"Звичайний" гріх
Про те, що відбулося тоді з нами в тій церкві, знають тільки мої батьки. Навіть батькам чоловіка ми не сказали, - занадто вже все, що трапилося, було непередбачено, інтимно і нез’ясовно. Про це, напевно, більше ніхто і не довідається, але коли бачиш, як живуть дорогі і близькі люди, мої друзі, просто гарні знайомі, шукаючи і не знаходячи спокою і радості в сімейному житті, з кожним роком все більше і більше хочу розповісти свою історію. Розповісти про початок величезного щастя в нашому маленькому світі. Розповісти, щоб інші почули. Щоб повірили, задумалися, і, можливо, що-небудь у своєму житті змінили... Починаючи студентське життя в столичному університеті, ні я, ні мої подруги не були настроєні якось особливо зберігати невинність. Панянки ми були досить симпатичні. І хоча молоді люди, дивлячись нам вслід, не падали штабелями, недоліку в носіях шоколадок і „розпивачів чашечок чаю” в гуртожитській кімнатці не було. „Свого” хлопця я побачила відразу. Те, що це „моє”, зрозуміла з першого погляду. З другого - переконалася, що почуття взаємне. А після третього ми стали зустрічатися. Постіллю справа закінчилася рівно через 1 місяць і 6 днів після того, як він пошепки сказав мені про любов у день святого Валентина.
Моя мама категорично жадала від мене і молодшої сестри не пробувати забороненого плоду близькості з чоловіком до повноліття. Але збираючи в університет, на кухні, коли заснув батько, видала мені баночку із протизаплідними таблетками і розповіла, як корис-туватися. „Якщо все-таки завагітнієш, приїжджай, щось вирішимо”, - мама, хоча й була православною і ходила в церкву, не вірила, що її дитятко залишиться в чистоті до самого вінчання. Так що там, про моє заміжжя тоді ні вона, ні я не думали. Все це було далеким, а нове доросле беззаборонне статеве життя - прямо на порозі...
Зустрічалися ми з моєю майбутньою другою по-ловиною „як усі”. Разом прогулювали пари, гуляли до закриття гуртожитків по студмістечку, горланячи піс-ні і поглинаючи стандартне „пиво з горішками”. Коли вдавалося, залишалися один в одного ночувати, спроваджуючи сусідів по кімнаті. І, звичайно ж, оберігалися.
Ми один одного любили. Дуже сильно, міцно, беззавітно. Але при цьому сильно мучили. Я - віднос-но спокійна, коханий мій - теж, але не проходило і дня без скандалу та нервувань. І абсолютно все - на рівно-му місці. „Ненавиджу його, нехтую! Відкіля він узявся на мою голову! Хочу, щоб зник. Зараз же!” - писала я у своєму щоденнику після чергового вияснення відносин. А поруч, на наступній сторінці – „Він най-рідніший, він - моє щастя, найкраще, найдорожче”. Тоді незрозуміле моє роздвоєння тільки тепер для мене розкрилося, розшифрувалося, оголивши бідним, пораненим блудним життям душу і любов. Щира Лю-бов сама по собі чиста, добра, віддана, у корені не здатна заподіяти біль улюбленому і глибоко жертвенна. Во-на дана Богом як найбільша милість людині і розкриває повноту й незбагненну силу Любові Божественної до свого творіння. Але гріх як злочин людини проти Творця спотворює цей Господній дарунок до невпізнанності. Величезна, незліченна безліч прикладів любові-катування, любові-страждання маємо ми перед очима. Анна Кареніна і Вронський, Емма Боварі і Родольф, Гумберт Гумберт і Лоліта, Феб і Есмеральда страждали саме тому, що любили любов’ю порочною, гріховною, злочинною. В дійсній чистій любові не заподіюють один одному страждання і біль.
От так і жили: любили, лаялися, мирилися. Зрідка, по святах, і в церкву ходили. Навіть сповідалися і причащалися. Панотці вислухають сповідь, скажуть молитися про благополуччя в подружнім житті таким-то святим. А ми повернемося додому - і знову за своє...
Один раз на Новий рік ми з моєю молодою людиною, вже маючи за плічми трирічний стаж „зустрічання”, поїхали до мене додому. Батьки подивилися на нас... „Одружуйтесь”, - говорять. Ухвалили на літо, десь у липні - під вінець. Радісні, окрилені повернулися ми в Київ. „Все буде по-іншому, по-новому», - співало серце.
І тоді ні з того ні із цього мене завзято стало переслі-дувати відчуття лиха, якогось великого і невідворотного. І ще я відчувала, що лихо наступить, але я буду жити з ним і переборювати довго і завзято, без розпачу і паніки. Моя інтуїція, а точніше Ангел Хоронитель, з усіх сил мене попереджав.
Напевно, той день був нашим останнім шансом. Ми прийшли обоє в церкву на сповідь і причастя. Завтра починався Великий піст - час щиросердого покаяння й очищення. Ми стали в чергу до одного священника. Бачили його вперше. Свій „головний” гріх звичайно я говорила в самому кінці, щоб дати собі час морально підготуватися. Соромно було, ніяково. І ось, після оголошення про наші неплатонічні відносини з коханим, добросердечне обличчя панотця змінилося, і він раптом жорстко сказав: «Відлучаю тебе на рік від причастя».
Мої сльози не змусили себе довго чекати. Я, плачучи, пояснювала, що нам через півроку вінчатися - як же без причастя? А священик наполягав: „Ти ж блудним життям живеш, як смієш ти взагалі Тіло і Кров Господню прий-мати!” Ридала вже навіть не я, а моя знесилена, вгрузла в гріховному болоті душа. Священник пішов у вівтар помолитися, я залишилася один на один з іконами, не маючи сил підняти очі на лики святих, і тільки сильно просила Бога мене простити. Коли повернувся отець, він сказав спокійно і серйозно: „Обіцяй, що більше не будеш спати зі своїм нареченим до вінчання. Клянися на Біблії назавжди залишити блудне життя і надалі зберігати се-бе в чистоті”. Ці слова дикістю пролунали для мене. А першою думкою було – „адже це неможливо!” Але душа вчепилася за цю ниточку і з усіх сил заволала про допомогу. „Клянуся”, - сказала я. І через хвилину вже зберігала в собі Христа прийнятого. А за мною йшов мій коханий. Отець, поговоривши і з ним, пішов у вівтар для молитви.
Весь залишок служби я проплакала від щастя. Напевно, до того моменту я ніколи не була так сильно щаслива. Душа моя молилася і не знаходила слів подяки Богові за цю милість, за порятунок, за допомогу в боротьбі з гріхом і благословення на нове життя. В той же день безвісти зникло відчуття лиха і з’явилася сильна впевненість, що все тепер буде по-іншому.
Те, що Бог простив нас, я читаю тепер в очах моєї донечки, що от уже сім місяців наповняє щастям наш з чоловіком будинок. І одружилися ми радісно, і живемо в любові чистій, неспотвореній, без образ, і дитину чекали з захватом, і народила я легко...
Страшно подумати, що чекало б нас, якби не відмовилися ми перед Великим постом від звичайного, „як у всіх”, гріха.
Наталія Голуб
Автор
Тема: Дошлюбні сексуальні стосунки - це гріх...Як вважаєте Ви? (Прочитано 158669 раз)