Найшла гарний вірш.
Де рій бджолиний, біля тину,
Вербових китиць наместини,
Де звив гніздо собі лелека,
Поривом вітру, із далека,
Наге та ніжне, як було,
До нас ,кохання принесло.
Воно летіло і співало,
У губи ніжно цілувало,
До серця міцно пригортало
І обіцяло.., обіцяло.
Весняним цвітом все буяло,
І те кохання зрад не знало,
Допоки із міцних оков,
На волю вибралась любов.
-''Я на цім світі головніша,
Я більш глибока, я щиріша,
Я зріла...''
І розказати захотіла,
Кого й коли вона любила.
Відкрила серце й душу в полі,
Там усього було доволі:
Любов до моря, до родини,
До гір високих і до Батьківщини,
Та ніжно посміхнулося кохання:
''-Але любов не може бути рання,
Коли весна і молодії люди,
Вдихають запахи її на повні груди,
І цілу ніч, до самого світання,
В очах не згасне ніжне хвилювання,
Коли єство затьмарює бажання,
У нашім краї називається - кохання.
____________________________
Загублена в самотності,
Знебарвлена у сірості
На рівні підсвідомості
Їй так хотілось щирості.
Хотілось, щоб почутою
І вранці, і увечері
Була душа......
Розлучені -
Це значить, що приречені.
На згадки щастя давнього...
На погляди віддалені...
На двері, що вже замкнені...
І на мости вже спалені.
Загублена у спогадах
Ішла під вечір осені,
На рівні серця ніжного
Лились одноголоссями
Думки…....
Якби сховатися.....
Якби втекти за обрії.....
та ні.....
Хотілося заплакати.....
Та все ж була хороброю.
Її змогли би видати
Лиш очі запечалені,
Які шукали віддано
Мости.
Що вщент вже спалені…