Олександр Бойченко: Як унтерофіцерська вдоваМій – не побоюся цього слова – друг Ґжеґож Ґауден подався в письменники. Власне тому я вже й не боюся називати його другом. Бо до весни 2016 року Ґжеґож очолював польський Інститут книги, без фінансової допомоги якого особисто, наприклад, я навряд чи ризикнув би податися в перекладачі. То якби мені тоді заманулося назвати його другом хтось – а передусім він сам – міг би подумати, що це я так корупційно до нього підлизуюся. Тепер уже не подумає.
А були й ще давніші – комуністичні – часи, коли я Ґжеґожа Ґаудена взагалі не знав. Що не заважало йому брати активну участь у роботі “Солідарности”, нелегально видавати її познанський тижневик “Obserwator Wielkopolski” і займатися всілякою іншою опозиційною діяльністю, за яку його в грудні 1981-го й арештували. Потім він еміґрував до Швеції, потім повернувся до вже демократичної Польщі, розвивав видавничий бізнес, працював головним редактором газети Rzeczpospolita і врешті став директором згадуваного Інституту книги й перетворив його на зразкову установу, яка, викликаючи заздрість у сусідніх країнах, надзвичайно ефективно пропаґувала польську літературу в усьому світі і в Україні зокрема.
Проблема однак у тому, що поляки – це такий народ, якому нормальне життя швидко набридає. Тоді вони починають роззиратися довкола, кого би такого привести до влади, щоб трохи розвіяв їхню нудьгу. Ну і привели партію Ярослава Качинського, який через чверть століття після повалення комунізму вирішив повалити його ще раз. А позаяк останні польські комуністи, мовби передчуваючи недобре, встигли надійно поховатися по цвинтарях, орли Качинського спрямували енергію своєї боротьби проти людей, які за комуни були антикомуністами і зазнавали переслідувань. Що не ясно?
Ясно натомість, що качинська влада, звільняючи Ґаудена з посади, навіть приблизно не уявляла, чим це все обернеться. А обернулося воно тим, що позбавлений службових обов’язків Ґжеґож перемкнувся на виконання обов’язку морального. Побачивши якось у Львові старе фото обгорілої синагоги “Бейт Хасидім” і довідавшись, що підпалили її зовсім не німці і зовсім не під час Другої світової, він занурився в неопубліковані архівні матеріали і написав невідпорно арґументовану книжку “Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року”.
Хто вчинив той погром? Пізнього вечора 21 листопада українські підрозділи почали відступ зі Львова. Протягом ночі на 22 листопада місто повністю опинилося в руках польських військових. О 5:20 над львівською ратушею замайорів польський прапор. О 5:30 на вулиці Божничій, в осерді єврейської дільниці, залунав майбутній гімн Польщі – “Мазурка Домбровського”. О 6:00 на Краківській площі були побиті перші євреї і пограбовані перші єврейські помешкання. О 8:00 озброєні люди в уніформах висадили гранатами жалюзі в ювелірній крамниці Ціпера на розі Ринку й Шевської – сьогодні там розташований Театр пива “Правда” – й увірвалися всередину. Від цієї миті Львів на дві доби запав у погромний шал. Палали синагоги й житлові будинки, вояки вдиралися до крамниць і квартир, убивали євреїв, ґвалтували їхніх жінок, виносили їхнє майно. То хто б це вчинив, га?
Впродовж століття у Польщі панувала запущена в обіг комендантом Львова Чеславом Мончинським версія, що, по-перше, погрому не було, по-друге, євреї на нього заслуговували, бо виступали на боці українців, а по-третє, погром той, хоч його й не було, влаштували якраз українці – очевидно, дякуючи в такий спосіб євреям за підтримку.Спростовуючи ці небилиці, Ґжеґож Ґауден у зв’язку із заявами тодішньої польської влади згадує крилату гоголівську фразу про унтерофіцершу, яка сама себе відшмагала. Іронія історії полягає в тому, що нинішня польська влада, прагнучи позбутись Ґаудена й опосередковано підштовхнувши його до написання книжки про львівський погром, знову зробила те саме.
Олександр БОЙЧЕНКО, gazeta.ua
Автор
Тема: Історія чи міф про історію України (Прочитано 172708 раз)