Відношу себе до людей читаючих, пишучих та думаючих. Тобто, щось та й знаю, хоча і мудреця з себе не роблю. Те саме можу віднести і до знання історії свого народу.
Та сьогодні мені прийшлось прочитати книгу Романа Сушка та Мирослава Левицького «Хроніка нищення української мови». Буде неправдою сказати що я про це не знав, але тут всі факти компактно зібрано, і ти бачиш як протягом сотень років знищували мову українців.
Після прочитання книги враження гнітюче. Якось стало шкода наш народі, його мову, визначних діячів.
Ти бачиш, як цілеспрямованими діями робилося все, аби ти забув чийого ти роду, чиїх батьків, свої звичаї, культуру, героїв, історію, мову.
Прикро, що тільки мала частина людей це розуміє. Тому всім, хто хоча б «по паспорту» ідентифікує себе українцем слід прочитати цю книжку. Хоча б з поваги до тисяч твоїх одноплемінників які протягом століть боролись за все українське.
Сама книга побудована дуже просто: після невеликого вступу йдуть тільки факти. І ти бачиш що не просто так велика частина українців асимілізувалася, забула мову та звичаї предків. Не просто так.
Для наглядності я приведу цитати із книги, хоча ще раз настійливо рекомендую ознайомитись із змістом книги. Вам на це піде 1-2 дні. Це того вартує.
1626 — Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання.
1627 — Указом царя московського Михаїла Федоровича та його батька Патріарха Філарета-Федора було постановлено книги українського друку зібрати й на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги.
1677 — Наказ Московського Патріарха Іоакима, відомого тезою «когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле», видерти з українських книжок аркуші, «не сходные с книгами московскими».
1685 — Скасування автономної української церкви (у 1620 році було визнано відновлення підпорядкування київської митрополії Константинопольському патріарху) і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, а й над освітою та культурою України.
1689 — Київській лаврі було заборонено друкувати книги без дозволу московського патріарха: «…к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…».
1709 — Указ Петра І (кривавого) про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з московським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
1709 — Петро І (кривавий) примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161.
1721 — Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные».
1729 — Наказ Петра ІІ (внука Петра І) переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.
1753 — Перший із серії указів про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1759 — Синод Російської церкви видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
1763 — Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.
1769 — Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах були замінені московськими.
1784 — Наказ Синоду київському Митрополитові Самуїлу Миславському ввести в Києво-Могилянській академї та в усіх школах України російську мову викладання.
1784 — Синод наказує Митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
1862 — Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією.
1863 (18 липня) — Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Павла Валуєва — таємне розпорядження, адресоване Київському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам — про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою.
1864 — Затвердження статуту про гімназію та протогімназію, в якому сказано, що навчання має проводитись лише «російським наріччям».
1874 — Було видано новий статут про початкові народні школи, в якому сказано, що навчання має проводитись лише російською мовою.
1876 (18 травня) — Таємний (Емський) указ Олександра II про повну заборону українського письменства, читаємо в «Енциклопедії історії України».
1876 — Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначати вчителів-росіян, а українців посилати до Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ.
1881 — Заборона Синоду Російської церкви викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 — Заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх губерніях та територіях заселених українцями.
1888 — Указ Олександра III «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
1894 — Рішення влади про заборону ввозу українських книг з-за кордону.
1900 (і наступні роки) — Цензурою виключаються такі слова як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1908 — Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
1914 — Доповідна записка полтавського губернатора Олександра Багговута міністрові внутрішніх справ російської імперії Миколі Маклакову, яка дає найповніше уявлення про ставлення росіян до української проблеми в Україні:
1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
…
3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена.
1919 — Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — триста тисяч.
1933 — Телеграма Сталіна про припинення українізації й знищення більшості українських письменників.
1933—39 — Тотальне знищення (понад 80%!) української інтеліґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо.
1941 (липень — вересень) — У Києві НКВД масово арештовувало й вбивало професорів, викладачів, науковців та студентів.
1946 — Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського».
1951 — Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студенти на закритому засіданні суду були засуджені до смертної кари! І напередодні чергової річниці більшовицького перевороту в Росії їх було розстріляно!
1959 — За діяльність на захист прав (у тому числі мовних) українців на багаторічне ув’язнення засуджений Петро Рубан.
1965 (2 вересня) — У Москві, на засіданні Президії ЦК КПРС, ставилося питання про те, що в Україні ще дуже багато осіб розмовляє українською мовою.
1972—1973 — Заборона влади відзначати 130 ювілей появи друком твору І. Котляревського «Енеїда».
1989 — Постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі — російську». Те ж саме було в проекті Конституції М. Горбачова.
1990 — Вихід книжки Олександра Солженіцина «Как нам обустроить Россию». У ній автор відкрито назвав «придуманою фальшю» твердження про давні корені українського народу й про самостійність української мови.
І це я привів тільки маленьку частину фактів. У книзі їх набагато більше.
Після цього всього, в мене до вас тільки два заклики: шануйте своє і самонавчайтесь. Бо нам цього не давали сотнями років, і хто знає, які ще часи прийдуть.
http://pavlofox.net/hronika-nyshhennya-ukrayinskoyi-movy/
Автор
Тема: Українська мова- проблема реальна чи надумана (Прочитано 422682 раз)