Коли проблеми неможливо розв’язати, їх вирішують перейменуваннями. З 1 березня зіпсованої «перевертнями в погонах», насильством і продажністю міліції в Росії не існує – там віднині поліція.
Хоча, якщо табуретку назвати собакою – чи виросте від того в неї хвіст?
Російські філологічні вправи були б кумедні, якби не стосувалися України.
Сергій Марков
На прес-конференції в УНІАН депутат Держдуми Росії Сергій Марков розповів, що зараз усередині РФ тривають бурхливі дискусії, що таке Росія. «Це молода двадцятирічна політична країна чи це, перш за все, тисячолітня Росія, а нинішня Росія – це лише форма буття в історії. Іде бурхлива дискусія, особливо після подій 11 грудня на Манежній площі, з приводу російського народу. Російський народ всередині Російської Федерації – це державотворчий народ разом з іншими, чи в нас є, перш за все, політична нація – росіяни?»
А потім від цих міркувань про долю Росії депутат Держдуми перейшов до України: «В українській сучасній лексиці часто відбувається підміна понять. Наприклад, часто говорять «російська мова». Це груба помилка, яка спеціально робиться націоналістами. Тому що це ніяка не російська мова, а «русская».
Варто відзначити, що насправді «грубу помилку» – називати московитів росіянами – наказав зробити ще цар Петро І. А «руською мовою» ще в XVII-XVIII століттях називалася українська. Приміром, церковнослов’янсько-український («словено-руський») словник початку XVII століття Мелетія Смотрицького дає таке: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устни свои же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады».
Як бачимо, руська мова в Середньовіччі – це українська. Тієї «руської мови» росіянин Марков навряд чи второпає без перекладача.
Чи, за Марковим, Мелетій Смотрицький теж був націоналістом?
Значно цікавіше дискутувати з компетентними істориками. Але в них чомусь погляди збігаються.
Академік Петро Толочко, попри відомі політичні погляди, також вважає, що назва Русь – місцевого походження, що виникла на території України: "Вочевидь, "Русь" - дуже давнє слово іраномовного походження, пов`язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII - IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі й перейшло на слов`ян. Не випадково літописець писав: "Поляни, іже нині зовомая Русь". Інакше кажучи, слов`яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов`язані й давні імена річок – Росі, а також її приток Росави й Роставиці".
Перший історично зафіксований напад скандинавів (на Англію) відноситься до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії.
Проте ще в IV ст. н. е. готський історик Йордан згадує плем`я россомонів, учасників антського союзу племен на Нижньому й Середньому Дніпрі.
Назва Русь з`являється вперше задовго до варягів – у середині VI століття. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор говорить про народ Північного Причорномор`я і Подніпров’я як про народ "рос".
У "Житті Стефана Сурозького" – творі невідомого автора Х століття – у зв`язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі.
У "Хронографії" Феофана (810-814 роки) вказано, що роси становили частину флоту імператора Константина V в 774 році, хоча деякі дослідники твердять, що тут йдеться про червоний колір кораблів, що грецькою співзвучно з назвою "рос".
Близько 821 року Географ Баварський називає русів поряд із хозарами.
Середньоазійський учений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.
У франкській хроніці "Бертинські анали" від 839 року про посольство візантійського імператора до двору імператора франків хроніст-очевидець пише: "Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби". Таким чином, уже в 830-х роках руси мали впливово володаря.
Усе це теж було задовго до варягів.
Перші ж достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов`ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім`я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване в VI-VIII століттях.
Найбільш достовірно назва і походження Русі трактується тим, що певна частина сарматських племен (найімовірніше – частина роксоланів) осіла в зручному місці в середині Дніпра – давньому цивілізаційному осередку, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі й набігів. Поступово плем`я росів асимілювалося слов`янами, водночас зберігши й поширивши на слов`ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.
Цікаво, що мандрівники фіксували в русів у Х-ХІ століттях шаровари й шапки з шликами, назву "жупан" для позначення керівника.
Слово "Україна" вперше з`явилося в літописах у 1187-го – того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви “Україна” в літературі ХІІ-ХV століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".
Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.
Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".
Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.
У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія – Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.
Китай змінював назву щоразу зі зміною правлячих династій.
Пізніші спроби привласнити назву Русі – це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія – навіть у ХІХ столітті.
Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п’ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв’язки з Києвом.
Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.
Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымира", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.
Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".
Гетьман Богдан Хмельницький у офіційних документах і в дипломатичному листуванні називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".
У XVIII столітті в Україні з`являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.
Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину". В українській мові з ХVIII століття є слово "росіяни", яке поступово замінило «московіти», у той час як прикметник «руський» залишено для всього, пов`язаного з Київською середньовічної державою.
Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.
Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?
У Києві російський депутат Марков також порадував відкриттям, що «суржик – це прамова, це проторосійська мова, з якої сформувалися літературні російська, білоруська, українська мови». Як влучно цікавиться видання «Обком», «враховуючи, що український суржик як такий формувався шляхом накладення російськомовних канцеляризмів і неологізмів на утверджену граматичну основу української мови, то що слід вважати протомовою слов`ян? Слова на зразок «прідсідатель», «обізяна», «марожене» або «самальот»?
Варто відзначити, що історія маніпуляцій з назвами має в Росії глибоку традицію. Нещодавно ця країна звалася СРСР, а до того Московським царством, перед тим – Суздаллю й Заліссям.
Якось село Дедіново під Москвою почали називати «Макарами». Тому що цар Петро І спитав одного селянина: «Як звати?» Той відповів: «Макар». Цар відповів «Хорошо». Після цього всі селяни, щоб сподобатися царю, почали відповідати йому, що вони Макари.
Тож чи варто дивуватися лінгвістичним вправам депутата Маркова?
Олександр Палій, історик, автор книги "Ключ до історії України" (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010)
Автор
Тема: Українська мова- проблема реальна чи надумана (Прочитано 422236 раз)