[smg id=1919]
Вже доволі багато часу спливло від тоді, як наш форумець Лесик, зовсім випадково показав мені це фото, разом з шістьма іншими. Він показував їх з неприхованою радістю та гордістю і коментуючи говорив, що нарешті "відкопав" гарні фото на яких є калушани та ще й може пластуни. А коли черга дійшла до фото яке ви бачите, мені аж дух перехопило. Кажу - стоп! Та то ж мій дід!
Так усе і почалося...
Надрукував я то фото на листку паперу і пішов до бабці. Питаю, ну як, мовляв, впізнаєш? А як було не впізнати, як якраз довоєнних фото з дідом у нас було чи не найбільше. То вже потім, після того, як на Уралі він кілька разів мало не помер від голоду та малярії, але щасливо повернувся додому, не було видно ані як, ані коли, багато фотографуватися.
Бабця поглянула на фото, але змогла лише сказати, що то все міщани. А назвати ще когось крім діда не змогла.
По перше бабця жила на Заліссі, а після 44-го на Мостиській, тому дідових друзів, що жили в місті вона добре і не знала.
Але каже, підемо до Петруньки Гумініловички, вона і старша від мене і з міщан, то певно когось з них впізнає.
Як то часто буває, не зважаючи на те, що Петрунеля Гумінілович живе "АЖ" за метрів 75 від бабці, спромоглися ми до неї зайти лише вчора
. Але як виявилося заходили не даремно.
Маленька хатинка на вулиці Бобинського, що ніби згорбилася під тягарем черепичного даху дуже нагадувала свою господарку. Ще років 10 тому я часто бачив Петруньку, що поралася біля хати, набирала воду, розвішувала білизну. Але останні роки на подвір'ї можна було бачити лише її доньок чи їх чоловіків. Видно не може вже господиня дому сама виходити.
То ж ми увійшли на подвір'я, бабця постукала у вікно і ми кілька секунд почекали під дверима. Петрунеля віхилила фіранку і упізнавши як не дивно не бабцю, що була у хустці, а мене, радо нас зустріла і впустила до хати.
Коли вони з бабцею трохи погомоніли про свої старечі проблеми, дійшла черга і до моїх запитань.
Питаю:
- То ж скільки Вам років?
- А Ви як гадаєте?
Кумедно трохи виглядало, що з бабцею вона говорила на "Ти" а зі мною на "Ви".
Ну я якось прикинув та й кажу:
- 87?
- Так...
Тоді я вийняв принесене фото і питаю:
- Чи не змогли б Ви тут когось упізнати? Чи Ви без окулярів не бачите?
Чесно кажучи і тоді і аж до кінця нашої бесіди я був трохи приголомшений тим, на скільки ця згорблена, спрацьована стара жінка зуміла зберегти свіжість розуму та почуття гумору.
Вона взяла до рук фотографію і без окулярів, з нормальної відстані почала розглядати фото.
Першими словами були:
-Ади!.. та то Стах Мандрик, мій хлопець!..
Ми були трохи спантеличені. Бо чоловік бабциної сестри теж називався Стах Мандрик, але він аж ніяк не мав би бути хлопцем Петруньки...
-Та ні, то інший. Він тоже був футболістом, але жив на Сівецькій. Працював помічником у адвоката Аронця. Його вбили москалі...
Як далі виявилося історія була ось яка. Перед 39 роком у Калуші, як мабуть і в багатьох інших містах західної України було багато людей, що мріяли про "Єдину Україну". За збручем вже роками була Радянська влада і мабуть до місцевих доходила лише інформація з офіційної пропаганди, бо всі марили комуністичними ідеями, та возєднанням з братами зі сходу. То ж було і комуністичне підпілля. В тому підпіллі і був Стах Мандрик. Якби ж то він тоді знав...
Восени 39-го, коли після "шлюбних ігр" Сталіна та Гітлера, скріплених пактом Молотова-Рібентропа радянські війська увійшли на Західну Україну, їх всюди зустрічали люди з квітами. Правда не лише з квітами.
Пригадую, як про це розповідав дід. Він не був у підпіллі, але мабуть теж багато наслухався, то ж разом із іншими, у вишиваній сорочці, з тризубами і синьо-жовтими прапорами вийшли на Станіславську зустрічати "братів". Якось швидко вони збагнули, що помилилися. Тікали з відти так, що мало взуття не погубили. А тизуб хтось тікаючи викинув у туалет в Народнім Домі...
Так от повернемося до Стаха.
Вони з Петрунькою хотіли побратися. Але її батько був категорично проти, бо у Стаха не було землі. Батько не раз повторював польську приказку "На ґлінє нє зґінє!" А на панській службі нині є робота, а завтра копнули в дупу і підеш жебракувати!
Але молоді люди все ж таємно подали заяву до відділу реєстрації.
Заява пролежала вже тиждень, як одного ранку батько Петруньки повернувся з чергування (він сторожував у воєнкоматі, білий 2-поверховий будинок праворуч колишнього роддому) та й каже:
- Ото би с була вже мала чоловіка!
У ночі приїхала машина з тентом і всіх учасників комуністичного підпілля завантажили туди і відвезли. Скільки точно їх там було Петрунеля не знає, але більше коханого вона вже ніколи не бачила...
Долю Стаха розділив і його товариш Цириль (Кирило) Тарановський. Він теж був футболістом. А судячи з прізвища міг бути дідовим родичем. Бо прізвище дідової меми було Тарановська.
З зображених на фоторгафії 11 чоловіків Петрунеля не впізнала лише трьох, але обіцяла ще подумати. Я залишив фото і ми домовилися, що наступного разу я вже прийду з фотоапаратом і ми ще трохи поговоримо про людей та життя Калуша ХХ ст.
Отож на фото
з ліва на прово, верхній ряд:
- Возняк Роман. Жив на Загробищі. Помер своєю смертю.
- поки невідомий.
- Луців Антон. Мій дід. Футболіст, футбольний суддя. Працював на Калійному комбінаті слюсарем.
- Макосій Ярослав. Жив на вул. Лесі Українки, працював на Калійному. Жінка Марія, з дому Мендик.
- поки невідомий.
- Тарановський Кирило (Цириль), футболіст, вбитий. Можливо похований у Демяновому Лазі.
Нижній ряд:
- поки невідомий.
- Микулишин. Ім'я поки не відоме, мав свій магазин на Станіславській.
- Тріщук Ярослав. Жив на Сівецькій. Футболіст.
- Волошин Володимир. Жив на Колійовій. Не був футболістом.
- Стах Мандрик.
Якщо хтось з вас, хто сьогодні читає ці рядки, має старших родичів, що могли б допомогти впізнати зображених на фото, розповісти ще щось про вже впізнаних, або має фото на яких є ці чи інші калушани - прошу не бути байдужим, не полінуватися записати все почуте і викласти тут, або написати мені на скриньку
admin@kalush.infoТе що нам вдасться зберегти для історії сьогодні, через 20-30 років буде безцінним надбанням наших нащадків, які сьогодні ще і не усвідомлюють, що їм це треба. А от коли матимуть власних дітей, котрим треба буде щось розповісти про рідне місто, коли самі з віком стануть сентиментальнішими скажуть:
- І чого то ми не додумалися свого часу, як ще бабця була жива розпитати її про все?.. Вона ж так часто хотіла нам розповісти свої історії, а нам все не до того було...
Автор
Тема: Старовинні фото Калуша, калушан та цікавинок по темі (Прочитано 701700 раз)