Олександр Смотрич
[hide post=10 login=1 karma=50]"Семен Залупа"
****************
Недавно теє приключилось,
що розказати хочу я:
як дві знайомі молодиці,
вродливі, статні, білолиці,
на смерть побились за хуя.
Було це в місті Пиздогубці,
що розляглось кругом ставка,
у Межиніжівськім районі,
на Колосраківськім кордоні,
та й область Колосраківська.
Буде тому, щоб не збрехати,
років, либонь, із тридцять три:
закон рішили в нас схвалити,
бордель щоб власний заложити,
аби були свої курви.
Закон, загалом, непоганий,
передбачалось в ньому так:
жінок своїх щоб шанувати,
і по неділях їх їбати,
а в будні дні ходить в бардак.
Тоді добряче запишались
усі заможніші пани,
як тільки про закон дізнались,
то рідко по хатах їбались,
а все ходили на курви.
Та жіночки не в тім’я биті
(їх трохи кривдив той закон)
не захотіли шануваться,
і нишком почали їбаться,
та, правда, тільки на кондом.
Усі їбацькії фігури
з паризького журналу мод
так швидко й добре розучили,
що тихе місто замінили
в Сракомахательний завод.
Таке-то лихо в нас творилось
у той спокійний мирний час,
ніяк було вже завертати,
ніяк закону касувати,
так доля покарала нас.
Та ви пробачте, добрі люди,
що не до ладу мій росказ –
по-старості заговорився,
від теми трохи відхилився,
тож вже почну у добрий час.
У нашім місті від базару,
гонів із двоє навпростець,
в багатих хатах, мов в палатах,
в чудових двадцятьдвох кімнатах,
пребагатющий жив купець.
Та що маєтки, статки й слава,
коли старий уже він став,
давненько перестав їбати,
хуйка мав тільки, щоб посцяти,
а сраку корком затикав.
Купець все їздив десь по справах,
і рідко в місті він бував,
а що зовсім був не їбущий,
то десь, колись, на сон грядущий
„небогу” в жінки полизав.
Проте у нього жінка була,
так віком років з тридцять три,
було як гляне карим оком,
як випне цицьку ненароком,
то аж у яйцях защемить.
Плекана була, як та ланя,
серед добра і гаразду,
і сраки мала багатющі,
що нашим лиш жінкам присущі,
а що казать вже про пезду !
Була покрита волосками,
м’якенькими мов той пушок,
і соковита, і глибока,
і аж шуміла в свому соку,
немов на маслі пампушок.
Та нащо їй краси тієї,
коли, в достатку живучи,
сумує бідна і марніє,
і лиш тоді повеселіє,
як хуй присниться уночі.
Ось так судьба з людьми іграє:
одні – від перейобу мруть,
другії ж мають ту хворобу,
що все страдають з недойобу,
й лихую доленьку кленуть.
Отак і наша молодиця,
хоч як хорошая була,
та років з десять не їбалась,
від недойобу аж всцикалась –
така, як сказано, судьба.
Була ж у неї там сусідка,
що у дворі її жила,
такаж хороша і вродлива,
та понад міру вже їблива,
за хуя б душу віддала.
Та теж, давненько не їбалась,
і раз призналася мені,
що в чоловіка, у Гаврила,
пів-хуя та яйце відбила
москальска куля на війні.
Бувало, ввечорі зійдуться,
про єблю мріють аж трясуться,
вина дешевого нап’ються,
слізьми від розпачу заллються,
усе нагодоньки ждучи.
А як терпцю їм не ставало,
і як до себе розійшлись,
тоді, ідучи спать на нічку,
лойову грубу брали свічку
і самотужки так їблись.
Та вередлива доля-мати
не все, як мачуха була,
часом усміхнеться ласкаво,
чи знову сраку наставля,
щоб не нудне було життя.
Одного дня купця дружина
дивилась з сумом у вікно
на горобців, які їбались,
та в кінськім лайні копирсались,
на свіжонасране гівно.
Не було більш на що глядіти,
і вже, було, хотіла спать,
та – гульк! – побачила хлопчину,
що, притулившися до тину,
виймає хуя, щоб посцять.
Оглянувшись на всії боки,
почав штани він розпинать,
і вийняв хуя, як дубину,
(як кажуть, в бідного – дитина)
та й став, помахуючи, сцять.
Посцявши, так як звичай каже,
він довго хуєм потрясав,
три рази перднув як пристало,
хуєм об стовп в тину ударив,
і повагом в штани сховав.
Отут то наша молодиця,
на теє диво глядячи,
спустилась тричі, й мов не своя,
прожогом вибігла з покоя
і стала за кутом, ждучи.
Отут-то наша молодиця,
на теє диво глядячи,
від захвату аж запищала,
бігом спустилася і стала,
його, як водиться, ждучи.
Стоїть собі, ніби й нічого,
мугика пісеньку якусь,
а він поволі виходжає,
в кишені яйця все мішає,
та тут на неї і наткнувсь.
Вона до нього усміхнулась,
і трохи ближче підійшла,
рум’янцем запашіли лиця,
й чарівна наша молодиця
такі промовила слова:
„Пробачте, незнайомий пане,
мені здається, що у нас
усіх я дуже добре знаю,
але ніяк не пригадаю,
де вже я зустрічала вас”.
„Ні, пані, зовсім я чужий тут,
– сказав наш молодець на те, –
безженний досі і бездітний,
шукаю мешкання оце.
Я курвознавство студиюю
і топографію жінок,
Семен Залупа називаюсь,
а роду свого я не знаю,
бо з ласки, виховався у тіток”.
„О, як чудово всеє склалось,
у мене вільний є покій,
платить... квартира – це дрібниці,
не мусите – які дурниці,
беріть вже зараз, так, як стій”.
Студент одразу ж погодився,
бо як було таке не брать,
вона ж кімнату пристроїла,
ще й на вечерю запросила,
поїв, попив – „як курва-мать”.
А повечерявши досита,
пішли собі відпочивать,
і сидя в тихому покої,
в блаженнім радіснім настрої
почали тихо розмовлять.
Тут мушу на малу хвилину
тую ідилью перервать,
бо й так не важко здогадатись,
що по розмові стали гратись,
що ж тут в папірчик завивать.
То ж поки там вони їбуться,
я скористаюся з часу,
щоби все гарно з’ясувати
і ясний образ про все дати,
вам про Залупу розкажу.
Козацький рід усіх Залупів
почавсь десь в сивій давнині,
як Січ у нас ще закладали,
то так в реєстрах їх прозвали
за пів-аршиннії хуї.
А раз в степу, як їхній курінь
нечайно турки облягли,
тоді Залупи добре дбали,
хуями шанці покопали
і так всю братію спасли.
Потому рід їх перевівся,
та не тому, що зледащів,
лише жінок не знаходили,
котрі б пездою підходили
до пів-аршинних їх хуїв.
Семен останній був із роду,
мов ключ осінніх журавлів,
подібний наче дві краплини
поставою із пуцюрини
до славних предків-козаків.
Та досі наш Семен Залупа
у нужді жив, бо доля зла –
лиш хуя дала в подарунку,
щоправда, вищого гатунку,
та більш нічого не дала.
Та він, як міг, боровся з нею,
хоч був в літах зовсім малих,
коли дві тітки від зарання
взяли його на виховання,
малим хлоп’ям їбав він їх.
Отож, тітки його навчили
їбаться з самих ранніх літ,
за те вони його вдягали,
ще трохи в школу посилали,
аж виріс і пішов у світ.
Таким-то чином наш Залупа
до міста нашого дійшов,
де з примхи-гри судьби сліпої
в купецькі він попав покої
і доленьку свою знайшов.
Тепер, вертаючись до теми,
скажу як далі все було,
як то вони там спочивали,
як тихо-любо розмовляли
і як до справи в них дійшло.
Отож, у сутінках вечірніх
пливли їх тихії слова,
тоді вона йому зізналась,
що дуже довго не їбалась
і як страждає без хуя.
А часом він їй як присниться !
Було, прокинеться вночі
і щезнуть у одній хвилині
мов фата-моргана в пустині
ці сновидіння золоті.
Так, нарікаючи, казала,
що на це горенько своє,
вона сама не має ради,
тому від нього жде поради,
і, що він думає на те.
Семен задумався глибоко,
з годину думав неборак.
Схиливсь буйною головою
над дивною пезди судьбою,
що без вини страждала так.
Вкінці, як зважив те питання
сказав їй мудрії слова:
„Одну пораду можу дати:
вас треба, пані, поїбати –
бо ради іншої нема”.
Тепер вона вже цілком сміло
запхала рученьку в штани,
і там, пощупавши за члена,
в жагучій страсті, мов шалена,
прошепотіла: „Вже ходи !”
Семен дарма не гаяв часу,
і, певно, кожний з вас збагнув,
що, як їй впхав своє дрочило,
мов швець холяву на правило,
тамтую потку натягнув.
Вона аж сикнула зі страху,
бо тяжко спочатку було,
та потім, як собі нівроку
пезда пустила трохи соку,
немов по маслу все пішло.
Вона під ним як та причинна –
ячала в розкоші німій,
а він, дірвавшись того меду,
то раком грає, то спереду,
щоб тільки догодити їй.
По тих розкошах, аж під ранок
він ліг, щоб трохи задрімать,
вона ж, зібравши простирадла,
на котрих цілу ніч давала,
пішла сніданок готувать.
А потім норму встановила,
що з того дня наш молодець
їбав її, звичайно, раком,
три рази в день і в ніч зі смаком,
мов розплодовий жеребець.
Крім того, він щодругий вечір
Ганнусю-служницю їбав,
щоб щиро-чесно їм служила,
щоб з москалями не курвила
й трималась хати, як казав.
Понадто, зранку натщесерце,
коли ще в ліжку спочивав,
мінетку бабці мав робити,
бо хтось старій мав говорити,
як хуем кашель лікував.
Могла би, може, та ідилья
продовжуватись без кінця,
та раз ту єблю підгляділа
сусідка, жіночка Гаврила,
дивлячись в дірку від ключа.
„Піжди но, курво потайная, –
під носом муркнула собі,
– така приятелька ти моя,
а курва ж була мати твоя,
поплатишся за це мені !”
І вже на другий день від раня,
як та на закупи пішла,
сусідка лиш на те чекала,
до студента мерщій пригнала,
і в ліжку ще його знайшла.
На ньому хутко опинилась,
мов той кіннотчик на коні.
Аж як із сім разів спустилась
і вже додому йти хотіла,
Семен із ліжка не пустив.
„О, моя пані, – він озвався, –
що стільки літ їбу, не знав,
що тим способом можна гратись,
лежать спокійно й не махатись,
нікого ще так не їбав.
За тую розкоші хвилину,
що ви мені оце дали,
я присягаю торжественно
їбать вас стільки раз щоденно,
скільки захочете лиш ви”.
І щоб заяву ту скріпити,
її під себе він узяв,
задерши ніженьки на спину,
ще другу грав її годину,
а як скінчив, то так сказав:
„Прощай, кохана! Вже хазяйка
з базару може надійти,
а завтра знову десь зійдемось
і знов гарненько поїбемось,
коли будем лиш ти-на-ти”.
І з того часу повелося,
що наш студент не дармував,
і як той півень, молодецький,
чи то в гаремі цар турецький
три потки денно обробляв.
Пройшов так рік, що і не зчулись,
як час промчав, мов та стріла.
Аж дня одного в тихім місті,
струснули всіх недобрі вісті
і приключилася біда.
Одного дня Семен Залупа
в садку собі відпочивав,
і лігши голий на ряднину,
свою дебелу пуцюрину
в проміннях сонця вигрівав.
Сусідка, зараз це уздрівши,
до нього скочила як стій,
хутенько стерва заголилась,
на хуя зверху настромилась –
давай пихать на спосіб свій.
Одну дурну привичку мала,
що як їбалася вона,
то так скімліла і ячала,
і дзявкала, і скавучала,
немов побитеє щеня.
Хоч тут нема що й дивуватись,
бо ж знаєте гаразд самі,
що світ, мов банька виглядає
і розум в сраці пропадає
з моментом тим, як хуй в пезді.
Отож скимління це почула
у хаті жіночка купця,
та як заскочила у купі
свою сусідку на Залупі,
попала в шал страшний вона.
Рвонулася, немов тигриця,
як свіжий труп, така бліда,
і заорала пазурями
своїй сусідці між ногами,
аж кров’ю цвіркнула пезда.
„Ах ти, захланная повіє !
Самій лиш хочеться їбтись ?
А, курва мать твоя засрана,
на тебе я, моя кохана,
насрать хотіла й наплювать !”
По тих словах, мов дві чортиці
до горла скочили обі,
волосся в люті собі рвали
і шал такий страшний підняли,
що збіглись там сусіди всі.
Хтось крикнув, щоб звонить тривогу
і на міліцію звонить –
міліціянт умить примчався,
про все докладно розпитався
і став порядок наводить.
На те і наш купець над’їхав,
що десь далеко мандрував,
та як дізнавсь, про що ішлося,
й від чого лихо почалося,
то страшно–страшно закричав:
„О, я – нещасний, горе, горе !
Яку придумаю я месть ?
Тобі – прескурвий вражий сину,
я зараз вріжу пуцюрину,
щоб кров’ю змити жінки честь” !
І, мов безумний, на студента,
він скочив, скільки сили мав,
але міліція здержала
і дуже строго наказала,
щоби до слідства підождав.
Товпа народу хвилювалась,
мов буйна у степу трава,
і мов в далеких хмарах громи,
чи то далекі десь там дзвони,
то клекотіла, то ревла.
Та враз замовкли всі, почувши
труби пожежної сигнал –
то мчався містом з сикавками
в лаштунку бойовім, з гаками
увесь пожежний арсенал.
Посадник міста напереді,
на першім возі прискакав,
його відразу оточили
і, розказавши все, просили,
щоб він цю справу розібрав.
Посадник, давши знак рукою,
щоб втихомирилась юрба,
прокашлявся, пошмаркав носом,
три рази перднув, глянув скоса,
й промовив ось такі слова:
„Не знаю точно, хто сказав це,
чи Архімед, чи Галілей,
що ніби в світі все кружляє,
ні вніч, ні вдень не спочиває,
по-грецьки кажуть „пантерей”.
Якого чорта то кружляє,
на чім стоїть, їбена мать,
ті мудрі греки не сказали
і нашим предкам передали,
таке питання розв’зать.
А наші прадіди вважали,
що світ, мов криця та гранітна,
усім своїм добром і злом,
як це з історії помітно,
стоїть на потці непохитно,
підпертий хуєм, мов колом.
Історія їбання давня,
як давні люди на Землі,
ще в раю наша Ева-мати
Адама вчила як їбати,
так книги пишуть нам старі.
Спочатку може і не знала,
що в нього там таке стирчить,
аж раз побачила, як в раю
їблися мавпи в темнім гаю,
і зрозуміла в їдну мить.
Понижей пупа замлоїло,
й такая тягота взяла,
що як на ту їбню дивилась,
разів із п’ять, мабуть, спустилась,
аж пінка по литках пішла.
І тут, не гаючи й хвилини,
вона к Адаму підійшла,
за хуя взяла, подрочила,
під яйця гладила, тулилась,
а потім на траву лягла.
Відкинула листок фіговий,
що їй „небогу” прикривав,
Адам ревнув, весь затрусився,
хуя, що вперше залупився,
по яйця в лоно їй загнав.
Отут–то наш прародич чесний
як смак їбання зрозумів,
то, не виймавши пуцюрини,
не злазив з Еви зо три днини,
аж помарнів і зголоднів.
Тоді дактилів попоївши,
водички з джерельця попив,
і знову звечора доранку
їбав він Еву безустанку,
аж райських жителів збудив.
Тому за кару був ізгнаний
із того раю повсякчас,
однак лишив нам в заповіті,
що поки рід його на світі,
їбатись мусить кожен з нас.
Отож, їбіться, любі друзі,
бо раз в життю гостить лиш май,
а як не можеш, прошу пана,
то курва мать твоя засрана,
їбатись другим не мішай!
Тут, як посадник славний міста
і бардаків всіх президент,
я пропоную на цю справу
спершу насрать і наплювать,
а потім влаштувать забаву,
щоб цей відзначить інцидент.
Студентові з геройським хуєм
належиться медаль признать,
що стільки мав він в яйцях мази,
що цілий рік, на день три рази,
дві молодиці міг їбать.
Однак, щоб правда не пропала
й мораль у місті розцвіла,
признаймо всі, що зле робила
жона безхуйого Гаврила,
котра підпільно рік їблась.
Отож, віднині й на будуще,
вона за кожнеє їбло
платитиме по два червінці
студентові й купецькій жінці –
"щоб авантюри не було".
Так мудро справу розсудивши,
посадник яйця помішав,
присутні „Слава !” закричали
Залупи хуя подивляли,
що скромно так в кутику стояв.
Він видно мав щось говорити,
бо пальцем в сраці колупавсь,
від хвилювання став пердіти,
а після того сильно пріти,
та так нічого й не сказав.
Союз жінок підніс Залупі,
в признанні лавровий вінок
і всі його поздоровляли,
почесним членом обирали,
із правом грать усіх жінок.
Потому радісна громада,
як це посадник підказав,
громадський комітет обрала
і повновластя йому дала,
щоби забаву влаштував.
Програму скоро уложил
і того дня, ще вечірком,
устроїли усім на славу,
таку пікантную забаву,
що годі описать пером.
Спочатку в піжмурки іграли,
то значить: ряд мужчин ставав,
і жінку раком, що згиналась
їбали ззаду, аж вгадала,
хто з них їй хуя владував.
Найдовше всіх жінок жмурилась
пана посадника жона,
аж як у чергу став Залупа
і засадив їй аж під пупа,
тоді вгадала вже й вона.
До ранку все перемішалось
і безлад там такий настав !
Усі на купі так їблися,
що вікна в залі аж тряслися –
не знати, хто кого там грав.
Робили різнії фігури,
кому до смаку як було:
їбались там двоособово,
і по-французьки, й ланцюгово,
спереду й раком, аж гуло.
І я там був, на тій забаві,
і перший раз тієї ночі,
де хвацько хуя залупив,
я свій невинності віночок
Венері в жертву там зложив.
Завершу все я іншим разом,
любезна братіє моя –
колись, як будуть теплі ночі
і як вогнем наллються очі
при чарці доброго вина.
Вкінці скажу вам, любі друзі,
їбіться всі, кому не лінь.
Такий закон, допоки люди,
пезда хуїв хотіти буде
на вікі вічнії. Амінь ![/hide]
Автор
Тема: Гуморески :) (Прочитано 91481 раз)