Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки
98
О. Ю. Ленартович − доцент кафедри новітньої історії
України Волинського національного університету
імені Лесі Українки
Акт відродження української державності 30 червня 1941 р.
в контексті програмних принципів ОУН-б
Роботу виконано на кафедрі новітньої історії
України ВНУ ім. Лесі Українки
У статті проаналізовано державотворчу концепцію ОУН-б та спробу її реалізації на початковому етапі
радянсько-німецької війни.
Від моменту створення ОУН у 1929 р. її основним завданням було відродження української
державності. Реалізація цих планів пов’язувалась із національною революцією. Збройна боротьба
передбачала підготовку кадрової та матеріальної бази, пошук потенційних союзників серед європей-
ських країн. Німеччина, зацікавлена в анексії Польщі та знищенні СРСР, охоче налагоджувала
контакти з українськими націоналістичними організаціями, обіцяючи новий, справедливий лад для
Європи, у якій буде місце і для Української держави. Загострення українського питання напередодні
Другої світової війни та суперечливі взаємостосунки між ОУН та Німеччиною спонукали найбільш
молоду й енергійну частину організації створити власний провід під керівництвом С. Бандери.
Реалізація військової доктрини ОУН привела до створення похідних груп. Їхнім основним
завданням було проникнути на українські землі слідом за німецькою армією та очолити адміністра-
тивні органи влади на окупованих територіях, тим самим взявши територію України під власний
контроль. Ці плани були спільними для ОУН-м та ОУН-б, тому в контексті міжпартійного конфлікту
постало питання, хто першим зможе реалізувати задум і очолить національно-визвольний рух. У цих
своєрідних змаганнях першість лишилася за бандерівською організацією.
Створені ще до початку бойових дій похідні групи ОУН-б налічували від 3 до 5 тис. осіб кожна.
Вони мали власні назви залежно від регіону, у який просувалися: “Північ”, “Південь”, “Центр”. Крім
того, спеціальна група з 15 осіб направлялася до м. Львів із завданням – проголосити Акт відроджен-
ня української державності. Для надання власним діям більшої політичної ваги, з ініціативи ОУН-б,
у Кракові створено Український національний комітет (УНК). До його складу увійшли представники
українських політичних сил еміграції, не дивлячись на суттєві розходження в програмах. Метою
такої коаліції було показати, що ОУН діє не від власного імені, а здійснює волю всього українського
народу і його політичної еліти. Текст цього документа готувався навесні 1941 р. У травні Я. Стецько
особисто коректував зміст Акта, замінивши слова про проголошення української державності на тезу
про її відродження, підкреслюючи тим самим єдність традиції національно-визвольної боротьби
1917−1920-х рр. із сьогоденням.
Подальші події показали, що, не дивлячись на створення УНК, революційна ОУН діяла
самостійно. Така інтенсивна підготовка до майбутньої війни вже навесні 1941 р. вказує на те, що
ОУН була поінформована про плани Німеччини щодо СРСР. Можливо, Провід ОУН знав навіть
точний час та дату початку радянсько-німецької війни інакше важко уявити таку оперативність
організації в реалізації власних планів.
22 червня 1941 р. німецька армія перейшла радянський кордон розпочавши широкомасштабний
наступ від Балтійського до Чорного моря. Він супроводжувався пропагандистською кампанією і
поширенням відозви А. Гітлера, у якій ішлося про необхідність знищити більшовизм, але не згаду-
валося про долю народів СРСР.
30 червня 1941 р. похідна група на чолі з Я. Стецьком скликала у м. Львові Національні збори та
проголосила Акт відродження Української держави від імені ОУН-б. У першій його частині сказано:
“Волею українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Україн-
ської державності, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України…”. А в дру-
гій частині: “На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядкується україн-
ському національному урядові, що створиться в столиці України − Києві” [2, 563]. Сформований
уряд – Тимчасове державне правління (ТДП) очолив Я. Стецько.
Також важливо звернути увагу на третій пункт львівської декларації, який у повоєнних видан-
нях на Заході досить часто свідомо не оприлюднювався. Йдеться про два абзаци, у яких проголо-
шувалася майбутня тісна співпраця з “Великонімеччиною”, що “під проводом Адольфа Гітлера
творить новий лад у Європі” та про “союзну німецьку армію” [7, 85]. На підставі цих згадок про
Гітлера, його рейх і армію робиться висновок про маріонетковість новопроголошеної держави,
оунівський калабораціоналізм. Пояснюючи вміщені в документі слова, один із безпосередніх учас-
ників тих подій Василь Кук через 60 років написав: “Кожна політично грамотна людина, вникнувши
в зміст цього абзацу, може зробити лише один висновок: новопостаюча Українська Держава буде
співпрацювати з Німеччиною тільки за умов визнання німецьким урядом Української Держави. Для
того й проголошувалася Українська Держава, власне створювався уряд, щоб Україна могла на рівних
правах вести переговори, укладати союзи, провадити спільну війну проти своїх національних
ворогів. Це цілком нормальна політика вільного суверенного народу” [3, 19]. На наш погляд, таке
тлумачення подій є дещо спрощеним. Очевидно, для того, аби задекларувати повноправність нової
української держави та її уряду, достатньо було б скористатися словами з постанов другого
(Краківського) Великого збору про те, що ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні
угруповання та сили, що зацікавлені в розвалі СРСР та утворенні ні від кого незалежної Української
суверенної соборної держави. Для цього не слід було конкретизувати, про яку союзну державу й
армію йдеться. Поява знаменитого третього пункту Акта, якого не було у первісній редакції
документа від травня 1941 р., насамперед зумовлена військовою присутністю німців у Львові. Мож-
на припустити, що первісний задум проголошення відродження суверенітету України передбачав
несподіване захоплення столиці Галичини силами оунівського підпілля і батальйону “Нахтігаль” ще
до приходу німецьких військ. Однак повністю реалізувати довоєнні плани в умовах бойових дій не
вийшло. Наявність значної кількості німецьких військ у Львові, чисельність яких до вечора 30 червня
невпинно зростала, змусила Я. Стецька вдатися до своєрідного дипломатичного реверансу – вмістити в
документі згадку про “Великонімеччину”, Гітлера і вермахт. Розвиток подальших подій, пов’язаних
з арештами лідерів ОУН-б, ліквідацією Українського державного правління та нижчих ланок
української адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм не йшлося [7, 85].
Дії ОУН-б дістали підтримку церкви в особі митрополита А. Шептицького та єпископа Полі-
карпа. В Україні, де це було можливо, відбулися всенародні плебісцити, насипалися могили слави,
відправлялися святкові богослужіння. Намагання діяти від власного імені викликали протест Україн-
ського національного комітету, але політичного впливу на подальший перебіг подій це не мало. Біль-
ше того, невдовзі він був розпущений німецькою владою.
Керівництво ОУН-б пояснювало власний сепаратизм необхідністю відвернути можливі репресії
з німецького боку від еміграційних лідерів українського національно-визвольного руху, які діяли за
кордоном легально і могли бути фізично знищені. У разі визнання Гітлером акта 30 червня як
правового документа міг бути активізований і УНК. У цьому випадку він був би покликаний вико-
нувати роль центру всеукраїнської політичної консолідації, але визнання української державності
суперечило планам націонал-соціалістичної Німеччини.
У зверненні до українських націоналістів-революціонерів за кордоном С. Бандера в 1948 р.
пояснював дії власної організації таким чином: “…в самому Акті 30 червня була виразно зафіксована
ініціатива ОУН, а Державне Правління очолив член Проводу ОУН. Зроблено все так, щоб на Органі-
зації зосередилася відповідальність, а слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти україн-
ської держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а не на інші політичні
чинники” [1, 551]. Такі дії були наслідком суперечливої політики революційної ОУН, яка почала
декларувати демократичні принципи і в той же час лишалася авторитарною партією.
Реакція німців була дещо запізнілою, але категоричною. УНК було розпущено, оскільки він
носив політичний характер і висловив підтримку самостійницьким деклараціям ОУН. Натомість
лишився активним Український центральний комітет (УЦК), створений у тому ж Кракові з німецької
ініціативи на чолі з професором В. Кубійовичем. До його повноважень належали питання гуманітар-
ної допомоги на окупованих українських територіях, яка надавалася через мережу Допомогових
комітетів.
Розпочалися репресії проти активних членів ОУН та її Проводу. 5 липня 1941 р. у день арешту
С. Бандери в Кракові Управління надіслало до німецького та інших державних урядів Європи
декларацію незалежності, але вона була залишена без відповіді. До головної квартири Вермахту у
Варшаві виїхала делегація ОУН-б, але не отримала підтримки. Інші переговори теж були безрезуль-
татними. Німецька сторона вимагала офіційно відкликати Акт 30 червня 1941 р. і обіцяла, що після
переможного завершення війни А. Гітлер підтримає ідею створення “великої України” аж до Волги.
Факти стверджували хибність подібних сподівань [4, 19].
10-го липня 1941 р. відбулося засідання Проводу ОУН, у якому брали участь, крім Я. Стецька:
М. Лебедь, І. Легенда, Я. Старух, І. Равлик, В. Турковський, Л. Ребет, О. Гасин і особистий секретар
Р. Ільницький. На цьому зібранні ще раз підтверджено рішення про непоступливість німецьким ви-
могам. 11-го липня 1941 р. заарештували Я. Стецька і відправили до Берліну. Лідери ОУН-б деякий
час утримувалися під домашнім арештом.
Невизнання німецькою владою чинності Акта від 30 червня 1941 р. рішення ставки фюрера від
16 липня 1941 р. про розчленування України і включення частини її земель до польського генерал-
губернаторства й королівства Румунії, нарешті, створення на більшій частині української території
рейхскомісаріату Україна перекреслили плани українських націоналістів щодо відновлення україн-
ської державності. Німецько-українське співробітництво, яке було реальним фактом у перші роки
Другої світової війни, зайшло в глухий кут. У системі окупаційної адміністративної влади українцям
відводилася роль виконавців. Органи влади повністю дублювали структуру східного міністерства
А. Розенберга і опиралися на каральні підрозділи СД, поліції та Гестапо.
Брутальне ставлення Берліна до ідеї відновлення Української держави засуджувалося всіма
українськими самостійницькими силами. Але рішучу позицію стосовно нацистської політики зайня-
ла лише ОУН-б. У документі “Організаційна справа й координація праці екзекутиви” від 31 липня
1941 р., розрахованому лише на членів Проводу ОУН на ЗУЗ, наголошувалося на ворожому ставлен-
ні організації до політики Німеччини, особливо в частині розчленування її територій. Разом із тим,
С. Бандера, Я. Стецько, інші керівні члени ОУН усвідомлювали, що кинути відвертий виклик
нацистському режиму було би проявом авантюризму і могло підставити під завчасний удар націона-
лістичні сили. Із тактичної точки зору слід було б перечекати, а по закінченні війни розпочати
боротьбу з окупантом. Такої позиції дотримувалося керівництво ОУН на ЗУЗ. У цілому з нею
солідаризувався і провід ОУН-б [6, 88].
Упродовж серпня 1941 р. Я. Стецько та інші члени проводу ОУН за погодженням С. Бандери
проводили переговори у столиці Третього рейху, аби остаточно з’ясувати позицію німецької сто-
рони. Хоча керівники ОУН і вважали, що не потрібно здавати позиції перед німцями, проте з дипло-
матичних причин вони були змушені заявляти німецьким урядовцям, що ОУН “трактує Німеччину
як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до
його розвалу”, натякаючи таким чином на можливість компромісу [6, 88].
Зі свого боку, у Берліні, хоч і прийняли принципове рішення про недоцільність відновлення
української державності, розглядаючи українські землі як “життєвий простір” для німецького
народу, проте не бажали з погляду військової доцільності розпочинати боротьбу з українськими
націоналістами, справедливо вважаючи їх безкомпромісними противниками комуністичного режи-
му. Поліція безпеки інформувала своє керівництво, що “бандерівці вагаються: підпільна дія чи
співпраця” [6, 89].
Тим часом переговори у Берліні між представниками ОУН-б і німецькими урядовцями йшли
важко. Останні хоча й відчували власну перевагу, почуваючися господарями становища, але не
наважувалися на радикальні заходи щодо керівного складу й активу бандерівської організації.
Німецькі вимоги, які фактично носили форму ультиматуму, стосувалися трьох питань. По-перше,
ОУН не повинна вести у цей час партійної агітації, а має обмежитися загальноукраїнською про-
пагандою; по-друге, ОУН не буде пропагувати імена живих осіб; по-третє, ОУН дезавуює “україн-
ський уряд”, створений у Львові [5, 69].
Висуваючи зазначені вимоги, нацисти прагнули дискредитувати ОУН-б, підірвати її позиції
серед національно-орієнтованого громадянства і, головне, відсунути на другий план питання
української державності. Це був, так би мовити, кульмінаційний пункт переговорів між бандерів-
ським проводом і Німеччиною. Якщо С. Бандера і Я. Стецько з тактичних міркувань могли б згоди-
тися з двома першими пунктами німецького ультиматуму, то стосовно останнього пункту їх позиція
була твердою і непохитною.
У меморандумі від 14 серпня 1941 р., надісланому німецькій стороні, керівники ОУН-б розгор-
нули чітку аргументацію, підштовхуючи Берлін до усвідомлення неможливості такого акту як деза-
вуація “Українського державного правління”, наголошуючи, що це матиме фатальне значення для
німецької політики в Україні і, взагалі, на Сході Європи. Керманичі українських націоналістів
нагадували своїм опонентам, що Українська військова організація (УВО), а згодом ОУН під прово-
дом Є. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і
Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі. Вони підкреслю-
вали, що свою зовнішню концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеч-
чиною.
Меморандум констатував факт, що коли “за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася
мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики”, то ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І
зараз “ОУН іде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні
необхідності цієї співпраці для України”. Далі в цитованому документі йшлося про те, що “немає
кращої запоруки і непохитності приязні”, як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. За
таких умов “визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу − Українську армію,
яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на
всіх фронтах у сучасній війні Німеччина не переможе” [6, 89].
Однак у Берліні зажадали від ОУН-Б повного прийняття своїх вимог. При цьому німецька
сторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, що створене на підставі
Акта від 30 червня 1941 р. Українське державне правління є фактично самочинним органом, який не
виявляє волі українського народу. Однак Я. Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941 р.
передав до відома нацистських урядовців документ у формі “Ствердження”, у якому доводив, що
УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та в
середовищі еміграції, а тому “має правову основу” висловлювати волю українського народу [6, 90].
Ці та інші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Її представ-
ники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всі подання ОУН-б, а також інших
українських політичних центрів. Тому можна припустити, що С. Бандера та його найближче
оточення все виразніше відчували, що остаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України
надходили повідомлення про брутальну поведінку окупаційної адміністрації щодо населення.
На початку вересня 1941 р. провід ОУН-б на ЗУЗ видав “Зарядження” до крайового активу
націоналістів. “Всі друзі і члени ОУН, − говорилося в документі, − що мають організаційні функції
від найвищих до найнижчих, всі друзі, що брали участь у проголошенні української державності,
творенні її, всі бувші підпільники мають бути завжди напоготові і на острозі, бо можуть бути масові
арешти”. Далі в цьому документі викладалися конкретні вказівки й поради членству ОУН щодо
поведінки й практичних дій за умов очікуваних репресивних заходів із боку німецької окупаційної
влади. Насамперед заборонялося будь-яке співробітництво з гестапо, котре розглядатиметься як
зрада і беззастережно каратиметься. Незважаючи на те, що провід ОУН на ЗУЗ ще не закликав своїх
членів до відкритої боротьби з окупантами і попереджав, щоб зброю не застосовували, перед
крайовим активом ставилося завдання “…примінитися до обставин, які витворюються..”, “…скрі-
пити працю в терені..” і, головне, − розгорнути роботу так, щоб не було жодного села, міста чи
підприємства, не охопленого роботою активу ОУН [6, 90].
Події на східному фронті, успішний наступ на Ленінград та оточення радянських армій під
Києвом спонукали офіційний Берлін закінчити переговорний процес у радикальний спосіб. 7 вересня
1941 р. арештували керівника Північної похідної групи ОУН-б М. Климишина. Врешті відбулася
остаточна розмова (11 вересня 1941 р.) у відомстві А. Розенберга, на якій з українського боку були
присутні С. Бандера, Я. Стецько, В. Стахів, Р. Ярий, а з німецького − професор Г. Кох. Німці остаточно
відкинули пропозиції визнання української державності і зажадали офіційного відкликання акта
30 червня. Оскільки згадані вище діячі відмовилися від виконання цих ультимативних вимог, то
15 вересня 1941 р. органи німецької поліції здійснили арешти лідерів та активістів українського
національно-визвольного руху, що перебували на території Рейху, й остаточно зупинили діяльність
похідних груп ОУН. За даними, оприлюдненими в нелегальному часописі ОУН “Бойовик” (жовтень
1942 р.), усього було взято під варту 1500 осіб. Серед затриманих перелічувалися С. Бандера,
Я. Стецько й інші провідники ОУН-б. Спочатку вони були переведені до спеціальної тюрми гестапо
в Берліні. Тут загинули члени УДП І. Климів-Легенда, А. П’ясецький, Д. Яців. 24-го січня 1942 р.
переведено до концтабору Заксенгаузен Я. Стецька, І. Габрусевича, О. Тюшку, Р. Ільницького, а зго-
дом і С. Бандеру, де вони перебували до осені 1944 р. [2, 565].
Рішучі дії німецької влади до певної міри дезорієнтували і дезорганізували українських
націоналістів. За словами відомого діяча ОУН Є. Стахіва, бандерівська ОУН була “фактично зни-
щена, а серед неарештованих членів Організації була страшна депресія” [8, 96]. Хоча ці твердження
можуть здатися дещо перебільшеними, але вони підкріплюються іншими джерелами. Так, у листі від
30 вересня 1941 р. до генерал-хорунжого В. Петріва (Прага) начальник військової канцелярії Дер-
жавного центру УНР (Варшава) полковник М. Садовський писав: “Мені здається, що почався поча-
ток кінця справи ОУН. З усіх кінців генерал-губернаторства приїжджі твердять, що почалися арешти
всіх оунівців – мельниківців і бандерівців, у Кракові також.” А в наступному листі згаданий автор
ще раз підтвердив, “що влада почала ліквідовувати ОУН і оунівців” [6, 91].
Установлення окупаційного режиму в Україні, брутальні дії нацистської адміністрації особливо
болісно сприймалися тими політичними течіями українства, котрі пов’язували свої сподівання на
відновлення української державності з політикою Третього рейху. Серед самостійницьких сил лише
ОУН-б виявилася здатною переглянути власну позицію стосовно Німеччини і визнати її окупантом.
Розрив із недавнім союзником носив важкий і довготривалий характер. Він не був одноактним,
провідний актив пройшов нелегкий шлях роздумів і вагань, адже мова йшла про принциповий
перегляд старого курсу, якого тривалий час дотримувалася ОУН (а до того УВО) у відносинах із
Німеччиною, і пов’язаних із ним сподівань. Свідченням цього є безперервні переговори як наслідок
бажання політичного врегулювання відносин, діяльність членів ОУН у системі німецької окупацій-
ної влади, довготривала підготовка до збройного антинімецького виступу. Можна знайти кілька
пояснень такої поведінки:
– по-перше, масові арешти керівного складу ОУН унеможливлювали прийняття радикальних
рішень, адже С. Бандера, Я. Стецько та інші провідники українського національно-визвольного руху
перебували в стані заручників. Їх могли фізично знищити в разі рішучих дій крайовиків;
– по-друге, необхідно було відновити підпільну мережу організації (за даними відомого діяча
ОУН-УГВР М. Прокопа, наприкінці 1941 р. бандерівська організація налічувала лише 12 тис. членів
і 7 тис. юнацтва), підготувати матеріальну базу збройного повстання. Непідготований перехід на
антинімецькі позиції міг завчасно штовхнути ОУН-б на збройний конфлікт із Німеччиною, що
неодмінно привело б до фізичного знищення організації;
– по-третє, давалася взнаки традиційна приязнь рядових членів організації до Німеччини, яку
більшість трактувала як союзника в боротьбі проти більшовизму, отже, необхідно було провести
політично-психологічну підготовку населення та майбутніх вояків Української повстанської армії
(УПА);
– по-четверте, у своїй боротьбі українські націоналісти не могли сподіватися на матеріальну та
моральну допомогу ззовні. Державний центр УНР, ОУН-м та оточення П. Скоропадського були
збентежені намірами ОУН-б перейти до боротьби з німецькою окупаційною владою і залишилися
стояти осторонь у ролі спостерігачів.
Тому на Першій конференції ОУН-б, проведеній в околицях Львова наприкінці вересня початку
жовтня 1941 р., не було прийнято постанову про негайний перехід до загальнонаціонального
збройного опору окупантам, а визначаються як найважливіші такі завдання: пропагандистсько-
роз’яснювальна робота серед населення (розкриття німецьких планів поневолення і колонізації
України). Одночасно така ж агітаційна робота щодо намірів радянізації українських земель, збір та
нагромадження зброї, підготовка кадрів для визвольної боротьби. Рішенням конференції було
перевести на нелегальне становище основну частину кадрів ОУН-б і перейти до підпільної роботи,
не вступати у конфлікт чи збройне протистояння з німцями. Учасники конференції сходилися в
тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР і за цих умов ОУН має бути готовою до
того, щоб вести тривалу політичну і дипломатичну боротьбу з німцями за створення незалежної
України. У цій боротьбі українські націоналісти сподівалися на власні сили, хоча допускали
можливість залучення народів СРСР, котрі борються за власну незалежність. Піднімалося і питання
про необхідність створення власної армії.
Розуміючи небезпеку поширення націоналістичного та комуністичного руху на окупованих
українських землях, гітлерівці повели проти них безкомпромісну боротьбу. 25 листопада 1941 р.
органи поліції безпеки й СД, дислоковані в рейхскомісаріаті, отримали наказ такого змісту: “Неза-
перечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті, мета якого створення
незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтов-
ного допиту таємно знищені як грабіжники” [6, 94]. Досить важко визначити масштаби репресій
щодо бандерівської організації у зв’язку із виконанням цього наказу. Достеменно відомо лише про
загибель М. Лемика, котрий повинен був очолити націоналістичний рух на Харківщині. Низька
ефективність німецьких спецслужб пояснюється тим, що ОУН-б перейшла на нелегальне становище,
і виявити активістів руху було завданням важким. Натомість мельниківська організація, яка діяла
легально, зазнала важких втрат. 12 грудня 1941 р. було затримано членів редакції газети “Українське
слово” на чолі з І. Рогачем. Були взяті під варту, а пізніше розстріляні О. Ольжич (керівник мельни-
ківської ОУН в рейхскомісаріаті), О. Теліга та ін. Та, не дивлячись на важкі втрати, помірковані
українські самостійницькі сили не припинили співробітництва з керівництвом Третього рейху.
14 січня 1942 р. на адресу А. Гітлера було надіслано лист за підписами Головного отамана
військ УНР А. Лівицького, президента Української національної ради у Києві М. Величківського,
голови генеральної ради українських комбатантів генерала М. Омеляновича-Павленка, президента
української національної ради у Львові митрополита А. Шептицького, голови ПУНу А. Мельника. У
цьому документі, поряд із деякими критичними закидами у бік німецької політики стосовно України,
містилося щире запевнення готовності до співпраці і спільної боротьби проти Червоної армії та будь-
якого ворога Німеччини з метою встановити справді новий порядок у Європі. У стані очікування
перебувала й ОУН-б, яка, хоч і відійшла від тісної співпраці з нацистами, проте остаточно не
визначилася з планами на майбутнє.
Література
1. 1Бандера С. Акт 30 червня 1941 року // Визвол. шлях.− 1971.− Черв.− Лондон.
2. Драган Р. Дороговказ у майбутнє // Визвольний шлях.− 1971.− Червень.− Лондон.
3. Кук В. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. //
Українське державотворення. Акт 30 червня 1941: Зб. док. і матеріалів.− Л.; К., 2001.
4. Кульчицький С. Акт 30 червня 1941 року // Проблема ОУН-УПА: Попередня історична довідка.− К.,
2000.
5. Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941−1942 рр.− К., 1999.
6. Кентій А. Перехід ОУН(Б) на антинімецькі позиції (1941−1942) // Організація Українських Націона-
лістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси.− К., 2005.
7. Патриляк І. К. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової
війни // Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси.− К.,
2005.
8. Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя.− К., 1995.
Статтю подано до редколегії
10.07.2008 р.