Вільний форум міста Калушa

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Форуму:

16 років 8 місяців 27 днів

Автор Тема: Чужі долі  (Прочитано 22848 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

KATRIN

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +353/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 932
  • Працюю...
  • Останні відвідини:
    10 Квітня 2017, 19:45:33

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« Прочитано #20 : 16 Лютого 2010, 20:53:57 »



                                                      Пам"яті  Мирослави Медицької (Хороб)

 Я ніколи не бачив свою маму.Я тільки чув її ніжний голос,відчував дотик її ніжних рук,сміявся в утробі,коли мама називала мене Остапчиком.А ще казала,що скоро ми зможем побачитися,тоді,коли земля одягне гарні весняні квіти,вкриється зеленою травою.Тоді,коли люди прославлятимуть воскресіння Христове.Я радів,і з радості перевертався з ніг на голову.Я чув,як татко казав моєму братчику,що скоро в нього буду я.І він повинен мене захищати і любити,адже він старший.Я чекав весни,щоб прийти у цей світ.І мама чекала.Вона ще ходила трішки на роботу,адже виконувала важливу справу-навчала студентів.Я любив слухати її лекції.Мені ставало дуже затишно і спокійно.Та мамка дуже хвилювалася за мене,і постійно чомусь ходила до лікарів,щоб переконатися,що я здоровий.А одного разу,я почув,як лікар сказав моїй мамі,що мені тут зле,і що я можу не побачити чарівний світ і її...Мама сильно злякалася,адже вона так довго чекала на моє народження.Я чув,як лікарі казали,що через годину,вона зможе побачити свого синочка.Я чув,як вона їх просила,щоб вони були дуже уважні,адже вона дуже хвилюється.І тут я народився.Малесенький-премалесенький,мене чомусь одразу помістили не біля мами,а в якийсь великий ковпак,де мені тепло і добре.Та я всеодно хотів до мами,адже добре її і не розгледів.Та й вона мене не бачила.ЇЇ чомусь не пускали до мене.Я чув,як лікарі казали,що вона дуже ослаблена після операції,і що незабаром мене переведуть до неї.Я дуже хотів до неї,я хотів припасти вустами до її ніжних грудей,щоб відчути смак материнського молока,почути стук її серця,який я чув в утробі,почути її ніжний голос...Я чекав,я довго чекав...А одного разу,до мене пустили татка і він мені сказав,що в нас має бути все добре,і що скоро я буду уже з ними.От тільки мама поправиться після другої операції,і нас випишуть до нашого великого будинку,де я буду разом з братчиком рости і жити.А ще татко сказав,що має для мами гарнезний подарунок на день святого Валентина-її портрет,намальований художником А через два дні,якраз на день закоханих,я побачив увісні маму.Вона стояла і посміхалася,та чомусь дуже сумно.Поряд з нею стояв Янгол у білому вбранні і тримав мою маму за руку.Я хотів крикнути,щоб він не забирав у мене мою маму,бо я хочу чути її колискові ніжним голосом,я хочу гладити її шовкове волосся,я хочу нарешті відчути справжній дотик її лагідних рук,я хочу побачити її чарівні очі, щасливу посмішку на обличчі...Та Янгол сказав,що Бог уже забрав мою маму до себе,і що в мене уже є сильніший Янгол,як він.Я не знав,хто такий Бог,а тому я не спитав його,навіщо йому потрібна моя мама.Та Янгол сам мені відповів,що моя мама йде до раю,бо віддала своє життя Богові,щоб подарувати його мені.Я плакав,я не хотів,щоб вона йшла,та Янгол мене не послухав.А вночі я почув голос мами-вона співала мені колискову,гладила по голівці,і ніжно цілувала моє малесеньке личко.Я глянув на неї своїми блакитними очима,такими блакитними,як у неї.І вона посміхнулася...А потім ніжно шепнула мені на маленьке моє вушко-я любитиму тебе вічність,я оберігатиму тебе все твоє довге і щасливе життя,я співатиму увісні тобі пісень,і я ніжно гладитиму твої ручки ,я завжди буду поряд із тобою,адже я більше люблю тебе,ніж життя.Тому й віддала його Господу заради тебе....Я люблю тебе,синочку...
Записаний
Я - вітер шалений і вільний, з душею самотньої пташки...Нестримний і часом всесильний- із подихом болю і ласки...Я - сонце чарівне і ніжне.З промінням сумним, та прекрасним.Я - сонце, нехай може грішне.Та вічно п'янке і незгасне...

Рибка

  • Активіст
  • *****
  • Карма +962/-0
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 2922
  • Останні відвідини:
    11 Липня 2020, 23:31:29

    Звідки: Калуш
Чужі долі
« Прочитано #21 : 16 Лютого 2010, 20:58:39 »

Катрін, гарна розповідь, сльозки на очах :'( Дай Бог здоров"я Остапчику, та сили і терпіння його таткові.
Записаний
І все буде добре, для кожного з нас.  І все буде добре, настане наш час.

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Чужі долі
« Прочитано #22 : 07 Лютого 2011, 02:52:40 »

Автор Зура Ітсміолорд 
Паперові янголи
Перший день весни.
Неділя.
За вікном витанцьовують сніжинки.
Одна гарніша за іншу. Підлітають до приятельок, збираються у великі клапті, й падають. Дурненькі, не розуміють, що для них ліпше танцювати довше, не падаючи на землю, яку вже прогріло весняне сонце.
Напевно, матінка-зима витріпує свою перину, й сніговий пух летить на землю. А в одному з п’ятиповерхових будинків з червоної цегли живе маленька фея. Мала довго крутиться перед дзеркалом. Устигає намазати рот маминою помадою, розплести коси, походити на каблуках. Потім тією ж помадою та тушшю виталапати собі руки. Впоравшись зі своїми дитячими забавами, вона заглядає до кухні.
Там нікого немає.
Вона вилазить на кухонну табуретку. Й опиняється на підвіконні.
Підводячись навшпиньки, дівчинка відчиняє кватирку й висуває праву руку. Сніжинки танцюють навколо її долоньки, але спіймати їх вона не може.
У вікні будинку навпроти малу завжди чекають.
Салман, безногий каліка, сьогодні удома сам. Його ледачий товстий кіт розлігся на підвіконні і не звертає на Заміру жодної уваги. Молодий чоловік, який втратив ноги в автокатастрофі на трасі Ростов-Баку, цілі дні пересиджує біля вікна.
Страшна трагедія сталася того дня, коли Салман здав перший випускний іспит і вирушив з товаришами до одного з приміських сіл Грозненського району.
Йому пощастило найбільше, тому що троє його друзів навіки залишились молодими. Ангели-охоронці покинули їх, а жінка без обличчя не забарилась за їхніми душами.
Старший брат Бауді перебуває в шпиталі Дарбанхі. Батька він не пам’ятає, а стара мати цілі дні сидить коло кінотеатру «Райдуга». Бекисат торгує смаженим соняшниковим насінням і саморобними цукровими льодяниками-півниками.
Балкон в квартирі наглухо забили на зиму. Короткі дні Салман проводить біля вікна на кухні. Хлопець давно захоплюється орігамі. Усі полиці в домі зайняті паперовими журавликами, квітами, літачками. Він навчився робити ангелів. Мала їх ще не бачила. Іноді свої паперові творіння Салман передає через матір маленькій феї. Зі слів матері він знає, що дівчинка живе з мамою і дядьком. І їй два рочки.
Сажі, мама Заміри, обіцяла матері Салмана привести доньку в гості й познайомити з юнаком, який живе радощами маленької чарівниці.
Побачивши малу, Салман посміхнувся й почав складати наступного паперового ангела для неї.
Дівчинка помахала рученям своєму приятелю.
Але…
Відчувши, що стулка вікна не зачинена, потягнула її на себе. Повністю розчинивши стулку, з радістю висуває обидві руки. Сніжинки жартують з дитям. Вона тягнеться до них і... летить униз.
У відчинене вікно п’ятого поверху залітає вітер.
Сажі й Зарема, сусідка й подруга по нещастю, пліткують про останні події минулого тижня.
Холод летючою змією пробігає по ногах Сажі.
– Зачиню балкон. Серажді, напевно, залишив балкон відчиненим, – каже Сажі й біжить у спальню.
У кімнаті розкидана косметика. Балконні двері причинені.
– Заміро, ти де? Виходь! Не буду сварити!
В отворі кухонних дверей стоїть Зарема. Холодний вітер скавулить за відчиненим вікном. Але сюди більше не сміє зазирнути.
Відштовхнувши подругу, Сажі проскочила на кухню і визирнула у розчахнуте вікно.
Великі клапті м’яко лягають на землю, перетворюючись на сльози.
Сажі щільно зачиняє вікно, розвертається і голосно кличе доньку.
Зарема продовжує мовчати і вперто дивиться на щойно прикрите вікно. На склі видно сліди від помади.
– Заміро! Заміро! Ходи до мами! Дивись, що я тобі дам! -- хвилюючись, кличе мати дитину.
А тим часом маленька фея летить в оточенні білих ангелів...
Ні, не вниз.
Вони підхопили її, коли вона долетіла до другого поверху.
До балкона другого поверху господарі приварили залізні труби й натягнули металевий нержавіючий дріт для сушіння білизни. Уже третій день там сохне постіль. Два підодіяльники, два простирадла й чотири наволочки.
Ангели підхопили дитину й, перекидаючи з рук в руки, понесли її з собою. М’які руки ангелів нагадують лагідні руки мами. Дівчинці цікаво, куди ж це вони її несуть. Її увагу приваблюють крила ангелів. Вона торкається їх руками, залишаючи сліди від помади й туші.
– Хочу до друга у вікно зазирнути, – просить вона подумки ангелів.
Ті слухняно несуть її до вікна, за яким майструє своїх паперових ангелів Салман.
Тінь затуляє денне світло, і юнак піднімає голову.
За склом у повітрі зависла білява Заміра. Її величезні зелені очі сяють наче смарагди. Салман не вірить власним очам. Він викидає паперового ангела через відчинену кватирку і намагається встати, забувши, що у нього немає ніг.
Салман з гуркотом падає на підлогу кухні.
А янголятко Заміра зникає.
Таус виходит на балкон, щоб зібрати випрану постіль.
Коли вона підтягувала підодіяльник, то на мить здалося, що він важчий ніж зазвичай. Зібрану постіль кладе на старе крісло. Знявши останню наволочку, пповнувата жінка середнього віку, розвертається і застигає наче камінь. На старому кріслі серед напівсухої білизни сидить Заміра, маля з п’ятого поверху. В руках у неї паперовий ангел. Щічки палають рум’янцем. А великі вії затіняють зелень величезних очей.
– Як ти сюди потрапила? Заміра! Як ти сюди потрапила? З ким ти? – питає Таус.
– Ось! – показує дитина паперового ангелика.
Кліпає великими віями, надимає винувато губки й каже:
– Упаля! Сама упаля!
Таус міцно обіймає малу.
Теплесенька!
Вона заносить малу до кімнати. Мокрими від сліз руками витирає лице дитини, намагаючись зрозуміти, як дівча опинилось в неї.
Трохи заспокоївшись, Таус дає до рук дитині червоне яблуко й несе її на п’ятий поверх. На дзвінок двері відчиняє Зарема. Сажі ніяк не може второпати, як мала відчинила двері й вийшла.
Таус мовчки повернулась додому.
Увечері в 21-00 за московським часом в домі Таус, Зареми та Сажі всі годинники показували 20-50. Стрілки годинників підігнали, але що трапилось, так і не зрозуміли.
Наступного дня Сажі витерла скло, назовні виталапане помадою.
Уранці з пеперовими ангеликами зайшла стара Бекисат. Вона підійшла до вікна і разом з дитиною помахала Салманові.
Заміра показала пальчиком на вікно й пролепетала:
– Низя! Упаля! Буп!
P.S.
Зараз Замірі 19 років. Вона мешкає у Відні.
Ні паперові, ані справжні янголи не врятували Салмана. У листопаді 1999 року дев’ятирічна дівчинка бачила, як з балкона будинку навпроти солдати викинули її друга. Замірі так ніхто й не сказав, що він був мертвий.
Після вбивства брата Сажі з дитиною залишила рідну домівку. З собою взяла хлібину, банку згущеного молока, прикраси, три тисячі рублів і сім паперових ангелів.
І коли вона з дитиною заблукала в прикордонному лісі, коли переходила нелегально кордон, саме ці паперові ангели й вивели її до словацької прикордонної застави.Та це вже інша історія.

Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Чужі долі
« Прочитано #23 : 07 Травня 2011, 03:38:52 »

- Алло, це бюро знахідок? - запитав дитячий голосок.
- Так, малюк. Ти щось втратив?
- Я маму втратив. Вона не у вас?
- А яка вона твоя мама?
- Вона красива і добра. І ще вона дуже любить кішок.
- Так, якраз учора ми знайшли одну маму, можливо це твоя. Ти звідки дзвониш?
- З дитячого будинку №3.
- Добре, ми відправимо твою маму до тебе в дитячий будинок. Чекай.
Вона увійшла до його кімнати, найкрасивіша і добріша, а в руках у неї була справжня жива кішка.
- Мама! - закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. - Матуся моя!!!
...Артем прокинувся від свого власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію дівчини. Цю фотографію він знайшов рік тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її красиве обличчя і непомітно для себе заснув.
Уранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, як завжди обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати усім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля Артемкиной ліжечка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна Іванівна запитала хлопчика:
- Артемушка, звідки у тебе ця фотографія?
- Знайшов на вулиці.
- А хто це?
- Моя мама, - посміхнувся малюк і додав, - вона дуже красива, добра і любить кішок.
Завідувачка відразу упізнала цю дівчину. Перший раз вона приходила в дитячий будинок минулого року з групою волонтерів. Напевно тоді і втратила тут свою фотографію. Відтоді ця дівчина часто оббивала пороги різних установ в надії добитися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї був один істотний недолік: вона була неодружена.
- Ну що ж, - вимовила Ангеліна Іванівна, - раз вона твоя мама, то це повністю міняє справу.
Увійшовши до себе до кабінету, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стук в двері:
- Можна до Вас, Ангеліна Іванівна? - І в дверях показалася та сама дівчина з фотографії.
- Так, заходите, Аліночка.
Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідувачкою товстючу теку з документами.
- Ось, - сказала вона, - Я усе зібрала.
- Добре, Аліночка. Я повинна поставити ще декілька питань, так належить, розумієш. Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина - це не на дві години пограти, це на все життя.
- Я усе усвідомлюю,- видихнула Аліна, - просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.
- Добре, - погодилася завідувачка, - коли ти хочеш подивитися дітей?
- Я на них не дивитимуся, я візьму будь-яку дитину, якого запропонуєте, - сказала Аліна, дивлячись завідувачці прямо в очі.
Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.
- Розумієте, - плутано почала пояснювати Аліна, - адже справжні батьки не вибирають собі дитину. вони не знають заздалегідь яким він народиться. красивим або негарним, здоровим або хворим. Вони люблять його таким яким він є. Я теж хочу бути справжньою мамою.
- Уперше зустрічаю такого усиновлювача, - посміхнулася Ангеліна Іванівна, - втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Зараз приведу його, якщо ви готові.
- Так, я готова, - твердим голосом сказала Аліна, - покажіть мені мого сина.
Завідувачка пішла і через 5 хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.
- Артемочка, - почала Ангеліна Іванівна, - познайомся це .
- Мама! - закричав Артем. Він кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що його пальчики побіліли. - Матуся моя!
Аліна гладила його по крихітній спинці і шепотіла:
- Синок, синочок. я з тобою.
Вона підняла очі на завідувачку і запитала:
- Коли я зможу забрати сина?
- Зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного, спочатку тут спілкуються, потім на вихідні забирають, а потім назовсім, якщо все гаразд.
- Я відразу заберу Артема, - твердо сказала Аліна.
- Гаразд, - махнула рукою завідувачка, - завтра все одно вихідні, можете узяти, а в понеділок прийдете, і оформимо усі документи як годиться.
Артем був просто щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навкруги метушилися вихователі, нянечки. одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали очі хусточками.
- Артемушка, до побачення. Приходь до нас у гості, - попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.
- До побачення, прийду
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Чужі долі
« Прочитано #24 : 06 Березня 2014, 21:39:27 »

З щоденника дівчини хворої раком
Я узнала что у меня рак когда мне было 20 лет. У меня был муж (хотя и это отдельная история(() и двое детей сыну было 2 годика, а дочке 1. Год меня мучали в больнице и наконец то сделали операцию, муж сразу меня бросил, сказал что такая калека как я не кому не нужна, сестра и отец меня брезговали, поддерживала меня только мама, да и дети остались со мной. После операции швы мне обрабатывали практиканты и несколько раз сжигали швы, приходилось налаживать заново, у меня начали отниматься руки. Мама мая работала, сестренка училась, у папы была астма он сидел дома, и постоянно попрекал меня куском хлеба, я ведь на шее сидела у них да еще и с детьми. Один раз нам привезли стиральную машинку и чтобы грузчикам лишнее на заплатить, папа начал свою пластинку о том что я не чего не делаю сижу на шее, вот взяла бы и принесла машинку… то ли от накопившейся обиды, то ли с дури, но машинку я принесла, от тяжести у меня лопнул шов, я забежала в комнату сняла футболку и хотела промокнуть кровь которая текла с раны, следам влетел папа и когда увидел разорванный шов испугался, после этого он перестал меня попрекать, просто делал вид что меня нет. Была попытка суицида, мама вовремя домой вернулась, заставляла себя жить ради детей, смерти не боялась, врачи сказали что жить осталось мне от 2-8 месяцев… после этого я решила не усложнять жизнь врачей и перестала ездить в больницу. Не хочу вспоминать все ужасы через что прошла, через много лет я попала в больницу с дочкой у нее был гастрит, и в коридоре больницы встретилась с онкологам моим бывшим врачом, он меня узнал, но смотрел как на приведение… потом подошел и сказал что мою карточку давным давно отправили в архив и думали что я умерла, я посмеялась. Он начал говорить чтобы я встала на наблюдение что рак это не шутка, а я ответила что сколько Бог даст столько и проживу и без вашей помощи. В 27 лет я встретила свою любовь, моего мужа, любит он меня такую какая я есть никогда не говорил что я инвалид, и другим быстро рот затыкал если в меня тыкали, дети от него безума и он от них тоже… я иногда думаю все таки стоило пройти через все мучения чтобы обрести настоящее счастье. Сейчас мне 41 год, мои дети уже обзавелись семьей… бабушкой пока не стала, как дети говорят рано пока(образование,карьера,пока на ноги встанем, а там и дети) но как бы абсурдно не звучало мы с мужем хотим ребенка, а дети нас поддерживают, была в Москве врачи за, но под строгим наблюдением, а что скажут люди мне все равно… я за свою жизнь много чего услышала.
С сайта http://www.inpearls.ru/
Записаний

Сонечко+

  • Модератор
  • *
  • Карма +801/-5
  • Offline Offline
  • Стать: Жіноча
  • Повідомлень: 3805
  • Сонячного життя вам, сповненого чудес і сюрпризів!
  • Останні відвідини:
    09 Вересня 2023, 17:33:39

    Звідки: з маминого животика
Чужі долі
« Прочитано #25 : 13 Червня 2014, 03:10:29 »

Найкраща вителька
В начале учебного года классная руководительница шестого класса стояла перед своими бывшими пятиклассниками.Она окинула взглядом своих детей и сказала,что всех их одинаково любит и рада видеть. Это было большой ложью,так как за одной из передних парт, сжавшись в комочек, сидел один мальчик, которого учительница не любила. Она познакомилась с ним, так как и со всеми своими учениками, в прошлом учебном году. Еще тогда она заметила, что он не играет с одноклассниками, одет в грязную одежду и пахнет так, будто никогда не мылся. Со временем отношение учительницы к этому ученику становилось все хуже и дошло до того, что ей хотелось исчеркать все его письменные работы красной ручкой и поставить единицу. Как-то раз завуч школы попросил проанализировать характеристики на всех учеников с начала обучения их в школе, и учительница поставила дело нелюбимого ученика в самый конец. Когда она, наконец, дошла до него и нехотя начала изучать его характеристики, то была ошеломлена. Учительница, которая вела мальчика в первом классе, писала: «Это блестящий ребенок, с лучезарной улыбкой. Делает домашние задания чисто и аккуратно. Одно удовольствие находиться рядом с ним». Учительница второго класса писала о нем: «Это превосходный ученик, которого ценят его товарищи, но у него проблемы в семье: его мать больна неизлечимой болезнью, и его жизнь дома, должно быть, сплошная борьба со смертью». Учительница третьего класса отметила: «Смерть матери очень сильно ударила по нему. Он старается изо всех сил, но его отец не проявляет к нему интереса и его жизнь дома скоро может повлиять на его обучение, если ничего не предпринять». Учительница четвертого класса записала: «Мальчик необязательный, не проявляет интереса к учебе, почти не имеет друзей и часто засыпает прямо в классе». После прочтения характеристик учительнице стало очень стыдно перед самой собой. Она почувствовала себя еще хуже, когда на Новый год все ученики принесли ей подарки, обернутые в блестящую подарочную бумагу с бантами. Подарок ее нелюбимого ученика был завернут в грубую коричневую бумагу. Некоторые дети стали смеяться, когда учительница вынула из этого свертка браслетик, в котором недоставало нескольких камней и флакончик духов, заполненный на четверть. Но учительница подавила смех в классе, воскликнув: - О, какой красивый браслет! — и, отрыв флакон, побрызгала немного духов на запястье. В этот день мальчик задержался после уроков, подошел к учительнице и сказал: - Сегодня вы пахнете, как пахла моя мама. Когда он ушел, она долго плакала. С этого дня она отказалась преподавать только литературу, письмо и математику, и начала учить детей добру, принципам, сочувствию. Через какое-то время такого обучения нелюбимый ученик стал возвращаться к жизни. В конце учебного года он превратился в одного из самых лучших учеников. Несмотря на то, что учительница повторяла, что любит всех учеников одинаково, по-настоящему она ценила и любила только его. Через год, когда она работала уже с другими, она нашла под дверью учебного класса записку, где мальчик писал, что она самая лучшая из всех учителей, которые у него были за всю жизнь. Прошло еще пять лет, прежде чем она получила еще одно письмо от своего бывшего ученика; он рассказывал, что закончил колледж и занял по оценкам третье место в классе, и что она продолжает быть лучшей учительницей в его жизни. Прошло четыре года и учительница получила еще одно письмо, где ее ученик писал, что, несмотря на все трудности, скоро заканчивает университет с наилучшими оценками, и подтвердил, что она до сих пор является лучшей учительницей, которая была у него в жизни. Спустя еще четыре года пришло еще одно письмо. В этот раз он писал, что после окончания университета решил повысить уровень своих знаний. Теперь перед его именем и фамилией стояло слово доктор. И в этом письме он писал, что она лучшая из всех учителей, которые были у него в жизни. Время шло. В одном из своих писем он рассказывал, что познакомился с одной девушкой и женится на ней, что его отец умер два года тому назад и спросил, не откажется ли она на его свадьбе занять место, на котором обычно сидит мама жениха. Конечно же, учительница согласилась. В день свадьбы своего ученика она надела тот самый браслет с недостающими камнями и купила те же духи, которые напоминали несчастному мальчику о его маме. Они встретились, обнялись, и он почувствовал родной запах. - Спасибо за веру в меня, спасибо, что дали мне почувствовать мою нужность и значимость и научили верить в свои силы, что научили отличать хорошее от плохого. Учительница со слезами на глазах ответила: - Ошибаешься, это ты меня научил всему. Я не знала, как учить, пока не познакомилась с тобой...
Записаний

ББА

  • Ветеран
  • *****
  • Карма +306/-11
  • Offline Offline
  • Стать: Чоловіча
  • Повідомлень: 18180
  • Останні відвідини:
    24 Березня 2024, 06:01:42

    Звідки: Льондон
Чужі долі
« Прочитано #26 : 28 Червня 2014, 15:39:06 »

Умирающий от рака филиппинец сыграл свадьбу за десять часов до смерти



http://megabitov.net/index.php?newsid=1980#.U66yTEBjNIg