Мандри Україною. Гримайлів.
Це містечко завжди минав майже не затримуючись. Поворот на Скалат чи на Сатанів в зворотному напрямку, на куті художня купа каміння з барельєфом А. Міцкевича, навпроти дикий, зарослий парк з брамою, куди не наважувався заходити. Уже звиклий погляд мандрівника не виділяв тут будівель чи руїн, що залишилили минулі світи. Того літа, подорожуючи з товаришем, зупинились на довше і пішли протилежною вулицею, зупиняючи прохожих питаннями про синагогу і замок. Так ми безрезультатно перечепили кількох і наша поведінка привернула увагу неохайно одягненого чоловіка, який, тримаючи в руці жмут трави і якогось суцвіття, швидко прямував в тому ж напрямку що і ми. На питання «що ми шукаємо?», ми знову почали йому про прочитані нами в Інтернеті синагогу, замок. Він рішуче перебив нас – «я вам все покажу!» - і ми з неохотою і недовірливо пішли за ним. Це був ще ранній, передобідній час і наш добровільний провідник був уже добряче напідпитку. По дорозі він часто вітався, зупиняв випадкових зустрічних і, судячи по коротких розмовах, в яких він рішав багато якихось своїх дрібних справ, був відомою особою в містечку. В центрі містечка його перечепили чоловіки, які супроводжували фуру з зерном і темою розмови був могорич, який йому мають виставляти за щось ці люди. Потім одного з цих чоловіків ми зустріли ввечері в кафе на в’їзді в Теребовлю. Ми зайшли туди в пошуках вечері і старший чоловік, який тут місцевими пельменями заїдав горілку з пивом, впізнав нас, почав розпитувати звідки ми, що тут робим і як знайомі з нашим денним супутником. Наші пояснення про мандрівки і про випадкове знайомство його здивували і він здається так і не повірив нам. По його словах наш провідник є відомим, чи не найкращим, ветлікарем в цій окрузі. Теперішній образ його життя і зовнішність пояснюються крім п’янства і тим, що його залишила жінка, забрала дітей і виїхала в Німеччину. Потім він довго розпитував хто нам дає гроші на такі пусті, з його точки зору, розваги. Це протиріччя і випитий алкоголь в кінці розмови так його збудили, що нам прийшлось сказати йому що ми у відрядженні, отримуємо добові.
Ігор, так звали провідника, повів нас зразу якби задніми дворами і по дорозі до синагоги показав кілька старих цікавих будинків.
Біля будинку, який Ігор називав "Аптека Йозефа Когана", він зачепив повну старшу жінку, одягнену в подерту сукню. Вона важко підіймалась схилом попри аптеку. Дивись! – радісно називаючи її по імені, вигукнув Ігор - Я веду тобі женихів!
Очевидно він робив це не раз і це була чергова і постійна тема, яка виникала в його нетверезих жартах і чіпляннях до цієї жінки. Жінка щось буркнула і подивилась на нього зверхнім, презирливим поглядом. Я піймав той погляд і подумав - по її зовнішності це не був погляд яким місцеві жінки відповідають на доброзичливі жарти знайомого п’янички. Це був погляд з того минулого світу, який мабуть супроводжував спілкування жителів що жили в різних, поділених мовними, релігійними і звичаєвими бар’єрами, районах галичанського штетля. Погляд, з якого можна читати всю історію спілкування цих мешканців. Зрозуміло, що вона не застала того життя але якось це передалось і збереглось в ній. Добре було б з нею поспілкуватись, втім може це мені тільки здалось.
Нашого ж супутника це особливо не турбувало і розпалений тим, що знайшов слухачів, що нарешті він знайшов людей які зрозуміють і оцінять його знання, він вів нас далі. Після синагоги і центрального пам’ятника І.Пулюю, бічними вуличками він повів нас до того місця, де була хата «Івана Павловича» – так в його розмовах весь час поминався його земляк - І.Пулюй. Хата не збереглася і в дворі господарки стоїть пам’ятний знак. Тут він нам розповів про існування ще одного пам’ятника І. Пулюю, який він нам потім покаже. З його слів, напочатках, реалізуючи задум поставити пам’ятник видатному земляку, влада містечка звернулась до місцевих митців і уже після того, як пам’ятник виготовили, втрутились амбіції столичних скульпторів і саме їхній пам’ятник стоїть в центрі містечка. Ну і після того і тепер, він того так не залишить, сам особисто звертався і буде продовжувати звертатися до влади з пропозицією поставити той покинутий пам’ятник тут, на місці народження Івана Павловича.
Потім тією ж вуличкою Ігор повів нас до хати, де жив його родич – Стах Милий. Це була хата місцевого шевця, в якій він прожив все своє довге життя. За все життя він завжди був шевцем, ніколи не працював в жодній державній установі чи підприємстві, ніколи не мав жінки чи дітей і жив у хаті що не мала ні електрики ні газу ні води. Далі Ігор нам розповів як у часи німецької окупації Стах Милий врятував від смерті жінку і дочку лікаря Нусбана. Як швець, він користався довірою у німців і безперешкодно відвідував єврейський концтабір, розташований в містечку на території повітового суду і тюрми. Будівлю суду і залишки тюрми Ігор нам потім показав. Користуючись таким привілеєм, Милий зумів вивести жінку і дитину з табору і допровадити до села Товсте. Звідти вже вони втікали далі. На початку 2000-х років приїжджали нащадки Нусбана, Ігор з ними спілкувався. Стах Милий ще жив, велася мова про відзначення його як Праведника світу. Втім це так і не відбулось і ми не дуже зрозуміли чому. Ще Ігор показав нам карту старого Гримайлова яку йому скопіювали гості.
Ну і сам замок. Від нього збереглась тільки сторожка чи прохідна і зліва три прольоти огорожі. Неподалік сторожки в хащах стоїть і той, другий, пам’ятник «Івану Павловичу». Його просто зберігали тут на території існуючого колись комунального господарства. Далі в хащах Ігор показав залишки фундаментів, підвалів замку, зруйнований тенісний корт. В глибині зарослей зберігся високий, цегляний комин печі, що опалювала теплиці. В теплицях вирощували квіти для мешканців містечка. За словами Ігора теплиці не відносились до господарки замку.
Потім ми розпрощались і, на прохання нашого провідника, обіцяли вислати йому всі фотографії, які ми зробили під час цієї екскурсії.
Вже вдома, в Інтернеті знайшли щоденник подорожей інших нащадків гримайлівських євреїв, які в 2005 році подорожували цими краями. В них описана зустріч з Стахом Милим, яку їм влаштували на їхнє прохання зустрічі з ким-небудь, хто пам’ятає ті часи. В нас був телефон Ігора і ми питали його, чому тут немає інформації про той вчинок його родича. З його слів Стах Милий був дуже бідний але дуже гордий і скромний чоловік і він майже нікому не розказував про ту пригоду. Наведу опис цієї зустрічі.
http://kehilalinks.jewishgen.org/Suchostaw/sl_grzymalow_travelogue_excerpt.htmAlex then asked if there might be anyone old in the town who might remember people from the Jewish community. One of the women told us that they had already sent for “the old man”, and sure enough, in a few minutes a gentleman in his 90’s by the name of Stanislav Mylyi walked up the steps of the town hall to greet us. Alex introduced us, and then began to question him about what he remembered from when “the Jews lived here”. Mr. Mylyi started telling us about where the Jewish homes and shops were, and gave us a brief overview of the community. Alex then enquired about family names that he might remember, and when he was asked about the Diener name, he told us that there was a Moshe Diener with two children, a daughter and a son, who was in the leather business. Mr. Mylyi had been a shoemaker and had sold his products to this Mr. Diener. This made some sense to us as the Dieners tended to be in the cattle and leather business in the region. We do have three Moshes on the family tree, so it could have been one of them. One of our Moshes did have two children, Pinchas and Pepi, and our Moshe, his wife Jenta and the two children were all killed in the Holocaust. Mylyi then asked us if we would like him to go in the car with us to see where the Jewish sites were in the town, and of course, we took him up on that offer.
As we drove through the town, we were shown the location of the Jewish cemetery, which now has homes build on the site. It covered a fairly large area, so there was obviously a sizeable Jewish community living there before the war. Mylyi pointed out some homes that had been Jewish owned, and then took us to the ruins of the former synagogue. While the building has no roof, and the interior was destroyed, the walls are still standing, and in one of the upper windows (they are all missing their glass), there is ironwork with a Star of David clearly displayed in the centre. We spent a few minutes around this crumbling building before getting back in the car with Mr. Mylyi.
We headed back toward the town hall, and Mr. Mylyi never stopped talking about things that he remembered. When we got back, we all got out of the car, and Maria came over to speak to us. She told Alex that we should drive Mylyi back to his home, which we had planned to do, but that we should not be upset if he doesn’t invite us in for refreshments. She explained that he is extremely poor, and lives in very primitive conditions without electricity. This is because for most of his life, he was self-employed as a shoemaker, and does not qualify for a government pension. He is very proud, though, and would not want us to see how he lives. We drove him down the road to his home, which was not clearly visible behind the tall bushes, and gave him a few dollars. He thanked us, shook hands, and wished us well on our journey.
Аптека Йозефа Когана(KAGAN)
Синагога
Пам'ятник І.Пулюю
Карта Гримайлова
Хата Стаха Милого
Будинок лікаря Нусбана(NUSSBAUM)
Місце, де знаходився будинок І.Пулюя
Сторожка на в'їзді на територію замку
Залишки огорожі замку
Залишки будівлі тюрми
Другий пам'ятник І.Пулюю
На території замку
Залишки тенісного корту
Піч теплиці
Будівля повітового суду
Автор
Тема: Наші мандри (Прочитано 259377 раз)