Жила в одному селі сім’я: батько, мати і двоє діточок - дівчинка і хлопчик. Жили дружно, у злагоді, не ледарювали - то й усе велося в господарстві. Аж якось тяжко занедужав хлопчик. Не відходять від його ліжка рідні, ладні небо йому прихилити, а зарадити біді не в силі. Нелегко батькові дивитися на муки своєї дитини. Вийшов він надвір, ходить по садку. Аж раптом побачив дивну білу постать і впізнав у ній Смерть. Вона прийшла, щоб забрати його сина. Почав чоловік просити: “Не бери мого сина! Візьми краще мене! За моїми плечима немало літ, а його життя тільки починається”. Погодилася Смерть і простягнула до нього кістляві руки. Та враз відчув чоловік, як б’ється його серце, як біжить по жилах гаряча кров… А смерть уже й квапить…“Я ще не готовий”, - буркнув чоловік і зник у хаті. Та не посмів синові в очі глянути; сів край столу і скрушно схилив голову. Вийшла надвір сестричка. Побачила, що в саду хтось стоїть, чекає. Підійшла ближче, а Смерть і каже: “Не бійся мене! Я прийшла по твого братика”. І дівчинка теж попросила взяти її замість недужого братика. Та коли Смерть простягнула свої довгі руки, дівчинці здалося, що зорі на небі ніколи не світили так ясно, а потічок не співав так весело… І подумала вона: “Моє життя ще тільки починається. А братик ще малий, знає мало і йому не так шкода помирати…” І дівчинка втекла до хати. А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила вона нічого, бо очі їй заливали сльози. Та Смерть сама озвалася: “Я прийшла забрати твого сина”. Ні хвильки не вагалася мати: “Забери мене. Дозволь тільки з сином попрощатися”. Мати повернулася в хату, і довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що її кровинка буде жити, і так легко стало їй на серці…Вийшла надвір - а довкола нікого не видно, тільки по дворі хтось дибає геть. “Зачекай!” - гукнула мати. Але Смерть навіть не оглянулася, зрозуміла, що проти материнської любові навіть вона безсила. Мати знову забігла в хату. Бачить: син її, усміхнений, здоровий, простягає до неї руки…
Відповідь від: 02-12-2011, 09:39:23
Ну і ще одна про любов....Яка важлива в житті любовДавно … Дуже давно був острів, на якому жили всі Почуття і духовні цінності людей: Радість, Смуток, Пізнання і інші. Разом з ними жила і Любов.
Одного разу Почуття помітили, що острів занурюється в океан і скоро потоне. Всі сіли в свої кораблі і залишили острів. Любов не поспішала і чекала до останньої хвилини. І тільки, коли вона побачила, що на порятунок острова немає надії, і він майже весь пішов під воду, вона почала кликати на допомогу.
Повз проплив розкішний корабель Багатства.
Любов просила взяти її на корабель, але Багатство сказало, що на його кораблі багато коштовностей, золота й срібла, та для Любові місця немає.
Любов звернулася до Гордості, корабель якої пропливав повз … Але у відповідь Любов почула, що її присутність порушить порядок і досконалість на кораблі Гордості.
З благанням про допомогу Любов звернулася до смутку.
«О, Любов, – відповіла Смуток, – мені так сумно, що я повинна залишатися на самоті».
Мимо острова пропливла Радість, але вона була так зайнята веселощами, що навіть не почула благання Любові.
Раптом Любов почула голос:
«Іди сюди Любов, я візьму тебе з собою».
Любов побачила сивого старця, і вона була така щаслива, що навіть забула запитати ім’я його. І коли вони досягли Землі, Любов залишилася, а старець поплив далі.
І тільки коли човен старця зникла, Любов спохватилася … адже вона навіть не подякувала старця.
Любов звернулася до Пізнання:
«Пізнання, скажи мені, хто врятував мене?».
«Це був Час», – відповіло Пізнання.
«Час?» – Здивувалася Любов – Чому Воно мені допомогло? »
Пізнання відповіло:
«Тільки Час розуміє і знає, як важлива в житті Любов»
П.С. Мені дуже сподобалось!
Автор
Тема: Легенди і притчі на різні теми (Прочитано 136382 раз)