальнодержавні, так і менші – так би мовити, місцевого значення.
У наш час уже загальновідомо, що населення трипільської культури (4000–2000 рр. до н. е.) стало субстратом – основою українського народу. Воно зародилося на берегах Дніпра і розселилося на всіх українських землях. Основним заняттям трипільців було землеробство. Під час археологічних розкопок поселень знайдено чимало дерев’яних і кістяних серпів із крем’яною вкладкою, жіночих фігурок, керамічного посуду. У трипільських шарах на річці Росі знайдено глиняну модель храму, прикрашену бичачими рогами. Роги – характерна риса трипільської образотворчості. Трипільці закопували під долівками черепи з рогами биків, тримали їх у хаті.
Нечисленні наукові дослідження, серед яких виділяється С. Наливайка “Таємниці розкриває санскрит”, видане в 2000 році, а в 2001 перевидане, проливає світло на багатовікову українську історію, культуру, мову, часто-густо перекручену й хибно витлумачену. Багато несподіванок і відкриттів містить нова книжка С. Наливайка “Індоарійські таємниці України”, видана у 2004 році у Києві. Автор доводить, що “Велесова книга” багато уваги приділяє ареалові сучасного Криму, давньої Таврики, але знає тут тільки русів, а не таврів. Візантійський автор ХІІ ст. Іоан Цец прямо каже, що назва таври тотожна назві руси. Тобто етнонім таври – грецький переклад місцевого етноніму руси. Візантійські джерела називають русів таврами або тавроскіфами. Великий київський князь Святослав для візантійців – ватажок тавроскіфів. Візантія не розрізняє Русь Причорноморську й Русь Подніпровську – для неї це дві частини одного цілого. Назви Таврика й Русь – семантичні двійники, вони тотожні назві Україна й означають “Країна Тура-Бика”, а населення таври-тавріани й руси – “жителі Країни Тура-Бика”. Тобто, ті ж таки українці.
У багатьох народів світу бик, тур – втілення досконалої краси, нездоланної могутності й божественності. Це відобразилося і в українському фольклорі, символіці, обрядах. Досі відчутне благоговійне ставлення до худоби на Гуцульщині, назва якої і означає “Край туричів”. Слово гуцул і означає турич (гут, гуд “бик” + ул “-ів // -ов”). На Галичині у вересні відзначали Туриці – свято Тура. Селом водили молодого бичка й приспівували: “Ой Туре, Туре, Туре небоже, ой повернися та й подивися. А в господаря пана Івана, в оборі прибуток, честь йому й шана...” Те, що в Галичині тисячоліттями відзначали Туриці – не дивно, бо ж і галичани – чорнотуричі, і Галич – “Чорнобиків”, і Галичина – “Край Чорного Бика”. Це підтверджує праслов’янське qаlъ – “чорний”. Лише топонімів із “тур” в Україні близько ста. Такої густої турової топонімії не має жодна країна. Останній представник цього божественного виду тварин на землі загинув 1627 року. Але не тільки в легендах і географічних назвах тур продовжує жити. Він увічнив своє ім’я в людських прізвищах, які поширені на Прикарпатті і зокрема в Калуші: Тур, Турак, Турів, Турій, Турий, Турович і т. д.
З індійського (санскриту) kala – “чорний”, “темний” широко відбитий в українських гідронімах. Так, “Словник гідронімів України”, виданий у 1979 р. у Києві, на сторінках 228-232 подає: Калка, Калець, Кальник, Кальчик, Кальна, Кальнівка, Кальниця, Кальничка, Кальновець, Каламутка, Калило, Калище, Калюс, Калюсик, Кальміус, Калагірка, Калигірка, Кальниболотка, Калуш, Кальний Ярок тощо. У цих назвах при різноманітному тлумаченні, безсумнівним перший елемент – “чорний”, “чорна”, “чорне”.
Дуже ймовірно, що за прадавніх часів саме у Калуші було зведено одне з численних святилищ “Чорного Бика Тура”, від чого і походить сучасна назва міста. Самців чорної масті, як і в Давній Індії, приносилося в жертву на пагорбі (поряд Височанка).
Тож назви Галичина і гуцули, Калуш і туровичі — набуток найдавніших історичних часів – трипільської культури (5000 років тому!). Вони пройшли крізь віки, як і весь український народ, існують на наших теренах упродовж тисячоліть – у трипільські, скіфо-сарматські, долітописні й літописні часи.
Дослідники історії Галичини висунули декілька гіпотез про походження назви Калуш. Так, один із перших А. Петрушевич (1887 р.) виводить назву міста від слова “колесо”. Кератники (каратники) при солеварнях витягували соровицю при допомозі коней – “колесова гіпотеза”. Історик М. Кордуба виводить назву Калуш від слова “каль”, тобто чорний. Дослідники М. Янко, Ю. Кругляк вважають, що назва походить від татарського “каляш” (табір, стоянка) і т. д.
Відомий дослідник Прикарпаття В. Грабовецький прихильник теорії, що назва Калуш походить від гідрографічних ознак свого місцерозташування. Східнослов’янські городища споруджувалися на узбережжях болотистих місцевостей, які оберігали від нападів ворога. У буквальному значенні “поселення серед калюж”, про що і йдеться у науковому дослідженні “Історія Калуша. З найдавніших часів до початку ХХ ст.”, виданому у 1997 р. Тодішній мер міста Р. Сушко аргументував, що йдеться не про звичайні калюжі, а про природні соляні джерела, які з праісторичних часів існували на території теперішнього міста, і які називалися “калюжами”, у місцевій вимові – “калюшами”.
Наведені гіпотези пов’язані з першою письмовою згадкою про Калуш (1447 р.) і періодом Середньовіччя. Однак є всі підстави розглядати історію нашого краю з дохристиянських часів – трипільської культури. Територія сучасної Івано-Франківської області була заселена ще в добу середнього палеоліту. Поселення перших землеробсько-скотарських племен доби неоліту, що жили тут VІ – ІV тисячі років до н. е., досліджено українськими археологами. Понад 20 трипільських поселень виявлено вченими на території Прикарпаття, а скільки ще приховано?
Олег МАЛЯРЧУК, кандидат історичних наук, доцент
http://www.dzvony.if.ua/index.php?news=844
Автор
Тема: Калуські замки, ходи, шахти і бомбосховища (Прочитано 202688 раз)