Не маючи ані природного інстинкту приватної власності, ані виробленої життям відповідної правосвідомості, москвин, самозрозуміло, міг створити лише безвласницьку форму користування землею. І не лише землею, але й усім іншим, включно з особистою думкою. І він створив свою національну форму — общину. Форму не лише господарського, а й громадського ладу та культури. По 1917 році він переназвав ту свою «общину» на «колхоз».
Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він «жалував» (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається «жалование», себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини — аристократи і мужики — називали себе «царскими людьми» до XVIII ст., а потім — «русскими». Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму «русский», тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми «русин».
Безвласницька правосвідомість природно поширилася на все московське життя. Щобільше, увійшла в підсвідомість москвина, зробилася складником його духовності. Тим-то і соціалістичне безвласництво москвин сприйняв охоче, як своє рідне, природне, замінивши слово «государь» (цар) на «государство» (соціалістичне). За старою історичною традицією те «государство» (як і колись «государь») відбирає в СРСР приватне майно разом з життям власників.
Ще 1840 року неписьменний московський мужик Максим Попов проповідував 100%-ий марксизм. К. Маркс видав «Капітал» 27 років пізніше. Граф Лев Толстой марксистом не був, а 1905 р. писав цареві: «Мати землю на власність — це протиприродний злочин. Тим-то московський народ бажає не знищити нашу споконвічну комуну-общину, а навпаки — поширити її на все життя держави». Новий цар Володимир І задовольнив 1917 р. те бажання і мужика М. Попова, і графа Л. Толстого. І не лише бажання цих двох станів, а й усіх. Наприклад, аристократа князя П. Кропоткіна, монархістів В. Соловйова, К. Лєонтьєва, А. Хомякова, націоналістів Ф. Тютчева, Г. Успенського, Ю. Самаріна, лібералів М. Погодіна, Н. Данилевського, соціалістів М. Бакуніна, О. Герцена, С. Нєчаєва, М. Чернишевського, Г. Плеханова, В. Леніна — всі вони вірили (підкреслюємо — вірили), що мати землю у приватній власності неморально, неприродно і гріховно. Всі вони ненавиділи і мріяли зруйнувати суспільний лад у Європі власне тому, що він заснований на ідеї приватної власності та на ідеї вільної людини. Нема потреби наводити цитати з їхніх писань, виданих в СРСР великими накладами. Хіба кілька прикладів.
Монархіст К. Лєонтьєв: «Світ скоро мусить відкинути буржуазну культуру, а новий ідеал людства вийде безперечно з московщини; з народу, у якого найслабше розвинені буржуазні ідеали. І пора вже покласти край європейській буржуазії»[38]. Ю. Самарін: «Так, москвин не знає згубної різниці між «моє» і «твоє». І справді, в Московщині живуть разом і працюють спільно батьки, сини, внуки і правнуки, не розділяючись аж до смерті «большака» (батька). Цілковито природно така сім’я-комуна породила більшу комуну-общину. Цілковито природно, що в Московщині не було жодного протесту проти усуспільнення (колективізації) землі. Навпаки, московські селяни самі охоче йшли до колгоспів.
Москвини здійснювали ідею безвласності у своїй державі не від 1917 року, як гадають невігласи. Московська ідея безвласності виникла водночас з народженням самої московської спільноти (навіть ще раніше). Вже за перших Іванів у ХVІ столітті записали москвини до державних законів свою ідею безвласності. Ті закони були правосильні аж до 1801 року, коли «дворяни» одержали право власності на землю. Селяни та інші нижчі верстви не мали того права аж до 1906 року. А 1917 року Московщина повернулася назад до старих безвласницьких законів, зневажнивши закони 1801 і 1906 років. Отож, за всю історію право власності на землю мали: вищі верстви — 116 років, а нижчі — лише 10 років.
Кількасотрічна безвласницька правосвідомість москвина стала складником його духовності, увійшла в його душу. Москвин ненавидить ідею приватної власності не з переконання в її шкідливості, а з віри в її неморальність, гріховність. А вірою — як і кожним почуттям — керує не розум, а душа. Віру не можна побороти розумом, бо віра і розум лежать у несумірних царинах: мозок у матеріальній, фізичній, а душа — в позаматеріальній, духовній. Так невизнання ідеї та засади приватної власності стало московським національним символом віри.
Заперечуючи право власності, москвин логічно не визнавав його і поза Московщиною. Іншими словами — виправдовував тим своє загарбання чужих земель, грабунок чужих багатств. У ХХ ст. московська «демократія» безмірно вдосконалила історично-традиційне загарбництво, і то досить легко, надавши йому нових назв: «соціалізм», «інтернаціоналізм», «визволення з капіталістичного, колоніального ярма» і подібних ЛИЧИН.
ОБЩИНА
Від початків московської держави у ХІІ ст. аж до ХХ ст. вся селянська земля в ній належала юридично і фактично сільським громадам (общинам). Кожна община ділила свою землю між своїми членами для користування і обробітку. А що кількість люду в селі мінялася, то община кожні 3 — 5 років робила новий переділ.
Звільняючи 1861 року селян з кріпацтва, уряд мусив продати їм частину дворянських земель. Позаяк селяни не мали грошей, то продав у борг (в Україні та дворянська земля належала колись українським козакам та селянам. Петро І та Катерина ІІ відібрали її від них і подарували дворянам, переважно неукраїнським. Отже, українські селяни купували 1861 р. свою колишню власну землю. Чи ж не «благотворное влияние России в присоединенных окраинах»?). А щоб забезпечити його стягнення, уряд продав не окремим селянам, а у власність общинам. Вся община відповідала спільною порукою за виплату землі і податків. Так московська община збереглася і по 1861 році. Зрештою, московський уряд не міг, хоча б і хотів, продати землю у власність окремим селянам, — бо ж ненавидячи працю на ріллі, московський мужик продав би свій наділ з першої нагоди і втік до міста. Він тікав і з общини, відмовляючись від своєї частки. Московський уряд змушений був заборонити 1861 р. сільській владі видавати паспорти селянам без дозволу повітового начальника. Достеменно така самісінька заборона є і в СРСР. Без паспорта ніхто не міг вийти з хати ні до 1917 р., ні досі.
Цілковито протилежно було в Україні. Землю одержали у власність також сільські громади, а не окремі селяни. Та поділивши її поміж своїми, українські сільські громади ніколи потім не переділювали, а батько передавав своїм дітям, діти — внукам, внуки — правнукам. І не лише передавали, але й продавали та купували, як свою приватну власність, хоч офіційно власником була сільська громада. Так українська правосвідомість не визнала 1861 року і ніколи не визнавала московської безвласницької ідеї. Не визнає і тепер в СРСР. За це українське селянство заплатило по 1917 р. неймовірно жахливу ціну — П’ЯТНАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ своїх трупів на «нашій не своїй» землі. Та й у цьому московська «демократія» СРСР лише наслідувала свою стару аристократію, яка до 1917 року також жорстоко карала українських селян за те, що вони не хотіли і не дозволяли нікому творити в Україні московської общини, а вважали одержану землю за свою приватну власність. Різниця лише в тому, що московська аристократія покарала тисячі, і то не смертю, а московська «демократія» — на смерть і мільйони.
Московський селянин не знав, чи в наступному переділі одержить ту саму ділянку землі, що має. Отже, не мав матеріальної спонуки її поліпшувати. Це призводило дедалі до менших урожаїв (високі врожаї в Україні спричинював не лише родючий чорнозем, але й, більшою мірою, приватна власність на землю. Український селянин дуже дбав, щоб його діти успадкували невиснажену, незасмічену бур’янами землю.). В державному ж бюджеті московської імперії податки з рільництва та з рільничого промислу давали більше грошей, ніж усі інші податки. Зменшення врожаїв — це зменшення державних прибутків, недобір у державному бюджеті, борги, занепад господарства, революція, розвал імперії. Щоб урятувати її від такої можливості, міністр С. Вітте запропонував 1904 р. замінити общинне володіння землею приватновласницьким. А що община була свята святих кожного москвина, то німець збувся міністерського крісла. Та життя не зважало на московські святощі, й імперія котилася до господарчого і політичного упадку. Хоч-не-хоч, наступник С. Вітте П. Столипін законом від 6 листопада 1906 р. дав селянам право перебирати від общини свої частки у приватну власність. Той закон не примушував, лише давав селянам право обирати общинний чи приватновласницький спосіб володіти землею. В Україні він нічого не змінив, бо тут селяни давно мали землю фактично на приватновласницькій засаді, отож, лише офіційно визнав фактичний, давно існуючий стан. Московські ж селяни не спішили виходити з общини, не сприйнявши дивного і незрозумілого їм столипінського закону. Так і лишилася в Московщині їхня община досі (перезвана на «колхоз»).
П. Столипін, мабуть, не розумів, що запроваджуючи приватну власність у Московщині, він «осквернил» московське безвласництво. Всі москвини попри різницю політичних поглядів і суспільного стану — від соціалістів до монархістів, поставилися вкрай ворожо до його земельної реформи. І навпаки — вся Україна її вітала. В Україні вітали навіть і ті москвини, що народилися і виросли тут, бо живучи серед українців, були значно культурніші за своїх одноплеменників з Московщини. Тому змогли зрозуміти користь з реформи. Духовну ж, етичну її вартість вони не відчували. Москвини вбили (з дозволу царя) в 1910 р. Столипіна, не давши йому часу розпочати реформу. І прикметна подробиця: вбив соціаліст Богров, що був на таємній службі у політичній жандармерії.
Споконвічна община знищила у москвина інстинкт власності не лише на матеріальні цінності, а й на духовні. Общинник не потребував власного розуму, бо за нього думала община; не смів мати власного почину (ініціативи), бо тим руйнував би общину. Та общинник усе ж таки мав якесь рільниче знаряддя та худобу і мусив сам думати, як те знаряддя використати і чим ту худобу нагодувати. Колгосп звільнив його і від цієї потреби, і москвини радо привітали 1917 р. усуспільнення (колективізацію).
В Україні ж Московщина знайшла вільного селянина з його споконвічною, непохитною приватновласницькою правосвідомістю, з його власним особистим світоглядом, з його вродженим почуттям власної гідності, з його незнищимим прагненням до волі, незалежності, з розвиненим почином (ініціативою). Український селянин зустрів московську колгоспну ідею з такою ненавистю, що Україна стихійно схопилася за зброю і горіла кілька років у заграві селянських повстань. Перелякана Московщина змушена була визнати, що: «Силою українців не візьмемо» [39], і В. Ленін наказав: «Не накидайте силою колгоспів і взагалі комунізму українцям доти, доки ми не зміцнимо свою владу в Україні». Так вимушено повернули частково приватну власність і особистий почин у формі НЕПу (Нова Економічна Політика). Отже, знову — як і перед 1917 роком — українська приватновласницька правосвідомість перемогла московське безвласництво. Та й тут бачимо «прогрес» московської «демократії». Московська аристократія побоялася зломити силою український спротив, а от «демократія», зміцнивши свою владу, знищила 1928 року НЕП і вигубила мільйони українців.
Московщина почала закладати свої теперішні радгоспи ще в ХІХ столітті. Тоді Олександр І (1777–1825) наказав запровадити т. зв. «посьолки». В них землі, худоба, будинки, реманент, знаряддя і навіть люди належали державі. Селяни працювали за приписами, складеними в Петербурзі, і під наглядом старшин та підстаршин. Все робилося там лише за командою, як у війську. Лад був напіввійськовий з суворою дисципліною і жорстокими карами. В Україні з тих «посьолків» тікали. Їх ловили і прилюдно вішали на пострах іншим. Олександр загрожував: «Ті посьолки будуть, хоч би довелося встелити мерцями шлях від Петербурга до Чудова». Цар встелював лише тисячами, а «рабоче-крестьянская» влада СРСР встелила мільйонами мерців і не сотнекілометровий шлях Олександра, а тисячокілометровий від Карпат по Сахалін. Тут виникає цікаве питання: чому московські монархічні соціалісти не поширили своїх радгоспів ХІХ ст.на всю Україну, а «демократичні» поширили? Бо треба було вигубити тисячі й тисячі українців. На це вони не відважилися, бо тоді в Європі ще живою і діяльною була традиційна культура, заснована на християнській етиці і римському праві. Тоді на кожне варварство Європа відгукувалася, і борців за християнські ідеали підтримувала не лише морально, а й матеріально: грішми, дипломатично і навіть збройно. Так Європа допомогла знищити рабство в Америці, Греції — визволити з турецької неволі тощо. Тисячі українських борців, полеглих у боротьбі за Богом дане право бути Людиною, а не худобою могло обурити культурну Європу. Московщина ризикувала втратити Україну, а з нею і мрії про панування у світі. Вона знала, що тоді були в Європі державні мужі, які розуміли московську загрозу Європі та її культурі.
Європа ж ХХ століття вже цілковито інакша. Ще ніколи у своїй історії не падала вона духовно і морально так низько. Європа знає, що діється в тому гіршому за пекло СРСР. Знає, і не лише мовчить, а й шукає московської ласки. Московщина знала про такий духовний стан Європи і тому була цілковито певна, що минеться їй безкарно вигублення мільйонів українців. Не помилилася. Щобільше, по війні 1939–1945 рр. західний світ, нічим і ніким не примушений, з власної волі подарував Московщині нові мільйони рабів. Московська монархічна держава була власником 35% всіх кріпаків [40]. Соціалістична московська імперія СРСР є власником усіх 100%.
Теперішнє удержавлення промисловості, рабство робітників, розстріл інженерів за низьку якість і кількість продукції і т. п. було й за Петра І [41] , і за Миколи І. І за пізніших царів уся уральська промисловість, майже вся петербурзька і чимало навколо Москви були розбудовані і діяли за державні гроші. Чимало з них належали державі й формально. В Україні тоді було кілька великих і кількадесят менших державних підприємств, де працювали державні кріпаки під керівництвом державних урядовців [42]. Точнісінько так само і в СРСР. В СРСР, бо ВСЯ промисловість — державна, і ВСІ робітники — державні кріпаки. І не лише робітники, а й жінки та діти.
Удержавлення банків почали не соціалісти у ХХ ст., а монархісти у ХІХ ст. Вже тоді більшість банків у Московській імперії були приватними лише офіційно, формально (назвою), а фактично були державні, засновані на державні гроші, одержували від держави безповоротні грошові допомоги, управителів призначав уряд [43].
Так само і всі залізниці були фактично державні, хоч так і не називалися. Держава платила 50–90% коштів побудови і визначала оплату за перевезення та доплачувала недобори [44].
ЗЛОДІЙСТВО
Вважаючи право власності за гріховне, за неморальне, москвин логічно не вважав крадіжку гріхом, а морально виправданою. До цього, зрештою, примусило його і саме московське життя. Як уже мовилося, стара «паль» не родила, і примара голоду спонукала москвина брати, нікого не питаючи, не свій шмат землі під нову «палю». Ця практика давала москвинові моральне виправдання (санкцію) на захоплення чужої власності. Так з покоління в покоління виплекалися у москвина світогляд і вдача «вора» (злодія), грабіжника, а далі й розбійника, харцизяки, загарбника (імперіаліста). Ця вдача та світогляд панують у житті москвина: у приватному, у громадському, у культурному, у міжнародному. Ними просякнута московські література, наука, мистецтво і навіть церква. Вони віддзеркалюються в московській народній мудрості. Наприклад: «Что взято — то свято», «С трудов праведных не наживешь палат каменных» і т. п. Український народ, навчений довгим життєвим досвідом, створив безліч приказок та сміховиськ (анекдотів) про злодійство, брехню, шахрайство, ошуканство москвина.
Крадіжку громадських та державних («казьонних») грошей москвин навіть не вважає за крадіжку. Крадуть усі: від царя (тепер диктатора) до жебрака. І всі це знають. І ніхто не кине каменем у злодія, бо ж кожний «возьмет, что плохо лежит». Спритного злодія, який безкарно багато накрав, уважають за мудру людину, його шанують, йому заздрять. За Катерини ІІ урядовці крали 43% державних грошей [45]. В СРСР крадуть значно більше. Всі чужинці, які мали нещастя жити в Московщині від XVI до XX ст., свідчать про неймовірне злодійство, крадіжки, брехливість, ошуканство москвинів від міністрів до вуличних дітей [46]. Олександр І казав: «Хто не бреше і не краде — той не москвин». Навіть усі московські державно-національні клейноди — крадені. У державному гімні «Боже, царя храни» слова англійського гімну в перекладі В. Жуковського, а музика — старовинна європейська «О, Санктисімо» композитора В. Гена, що її московський композитор А. Львов пристосував до московського перекладу. Державний герб — двоглавого орла — Московщина вкрала у Візантії. Барви національного прапора — у Голландії. Назву своєї імперії (навіть і народу) вкрала в України. Назву своєї столиці (Москва) — у фіннів. Навіть свою мову склала з запозичень у фіннів, татар, українців, німців, французів. Ніякі найжорстокіші кари, ніякий найлютіший деспот не зможуть знищити те злодійство, брехню, ошуканство. Бо плекане століттями входить у кров, стає спадковим і стійким. Так злодійство, брехня, ошуканство, волоцюзтво, безвласництво, безбожництво, загарбництво стали національними рисами москвина [47].
До 1917 р. московською імперією правили помосковщені немосквини. Їхня кров веліла їм стримувати москвина від надто великого виявлення своїх національних рис. По 1917 р. владу захопили вихідці з народу — питомі москвини. Вони вже не мали жодного стриму і явно та відверто проголосили соціалістичну безвласніть імперським законом. Ця національна «демократія» виявилася найбільшим, найжорстокішим, найпідлішим деспотом, загарбником, душогубом, розбишакою, злодієм, ошуканцем, брехуном за всіх знаних у світовій історії.
Власність була визнана законом незаконною, отже, логічно кожний громадянин «социалистического отечества» мав законне право відбирати у власників їхнє добро. А що власником усього добра в СРСР є держава, то відбирати і в держави. Так клич: «Хто не працює — той не їсть» обернувся в СРСР на «Хто не краде — той не їсть». Ледве чи є в усьому СРСР бодай одна людина, яка не дотримується цього закону. Тисячі прикладів можна назбирати в часописах СРСР, а вони друкують таке лише тоді, коли явище стає загальним, надто поширеним. Отже, затаювати — це визнавати, що сам уряд тому потурає, бо ж усі часописи СРСР видає сам уряд. Ми згадаємо лише кілька задля прикладу.
«У соціалістичному ладі СРСР нема нічого, що породжує злочинність. В СРСР давно вже усунено ті суспільні причини, які роблять злочинність неминучим суспільним явищем капіталістичних держав», — пише [48] найвищий обвинувач (генеральний прокурор) СРСР Руденко саме тоді, коли уряд СРСР оголосив смертну кару за крадіжки, ґвалтування жінок, хабарництво і т. п. Всі часописи СРСР нарікають, що злочини коїть переважно молодь. А вона ж народилася по 1917 році, отже, вихована ладом СРСР, у якому нема нічого, що породжує злочинність.
Уряд СРСР створив окремі бригади з в’язнів, які ночами — під наглядом НКВД — розкопували старі могили, шукаючи золотих хрестиків, перснів, зубів у мерців. До такого джерела золота не доглупався ще жодний злодій у світі, не те що уряд. Чи ж не «прогрес» московської «демократії»?
Поблизу будови великого металургійного комбінату в Західному Сибіру виросло чимале місто, прозване «Крадигород». А прозвано його так, бо люди побудували його з крадених матеріалів. І — самозрозуміло — крали не сторожі чи служки, але місцеві можновладці, всілякі начальники [49].
«У Киргизькій РСР лише за пару років украдено всілякого державного майна на 30 мільйонів рублів. Серед злодіїв були такі високі особи, як, наприклад, голова Ради міністрів» [50].
Навіть у столиці Москві високі урядовці, начальники «Союзглавмашу» та управителі кількох великих заводів створили таємне підприємство, що продало нелегально самих лише ткацьких верстатів 900. Кому ж продало? Та ж державним підприємствам, де вони були управителями. Самозрозуміло, продало за цінами, значно вищими, ніж офіційні. Чому ж управителі купували, переплачуючи? Бо купити офіційно через Держплан забирає не місяці, але роки часу. А імперська влада вимагає виконати план уже цього року. А як же виробиш без машин? [51]
Отже, сама держава спонукує себе ж (державу) красти, шахраювати, дурити і… плювати на всі Держплани. До такого соціалізму не доглупалися всі світові соціалісти разом. «Істинно русский» соціалізм.
Роман-исследование Владимира Белинского СТРАНА МОКСЕЛЬ
Автор
Тема: Росіяни - генетично неповноцінні (Прочитано 233107 раз)