Я б дуже хотіла, щоб люди, які мріють виїхати з України, змогли виїхати.
Усі бажаючі: завсім юні і старші, недосвідчені і професіонали, талановиті й ті, хто ще не знайшов себе.
Я мрію, щоб кожному було дано можливість відірватися від зубожілої рідної землі, космічних цін, здирства банків, непробивної корупції, хабарництва, мізерних зарплат (і т.п. жахів буденного життя в Україні) й з головою поринути в шалений ритм омріяного закордону.
Ті, хто прибував до Гамерики в кінці 90-х й на початку 2000-х, вкусили цього "пирога" по саму зав'язку.
Коли спочатку шукаєш роботу не ту, яку любиш, а ту, яка дозволить тобі заплатити за дах над головою та їжу (прибиральника, вантажника, різноробочого на будові, доглядача за хворими і божевільними...). І ще трішки відкласти на машину, без якої, з американськими відстанями, як без рук.
Коли тобі на початок платять 7-8 доларів за годину (офіціантам в кав'ярнях та приватних ресторанчиках 3-5 баксів) і доводиться працювати понаднормово, щоб звести кінці з кінцями.
Коли ти боїшся усього: поліцейського, свого боса, цьоцю в агенції по працевлаштуванню, яка постійно бреше, рахунків, аварії на дорозі, темних вулиць в небезпечних районах, дивних сусідів, які не вітаються, співробітників, які доносять на тебе, тощо.
Коли ти працюєш 6 днів на тиждень, а на сьомий день тобі постійно не вистачає часу, щоб владнати свої власні справи, попрати-поприбирати-наготувати на цілий тиждень, придбати предмети першої необхідності, оплатити рахунки, піти до банку і т.п., і т.д.
Коли ти втрачаєш все: маму і мамині обіди, дітей, чоловіка/дружину, родину, працевлаштування по блату, професію, друзів, однокласників, сусідів, звичне місто чи село, мову... і доводиться починати все спочатку. З нуля.
Коли ти усвідомлюєш, що мусиш пробиватися сам, що по великому рахунку, нікому ти тут не потрібен. Навіть зі своїми неймовірнимии талантами. Тому що оперні співаки тут доглядають дітей, учителі та журналісти ходять на прибирання, а музиканти перебиваються платними уроками і випадковими заробітками.
Коли тебе не беруть на пристойну роботу, бо ти не знаєш мови. І ти починаєш ночами серйозно зубрити англійську.
Коли приходить час оплачувати рахунки і ти з жахом усвідомлюєш, що грошей не вистачає.
Коли ти, нарешті, відкриваєш свій власний бізнес, то виявляється, що доба може розтягуватись ще на 2-3 години, які так необхідні для сну.
А коли ти, не дай Боже, cерйозно захворієш не маючи страхівки на здоров'я - це вже прирівнюється до повного краху. Тому що медицина в Америці платна. І платна не так, як в Україні, а як у США. Коли пігулка аспірину в шпиталі коштує 200 доларів, швидка - півтори тисячі, а один день проведений у стінах лікарні - від 2 до 5 тисяч (моєму знайомому після автоаварії за дві доби нарахували майже 10 тисяч доларів).
***
Перша робота - старенькі чоловік і дружина. Дідусь вмирає від раку легень. Він вдень і вночі сидить у кріслі біля електричної великої кисневої машини, від якої до його носа звивається пластикова рурка. Час від часу дідусь затягується смердючою цигаркою, і тоді я з жахом уявляю, як ми усі, разом з горобцями, що гніздяться на даху цієї старезної оселі, злітаємо у повітря.
У бабці цілий букет недуг: Альцгеймер, діменція, діабет, гіпертензія й багато іншого. Вона товста і їй важко ходити. Вона цілими днями сидить в іншому кріслі навпроти свого чоловіка і пожвавлюється тільки під час прийомів їжі.
Кімнату для мене переобладнали, мабуть, з комори. Тут вміщається тільки ліжко і тумбочка. Під ліжком валіза з усім моїм скарбом.
Вночі я з жахом прислухаюся до дідового надривистого кашлю і шумного ритмічного ухкання помпи кисневого апарату. Я боюся, що він може у будь-яку хвилину померти. Я не знаю, що робити з помираючимим людьми (чи з небіжчиками). Я беру у руки Біблію, розгортаю десь посередині й намагаюсь зануритись у віковічну мудрість.
Наступна робота - друга родина стареньких. Дідусь ще тримається, а бабуся має прогресуючу хворобу Паркінсона. Вона не знає, що то за чоловік живе з нею під одним дахом, по сто разів на годину перепитує одне і теж, і часто зденервовується. Вона дуже повільно пересувається з вокером (ходульками), до ванної кімнати ми мандруємо зо пів години. Їй важко пережовувати і ковтати їжу. Їй потрібна допомога у вбиральній кімнаті і ніч перетворюється на каторгу - вона будить мене щогодини своїм лементом. Я зриваюся нап рівні ноги і ми знову розпочинаємо свій звичний шлях до вбиральні.
Після таких ночей я тиняюсь по хаті, як зомбі, на автопілоті виконуючи свої обов'язки.
Коли через 8 місяців зліг і дідусь, я звільняюся, розуміючи - з двома важкохворими, я просто витягну ноги.
Роботи міняються, як в калейдоскопі: когось паралізованого треба делікатно перевертати з боку на бік, щоб помити і обробити рани від пролежнів; ще когось, в першу чергу "паркінсонів", якось вивернутись і нагодувати (на якісь стадії вони вже забувають як ковтати їжу і рідину, ходити й, навіть, сидіти), інших - вмираючих від раку чи ще якихось страшних недуг - вчасно постачати сильнодіючими пігулками чи морфином. І так 24 години на добу, 7 днів на тиждень, з одним або двома вихідними на місяць.
Сьогодні молодь, яка приїжджає з грін-картами, відмовляється вірити в подібні розповіді. А чому ви не вчили англійську? А чому ви не вертались, якщо вам так було погано? Не може лікарня коштувати так дорого, бо треба мати страховку на здоров'я! А чому з дітьми не поїхали? Чому не вимагали 8-годинний робочий день? Чому не приїхали по зеленій карті?
Деж їм зрозуміти, що ми прибували з країни, де в школах практично не викладали іноземні мови. З тотального дефіциту і безгрошів'я. З хрущовок і гуртожитків. Правдами і неправдами. Купивши візу, або потрапивши сюди на запрошення. І треба було впрягатись в голоблі й допомагати усій родині - їхні щоденні витрати, навчання, операції, похорони, весілля. І збирати гроші на житло - і дітям, і щоб було куди повернутися. На старість.
Я от часто думаю: чи поставлять колись десь у світі пам'ятник іммігранту? Тому сміливцю, який залишивши своїх дітей, чоловіка/дружину, родину, батьків, свою хату й рідну землю, вирушив у далеку дорогу? Без грошей, без мови, без підтримки друзів? І не тільки вижив, а ще й тримав на своїх плечах усю родину? У якого серце кров"ю обливалося в чужих хатах на Різдво і на Великдень, а шматок вишиванки навівав спогади про мамину хату, бабині завиванці та її духмяний хліб, корову Нуську і розлогий старий горіх за стодолою.
Скільки тих емігранських сліз пролилося в засвітах! Що вони пережили й перейшли! Колись історія розкаже...
Пройшли роки, а вони так і зависли десь між небом і землею - і тут не свій, і там вже теж.
Я б хотіла, щоб кожен, хто хоче, міг поїхати і спробувати почати все з нуля.
Olga Ruda
,
Editor of Ukrainian People Magazine Chicago