Пізніше до журналу Іздрика приєдналися Володимир Єшкілєв, Юрій Андрухович, котрий став співредактором, та інші. Друкуватися на шпальтах «часопису текстів і візій» почали молоді таланти (Дереш, Карпа, etc) – власне, «Четвер» прийнято вважати тією «шинеллю», з якої вийшла сучукр література. І до сьогодні журнал з’являється з відносною регулярністю, що, здається, є рекордом серед друкованих видань.
Поза редакторською та іншою мистецькою діяльністю, Іздрик подарував читачеві декілька книжок: романи «Острів Крк» (1994), «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірку есеїв «Флешка» (2007, 2009). Найвідомішим, вочевидь, став роман «Воццек» завдяки широко цитованому «трактату» про мудаків, що закінчується промовистою фразою: «…Проблема винищення мудаків не є вже такою складною. Власне кажучи, вона є есхатологічною проблемою, адже мудаки – практично всі».
Перші три твори, як можна довідатися з Інтернету, цього року були перевидані в одній збірці харківським «Клубом сімейного дозвілля», однак у книгарнях міста цієї книги немає… Тому добре, що невидима сила спонукала Іздрика викласти свою нову книгу «Таке» безпосередньо в мережу, ще й до того ж «безвозмездно, то есть даром» (с) – для вільного доступу всіх бажаючих.
Текст книги «Таке» засвідчує творчу невгамовність Іздрика, хоча багато хто вважає, ніби кращі дні письменника залишилися в дев’яностих, а сам він іще 2005-го зізнавався, що «дорослий чоловік, який роками бавиться в літературного ентузіаста, рано чи пізно починає виглядати кумедно, щоб не сказати – жалюгідно. Все що я міг зробити для цієї культури і для цього народу (вибачте патетику), сподіваюся, зробив».
Знову ж таки, за особистим свідченням автора, його дотеперішні книги були «радше актом психотерапії», коли написане починало здійснюватися за законами «дешевої містики», а постмодерністична гра ставала похмурою дійсністю. Однак за останні роки Іздрик подолав свій страх, зацікавившись більше композицією й сюжетом, аніж можливістю сублімувати в текст власні фобії. Мало того – письменник нібито здав позиції циніка й песиміста, даючи дорогу чутливому інтелектуалу-скептику з добрим серцем: «Так, у віці 25-35 років у мене відбувалася внутрішня боротьба зі самим собою, я ненавидів усіх і все. І дивно, що з того «ненавидження» виходила добротна література. Зараз розумію, що життя – то велика халява і жити треба в задоволення. Зрозумійте: усе, що нам втирають про те, буцім ми комусь щось винні – дурня».
Власне, ця думка виражає основний пафос книги «Таке», де поряд зі звичною грою в натяки, ремінісценції і цитати Іздрик з подвоєною енергією вдається до декларування власної богословської системи: «Карочє: зав’язуй жмотитись, кінчай шмонатися, перетирати, скільки бонусів зашамотав. Ні хєра не зашамотав. Зеро пунктів, як на файлообміннику. Віддай що небудь, найкраще – все. Не встидайся своєї зашмарканої душі. То фігня, шо вона убога. Бог любить її так само, як і решту. Я тобі скажу більше: я теж люблю її так само, як решту. Як і свою власну. Запам’ятай: ти нікому нічого не винен. Ти тут для радості. Для радості». І так майже в усіх оповіданнях.
Навряд чи ви зможете прочитати цю книжку на одному диханні, але для дозованого читання вона цілком надається. Тут є й цілком фантастичний сконструйований автором світ, котрий, проте, виступає проекцією нашого реального світу – тільки потворність більш загострена. Позиціонування людини в цьому світі можна ототожнити з поведінкою пияка із оповідання «Щоденна вежа»: «Майструючи вежу з пляшок,
пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен з нас займається щодня».
Кожен з нас влаштовує своє власне персональне пекло у світі, котрий Господь створив раєм, хоча «жодних інших обов’язків, окрім як тішитися і принагідно славити Творця», у людини немає. Славлення Творця, молитва – це не просто вислів, але «по суті, єдиний доступний нам спосіб існування», говорить автор, розгортаючи свої теологічні рефлексії на часом досить непривабливих життєвих прикладах.
У принципі, ми вже звикли вважати марґіналів і лузерів Божими обранцями, а пияків і наркоманів наступниками царства Божого (богослов’я від Жадана править про те саме). Складніше… з мудаками. З обивателями. Гвинтиками системи. Менеджерами середньої ланки. Естрадним бомондом. Політикумом. Тощо. Досить багатолюдна компанія – а проте мало хто з інтелектуалів схильний вбачати гідність і «людськість» у цих верствах. Давно вже добрим тоном стали далеко не добрі кпини на їх адресу, і ось у Іздрика ми бачимо черговий бароковий каталог – на цей раз «тяжолих» членів суспільства (перегук із Прохаськовими «Непростими» і відгомін трактату про мудаків): «Дискутувати з тяжолими безсенсовно: чують і бачать вони лише самих себе, а дискутують лише з гіпсокартоном, який має схожий темперамент». І вже нібито не всіх любить Бог, бо ж частина людства автоматично записується в безнадійні: «Якщо наш Бог – начальник житлово-експлуатаційної контори, то світ наш – законно-мірно засцяний під’їзд, а релігій у нас усього дві: «Свєта – нєт» і «Тьома – лох». І вдупубачення».
Як бачимо, новий, «добрий» Іздрик, котрий у власних растаманських медитаціях називає себе «пастирем ягнят і тьолок, і телиць тяжолих», не втрачає старої в’їдливості. Усі його характеристики, безумовно, дотепні, але ж є сильна підозра, що, оскільки мудаки – всі, то тяжолим є й кожен із нас… Прикро? Нічого, це давно перевірений прийом старозаповітніх пророків – загрузити кожного переліком масових гріхів і… навернути його на істиний шлях. Та й таке
.
Автор
Тема: Калуські письменники,поети,художники (Прочитано 28902 раз)