Вільний форум міста Калушa
Різне => Для душі => Вірші => Тема розпочата: Svit від 06 Жовтня 2007, 00:08:19
-
Нарядилась осінь
М.Хоросницька
Нарядилась осінь
В дороге намисто,
Золоте волосся
Розплела над містом.
Кольорові фарби
Вийняла з кишені
І малює осінь
Жовтім по зеленім.
Здогадатись можна
В парку по деревах:
Є червона фарба
В неї і рожева...
Ще й відтінків різних
Безліч осінь має,
А стрункі ялини
Боком обминає...
Їй не шкода фарби
Й часу ні хвилини -
Колються нікчемні
Сосни та ялини
Ти скажи нам, сонечко,
Чом тепер не грієш,
А на жовтім листячку
Золотом яснієш?
Посміхнулост сонечко:
-Що на це сказати?!
Попросило літечко
ОСІНЬ привітати!
Осені тиха година
Данило Кононенко
День осінній на павутині
Понад ріллям проліта.
Небеса, ніби айстри сині,
А тополенька - золота.
А тополя, неначеб св1чка,
У промінні сто1ть тремка.
Лезом точеним біля річки
Передзвонює осока.
Опадає горіх волоський,
Пахне яблуками з долин.
Відлітає в турне заморське
Журавлів традиційний клин.
Війнули зорі холодом
Володимир Свідзинський
Війнули зорі холодом.
під явором
Кружало листя в'ялого,
На досвітку опалого.
Ой мла, імла незглиблена,
Лиш ввевері
Жаріє за долиною
Кривавою шипшиною.
Ходім у сад покинутий,
Звітаємо
Пустельно позолочений,
Журбою обволочений.
Десь, може, знайдем яблуко
Незірване,
Забуте між розкритими
Розхильчастими вітами.
Осінь така мила
Павло Тичина
Осінь така мила,
осінь славна.
Осінь матусі їсти несе:
борщик у горщику,
кашка у жменьці,
скабка у пазусі,
грушки в хвартушку.
осінь така мила,
осінь славна.Великі хмари холодом нагусли
Ліна Костенко
Великі хмари холодом нагусли,
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гусі,
А я слонам привіт передаю.
Пливуть осінні ожереди
Світлана Жолоб
Пливуть осінні ожереди
Через тумани і дими,
Бо вже біліють попереду
Незрушні береги зими.
Золота осінь
О. Бродський
Ще недавно в небі синім
Пролітали журавлі.
А сьогодні в безгомінні
Ходить осінь по землі.
Ніби сонцем вщерть налиті
На гілках висять плоди,
У багрянім жовтім листі
Мріють веснами сади.
І від краю і до краю,
Від двора і до двора
Золотого урожаю
Знов до нас прийшла пора.
-
Жовтневий віршик
Ще ранок, жовтавий світанок осінній,
Дзвенить кришталево-прозора роса,
Холодне повітря, відерце у сінах,
Натомлене сонце спросонку в сльозах.
А ти подивись, що жовтневої зливи
Всі барви розмиті в туманах, у снах,
Вони променисті, наївно-лякливі,
Це літо - не літо, зима - не зима.
Похмурі дерева в картатому смутку,
Кришталики інею з ночі в траві,
Пора меланхолій, замотаних в куртку,
І горло червоне, застуда - не гріх.
У клопотах швидко біжиш на роботу,
Не бачиш навколо пейзажі-гуаш,
Спинися, залиш на секунду турботи,
Сьогодні ще жовтень малює для нас.
-
Осінь
У місті вже сумує листопАд,
Сумує, проливається дощами,
За мною тихо, крок у крок ступа,
Цілує прохолодними вустами.
І голий сад у клаптиках хмарин,
Обшарпаних осінніми вітрами,
У теплу даль прощає пізній клин
Із бурих віт прозорими сльозами.
По запітнілих вікнах листопАд
Останнє листя кИдає поривом,
Зриває краплі з посірілих хат,
Щоб знову почалась осіння злива.
Іду собі, минаю холоди,
Мене не зачіпа чужа самотність,
Хтось метушиться все сюди-туди,
Пора дощів - похмура пізня осінь...
-
Осенью все чувства так светлы
Так таинственны и так прозрачны
Словно капельки не выпитой росы
Словно чье-то паутиновое счастье.
Я хочу задать один вопрос,
Но ответьте на него мне только честно..
Вы влюблялись осенью всерьез,
Когда листьям под ногами тестно?
Если нет,то это не беда
Не грустите,лучше улыбнитесь.
Осень-это чудная пора!
Осенью-попробуйте влюбитесь!
Елена Воеводская
-
Плач лісу...
Стоїть старий ліс, тут цнотлива природа.
Вона зберігалась багато віків.
Тече тиха річка, на ній три пороги,
Це місце прекрасне вже скільки років.
Це місце найкраще, бо тут не ступала
Ніколи-ніколи людськая нога.
Тут спрагу свою звірина тамувала,
І птахи гніздились на тих порогàх.
І все було добре, було все прекрасно,
В природі гармонія, все так жило.
І сонце на небі світило всім ясно,
Та раптом в це місце нещастя прийшло!
Те сонечко вранці не відало горя,
Галявина вранішньой вмилась росой,
Та страшні машини з'явилися поряд
І стали тривожить природу собой!
Знищались безжально і звірів домівки,
Зникали з деревами й гнізда птахів,
А ліс стояв чорний, немов на поминках,
Він плакав, такого кінця не хотів!
Та що можна вдіять? Така людська вдача:
Нам створювать - зась, лиш знищати давай.
Не бачим, не чуєм, що ліс отой плаче!
Він плаче за нас, бо сліпі ми і край...
-
Зимова феєрія
Біло вибілів світ і тендітні сніжинки
З неба тихо посиплють додолу.
Покружляють у танці, чарівні пір'їнки,
ПовернУться на землю схололу.
Спокій в парку морозом заляже імлистим,
Десь вгорі стрепенуться ворони,
У хурделицю сніг білим-білим намистом
Огорне зачудовані крони.
Хрусне-трісне в кущах, тінню гулькне синиця
Знову тиша заляже навколо.
Вітер десь заблукає,березам насниться,
Загуде біло-біло по колу...
-
Ранок.
Зелене листя на молодих деревах
Вітер облітає наш край
швидше, ніж думка астрал
Мокрий травень, спекотний червень.
Ти наливаєш зелений чай.
Клуби пару знімаються в повітря
і перетворюються на воду,
випадаючи дощами серпня:
короткими, теплими
Не дістатися моря такими темпами
День.
Спимо у саду на теплій землі
"Снігу, снігу..." - маремо, обриваючи вишні
"Холоду, холоду..." - промовляємо яблуку
Вечір.
По сухій землі беззубими граблями.
На деревах в*яне листя...
На шиї твоїй червоне намисто
Ти така гарна україночка
ходімо в танок? Ок?
Темніє.
У грудях болить ностальгія -
Виплакаймо час, що минув!
Але то не діло...
Що, кохання скінчилось?
Ніч.
Осінь. Листя всохлось. Холод.
Я не сплю: комарі п*ють кров.
Пийте, пийте. Я вас пригощу
Ковтнуть і поруч впадуть.
І ти також лежала тут...
-
Осінній металік
Одягнена в куртку з опалого листя,
іде по коліна в осені,
у мріях ранкових, що, може, й збулися,
душею роздягнено босою.
Закохана в світ - вересневий металік,
думки розфарбовує золотом,
і зимно неначе, і мокрі асфальти
позичити б жовтню холоду.
Залюблена в дощ, мерзнуть руки в кишенях,
у шалику гріє промені.
Хмарина в калюжі і прикрості жменька,
туманом маршрутки втомлені.
Одягнена в листя - осінній металік,
з душею на диво босою,
застуджене горло, натхнення не стало -
симфонія кольору осені.
Межа
Тонка, як котячі вуса,
між літом межа і осінню.
Здається, то вітер здмухнув
холодну сльозу непрошену.
Цей запах... аж терпнуть руки,
аж очі щипає мріями,
і ніби давно не юнка,
давно всі глибини зміряла.
Мій вересень - кіт в валізі,
у хованки з сонцем грається,
мій серпень - туманом пізнім
сховає вагон від станції.
І небо розчинить спогад
в своїй кришталевій синяві -
завмерти в долонях бога,
а потім всміхнутись синові.
Ще день - не осіння спека,
а ніч - вже не літнім холодом,
і ластівки десь далеко
в польоті стинають молодість.
Тонкою межею літо,
беззвучним акордом Моцарта...
усе, що було, - простити.
У шалик... нове замотане.
-
Весна
Весна красива, ніжна, щира,
В мені кохання розбудила,
Мов від зимової болячки,
Прокинулось воно від сплячки,
Давно воно в мені дрімало,
Та вже надії було мало,
Та все ж краплина залишилась,
Із неї щастя народилось,
А в середині казково,
Цвіт прокинувся раптово,
Весь сад буяє квітом рясно,
Душа почувається прекрасно.
-
Я в захваті, вірші то я взагалі не дуже читаю, але цей мені сподобався. Ми маємо тішитись що є такі люди як veron, і що живуть вони у Калуші. Так тримати. :bouquet:
-
І знову осінь на порозі
З кишенею повною дощів.
Пожовкле листя на дорозі,
Неначе спогади чужих життів.
Вітри повіють так шалено
Холодні, злі, неначе не живі.
Сховаю все тепло майстерно
І знов душа моя в твоїй журбі.
Я знов чекатиму світання
І зустрічатиму небес зірки .
Я знов сховаюсь у мовчання
Щоб не згубитися на дні.
***
Осень, поздняя осень!.. Над хмурой землею
Неподвижно и низко висят облака;
Желтый лес отуманен свинцовою мглою,
В желтый берег без умолку бьется река...
В сердце - грустные думы и грустные звуки,
Жизнь, как цепь, как тяжелое бремя, гнетет.
Призрак смерти в тоскующих грезах встает,
И позорно упали бессильные руки...
Это чувство - знакомый недуг: чуть весна
Ароматно повеет дыханием мая,
Чуть проснется в реке голубая волна
И промчится в лазури гроза молодая,
Чуть в лесу соловей про любовь и печаль
Запоет, разгоняя туман и ненастье,-
Сердце снова запросится в ясную даль,
Сердце снова поверит в далекое счастье...
Но скажи мне, к чему так ничтожно оно,
Наше сердце,- что даже и мертвой природе
Волновать его чуткие струны дано,
И то к смерти манить, то к любви и свободе?..
И к чему в нем так беглы любовь и тоска,
Как ненастной и хмурой осенней порою
Этот белый туман над свинцовой рекою
Или эти седые над ней облака?
-
вірші мені звісно подобаються, та вся проблема в тому що я не вмію їх писати. :unknow
З радістю читаю всі вірші виставлені вами. ;)
-
Рибко, а ти попробуй писати, і я впевнена в тебе з часом все вийде. Хай спочатку маленький віршик, хай без рими але він твій, твої відчуття, твої думки...... Це цікаво, знаю!
Відповідь від: 23 Листопада 2009, 00:10:34
Дождь в декабре… Дождь в декабре…
Снежные клочья уплыли, как в сказке,
Серым, невзрачным мазком акварель
странный художник нанёс, спутав краски…
Где же хрустящая свежесть зимы,
Мягкие россыпи, белые грёзы?!
Просит метелей душа, ледяных,
Дома, чтоб, чай ароматный с мороза…
Мутно-печально глядят фонари
в тёмные лужи, в предчувствии странном,
Небо слезится всю ночь до зари,
Хмурое утро за шлейфом туманным…
Что-то испортилось в календаре…
Дождь в декабре… Дождь в декабре…
-
Ось і діждалася, падає лапатий,
За комір, на дороги, на ліси.
Мабуть, що прочитав мій вірш вчорашній,
Де говорила, що хочу вже сніги.
І завтра, коли рано-вранці встану,
Мабуть закидає усі мої сліди.
Я вийду на подвір’я, навкруг гляну,
А скрізь розкидані не списані листи.
І всі ходитимуть, писатимуть по ньому,
А він терпітиме, немов справді папір.
Але між ними є різниця в тому,
Що у лапатого брехня лежить під ним.
Він прибиває до землі нещастя,
Слова погані і дурні думки,
Щоб до весни лишилось тільки щастя
Й не говоріть мені, що це казки!
Не говоріть, не хочу цього чути.....
вдивляюся у далич..... і біжу чим швидш......
Я так хотіла б на весні почути,
Що хтось повірив в казку і в цей вірш.
__________________________________
Вікна морозом розписує грудень,
Землю турботливо ніжить снігами,
Віра у світло наповнює груди…
Хочеться щастя.
.......Вашого.
...........З Вами.
Стільки сніжинок, що й збилася з ліку!
Мріється з ними кружляти додолу.
Вже й снігурі прилітають до вікон.
Гарно щебечуть. Даремно, що холод.
Небо зимове – казкове й пророче.
В пісні безкрає зливаються зорі.
Мліє душа. І по-справжньому хоче
Вашого щастя… А я буду поряд.
-
Закружилась листва золотая
В розоватой воде на пруду,
Словно бабочек легкая стая
С замираньем летит на звезду.
Я сегодня влюблен в этот вечер,
Близок сердцу желтеющий дол.
Отрок-ветер по самые плечи
Заголил на березке подол.
И в душе и в долине прохлада,
Синий сумрак как стадо овец,
За калиткою смолкшего сада
Прозвенит и замрет бубенец.
Я еще никогда бережливо
Так не слушал разумную плоть,
Хорошо бы, как ветками ива,
Опрокинуться в розовость вод.
Хорошо бы, на стог улыбаясь,
Мордой месяца сено жевать...
Где ты, где, моя тихая радость,
Все любя, ничего не желать?
С. Есенин
-
(http://basik.ru/images/winter/short.jpg)
Казка зими нерозказана стихла в півслові…
Може для нас прозвучати повинна вона,
Може це ми помандруємо в казку любові,
Ту, що придумала сніжна мрійлива зима?!
Лиш уяви: срібним інеєм вкутані парки,
Ніжні сніжинки весь світ закружляли у вальс,
Всі нотки вітру, всі блискітки сонця, всі хмарки
Тільки для нас, усміхаються тільки для нас!
Ми наче в сні будем йти вдвох і просто мовчати,
Будемо слухати шепіт красуні-зими...
Слів не потрібно, замало їх, щоб розказати
Як я люблю і який дорогий мені ти!!!
________________________________________
О! Нарешті щось схоже на зиму!
Хоч сніг й не лапатий кружляє,
Та вже хоч не сиро, а зимно
Й болота принаймі немає!
Всі тішаться снігу й морозу,
А трошки пройде – без зупинки
Благатимуть знову крізь сльози
Тепла хоч на мить й хоч краплинку!
Хоча… якщо в серці погоже,
Що хочеться просто співати –
То жодна негода не зможе
Погоду душі зіпсувати!
____________________________________
Від полум’я в каміні лиш жаринки,
І ти на вушко щось мені шепочеш...
А за вікном замріяні сніжинки
Чарують нас мелодією ночі...
І павутинками зима сплітає казку,
Таку прекрасну і п’янку як мрії!!!
Давай помовчимо... Лише будь ласка
Не відпускай мене з своїх обіймів...
Затихне навіть невгамовний вітер,
Милуючись сріблястими штрихами,
І подихом зими, любов’ю вкритим,
Нас щастя зацілує до безтями…
-
Гарно :bouquet:
-
Дякую, Тенді.
Я дуже люблю поезію.
Люблю сама писати, обожнюю читати, занурююсь і зачитуюсь, іноді, до сліз.....
-
Зими маленький павучок
Розвішує на вікнах павутинки
Не для того щоби ловити білих мух
А просто так, лиш для розваги і розминки
А дітлахи маленьким пальцем водять
І домальовують на шибах щось своє
А хлопчаки на дворі з снігу бабу котять
І дівчинка чорнява з моркви ніс несе
І сніг скрипить попід ногами перехожих
Неначе той старий чумацький віз
На вії падає сніжинка й плаче - тане
Мороз злегка щипає руки, щоки й ніс
І хуртовина кажуть десь застрягла
Зайшла до лісу й присіла на пеньок
А снігопад до вечора скінчився
Відкривши небо для усміхнених зірок
Від сяйва їх дорога наче срібло
Співає і бринить неначе той кришталь
Зима іде на зустріч із весною
Й знімає з міст білим-білу вуаль
-
Метелик
Лиш мить краси,
Лише хвилинка слави,
І стільки радощів
У збуджених очах!
І не проси!
Його вже вічність вкрала,
Його нема!
Лиш тінь у небесах.
Він вже погас,
Лише на мить оживши,
І залишивши
Сімя на цвіту,
Щоби до нас,
Самому не нажившись,
Дітьми вернутись
Скрізь завісу сну.
Ради одного
Виблиску польоту
Він плазував,
Закутим був в мішок.
Навіщо слава,
Як природа проти,
Щоб він увись
Піднявся до зірок!
(http://i.i.ua/photo/images/pic/6/5/4288056_3421afd4.gif)
-
Іван Коваленко
Джерело
Отак воно усе й пішло,
Що на початку було Слово,
Тоді на світ з’явилась Мова,
Назвімо третім – Джерело.
Ви не дивуйтесь!
Все, як треба,
Була такою воля Неба:
Сам Бог послав нам цей струмок,
Що став володарем думок.
Людина в світі б не жила,
Коли б не мала Джерела –
Джерела наснаги,
Джерела відваги,
Джерела натхнень,
Джерела пісень,
Джерела всіх знань,
Джерела кохань,
Джерела тепла,
Віри джерела.
Отак усе життя й пройшло,
Все до ладу, усе, як треба,
Була такою воля Неба –
Знайшов своє я Джерело.
І джерело це – Україна,
Вона не вмре і не загине,
Не знищать підступи і зло
Святе і чисте Д ж е р е л о!
Ріка і джерело (Байка)
Недавно все оце було:
Текла собі Ріка, широка й повноводна,
А оддалік дзюрчало Джерело, –
Вода була у ньому чиста і холодна.
І люди, як хотіли пить,
То мали звичку,
Минувши Річку,
Іти до Джерела, щоб спрагу
вдовольнить.
Ріка
Лютує, піниться, на люд все наріка:
„Ну і чого вони всі йдуть туди?
У мене на півсвіту вистачить води,
А вони воду п’ють з нікчемного струмка!”
(Вода ж у річці тій брудна дуже була!..)
Мораль?
Нащо шукать мораль,
На це і часу жаль, –
Шукайте краще Джерела!
-
(http://meri.kiev.ua/wp-content/uploads/2009/11/16195641_MF0190-300x225.jpg)
Осінь зачекалась листопада.
Він казав, що прийде зовсім скоро.
А вона закохана і рада.
Стала красивіша, ніж учора
Там, на небі, синьо-синя гама.
Вона стала просто красивіша.
Серце осені – з багряними краями,
І якась пожовкла й горда тиша.
Осінь так чекала листопаду,
Що здіймалась вітром і летіла.
З неба листя золотаве мовчки пада.
Але їй нема до того діла.
Бо закохана і наша мила осінь
Вже дощем не плаче і туманом
З неба бачила,
Що листопад її – в дорозі.
Він спішить
Бо зачекалася кохана…
_____________________________
А я ішла по жовтим килимам
По золотим, червоним і багряним.
Я – осінь. Іній сизий по дахам.
Я – осінь золота з легким туманом.
Із літом бабиним у промені тепла.
Я з листя щедра, міцно сплетена корона.
З кленового…
Далеко забрела.
А небо, кольору волошок. Й трохи льону.
Таке блакитне. Я його люблю.
Таке високе… Як не милуватись?
Із листя щось сплету… Ні, постелю!
Щоб бачили, що осінь – то є радість.
Що осінь – то у розкоші ліси
Я сяю в краплях, наче в діамантах.
Я – осінь, сповнена звичайної краси…
Тієї, що багатств найбільших варта.
-
Мені вірш зразу навіяв подібнісь на цей
Осень это сны листопада,
Нет, не надо слов, не надо,
Осень и любовь ходят рядом,
Где-то рядом, с нами рядом.
Думаю впізнали ;)
-
Молодчина, Юрчику!
А я думала, що віршики ніхто не читає +1
-
Та ні. То багато хто читає. Всі теми так. Просто не всі відчувають потребу висловитися. А я часто відчуваю :=)
-
А це слова Розенбаума, як на мене - просто ідеальні слова про осінь....
На ковре из жёлтых листьев
В платьице простом,
Из подаренного ветром крепдешина,
Танцевала в подворотне осень вальс-бостон,
Отлетал тёплый день и хрипло пел саксофон.
И со всей округи люди приходили к нам,
И со всех окрестных крыш слетались птицы,
Танцовщице золотой захлопав крыльями,
Как давно, как давно звучала музыка там.
Как часто вижу я сон, мой удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон.
Там листья падают вниз, пластинки крутится диск,
Не уходи, побудь со мной, ты мой каприз.
Как часто вижу я сон, мой удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон.
Опьянев от наслажденья, о годах забыв,
Старый дом, давно влюбленный в свою юность,
Всеми стенами качался, окна отворив,
И всем тем, кто в нём жил, он это чудо дарил.
А когда затихли звуки в сумраке ночном,
Всё имеет свой конец, своё начало,
Загрустив, всплакнула осень маленьким дождём,
Ах, как жаль этот вальс, как хорошо было в нём.
Как часто вижу я сон, мой удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон.
Там листья падают вниз, пластинки крутится диск,
Не уходи, побудь со мной, ты мой каприз.
Как часто вижу я сон, мой удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон.
Как часто вижу я сон, мой удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон.
Там листья падают вниз, пластинки крутится диск,
Не уходи, побудь со мной, ты мой каприз.
Как часто вижу я сон, мой удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон.
-
Опьянев от наслажденья, о годах забыв,
Старый дом, давно влюбленный в свою юность,
Всеми стенами качался, окна отворив,
И всем тем, кто в нём жил, он это чудо дарил.
А когда затихли звуки в сумраке ночном,
Всё имеет свой конец, своё начало,
Загрустив, всплакнула осень маленьким дождём,
Ах, как жаль этот вальс, как хорошо было в нём.
Частенько чула як цитують ці слово. Дійсно класно!!!!!!