Союз українок у Станиславові .
Тисячі жінок 8 березня 1908 року вийшли на вулиці Нью-Йорка. Вони вимагали підвищення зарплати та надання їм виборчого права. Двома роками пізніше, на міжнародній конференції соціалісток у Копенгагені німкеня Клара Цеткін запропонувала оголосити дату 8 березня Міжнародним жіночим днем. З того часу його і святкують. Утім, більше на пострадянському просторі.
Чоловіки дарують жінкам квіти й подарунки, миють посуд, урочисто викидають сміття, прибирають помешкання. Правда, є й такі, що вважають це свято комуністичним атавізмом.
Між тим мало хто знає – український фемінізм походить з нашого рідного Станиславова. І почався він на чверть століття раніше американського жіночого страйку.
Почалося все із Наталії Кобринської. Була вона донькою священика і дружиною священика. Коли її чоловік помер, Наталії виповнилося 27 років. Молода бездітна вдова, замість шукати собі іншого кохання, вирішила присвятити життя «пробуд-женню жіночого духу, самопевності і рівноправності». І почати вирішила зі славного міста Станиславова, де 8 (якесь магічне число) листопада 1884 року створила «Товариство руських женщин». Ці панянки збиралися на площі Ринок, 6, де тепер є меморіальна дошка. Оскільки головним засобом пробудження жіночого духу вважалася самоосвіта, то, на думку засновниці, «се мав бути рід жіночої читальні, получений з видавництвом».
Проте головна феміністка Галичини у Станиславові довго не затрималась. Вона мріяла відкрити дівочу бурсу та активно шукала кошти. Коли гроші нарешті були зібрані, «руські женщіни», не вагаючись, купили подарунок до ювілею єпископа Пелеша. Обуренню Кобринської не було меж, і вона демонстративно покинула Станиславів.
З того часу товариство стало більше уваги приділяти благодійним справам, залишивши боротьбу за рівні права до найкращих часів. У 1906 році нарешті відкрили дівчачу бурсу або, як її тоді називали, захоронку. Вона нагадувала гуртожиток, де мешкали учениці гімназії та семінарії. Знаходилась на Липовій, 67 (тепер – Шевченка, 65). Аби придбати нерухомість, товариство взяло кредит – 9800 корон.
Одним із напрямків цієї спільноти була допомога в’язням сумнозвісної тюрми «Діброва». Панянки збирали ліки, харчі, білизну та передавали українським в’язням. У часи Першої світової та польсько-української воєн активісток можна було побачити у шпиталі, де вони допомагали пораненим.
Проте поряд із такою благородною діяльністю всередині товариства спалахували і коруп-ційні скандали. У 1918 році на чолі організації стояла Емілія Сабат. Мотивуючи тим, що через війну та розруху немає можливості сплачувати кредит, вона продала бурсу. При чому не кому-небудь, а своєму синові Роману. Невдовзі влада у товаристві помінялася і нова головуюча розпочала судовий процес з повернення будинку. Суд тривав цілий рік і завершився на користь жінок, за умови повернення грошей пану Роману. Через шалену інфляцію зробити це було нескладно.
Цікаво, але нині в Івано-Франківську неподалік від тої «захоронки» є вулиця Сабата. Вона названа на честь Романова батька – першого директора української гімназії.
У 1922 році «Товариство руських женщин» нарешті схаменулося і перейменувало себе на «Товариство українських жінок». Ще через 10 років вони назвуть себе «Союзом українок, філія у Станиславові».
Українки виявились непоганими підприємницями. На початку 1920‑х Стефанія Литвинович із подругами заснували кравецький кооператив «Основа». Вони виготовляли капелюхи, корсети, рукавички, штучні квіти, білизну, а також верхній жіночий і чоловічий одяг. Крім того, при майстерні діяли кравецькі курси, де дівчата могли навчитися усім премудростям професії.
Апофеозом діяльності Союзу українок став Перший Український жіночий конгрес у Станиславові, який відбувся 1934 року на честь півстолітнього ювілею товариства. На нього приїхали майже 6000 гостей, в тому числі з Європи, США та Канади. «Найкрутішою» особою з’їзду стала делегатка Міжнародної Жіночої Організації, затята феміністка міс Шипшенгс із Британії.
Конгрес розпочався 23 червня у приміщенні українського «Соколу» (тепер «Просвіта» на Грушевського). Тривав він п’ять днів і за цей час жінки провели купу заходів. Чого варті лише реферати, теми яких коливались від «Наталя Кобринська – піонір жіночого руху в Галичині» до «Положення жінки і дитини на Радянській Україні». Найгучнішою акцією був «День селянки», який провели на теперішньому стадіоні «Рух». Спочатку 3000 жінок у національному одязі промарширували перед трибунами, а потім одночасно 500 гімнасток робили на полі різноманітні спортивно-танцювальні вправи. Чим не відкриття Олімпіади?
Через два роки у Кракові відбувся Всесвітній конгрес жінок-універсанток. Але делегаток зі Станиславова там не було. Причина банальна – у місцевому Союзі не знайшлося жодної жінки з вищою освітою.
А у травні 1938 року польська влада взагалі закрила організацію, через зв’язок деяких учасниць з ОУН. Щоправда, вже у жовтні, під тиском громадськості, організація відновила роботу. Перед війною Станиславівська філія Союзу українок нараховувала 100 учасниць, чотири гуртки, захоронку, бібліотеку, хор та аматорську трупу.
«Перші совіти» розпочали панування з репресій, під жернова яких потрапили й жінки. А ось німці поводили себе куди толерантніше. За окупації союзянки чергують у безкоштовних їдальнях для біженців, сирітських дитячих садочках, організовують передачу посилок українським працівникам у Німеччину, опікуються заарештованими, шиють білизну для Вермахту.
Із наближенням фронту, як пише провідник Союзу українок Амалія Рубель, «усе свідоме громадянство покинуло місто і край». Отже, «несвідоме» залишилось і тепер святкує 8 Березня. І правильно робить.
Автор
Тема: Радикальний фемінізм - кому від цього краще? (Прочитано 74389 раз)