Різне > Людська поведінка
Виконання заповідей - свобода чи рабство?
Juli:
Щоб виконувати заповіді Божі потрібно бути вільним. Тільки вільна, незалежна людина, яка усвідомлює свою свободу може добровільно підкоритися Богу. Тоді виконання заповідей стане насолодою, а не рабством. Адже людина починає розуміти, що заповіді дані на добро, а не з ціллю зробити нас рабами. Раб ніколи не стане сином. А Бог хоче мати з нами стосунки, які є між батьком і сином - стосунки засновані на любові, довірі і повній свободі.
Иоан.8:35 Но раб не пребывает в доме вечно; сын пребывает вечно.
newroman:
Добровільно підкоритися Богу може людина, яка шукає і прагне Бога, яка хоче звільнитися від рабства гріха і унаслідувати Царство Боже. Але для цього необхідно не просто бажання і слова, а важка праця над собою, боротьба із своїми пристрастями. А це буденна і важка праця - кожного дня аж до кінця свого земного життя працювати над собою і виконуючи заповіді Божі, це одночасно і важко, і легко та приємно, та приносить духовну насолоду, особливо коли починаєш перемагати самого себе, робиш хоча б маленькі, але перемоги:
"візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє - благо, і тягар Мій легкий" (Мф.11.29-30)
newroman:
Ця історія про маленьку перемогу людини над своїми немочами, з якими приходиться боротися всім нам буденно.
Маленька перемогаТі, хто вперше прийшли до храм в дорослому віці, без сумніву, пам'ятають незвичайне почуття, що виникає кожного разу під час церковної служби. В минулому, сумніви, довгі, марні пошуки істини і сенсу життя, подолання почуття страху і сорому. Хрещення, перша сповідь, перше причастя…І от ми — неофіти, новонавернені. Закликаюча благодать — так богослови називають те, що дарує нам радість і відчуття повноти буття на початку церковного життя. Напевно, ніхто так не почуває присутність Бога, як новонавернені. Господь немов би говорить до них: «Бачиш, як добре, як відрадно зі Мною? Вір, люби, сподівайся — і розділи зі Мною Царство Небесне».
Тоді кожна служба була дійсним святом. Скоріше б кінець тижня, скоріше б у храм. Бути серед тих, хто всією душею прагне до Бога, приєднати своє боязке прохання до соборної молитви. Яка ж це була радість — дізнаватися, всмоктувати в себе нове, учитися. Ось такий новонавернений, як і ти, — непевно поглядає по сторонах: чи так поводиться, чи вчасно хреститься і кланяється. Це зараз, можна сказати, важливо: «Так хіба це головне? Аби молитва була в душі!» А тоді…Тоді усе здавалося головним і необхідним. Ніколи не забуду, яку радість випробувала в той момент, коли вперше заспівала разом з усіма Символ Віри, жодного разу не запнувшись. Як ще зовсім недавно незнайомі і незрозумілі слова наповнялися змістом. Яка радість піднімалася в душі, коли під дзенькіт дзвонів виходила після літургії на церковний двір, і увесь світ здавався обновленим — зовсім не таким, яким був кілька годин назад.
І не було сумнівів, що так буде завжди. Так, лиха, нещастя, хвороби - куди від них дітися. Але хіба це страшно, коли є Господь, храм, молитва, богослужіння? Стільки радості попереду, яке багатство дане нам! І все-таки рано чи пізно до кожного з нас вперше приходила думка, що спантеличувала своєю простотою: «А може …не ходити сьогодні на службу?»
Не піти в храм?! Але як же так? Хіба можна? Адже Господь…Адже апостольські правила…Адже я ж щонеділі…
Але лукавий голосок з легкістю відмітає всі мої боязкі заперечення.
Ти погано себе почуваєш. А якщо підеш сьогодні в храм, то остаточно занедужаєш і будеш тиждень лежати в ліжку. Хіба станеться щось жахливе, якщо ти залишишся вдома? Соборна молитва? А хіба вона стане слабкіша, якщо ти не приєднаєш до неї свій голос? Між іншим, можна ретельно помолиться і вдома. А от твої родичі в храм не ходять, і що? Вони, можливо, добріші і побожніші, ніж деякі старанні парафіяни. І апостольські правила говорять про дві пропущені недільні служби, а ти всього на одну не підеш. Зрештою, подумай сама! Ти ж не причащаєшся щонеділі. А літургія для кого? Для вірних. Для тих, кому священик виголошує від імені Господа: «Прийдіть, споживайте, це є Тіло Моє». В часи перших християн причащалися на кожній літургії, тоді не було таких, котрі прийшли просто постояти та помолиться. Так що...
Неділя, 5:30 ранку. Рання літургія починається в 7:00. Встигаю спинити будильник, поки він не перебудив усіх. За вікном темно, йде дощ. «Внутрішній голос» переконує мене залишитися вдома. «Згинь, зараза!» — жену його геть. Сумний досвід свідчить про те, що, якщо піддатися йому, послухатися до нього, цілий день буде зіпсований. Зніяковілість, сором, жаль про власну слабість…«Господи, допоможи!» — прошу я і з силою витягаю себе з ліжка. Крадуся навшпиньках. Якщо розбуджу батьків, вони цілий день будуть бубніти, що я зі своєю церквою навіть у вихідний не даю нікому виспатись.
Виходжу на вулицю. Темно і безлюдно. Ще не пізно повернутися, шепотить знайомий голос. Ще можна роздягнутися, лягти в м'яку, теплу постіль і спати до обіду. «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну!» Голос вмовкає.
На трамвайній зупинці скорчились на крижаному вітрі кілька людей, з надією вдивляючись у далечінь. Деякі мені знайомі - це наші парафіяни. Стає трішки легше — я не одна. Нарешті з'являється трамвай. Їдемо. Хочеться спати. Читаю молитви. І поступово сонна зневіра змінюється радісним передчуттям.
Від зупинки до храму — усього кілька десятків метрів по старому цвинтарі. Нагорі, на пагорку між деревами дороговказний вогник - світильник біля образу святого благовірного великого князя Олександра Невського. І раптом розумієш, так ясно і гостро, що весь наш світ - внизу й у темряві, і тільки там, у Господа - світло. Немов тане крижана кірка на серці, воно б'ється часто і схвильовано, а ноги самі несуть у гору.
«Благословенне Царство…» - і починається літургія. З одного боку, усе так знайомо і буденно. А з іншого…Кожна літургія - це чудо. Це те, до чого неможливо звикнути. Усередині все завмирає від благоговіння - буквально в декількох кроках від нас по молитві ієрея діється незбагненне розумом чудо: хліб і вино перетворюються в Плоть і Кров Господа нашого. Хіба можна звикнути до цього? Хіба можна залишитися байдужим до того, що ці люди, що стоять зараз біля солеї із схрещеними на грудях руками, через секунду приймуть в себе частку Бога і наблизяться до Нього настільки, наскільки це взагалі дозволено смертній людині?
Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посереді них (Мф. 18, 20). Звичайно, ми про це знаємо. Але одна справа знати холодним розумом і зовсім інше - душою. Господь - тут, поруч із мною! Невже це я зовсім недавно слухала умовляння лукавого і вже готова була піддатися йому, аби не виходити з будинку на холод і темряву?
Одна моя знайома матінка говорила так: «До чого ж ми, люди, дурні. Цар запрошує нас у Свій палац. Він може дати нам усе, що ми попросимо, аж до вічного життя. Варто тільки повірити Йому, стати Його добрим слугою і попросити. А ми? Вагаємося, видумуємо усілякі відмовки, не йдемо. А якщо і прийдемо, те що робимо в церкві? Видивляємося по сторонах, базікаємо з іншими і думаємо про своє».
Недільна літургія закінчилася. Виходжу з храму з відчуттям легкості у всьому тілі. Трошки схоже на те, що відчуваєш після успішно зданого іспиту. Хто знає, може, це і був один з тих іспитів, що ми здаємо усе своє життя.
Отрок.
Тетяна Івашкова
doktor-maks:
--- Цитата: newroman від 17 Лютого 2008, 22:18:04 ---«Внутрішній голос» переконує мене залишитися вдома. «Згинь, зараза!» — жену його геть.
--- Кінець цитати ---
О! Елемент духовної війни :-D
newroman:
При чому реальний
Навігація
Перейти до повної версії