дивно, що Ігор_О нічого не написав сьогодні про вшанування роковин голодомору
Я, особисто мав нагоду подивитися ТВ, бо був у бабусі, а вона його дивиться постійно, так я таке вам скажу.
Організовано досить гарно і помпезно, а особливо приємно те, що цю ідею підтримали багато телеканалів. Корисно хоч раз на рік оди день змусити всі канали у державі показувати страшну правду. Це дійсно дає результат. Ющенкові за це +1
А на рахунок культури і традицій, то тут правий Хорс. Іранці мають кількатисячолітню історію і традиції і те, що в наших очах вони "дикі араби" аж ніяк не змушує їх погано ставитися до своєї нації.
Звичайно хочеться, щоб твоя історія була з одних лише позитивів, а всі твої предки були благородного походження. Але так не буває. А говорильня про підтримку традицій тими хто виїхав, не збільшує їх українськості.
Ще раз повторюю. Що я припускаю що і сам би виїхав виїхав, але не б'юся у груди, що буду таким же, а то і кращим українцем від тих, що залишаться.
З іншого боку, сам факт не виїзду ще аж ніяк не є доказом високого рівня національної чи просто людської свідомості. Це може бути від елементарного лінивства. Але що теж важливо, про це говорив Ромашкін, що в наслідок того, що виїздять в основному неліниві і пробивні (тобто кращі) залишаються якраз у своїй страшній сукупності ГІРШІ і ПАТРІОТИ, яких мабуть меншість.
Вони залишаються у державі імя якій Україна і якраз вони є тими послами "доброї волі" які створюють цій державі реноме "дикого краю з п'яними ведмедями". То ж у результаті таки нічого кращого ті що виїхали не зробили.
а на останок додам вам у ілості (хоч спочатку думав дати лише фрагмент) безсмертні слова Кобзаря, може хоч вввін для вас авторитет...
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
[В казематі 1847]