Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Ne-TA]

                                                                         
                                                                        Два ангела

Два ангели-подорожуючи зупинились на нічліг в будинку багатої сім'ї. Сім'я була негостинна і не захотіла залишити ангелів вітальні. Замість того вони були укладені на нічліг в холодному підвалі. Коли вони розстилали ліжко, старший ангел побачив дірку в стіні і заклав її. Коли молодший ангел побачив це, то запитав, для чого. Старший відповів:

— Речі не такі, якими здаються.

На наступну ніч вони прийшли на нічліг в будинок дуже бідної, але гостинної людини і його дружини. Подружжя розділило з ангелами небагато їжу, яка у них була, і сказали, щоб ангели спали в їх ліжках, де вони можуть добре виспатися. Вранці після пробудження ангели знайшли господаря і його дружину такими, що плачуть. Їх єдина корова, молоко якої було єдиним доходом сім'ї, лежала мертва в хліві. Молодший ангел запитав старшого:

— Як це могло трапитися? Перший чоловік мав все, а ти йому допоміг. Інша сім'я мала дуже мало, але була готова поділитися всім, а ти дозволив, щоб у них померла єдина корова. Чому?

— Речі не такі, якими здаються, — відповів старший ангел. — Коли ми були в підвалі, я зрозумів, що в дірці в стіні був клад із золотом. Його господар був грубий і не хотів зробити добро. Я відремонтував стіну, щоб клад не був знайдений. Коли на наступну ніч ми спали в ліжку, прийшов ангел смерті за дружиною господаря. Я віддав йому корову. Речі не такі, якими здаються. Ми ніколи не знаємо все. І навіть якщо маєш віру, тобі треба ще вселити довіру, що все, що приходить, є в твою користь. А це зрозумієш з часом. Деякі люди приходять в наше життя і швидко йдуть, деякі стають нашими друзями, і залишаються на хвилину.
 Вчора — це історія. Завтра — таємниця. Сьогодні......

Сьогодення — це дар. Життя це чудо, і смак кожного моменту неповторний!

[Рибка]

Так життя треба любити і насолоджуватись кожної хвилиною.

[DVania]

Когда-то давно старый индеец рассказал своему внуку одну жизненную истину.  -Внутри каждого человека идет борьба,очень похожая на борьбу двух волков.Один волк представляет зло-зависть,ревность,сожаление,эгоизм,амбиции,ложь...Другой волк представляет добро-мир,любовь,надежду,истину,верность...Маленький индеец,тронутый до глубины души словами деда,на несколько мнгновений задумался,а потом спросил:-А какой волк в конце побеждает? Лицо старого индейца тронула едва заметная улыбка и он ответил:-Всегда побеждает тот волк,которого ты кормишь.

[яничар]

закінчити дану розмову, бо притчі від того змісту не наберуть хоч і не втратять

дозволю собі викласти статтю в цій темі, бо в ній не тільки про важливість того хто тлумачить, але й самі притчі.

ТОНКОСТИ
МУЛЛЫ НАСРЕДДИНА

«Когда приближаешься к морю, разговоры о притоках забываются»
Хаким Санаи, «Окруженный стеной сад истины»

 Мулла (мастер) Насреддин является классическим персонажем, придуманным дервишами для фиксации ситуаций, в которых определенные состояния ума проявляются более отчетливо.

Приховано: Показати

Насреддиновские истории, известные по всему Среднему Востоку и собранные, в рукописи представляют собой одно из самых необычных достижений в истории метафизики. Если подходить к этим историям поверхностно, то большинство из них можно использовать только в качестве шуток. Их бесконечно рассказывают и пересказывают в чайханах и караван-сараях, в частных домах, в радиопередачах азиатских стран. Неотъемлемой чертой любой истории является ее многомерность, поэтому понимать ее можно по-разному. Здесь и шутка, и мораль, и нечто более высокое, что продвигает сознание потенциального мистика чуть дальше по пути реализации.
«Тонкости» еще ни разу не переводились на западные языки полностью. Возможно, это объясняется тем, что человек, не имеющий отношения к суфизму, не может перевести их должным образом; кроме того, в отрыве от определенного контекста они теряют свой первоначальный импульс. Даже на Востоке этот сборник используют в целях обучения только посвященные суфии. Отдельные «шутки» этого сборника можно обнаружить в литературных произведениях почти всех стран мира.
Как совершенная система мышления истории о Насреддине существуют на столь многих уровнях, что эту систему невозможно уничтожить. Доказательством этого может в какой-то мере служить тот факт, что такие разные и чуждые друг другу организации, как «Британское общество по распространению христианского знания» и Советское правительство, использовали образ Насреддина в своих целях. Общество опубликовало небольшое количество историй, выпустив книгу «Сказки о Ходже», а русские (наверное, по принципу «если не можешь побить их — присоединись к ним») создали о нем фильм, названный «Похождения Насреддина». Даже греки, мало что перенявшие от турок, считают его частью своего культурного наследия.
В действительности никто не знал, кем был Насреддин, где и когда он жил, и это естественно, т. к. основной целью было создание образа, не поддающегося характеризации и неподвластного времени. В данном случае для суфиев важна идея, а не человек. Все это не помешало людям снабдить его не только фальшивым жизнеописанием, но и гробницей. Ученые, в борьбе против педантизма которых Насреддин так часто выходит победителем в своих историях, даже предприняли попытку детально разобрать «Тонкости» в поисках соответствующего биографического материала. Одно из этих «открытий», несомненно, согрело бы сердце самого Насреддина.
Если самым беспристрастным образом подойти к некоторым классическим насреддиновским историям, сразу станет ясно, что чисто схоластический подход к делу суфии считают самым непродуктивным:
«Перевозя некоего педанта через бурную реку, Насреддин сказал что-то такое, что показалось тому грамматически неправильным.
—   Разве ты никогда не изучал грамматику? — спросил ученый.
—   Нет.
—   Значит ты потерял полжизни.
Через несколько минут Насреддин обратился к своему пассажиру:
—   Учился ли ты когда-нибудь плавать?
—   Нет, а что?
—   Значит, ты потерял всю жизнь — мы тонем!
Здесь подчеркивается, что суфизм есть практическая деятельность, отрицающая возможность достижения истины с помощью формального интеллекта и применимость шаблонного мышления (являющегося порождением этого мира), к истинной реальности, относящейся к иному измерению.
Это еще более ярко выражено в анекдоте, действие которого происходит в чайхане.

В чайхану вошел монах и заявил:
—   Мой учитель велел мне возвестить людям, что человечество до тех пор не достигнет совершенства, пока люди, не испытавшие на себе несправедливости, не будут так же нетерпимо относиться к ней, как и те, кто в действительности испытал ее.
Эти слова на мгновение поразили всех собравшихся. Затем Насреддин сказал:
—   А мой учитель говорил мне, что никто не должен относиться нетерпимо к чему бы то ни было до тех пор, пока он не убедится, что предполагаемая несправедливость действительно является несправедливостью, а не скрытым благом!
Насреддин, являющийся суфийским учителем, часто применяет дервишескую технику, которая заключается в том, что он играет роль непосвященного человека, чтобы сделать истину более яркой. Известный анекдот, отрицающий поверхностное убеждение в причинно-следственной связи, делает его жертвой:
«Однажды прямо на голову Насреддину, шедшему по узкому переулку, с крыши дома упал какой-то человек. С этим человеком ничего не случилось, но мулла попал в больницу.
Один из учеников Насреддина спросил его:
—   Какой урок вы извлекли из этого происшествия, мастер?
—   Откажись от веры в неизбежность, даже если причина и следствие кажутся неизбежными! Избегай теоретических вопросов наподобие этого: «Сломает ли человек себе шею, если упадет с крыши? Упал он, а шею сломал себе я!
Поскольку мышление обычного человека шаблонно и он не может стать на совершенно иную точку зрения, от него обычно ускользает большая часть смысла происходящего. Он может жить и даже преуспевать, но он не может понять всего, что происходит вокруг.

Приховано: Показати

Это наглядно показывается в притче о контрабандисте:
«Насреддин ежедневно переводил через границу своего осла, нагруженного корзинами с соломой. Так как все знали, что он промышляет контрабандой, пограничники обыскивали его с ног до головы каждый раз, когда он возвращался домой. Они обыскивали самого Насреддина, осматривали солому, погружали ее в воду, время от времени даже сжигали ее, а сам Насреддин жил все лучше и лучше
В конце концов он отошел от дел и перебрался на жительство в другую страну. Много лет спустя его встретил один из таможенников. Он спросил:
—   Теперь тебе нечего скрывать, Насреддин. Расскажи мне, что ты перевозил через границу, когда мы никак не могли поймать тебя?
—   Ослов, — ответил Насреддин».
Внутренний опыт нельзя передавать с помощью бесконечного повторения.. Многие школы продолжают действовать еще долго после того, как их реальная движущая сила уже истощилась, превращаясь в обычные центры, где занимаются повторением неуклонно слабеющего учения. Название этого учения может оставаться тем же, в то время как оно уже лишилось всякой ценности, а иногда и противоречит первоначальному смыслу. В числе других вопросов Насреддин заостряет внимание и на этом в рассказе под названием «Утиный суп». «К Насреддину приехал издалека один из родственников и привез ему в подарок утку. Обрадованный Насреддин сварил ее и съел вместе со своим гостем. Вскоре после этого к Насреддину стали приходить один за другим люди, называвшие себя друзьями и друзьями друзей «человека, принесшего утку», однако новых подарков никто из них не приносил В конце концов мулла вышел из себя, но тут появился еще один незнакомец: «Я друг друга друга того родственника, который принес тебе утку», — заявил он и, подобно другим, уселся за стол в ожидании еды. Насреддин принес ему тарелку горячей воды. «Что это такое?» — спросил гость. «Это суп супа супа из той утки, которую принес мой родственник,» — ответил Насреддин»».
Обостренное восприятие, которым обладает суфий, иногда помогает ему переживать вещи, совершенно не воспринимаемые другими. Но, зная об этом, последователи других школ обычно проявляют недостаток восприимчивости, говоря или делая определенные вещи, в которых суфии совершенно ясно видят признак их духовной незрелости. В таких ситуациях они чаще всего обходятся без комментариев. Эту способность к восприятию можно проиллюстрировать с помощью другой насреддиновской истории:
«Желая попросить милостыню, Насреддин подошел к большому дому. «Хозяина нет», — сказал слуга.
«Прекрасно, — воскликнул мулла, — и хотя он ничем не смог помочь мне, передай, пожалуйста, своему хозяину мой совет. Скажи: «Когда будешь уходить в следующий раз, не оставляй свое лицо на окне — его могут украсть"».
Некоторые насреддиновские истории стали афоризмами:
«В действительности это не так».
«Я никогда не говорил правды».
«Я отвечаю не на все вопросы, а только на те, которые тайно задают друг другу всезнайки».
«Если ваш осел позволит кому-нибудь украсть вашу одежду — украдите его седло».

«Образец есть образец, но никто не купит мой дом, если я покажу кирпич от него».
«Люди требуют, чтобы я дал им попробовать свой уксус, но если бы я всем давал пробовать его, он не стал бы сорокалетним, не правда ли?»
(Из книги Идриса Шаха «Суфизм»)

МУСУЛЬМАНЕ №1(4) февраль-март 2000 стр.63

[Лалія]

Цитата: Лалія від 28 Листопада 2009, 10:57:15
закінчити дану розмову, бо притчі від того змісту не наберуть хоч і не втратять
дозволю собі викласти статтю в цій темі, бо в ній не тільки про важливість того хто тлумачить, але й самі притчі.

І як повязані ці цитати? 

[яничар]

ніяк,Лалія.
 ось ці цитати:
"Неотъемлемой чертой любой истории является ее многомерность, поэтому понимать ее можно по-разному." "в отрыве от определенного контекста они теряют свой первоначальный импульс"
притча- як набір фраз, слів- нічого не варта. Змісту їй надає людина, грунтуючись на власному досвіді або з певною метою. Тому суперечки допустимі.

[Лалія]

ніяк,Лалія.
 ось ці цитати:
"Неотъемлемой чертой любой истории является ее многомерность, поэтому понимать ее можно по-разному." "в отрыве от определенного контекста они теряют свой первоначальный импульс"
притча- як набір фраз, слів- нічого не варта. Змісту їй надає людина, грунтуючись на власному досвіді або з певною метою. Тому суперечки допустимі.

Я так розумію ми про одне і те ж тільки різними словами. 
Я й мала на увазі, що кожен трактує по-своєму тому, нема змісту сперечатись.  Бо всі по-своєму праві. 

[яничар]

"Итак, разные люди берутся за толкование Евангелия. Люди разные и «христианства» получаются у них разные....
.....И как же можно настаивать на самоочевидности Писания, как можно заявлять, что "нам не нужно богословие, так как у нас есть Писание" - если само Писание кричит о том, что оно требует усилия мысли для своего разумения. Юноши из недавно возникших протестантских кружков заявляют, что им в Библии все понятно, тогда как даже ап. Петр признавал, что в посланиях апостола Павла “есть нечто неудобовразумительное” (2 Петр. 3, 16). Между, прочим на долю посланий Павла приходится две трети Нового Завета...
.....понимание библейского текста может быть разительно противоположным. Впрочем, будем помнить совет Оригена: противоречия в библейских рассказах и абсурдности нужны для того, чтобы мы не ограничивались плотским прочтением, а искали духовное, аллегорическое. Если бы при чтении Писания не возникало недоумений - "то мы едва ли подумали, что в Писании может быть какой-нибудь другой смысл, кроме ближайшего. Поэтому Слово  Божие позаботилось внести в закон и  историю некоторые как бы соблазны и несообразности; без этого же мы, не отступая от буквы, остались бы не наученными ничему божественному" (Ориген. О началах 4, 15). Или - скажем словами апостола Павла: "Надлежит быть и разномыслиям между вами, дабы открылись между вами искусные" (1 Кор 11,19)......."
Протестантам о православии. д.А.Кураев
Сперечатись є зміст:"дабы открылись между вами искусные", бо якщо всі праві по своєму, то "мы остались бы не наученными ничему божественному".

[Ne-TA]

                 
                                                                             СЛІДИ НА ПІСКУ

       Одного разу одній людині приснився сон. Йому снилося, ніби він іде піщаним берегом, а поряд з ним — Господь. На небі мелькали картини з його життя, і після кожної з них він помічав на піску два ланцюжки слідів: одну — від його ніг, іншу — від ніг Господа.

Коли перед ним промайнула остання картина з його життя, він озирнувся на сліди на піску. І побачив, що часто уздовж його життєвого шляху тягнувся лише один ланцюжок слідів. Відмітив він також, що це були найважчі і нещасні часи в його житті.
Він сильно засмутився і став питати Господа:

— Чи не ти говорив мені: якщо послідую шляхом Твоїм, Ти не залишиш мене. Але я відмітив, що в найважчі часи мого життя лише один ланцюжок слідів тягнувся по піску. Чому ж Ти покидав мене, коли я більше всього потребував Тебе?

Господь відповідав:

— Моє миле, миле дитя. Я люблю тебе і ніколи тебе не покину. Коли було в твоєму житті горе і випробування, лише один ланцюжок слідів тягнувся по дорозі. Тому що в ті часи Я ніс тебе на руках........

[ЯЯ]

 
Чаша Желаний.

     В одном государстве жил молодой царь. Он был очень горделив и властен. Когда он проезжал по своим владениям, народ падал ниц и кричал:
- Виват, император!
А сзади шел казначей и кидал этим согбенным фигурам золотые монеты. Люди же были готовы перегрызть глотки друг другу за эти монеты с императорской казны, роясь в грязи в их поисках. Тех же, кто не покорялся и не преклонял головы перед его светлостью, сзади шедший палач рубил головы.
И вот, однажды, шествуя подобным образом, он заметил одного монаха, который не склонял головы и мало того - шел ему навстречу. Палач, увидя это, поспешил опередить императора дабы отрубить непокорному голову. Так как уже не одна голова слетала с плеч по прихоти императора- вольнодумца. И в тот момент, когда он уже замахнулся обезглавить непокорного, услышал зычный голос своего повелителя:
- Стой!
Молодой царь кинулся к этому странствующему дервишу, упал на колени и поцеловал его засаленный халат.
Народ возмутился этому и начал недовольно кричать:
- Виват, Император! - в надежде быть осыпанными золотыми монетами. Но император узнал в этом дервише своего отца, который отрекся в его пользу от престола и отправился искать истину.
- Отец, как я рад, что ты вернулся!
- Нет, я не вернулся. Я был на том краю земли и вот теперь иду на другой край. А дорога моя лежит через твои владения...
- Но это и твои владения! Отец, мне больно видеть тебя в этих жалких одеждах. Казначей, отсыпь ему золота, сколько б ни попрсил!!!
- Нет, сын. Просто накорми меня или дай несколько монет, дабы я мог купить себе пропитание. - и протянул ему свою деревянную миску-чашу. Император велел наполнить чашу. Но когда казначей начал ее наполнять, он оказывалась пустой. Тогда император возмутился и велел высыпать туда мешок золота. Но все повторилось - чаша была пуста.
Тогда молодой царь велел привезти подводу золота, ему было наплевать, опустеет ли казна от этого - перед ним был его отец.
И вот, на сороковой подводе, сын воскликнул:
- Отец, я не пойму, мы высыпали туда 40 подвод золота, но она по-прежнему пуста!
- Сынок, я рад, что ты уже на 40-й подводе задумался над этим вопросом. Ты слишком рано это понял. Я ради этого отказался ото всего, кинул в нее своё царство, здоровье, молодость, в общем все, что имел, но она как видишь - по прежнему пуста!
Ибо это есть чаша наших желаний и, отупляющая жажда наполнения ее отнимет у нас все что мы имеем....... В нее мы можем положить и жизнь, но полнее она от этого не станет!
Відповідь від: 17 Грудня 2009, 21:20:41Последователь пророка.

     Один шутник стал выдавать себя за пророка. Его схватили и привели к султану. Султан допросил его в присутствии кади и сказал:
- Этот человек позволил себе наглое святотатство. Что полагается в таких случаях делать по закону ?
   Кади ответил:
- Если он не откажется от своих утверждений и станет упорствовать, надлежит покарать его смертью.
- Слышишь? - сказал обвиняемому султан. - Как ты смеешь называть себя пророком? Если ты пророк, покажи нам чудо!
- Хорошо, - ответил человек, выдававший себя за пророка. - Тогда вели принести сюда острый меч.
- Зачем он тебе ? - удивился султан.
- Я отрублю голову кади, а затем воскрешу его из мертвых.
- О, почтенный! - закричал кади вне себя от ужаса. - Я первый в тебя уверовал! Отныне считай меня своим последователем!
Відповідь від: 17 Грудня 2009, 21:23:05Что в нем?

     Некий дервиш ордена Бекташи был очень уважаемым за свое благочестие и проявляемые добродетели. Всегда, когда кто-нибудь спрашивал его, каким образом он достиг такой святости, он отвечал:
— Я знаю, что в Коране.
Однажды он только что дал такой ответ спросившему в кофейне, когда какой-то кретин спросил:
— Хорошо, так что же есть в Коране?
— В Коране, — сказал дервиш из ордена Бекташи, — находятся два засушенных цветка и письмо от моего друга Абдулы.
Відповідь від: 17 Грудня 2009, 21:24:30Хромой и слепой.

     Хромой человек однажды вошел в сераль (постоялый двор) и устроился там среди других посетителей.
           "Из-за моей хромоты я лишен возможности быстро передвигаться и не успею на султанский пир", -- сказал он своему соседу.
      Человек, к которому он обратился, поднял голову и сказал:
-- Я тоже приглашен на пир, но мне еще труднее попасть туда, чем тебе, потому что я слеп и не вижу дороги.
     Тут в их разговор вмешался третий посетитель.
Он сказал:
-- Вдвоем вы располагаете средством достичь вашей цели, если только согласитесь воспользоваться этим средством. Слепой может отправиться в путь, неся на спине хромого. Вы должны использовать ноги слепого, чтобы идти, и зрение хромого, чтобы его направлять.
     Вот так эти двое достигли цели, где их ожидал невиданный доселе пир.
     По дороге они остановились на отдых в другом серале. Здесь они повстречали еще двух несчастных, которые также хотели попасть на пир и не могли. Слепой и хромой стали им объяснять свой метод, но один из этих людей был глухим, а другой немым. Немой слышал их объяснения, но не мог передать их своему приятелю. Глухой мог говорить, но ему нечего было сказать.
      Эти двое не попали на пир потому, что в это время поблизости не оказалось того третьего человека, который прежде всего объяснил бы им особенность их трудности, а уж потом подсказал бы, как эту трудность преодолеть.

[лесик]

А ось вам від мене кавалок ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

Міф про походження світу!

    ...І на початку була Пітьма - вічна й безмежна! Ні Землі, ні Неба, ні Сонця. Тільки - морок! Густа, холодна й безконечна Ніч. А її пронизувало ОКО. Звідки воно летіло?І - куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялось воно.
Наймудріші волхви Оріани казали так: "Око було завжди, воно було вічно. І з Вічності воно летіло у Вічність".А Заратустра по тому вже додав:" Воно летіло з далеких Старих світів, що утворити Новий світ"
Мабуть, так. Бо Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилось. І пустило Сльозу. Чисту -пречисту Росинку. Знеї вродилось диво:Першоптах і Першобог - птиця Сокіл!
Його золотаве піря осяяло непроникну ніч! Сокіл розправив крила і закружляв над ОКОМ!
І пустив Сокіл Золоту Сльозу-Росинку, що впала на ОКО. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку!
І пустив Сокіл Срібну Сльозинку, і вона впала посередині острова,де утворилося озеро Живої Води.
І пустив Сокіл зелену Сльозинку-Росинку, і від неї проросли дивовижні квітий густі високі трави на острові й берегах озера!
Тоді Сокіл зніс золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб-Стародуб
І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили Молодильні яблука - плоди невмерущості. Стало довкола світло й весело!
Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: "Я створив ИРІЙ. Тут моє місце на віки вічні Звідсия творитиму Світ"
І тоді зніс Сокіл двоє яєць: біле та чорне. Впали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них Білий лебідь та Чорний Лебідь. Поплили вони назустріч один одному і стали люто битися.
Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл:"Зупиніться!".
І лебеді перестали битись. І сказав їм Сокіл:"Я даю вам Слово і Розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба".
Вийшли лебеді з води і відразу перетворились в людино подібних велетнів. Тільки в одного шкіра була біла, а волосся – русяве, очі – блакитні, а в другого все біло чорне – і шкіра, і волосся, і очі.
І сказав Сокіл їм: “Зірвіть з дерева по яблука і з’їжте їх.”
З’їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну.
І сказав їм Сокіл: “Тепер Ви невмирущі Боги”.
І вклонилися йому велетні. І сказав Сокіл білошкірому: “Ти є Білобог. Володар Світла і Білого Світу та всього, що створиш у ньому”
І сказав Сокіл чорношкірому: “Ти є Чорнобог. Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній”.
І сказав він обом: “Ви є Добро і Зло. Краса і Погань. Правда і Кривда. І ви будете вічно. Бо ви є ЖИТТЯ. І ті, що прийдуть. Не зазнають ДОБРА без ЗЛА і КРАСИ – без ПОГАНІ, тож не знатимуть, що таке Життя і навіщо жити в ньому”

[Ne-TA]

Зима не любила Місто...

Воно було улюбленчиком Сонця і синього Моря.
Зиму тут ніколи не чекали, не готувалися до її приходу...
Багато років тому Зима з'явилася тут пізно вночі з мішком пухнастого снігу
блакитного інею і яскравих сніжинок...

Тоді вона так раділа створеній казці і вже передчувала
як зрадіють жителі Міста, побачивши її у всій красі...
Але на ранок прилетів Південний Вітер, посміхнулося Сонце
і вся казка розтанула, потекла струмками...

Стало сіре, незатишно...Жителі були дуже незадоволені...і не злюбили Зиму...
А Зима розсердилася і з тих пір несла в Місто тільки колючий сніг і
злі морози.
Одного разу вона навіть спробувала заморозити солене море, але безуспішно...
І тому з року в рік Зима випліскувала на Місто всю свою злість...

А Місто не любило Зиму...
Якось навіть бідний вуличний музикант кинув в серцях:
- Йди геть, Зла!! Хай скоріше наступить Весна!!!

Ось і сьогодні Зима промайнула над чорним  морем,
заморозивши піну біля берега
сипнула колючим снігом над Містом і вже зібралася відлітати....
Її привернула відкрита кватирка в одному з вікон старого будинку.
Це була її улюблена гра: кидатися снігом у вікна...
Зима подула у віконце, але його не закрили, як завжди.
Вона здивовано сіла на підвіконня:
у кімнатці молода дівчина вирізувала сніжинки з білого паперу і
як заклинання, шепотіла:
- Зимонька-голубонька, принеси нам Казку на своїх крилах і
чарівне Різдво!
Ми прикрасимо ялиночку, даруватимемо подарунки і чекатимемо Дива!
І хай повернеться моя Любов...Я так її чекаю....

Це був перший житель Міста, що назвав Зиму так ніжно....
Знов і знов, кожен вечір Зима сідала на підвіконні і спостерігала за
дівчиною...
І знала про неї вже все: і те, що вона раніше жила з мамою, татом і братиком
у великому місті, де завжди були красиві зими
і те, що вона була нареченою...ось і плаття висить в шафі...
І була страшна аварія...дівчина залишилася одна...у інвалідному кріслі...
А її коханий не зміг це прийняти...Хоча вона давно його пробачила...
Тепер дівчина живе в Місті з бабусею
вірить в різдвяні чудеса і дуже любить зиму...
Зимі так хотілося утішити цю милу дівчину, що вона забула
про свою злість...

Щодня тепер в Місті йшов красивий пухнастий сніг
іскрилися візерунчасті сніжинки і навіть Море перестало шуміти
ніби заснуло, заколисане ніжним ходом Зими...
Щодня Зима бачила здивовані очі дівчини:
адже ніколи раніше тут не було такого снігу...
А коли прийшло Різдво, Місто перетворилося на Казку.
Жителі урасилі ялинки, запалили гірлянди, дітвора грала в сніжки
і ліпили смішних сніговиків...

А одного разу Зима побачила дівчину у дворі.
Та сиділа і захоплено стосувалася іскристого снігу
її щічки розрум'янилися і ніжний голосок шепотів:
- Я так люблю Зиму!
У Зими від щастя захватило дух, сніжинки закрутилися в чудовому вальсі...
І запахло чаклунством...

У двору зупинився високий хлопець з валізою в руці.
Постояв декілька хвилин, дивлячись на ніжну фігурку, що малювала щось
на снігу.
І рішуче штовхнув хвіртку...


А Зима вибрала найкрасивіші сніжинки, прикрасила ними вії дівчини
і намальоване нею сердечко з улюбленим ім'ям...

Відповідь від: 21 Грудня 2009, 02:46:39
Відповідь від: 21 Грудня 2009, 13:28:09


                                                                 ДОЛЯ

          Жила була Доля, яку ніхто не приймав. І бродила вона по світлу у пошуках душі, що погодилася б утілити її. Проте, хто б не зустрічався на її шляху, у результаті виявлявся простим перехожим, гнаний своїми турботами, як вітром відірваний лист. І ніхто не міг зупинитися, щоб як слід розглянути те, що було навколо, можливо почути інші звуки знайомого їм миру і свої голоси, ні на хвилину що не замовкають, всі говорять і говорять з своїм богом, з різними богами весь час вислизаючого миру повсякденних турбот.

— Постій! - крикнула Доля навздогін людині, що пробігала мимо. - Я бачу твій поспіх і твій відчай. І у мене є для тебе шляхи радості і утіхи, і що шукаєш ти - буде виконано.

— Якщо ти бачиш, то винна і знати, що мені не хапає, - кинув у відповідь чоловік, - а ти, як я бачу, не знаєш, що утіха і радість не нагодують мою сім'ю і не покриють мої борги.
            Його голос обірвався, і було видно, як черговий вихор закрутив його, захопив таким, що невловимим вертить, не даючи схаменутися.
— Послухай, - сказала Доля, ставши доступною людині, що йде в церкву. - Я бачу трудність твою і сумніви. Ось посохнув твій, око вірне і серце чисте - і ступай твердо по дорозі вибраному, радіючи чудесам Його.

— Ти - голос лукавий і явище примарне - ізиді від мене і не спокушай раба божого, - завчено і чеканність вимовила людина, полохливо поспішаючи сховатися за образом шанобливих святинь. - Я попереджений про хитру підступність твоєму і про те, як відводиш ти з шляхів заповеданних, розбещуючи душу влесливими мовами, солодкими для духу блукаючого. У моєму серці немає місця для тебе, бо я слуга Всевишнього і жадаю лише його щедрот.

             Сказавши це, він зник з вигляду за стіною позолоти, в звуці співу і рятівного обряду.

             Всі навколо були такі занурені в себе і зайняті собою, що Доля перестала сподіватися на своє швидке втілення.
Але одного разу, легко ковзаючи між похмурими особами, Доля опинилася серед людей ще більш відчужених і похмурих. Було видно, що вони колись знали все те, що їм говорила Доля. Але це знання не зробило їх вільними і не перероділо, але зробило їх іншими - важкими, похмурими і озлобленими, слабкими всередині і насильницькими зовні, такими, що бачать біль всюди, але що не відчувають її, випробовують бажання, але не здатними його завершити.

              І правила ними не Доля, а злобна Рок Долі, що навис над їх життями і залякує страхом невдачі. Поступово вони перестали сподіватися, радіти, довіряти, мріяти і любити, ставши жертвами власної слабкості, страху і рока, що абсолютно відохотила у них чесно і сміло дивитися життя в обличчя.
            Проте Долю це аніскільки не лякало, адже вона, нарешті, зустріла тих, хто вже зустрічався з нею, хай в іншому облічиі, але кожний з них поза сумнівом зберігав в своїй душі хвилини зіткнення, що хвилювали, з таємницею свого життя, готового розкритися назустріч сміливому шуканню. І не важливо, що багато хто з них так і не зробив свого головного кроку назустріч своїй долі. Для неї, - Долі, - зараз це було не головним. Головне, що вони пам'ятали про неї, а це означало, що є шанс втілення.

              З властивою нею легкістю і невимушеністю Доля з'явилася спочатку одному, потім іншому і третьому, волаючи в кожному з них до спогадів того часу, коли вони були сміливими і сильними, кидаючи їй виклик і приймаючи його, як раптом все різко змінилося, спохмурніло, і Доля виявилася скутою важкою долею людей, що оточували її.
— Тобі не вдасться знову обдурити їх, - почувся знайомий Долі голос її вічного супротивника, злобної Долі. - Адже одного разу ти їх вже обдурила, не виправдавши їх чистих і світлих надій. На що ж ти розраховуєш тепер, прийшовши до них удруге?!

— Ти нічого не зрозуміла, - відповіла Доля. - Від них нічого не було потрібне, окрім як не упускати з виду слабкостів своїх, щоб не стали вони упоперек світлих сподівань, оскільки по-справжньому сильним можна стати, лише визнавши свої слабкості.

              Року Доліі  нічого було відповісти, і це його розсердило.

— Узяти її! Тепер ви можете розправитися з винуватицею вашого невезення і страху! - прокричала Рок Долі людям, що вже почали мучитися туманними спогадами своєї першої зустрічі з Долею.

              Вони жадібно схопили її і напевно б знищили, якби не втрутився Рок Долі.
— Постійте, вона хоче втілення, що ж, подивимося, як вона це зробить. Ти гинутимеш поволі, - злорадно звернувся Рок до Долі, - і бачити, як вмирає надія хоч би що-небудь змінити в цій душі, що повністю зневірилася, втратила віру в добре, світле, вічне.

              Так Доля стала полонянкою душі людини, що глибоко зневірилася в своєму житті. Він вже був немолодий, змінив багато занять, але так і не знайшов свого місця в житті. Він втратив все, що тільки можна було втратити, і єдине, що у нього залишилося, були лише його страждання і муки минулого, якого вже не повернути, що захопили його целіком, терзаючи останні душевні сили, що залишилися в нім. Єдине, в чому він не сумнівався, була сама смерть, перед якою він якось змирився і думки про яку, як не дивно, давали йому невелику утіху.Він не сумнівався, що жити йому залишилося трохи.

               І ось якось надвечір цей нещасний, думаючи про близьку кончину свого шляху, раптом почув:

— Як же багато тут ще незвіданого, незайманого і такого, що таїть незримого світла.

— Хто тут? - збуджено запитав "нещасний". - Це ти - смерть? Ти прийшла за мною?

— Ні, - відповіла Доля, - це не смерть, скоріше життя, останні іскри надії, що ще висікаються в твоєму серці.

— Навіщо життя? Мого життя більше немає, вона померла разом з моїми бажаннями і надіями що-небудь зробити в цьому житті. Тепер все пропало, нічого не повернути, мій час пішов і я вмираю, моя доля кінчена.

— Ти маєш рацію, твого життя більше немає, вона померла, але чи вмираєш ти?! Твої бажання і надії померли, але чи вмираєш ти?! І які окови висять на твоїй душі і терзають її - чи не окови жалості по відмираючому життю, про яке говориш ти, що її більше немає?! Хіба ти не помічаєш, що твоє життя поспішає, болісно змінюється і зве тебе скинути старий одяг?!
— Не смій! - раптово прокричав Рок Долі, обрушивши на "нещасного" купи сумнівів і болісних спогадів його загубленого минулого. - Хіба ти не бачиш, що ця шахрайка - Доля хоче відняти у тебе твою вистраждану пам'ять, твоє життя? Ким же ти тоді станеш і що тобі нагадає про те, що так дорого твоєму серцю? Ти, божевільний, на крок від своєї загибелі, загибелі, в якій винен будеш тільки ти!

— Саме! - несподівано восторжествувала людина. - В цьому винна буду тільки я, оскільки не залишилися більше тих, хто був би повинний в моїх бідах. Я залишилася одна перед лицем своєї загибелі, і я говорю своїй Долі: "Вдаюся до тебе, оскільки мене більше немає! Доверши мій шлях високою свідомістю мети, гідної що всіх живуть!"
 
              Так говорило серце людини з самої глибини своєї істоти на краю загибелі, що зробила його вільним.
Не бійтеся опинитися на краю загибелі вашого миру, бо там завжди зберігається можливість знайти дар, залишений нам нашою Долею!
Відповідь від: 03 Січня 2010, 19:41:07

У КОЖНОГО З НАС СВОЄ ЖИТТЯ...КОЖНОГО ДНЯ МИ РОБИМО ВИБІР.
НЕВАЖЛИВО ЯКИЙ, АЛЕ ВИБІР: ЩО СЬОГОДНІ ОДЯГТИ, ЩО З"ЇСТИ, КУДИ ПІТИ, ЩО ДИВИТИСЯ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ І ЧИ ДИВИТИСЯ ЙОГО ВЗАГАЛІ.

ВІД НАШИХ ВИБОРІВ ЗАЛЕЖИТЬ НАШЕ ЖИТТЯ.
А  ЯКЕ Ж МІСЦЕ ПОСІДАЄ ДОЛЯ У НАШОМУ ЖИТТІ?
ЧИ Є ВОНА ВЗАГАЛІ?
А, МОЖЕ, МИ САМІ ЇЇ ТВОРИМО?

ІНОДІ ЧУЛА, ЯК ПОЖИЛІ ЛЮДИ ЖАЛІЮТЬСЯ НА ЖИТТЯ, МОВЛЯВ ДОЛЯ В МЕНЕ БУЛА ВАЖКА.?????

МОЖЛИВО БУЛИ ВАЖКІ УМОВИ,МОЖЛИВО РОБИЛИ НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР, АЛЕ АЖ НІЯК НЕ ДОЛЯ ЦЕ!

А, ЗРЕШТОЮ, ЩО ТАКЕ ДОЛЯ? ДОЛЯ-ЦЕ НАШЕ ЖИТТЯ, АЛЕ ТВОРИМО МИ ЙОГО САМІ, І ПРОЖИВАЄМО САМІ.
ТО МАБУТЬ І ДОЛЮ ТВОРИМО САМІ....

ТОМУ, ЖАЛІЮЧИСЬ НА ДОЛЮ, СЛІД ПОЖАЛІТИСЬ НА СЕБЕ, НА СВОЇ ВЧИНКИ, ТА НА ВИБіР, ЯКИЙ МАБУТЬ БУВ НЕПРАВИЛЬНИМИ!!!

[Сонечко+]

СЕРДЦЕ
В один солнечный день красивый парень стоял на площади посреди города и с гордостью хвастался самым прекрасным сердцем в округе. Он был окружен толпой людей, которые искренне восхищались безупречностью его сердца. Оно было действительно идеально - ни вмятинки, ни царапинки. И каждый в толпе соглашался, что это самое прекрасное сердце, которое они когда-либо видели. Парень был очень этим горд и просто сиял от счастья.
Неожиданно, из толпы вперед вышел старик и сказал, обращаясь к парню:
- Твое сердце по красоте и близко не стояло рядом с моим.
Тогда вся толпа взглянула на сердце старика. Оно было помято, все в шрамах, в некоторых местах куски сердца были вынуты и на их местах были вставлены другие, которые совсем не подходили, некоторые края сердца были рваными. К тому же в некоторых местах в сердце старика явно не хватало кусочков. Толпа уставилась на старика - как он мог сказать, что его сердце красивее?
Парень взглянул на сердце старика и засмеялся:
- Ты возможно шутишь, старик! Сравни свое сердце с моим! Мое идеально! А твое! Твое - мешанина шрамов и слез!
- Да, - ответил старик, - твое сердце выглядит идеально, но я бы никогда не согласился обменяться нашими сердцами. Смотри! Каждый шрам на моем сердце - это человек, которому я отдал свою любовь - я вырывал кусок моего сердца и отдавал этому человеку. И он часто взамен отдавал мне свою любовь - свой кусок сердца, которое заполняло пустые пространства в моем. Но поскольку кусочки разных сердец точно не подходят друг к другу, поэтому у меня в сердце есть рваные края, которые я берегу, потому что они напоминают мне о любви, которой мы делились.
Иногда я отдавал куски моего сердца, но другие люди не возвращали мне свои - поэтому вы можете видеть пустые дыры в сердце - когда ты отдаешь свою любовь не всегда есть гарантии на взаимность. И хоть эти дыры приносят боль, они мне напоминают о любви, которой я делился, и я надеюсь, что в один прекрасный день эти кусочки сердца ко мне вернутся.
Теперь ты видишь, что означает истинная красота?
Толпа замерла. Молодой человек молча стоял ошеломленный. Из его глаз стекали слезы.
Он подошел к старику, достал свое сердце и оторвал от него кусок. Дрожащими руками он протянул часть своего сердца старику. Старик взял его подарок и вставил в свое сердце. Потом он в ответ оторвал кусок от своего избитого сердца и вставил его в дыру, образовавшуюся в сердце молодого человека. Кусок подошел, но не идеально, и некоторые края выступали, а некоторые были рваными.
Молодой человек посмотрел на свое сердце, уже не идеальное, но более красивое, чем оно было раньше, пока любовь старика не коснулась его.
И они обнявшись пошли по дороге.
………………………………

Відповідь від: 25 Січня 2010, 18:29:22А ось моя улюблена притча:
Как-то собрались души на совещание перед воплощением на Землю. И вот Бог спрашивает одну из них:
- Зачем ты идёшь на Землю?
- Я хочу научиться прощать.
- Кого же ты собираешься прощать? Посмотри, какие души все чистые, светлые, любящие. Они настолько любят тебя, что ничего не могут сделать такого, за что их нужно прощать.
Посмотрела Душа на своих сестричек, действительно, она их любит безусловно и они её так же любят! Пригорюнилась Душа и говорит: - А мне так хочется научиться прощать!
Тут подходит к ней другая Душа и говорит:
- Не горюй, я тебя так сильно люблю, что готова быть рядом с тобой на Земле и помочь тебе испытать прощение. Я стану твоим мужем и буду тебе изменять, пить, а ты будешь учиться меня прощать.
Другая Душа подходит и говорит:
- Я тебя тоже очень люблю и пойду с тобой: буду твоей мамой, наказывать тебя, всячески вмешиваться в твою жизнь и мешать жить счастливо, а ты будешь учиться меня прощать.
Третья Душа говорит:
- А я буду твоей лучшей подругой и в самый неподходящий момент предам тебя, а ты будешь учиться прощать.
Ещё одна Душа подходит и говорит:
- А я стану твоим начальником, и из-за любви к тебе буду относиться к тебе жёстко и несправедливо, чтобы ты могла испытать прощение.
Ещё одна Душа вызвалась быть злой и несправедливой свекровью...
Таким образом, собралась группа любящих друг друга душ, придумали сценарий своей жизни на Земле для проживания опыта прощения и воплотились. Но оказалось, что на Земле вспомнить Себя и о своём договоре очень сложно.
Большинство приняли всерьёз эту жизнь, стали обижаться и гневаться друг на друга, забыв о том, что они сами составили этот сценарий жизни, а главное - что все любят друг друга!

Відповідь від: 25 Січня 2010, 18:32:45

ТОМУ, ЖАЛІЮЧИСЬ НА ДОЛЮ, СЛІД ПОЖАЛІТИСЬ НА СЕБЕ, НА СВОЇ ВЧИНКИ, ТА НА ВИБіР, ЯКИЙ МАБУТЬ БУВ НЕПРАВИЛЬНИМИ!!!

Шёл снег. Зимой это дело обычное. Погода была безветренной, и большие пушистые снежинки не спеша кружили в причудливом танце, медленно приближаясь к земле.
Две снежинки, летевшие рядом, решили затеять разговор. Боясь потерять друг друга, они взялись за руки, и одна из них весело говорит:
- Как хорошо лететь, наслаждаться полётом.
- Мы не летим, мы просто падаем, - отвечала грустно вторая.
- Скоро мы встретимся с землей и превратимся в белое пушистое покрывало.
- Нет, мы летим навстречу гибели,а на земле нас просто будут топтать.
- Мы станем ручьями и устремимся к морю, мы будем жить вечно, - сказала первая.
- Нет мы растаем и исчезнем навсегда, - возражала другая.
Наконец им надоело спорить, они разжали руки, и каждая полетела навстречу судьбе, которую выбрала сама.

Відповідь від: 25 Січня 2010, 18:42:21а тепер трошки гумору:

П"ять мудрих євреїв

Перший мудрий єврей говорив, що у людей все погано, тому що у них ось тут (показую на лоб) все погано. Це був Мойсей.
Другий  мудрий єврей говорив, що у людей все  погано, тому що у них ось тут (показую на серце) все погано. Це був Христос.
Третій мудрий єврей говорив, що у людей все погано, тому що у них ось тут (показую на кишеню) все погано. Це був Маркс.
Четвертий мудрий єврей говорив, що у людей все погано, тому що у них от тут (показую нижче поясу) все погано. Це був Фрейд.
А пятий мудрий єврей сказав, що у людей не все вже так і погано, тому що все відносно. Це був Ейнштейн.

[Ne-TA]

Сонечко я, дуже гарно, дякую за дописи 


Особливо сподобалось, як души збиралась на землю.

- Я хочу научиться прощать.

Я хочу щоб всі на Землі научились пробачати один одному, просто пробачати !
І ви самі зауважите, як це приємно, і як приємно і неочікувано для тієї людини якій ви пробачили.

Ми  не  навчились  пробачати,
Такі  ж  жорстокі,  як  були.
Не  вміємо  добро  вбачати.
Нічого  у  душі...  крім  пустоти...

І  не  цінуючи  що  маємо,
Вже  розучилися  радіти.
Грошей  у  Бога  все  благаємо...
Розгублені,  неначе  діти.

Невпевнені  в  собі,  забуті,
Не  віримо  уже  в  дива.
Проводим  час  у  тузі,  в  скруті
Забувши  головні  слова.

[doktor-maks]

Как-то собрались души на совещание перед воплощением на Землю

Гарна притча, але у питанні одвічного існування людської душі суперечить християнському вченню.
1) Душа людини не є одвічною, тобто є сотворенною. Душа надається Богом в момент зачаття.
2) Душа людини є безсмертною, але не може перевоплочуватись. Після фізичної смерті людини (розлучення з тілом) душа предстає на частний суд Божий і до загального воскресіння і Страшного Суду знаходиться в очікуванні своєї вічної участі.

[Kwinto]

Легенда.rar на FileShare.in.ua
Ще одна легенда.
Але так словами я ii не опишу......

[Сонечко+]

Душа надається Богом в момент зачаття.

Цікаво і де в Біблії про це сказано?
Мій знайомий мав доступ  до святих книг Києво-Печерської Лаври. І він розповідав, що там читав повне зібрання Біблійних книг. Адже, Біблія після відповідного Вселенського Собору була вкорочена, щоб не смущати уми віруючих християн. Він стверджує, що знаходив місця, що вказують на перселення душ. Але як це було пояснити християнам? І їх просто приховали, викинули.
Я, на жаль, такого доступу не мала. Тому мені цікаво послухати всіх знавців Слова Божого.

[Сонечко+]

Однажды утром Насреддин – великий суфистский мистик, который всегда прикидывался сумасшедшим завернул в платок яйцо, вышел на середину площади в своем городе и обратился к прохожим.
- Сегодня мы организуем большой конкурс! – сказал он им, - Тот, кто отгадает, что завернуто в этом платке, получит в подарок яйцо, которое находится внутри. Люди стали переглядываться между собой и сказали:
- Как мы можем знать об этом? Среди нас нет ясновидящих!
Насреддин продолжал:
- У того, что находится в этом платке, желтая сердцевина, как желток, она окружена жидкостью цвета белка, которая в свою очередь заключена в легко разбивающуюся скорлупу. Это символ плодородия, и напоминаетнам о птицах, которые летят к своему гнезду. Так что, кто теперь может сказать мне, что тут внутри?

Все жители думали, что у Насреддина в руках яйцо, но ответ был настолько очевидным, что никто не захотел краснеть перед другими. «И если это не яйцо, а что-то намного более важное, результат суфистского мистического мировоззрения? Желтая сердцевина может означать солнце, жидкость вокруг него, возможно, - какое-нибудь алхимическое вещество.Нет, наверняка этот сумасшедший хочет посмеяться над кем-нибудь. Насреддин спросил еще два раза, и никто не рискнул сказать глупость. Тогда он развернул платок и показал всем яйцо.

- Все вы знали ответ, - сказал он, - и никто из вас не рискнул выразить его словами. Такова жизнь тех, кто боится рисковать: решения нам щедро предоставляются Богом, но люди обычно ищут более сложные объяснения, и заканчивают свою жизнь в бездействии.

[Лалія]

«Жена ходила на кладбище жаловаться покойнику-мужу на тягость жизни. Сторож, которому это надоело, сказал загробным голосом из-за дерева:
– Пеки бублики!
– Как же я буду печь? У меня нет денег.
– Тогда не пеки.
– Как же мне не печь? Ведь я умру с голоду.
– Так пеки».

 

[Сонечко+]

Багато з нас довго думають, а так нічого і не роблять. Ти почни хоч щось робити і тоді сам побачиш як краще: пекти чи не пекти  .

Відповідь від: 16 Квітня 2010, 17:53:37Хотіла цю розповідь кинути в розділ про дружбу і відносини. Та, напвно, сюди більш доречніше.
І так :
Жил-был мальчик с ужасным характером. Его отец дал ему мешочек с
гвоздями и сказал забивать по гвоздю в садовую ограду каждый раз, когда
он будет терять терпение и с кем-то ссориться. В первый день мальчик
забил 37гвоздей. В течение следующих недель он старался сдерживаться, и
количество забитых гвоздей уменьшалось день ото дня. Оказалось, что
сдерживаться легче, чем забивать гвозди... Наконец наступил день, когда
мальчик не забил в ограду ни одного гвоздя. Тогда он пошел к своему
отцу и сказал об этом. И отец сказал ему вытаскивать по одному гвоздю
из ограды за каждый день, в который он не потеряет терпения. Дни шли за
днями, и наконец мальчик смог сказать отцу, что он вытащил из ограды
все гвозди. Отец привел сына к ограде и сказал: "Сын мой, ты хорошо вел
себя, но посмотри на эти дыры в ограде. Она больше никогда не будет
такой, как раньше. Когда ты с кем-то ссоришься и говоришь вещи, которые
могут сделать больно, ты наносишь собеседнику рану вроде этой.Ты можешь
вонзить в человека нож, а потом его вытащить, но рана все равно
останется..." Не важно, сколько раз ты будешь просить прощения, рана
останется. Душевная рана приносит столько же боли, сколько телесная.

Відповідь від: 16 Квітня 2010, 17:56:08Це мені так треба зробити. А то інколи стільки дирок понаробляю ( і саме гірше, що свідомо вбиваю гвіздки своїх гострих слів, навіть знаючи, що потім пожалкую про сказане).