Я ніколи не боялася циганів.
Мені з дитинства розяснювали - що всі нації і раси рівні, і жодна нічим не краща за іншу.
І в тому я переконана по сьогоднішній день.
Але виховання багато в чому залежить від атмосфери в сімї.
Коли, в класі другому-третьому, ми разом з вчителем групи продовженого дня пішли розносити бюлетені для пеорепису населення на вулицю Л. Українки (колись циганська вулиця), всі мої однокласники порозбігалися, коли з хати вийшов старий циган. Вони в паніці почали ховатися один-поза-другого по всьому подвірю. Я стояла в цілковитій розгубленості і відверто не могла зрозуміти дій своїх однолітків. Старий циган , оцінивши ситуацію, - нічого не сказав. Тільки, закінчивши розмову з нашим викладачем, попросив зачекати декілька хвилин. Після чого він виніс з хати намисто і подарував мені, як він пояснив - за сміливість. Я не могла зрозуміти - в чому ж моя сміливіть. А пізніше- я ні як не могла зрозуміти - чому мої однокласники просять мене поносити те намисто, якщо їм настільки неприємна людина, яка була його попереднім власником. Парадокс ....