Різне > Віра, релігія, філософія, світогляд
Що значить сьогоднішній день ( свято, дата)
Сонечко+:
Введення в храм Пресвятої Богородиці. Третя ПречистаВВЕДЕННЯ в Храм Пресвятої Богородиці (грецьк. Eisodos – вхід, лат. Praesentatio – представлення), християнське свято, встановлений у пам'ять апокрифічної події з раннього дитинства Пресвятої Діви Марії. Святкується 4 грудня (21 листопада за ст. стилем). У Православній Церкві входить у число Богородичних двонадесятих свят.
Згідно з літургійним переказом Церкви, що ґрунтується на 7 главі апокрифічного Протоєвангелія Якова (Іакова) (II ст.), батьки Діви Марії, Іоаким і Ганна (Анна), на знак подяки за дарування їм дочки в глибокій старості, обіцяли присвятити Її Богові, віддати на виховання і служіння при храмі. Коли Марії виповнилося три роки, Її батьки виконали обітницю. До торжества зібралися всі рідні, знайомі і багато юних дів; назустріч їм вийшов первосвященик, оточений священиками, у числі яких був Захарія, батько Іоанна Хрестителя. Діва Марія, ніким не підтримувана, зійшла по сходах Ієрусалимського храму і ввійшла у Свята Святих.
Уперше згадування свята на Сході з'являється у VIII-IX ст.: у Синайському святковому Євангелії (715), у всіх грецьких місяцесловах з IX ст., але як про просту пам'ять, а не про свято. У Статуті Великої Константинопольської Церкви IX ст. на Введення не дано ніякої служби, але воно відзначене записом «Собор св. Богородиці, коли Вона принесена була батьками своїми, принесена в храм Господень у віці 3 років». У XI-XII ст. Введення на Сході ще було простою пам'яттю, що видно з місяцеслова при Євангеліях Остромировому (1056), Мстиславовому (до 1117), Охридському (13 в.), де для нього зазначене тільки літургічне Євангельське читання і де з ним суміщена інша пам'ять – святої Іуліанії. Однак уже з XII ст. у літургічних пам'ятниках Сходу поміщається служба Введенню, дуже близька по складу до сучасного.
Святкування Введення продовжується в цілому 6 днів – з 20 по 25 листопада.
На Заході свято з'являється під грецьким впливом тільки в XIV ст. У Римі воно було введене папою Сикстом IV (XIV ст.), і служба його включена в Бревіарій як свято «за бажанням», «для деяких місць». Папа Сикст V у 1585 р. зробив його обов'язковим для всієї Католицької Церкви. У сучасному календарі Католицької Церкви Введення в храм – не свято, а пам'ять.
Православна церква за новим стилем святкує Введення 4 грудня.
Написано за мотивами:
Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия, 2001.
Відповідь від: 04 Грудня 2010, 14:02:33А тепер про це свято по-народному
4 грудня.
Велике християнське свято, що припадає на 4 грудня н. ст.. У календарному циклі українського народу це свято замикає осінній сезон і починає зимовий. Початок нового господарського року в введенських повір'ях виступає ясно: до Введення можна копати землю, від Введення до Благовіщення не можна; жінки запасаються глиною до Введення. Від Введення до дев'ятого четверга не годиться бити білизну на воді праниками, бо то, мовляв, шкодить ниві, може навести бурю. З цих самих мотивів треба й коноплі потерти до Введення. Як на Новий Рік (а також і на Різдво і на Великдень) хто перший прийде на Введення до хати, той буде першим "ПОЛАЗНИКОМ", себто тим, що приносить добро чи якесь лихо. Тому сусіди стримуються заходити на Введення зрана до чужої хати, щоб потім не було нарікання, що то вони принесли нещастя: "Коли ввійде (першим) молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того зі грошима, то це добра ворожба: весь рік у хаті будуть усі здорові і будуть гроші вестися. Коли ж увійде старий, хворий, особливо стара баба, або коли хтось прийде чогось зичити, — то це злий знак" (Ів. Франко "Нар. Календар" в Етн. Зб. НТШ, V, 205).
Звечора подекуди святили воду ще дохристиянським звичаєм: брали воду в такому місці, де сходяться три води, проливали воду через полум'я, і потім уживали тієї води проти хвороб, від зурочення та на любовні чари. По півночі жінки сідали голі на порозі і пряли самосівні коноплі, щоб "прядиво пішло на руку". Обсипали того дня корови сім'ям і мастили маслом вим'я, щоб давали багато молока, і обкурювали їх, щоб ніхто не міг того молока відібрати.
Як із іншими великими річними святами, і це свято в'язалося з культом померлих:"На цей день Бог одпускає праведні душі подивитися на своє тіло, тому воно називається Видінням (народня етимологія, що Введіння — "видіння"), що душа дивиться на своє тіло" (М. Грушевський, "Іст. Укр. Літер.", І, 145).
Ворожили з різних прикмет, який буде новий господарський рік: Скільки на "Воведення" води, стільки на Юрія трави; як на Воведення вода, то в літі молоко і т. д.
Джерело: Вікіпедія
Відповідь від: 04 Грудня 2010, 14:03:43А от що пише В. К. Сапіга у своїй книзі
Українські народні свята та звичаї
Введення
Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят — Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна, незаймана).
Згідно з церковними легендами та апокрифічним «Євангелієм Якова», коли Марії виповнилося три роки, вона разом з іншими дівчатами увійшла до храму зі світильником. Первосвященник (а ним був Захарія, в майбутньому батько Іоанна Предтечі) узяв дитя на руки, поцілував і мовив: «Маріє, Господь звеличить ім'я твоє в усіх поколіннях, а в кінці днів пред'явить тобі ціну викупу синів Ізраїлю». Вимовивши це, він поставив дівчинку на третю сходинку храмового жертовника, де зійшла на неї благодать Божа.
До цієї дати на всій території України прив'язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. На Рівненщині говорили: «Введення прийде, свят наведе». І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.
Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко», — говорили на Харківщині. Ці народні спостереження вірно вловлювали взаємозв'язок погодних і кліматичних явищ, так як в основі їх лежав трудовий досвід. Адже від цих спостережень значною мірою залежали результати господарювання.
Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача — «полазника». В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.
Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми — добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися" гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий та ще й бідний чоловік — це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати стара жінка — «то вже добра не жди...» вважають у селі Гальчинцях Теофіпольського району Хмельницької області. Тому старші та бідніші люди стримуються заходити до чужої хати в день Введення. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить позичати, або хворим.
Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті.
1 Курочкін О. В. Новорічні свята українців.— К., 1978.— С. 29.
Іноді функції «полазника», як зазначає дослідник О. В. Курочкін, виконували, зокрема в Прикарпатті, тварини (бичок, кінь), яких урочисто вводили в хату, годували й поїли, «щоб худоба добре водилася»1.
В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року.
2 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 1.—К., 1991—С. 16.
На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли «самосівні» коноплі, «щоб прядиво пішло на руку»2.
На Поділлі, вранці на Введення, господині обсипали колись своїх корів конопляним насінням та змащували олією вим'я — «щоб давали багато молока». А «щоб була густа сметана» — варили з борошна густу киселицю і давали їсти коровам. Щоб ніхто не відібрав «живності», обкурювали корів, овець тощо пахучим зіллям примовляючи при цьому заклинання.
У східних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання.
3 Там же.—С. 15—16.
Вони вірили, що така «свячена» вода годиться на «привернення» парубків до них3.
Українським селянам були відомі колись «житійські правила, пов'язані із цим святом — що можна і чого не можна робити в цей день: «До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається», «Від Введення до Дев'ятого четверга (Дев'ятий четвер після Різдва Христового) не можна бити білизну праником, або це зашкодить ниві та приводить улітку бурю на поля»; «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята,
4 Там же.—С. 17.
накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу»4.
Невдовзі після Покрови із дня Семена—літопроводця (14 вересня) розпочиналися вечірні зібрання молоді, що в різних місцевостях називалися: вечорниці, вечурки, супрядки, музики, де дівчата працювали (пряли, шили), а хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, влаштовували різноманітні ігри, співали, танцювали, розповідали всілякі бувальщини та небилиці й заважали дівчатам працювати. Вечорниці поділялися на два види: буденні, де в сновному працювали, допомагаючи собі піснею, й веселили жартами, і святкові, на яких веселощі й ігри, святковий стіл відігравали провідну роль. Крім цього, якщо молодь розходилася додому, після цього «з першими півнями», то це вважалося вечорниці, якщо ж засиджувалися аж до третіх півнів, то це були вже досвітки. Саме з такими святковими вечорницями й досвітками пов'язане виконання багатьох обрядових церемоній та звичаїв протягом зими.
Вечорниці були в минулому своєрідним клубом для сільської молоді України, де молодь розважалася, зближалася, пізнавали одне одного і, як наслідок, одружувалася.
Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах, було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи сестрам не годиться.
На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно, збиралися дівчата ввечері.
Крім звичайних вечорниць, була колись ще, так звана, складчина. Як правило, вона проводилася лише чотири рази в рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговини — перед Великим постом і Пилипівкою.
Назва походить від того, що дівчата й хлопці «складались» і влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями.
В обов'язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили в хату, де мало відбутися це міроприємство, як кажуть у народі, хто що мав: одна — муки на вареники, друга — сиру, капусти, третя — масла, сметани тощо.
5 Докладніше про це див: Скуратівський В. Т. Покуть.— К., 1992.— С. 177—183; Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. І.— С. 39-56.
В обов'язки ж хлопців входило забезпечення музикою, спиртними напоями й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами5.
newroman:
ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ
Коли Діві Марії виповнилося три роки, Її благочестиві батьки приготувалися виконати свою обітницю. Вони скликали родичів, запросили ровесниць своєї дочки, одягли Її в найкращий одяг і в супроводі народу, співаючи релігійні пісні, повели Її в храм єрусалимський для посвячення Богу. Її подруги-ровесниці, як і Сама Марія, йшли із запаленими свічками у руках. Назустріч їм з піснеспівами виходили з храму священики на чолі із первосвящеником.
Іоаким та Анна з благоговійними молитвами поставили Марію на першу сходинку сходів, що вели до храму. Всього ж налічувалося п`ятнадцять сходинок – за числом псалмів, які священики співали при вході у храм.
І ось трирічна Марія сама, без чиєїсь допомоги, зійшла по високих сходинках. Там первосвященик зустрів і благословив Її, як це він завжди робив з усіма, кого посвячували Богу. Потім, з натхнення Духа Святого, він увів Її у Святе Святих. Це було найсвященніше місце у храмі. Туди ніхто не мав права входити, крім нього самого, і то лише раз на рік. Святий Дух навіяв первосвященикові, що Марія, обрана отроковиця, достойна входити в найсвященніше місце. Їй наперед призначено Богом стати Матір`ю Сина Божого, Який відкриє людям вхід у Царство Небесне.
Іоаким та Анна, виконавши свою обітницю, повернулися додому, а Марія залишилась у храмі. Там Вона разом з іншими дівами навчалася Закону Божого та рукоділля; Вона ревно молилася, читала Святе Письмо і суворо дотримувалася посту.
При храмі Божому Пресвята Марія жила майже одинадцять років і виростала глибоко благочестивою, в усьому покірною Богу, надзвичайно скромною і працьовитою.
Пресвята Марія вирішила присвятити усе своє життя тільки одному Богу. Для цього Вона дала обітницю ніколи не виходити заміж, тобто назавжди залишитися Дівою.
Дух Божий і святі ангели охороняли Божественну Отроковицю.
Введення у храм Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою 21 листопада (4 грудня н. с.). Цей день вважається великим святом, який у церковних піснеспівах називається передвістям Божого благовоління до людей. З цього свята у храмі починають співати під час ранньої: Христос народжується...
ТРОПАР СВЯТА
Сьогодні благовоління Божого провіщення і спасіння людей
проповідання, у храмі Божому ясно Діва являється і Христа
всім провіщає; Їй же і ми голосно заспіваймо: радуйся,
промислу Створителя здійснення
Сонечко+:
Апостол Андрій Первозванний13 грудня Апостол Андрій був братом первоверховного апостола Петра і походив з міста Віфсаїди, що в Палестині.
З юних років він надавав перевагу духовним, вічним цінностям і тому коли почув проповідь Іоана Хрестителя про покаяння, став його учнем. Іоан смиренно називав своє служіння лиш звісткою про прихід Того, хто стане втіленням усіх старозавітних пророцтв, усіх очікувань людства. Тому коли він, вказуючи на Ісуса, мовив: “Ось Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!”, Андрій відразу пішов за Христом. Потім Андрій покликав свого брата Симона, якого пізніше Господь назвав Петром, тобто Скелею. Андрій став першим послідовником Ісуса Христа, тому й одержав найменування Первозваний.
Апостол Андрій, як і інші апостоли, був свідком проповіді Ісуса Христа,Його чудес, що підтверджували Його божество. Андрій бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння.
Сповнений благодаті Духа Святого, після П’ятидесятниці апостол Андрій здійснив три великі проповідницькі подорожі з Єрусалиму, звіщаючи Слово Боже в багатьох країнах Європи та Азії.Шлях поширення добра — це шлях страждань, адже воно завжди стикається зі злом. Слово Боже говорить: “Христос постраждав за нас і залишив нам приклад, щоб пішли ми слідами Його.” Апостол Андрій вповні наслідував цей приклад. Він був розіп’ятий на Хресті за проповідь Євангельської звістки.Трапилось це в грецькому місті Патрах 13 грудня 70-го року по Різдві Христовім.
Найдавніші літописи твердять, що апостол Андрій під час останньої місійної подорожі, проповідуючи на берегах Чорного моря, піднімався Дніпром у Скифію, відвідав місце, де згодом постав Київ. Літописець Нестор оповідає: ”Бачите гори ці, — сказав апостол своїм учням, - на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено.” Там апостол встановив Хрест.
Віддавна окремі вчені виступали проти правдивості цього літописного оповідання. Дуже воно схоже на пізнішу вставку до літопису. Та й, мовляв, чи був сенс апостолу підійматись у малозаселені гори біля Дніпра?
Літописне оповідання про апостола Андрія, можливо, й пізніша вставка до найдавнішого літопису, яких тут немало, але, прикрашене в подробицях, воно має реальну історичну основу. Важливі свідчення цього зібрані Грецькою Церквою, яка віддавна вела суперництво за авторитет з Римською. На противагу відомостям про заснування Західної Церкви апостолом Петром греки пильно досліджували біографію свого основоположника апостола Андрія. Ці дослідження в один голос свідчать, що апостол Андрій проповідував Євангеліє і в далекій варварській Скифії. Найперше про це згадує батько церковної історії, єпископ Євсевій Памфил (помер у 340 році). Цікавим є також оповідання ченця Епіфанія, який повідомляє, що апостол Андрій під час своєї третьої подорожі обійшов східне та північне побережжя Чорного моря. Епіфаній твердить, що він сам побував у цих місцях і скрізь вислуховував місцеві оповідання про ап. Андрія, на власні очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, скрізь він розпитував, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував апостол.
Є відомості про найперших українських святих-мучеників Інна, Рима і Пінна, яких ми згадуємо 20 січня. Вони були учнями ап. Андрія, родом із Скифії і навчали та охрещували скифів. Але правитель варварів схопив їх і замордував, обливши на морозі водою. Літопис говорить, що була люта зима і “річки позамерзали так, що ними їздили.” А це, безумовно, могло бути десь далі на північ.
Все це говорить про те, що апостола Андрія справді можна вважати садівничим християнства в Україні. Апостол Андрій, безумовно, був і проповідував на нашій землі, можливо, що і плив нашим Дніпром. Можна сумніватися, чи підіймався він так високо, чи справді побував у Києві.Хоча це цілком вірогідно. Але для визнання Церкви Української Церквою Первозваною досить і того, що апостол Андрій дійсно був на Українській землі і навчав наших предків Слова Божого. Цілком можливо, що вже від часу апостола Андрія християнство ніколи не переводилося в нас, а постійно мало більше чи менше число своїх прихильників аж до офіційного охрещення в 988 році України — Руси князем Володимиром.
Андрій і Наталія Ротченкови,
викладачі Центру християнського виховання дітей та молоді
при Волинській духовній семінарії,
газета “Волинь” № 132 від 13 грудня 2003 року
Відповідь від: 13 Грудня 2010, 02:21:47а ось з народного святкування про Андріїв день
13 грудня
В цей день традиційно хлопці і дівчата влаштовували гадання про своє майбутнє, збираючись для цього гуртом у заздалегідь обумовленому домі.
Для цього здебільшого використовують спосіб гадання балабушками - маленькими булочками. Хтось із дівчат, набравши у рот води, приносить її в хату і виливає в тісто. Балабушок роблять за кількістю дівчат і кладуть на ослони парами - це "жених і наречена". Після цього до хати впускають собаку, який того дня ще нічого не їв. Дівчина, чию балабушку собака схопить першою, вийде заміж раніше за інших. А якщо якусь балабушку собака не з'їв, значить, та дівчина не вийде заміж цього року.
Потім молодь грала у різні ігри, за якими теж гадали про майбутнього нареченого. Одна з таких ігор - "кусання калети".
Свято Андрія деякі дослідники пов'язують з Ядреєм. У "Слові про ідолів" (XII ст.) говориться про те, що дехто ще молиться "и Ядрею, и Обилухе, и скотну богу, и попутнику, и лесну богу, и спорыням, и спеху".
В давнину вважали, що на Андрія що на Андрія вовки збираються у зграї. Цього дні пастухи постують. Вважалось, що якщо жінка буде працювати на Андрія, то вона швидко завагітніє.
Цього дня мишам у коморі залишали жменю вареного зерна, щоб влітку вони не шкодили посівам.
newroman:
Свято великомучениці Діви Варвари17 грудня
Сьогодні ми згадуємо діву, подвиг якої змусив здригнутися як древній язичницький світ, так і сучасні уми. Цього дня Православна Церква вшановує пам’ять святої великомучениці Варвари Іліопольської, мощі якої вже багато років зберігаються в місті Києві, у Володимирському кафедральному соборі.
З нагоди свята в центральному столичному соборі під предстоятельством Святійшого Патріарха Філарета, за участі єпископату, духовенства та вірних відбулося урочисте богослужіння, яке розпочалося напередодні Всенічним бдінням та продовжилося в сам святковий день звершенням Божественної літургії.
Тисячі шанувальників святої діви приходять сьогодні до її мощів, віддають свою пошану та просять її молитов перед престолом Всевишнього про милість, добробут, мир та любов для України, українського народу та всього світу.
Сьогодні свята діва разом з усіма невістами Христовими невидимо стоїть у храмі і молиться за народ наш. Вона молиться за свій дім, за Україну.
Історична довідка
Свята Варвара (Βαρβάρα) Іліопольська (померла в 306 р.) – християнська великомучениця. Вона вважається покровителькою від раптової смерті, що в християнстві, в більшості випадків, вважається покаранням, а саме смерть без покаяння та причастя. У католицькій церкві вона входить до числа чотирнадцяти святих помічників. У Православній Церкві її пам'ять здійснюється 17 грудня (4 грудня за старим стилем), в Католицькій – 4 грудня.
На честь святої Варвари названа безліч географічних пунктів (Санта–Барбара).
Свята Варвара жила в III столітті в місті Іліополі Фінікійському. Її батько – Діоскур (Діоскор) – був язичником, представником малоазійської аристократії при імператорі Максиміані. Варвара відрізнялася особливою красою і була замкнута батьком у вежі для того, щоб приховати її від сторонніх очей. Вивчаючи навколишній світ, який було видно їй з вікон, свята Варвара прийшла до думки про наявність єдиного Творця. Коли батько, бажаючи її одружити, дозволив виходити з вежі, Варвара познайомилася з християнами Іліополя і прийняла хрещення.
Коли батько дізнався про релігію дочки, Варвару жорстоко катували: батожили воловими жилами, а рани розтирали волосяницею. Правитель міста Мартіан надав батьку право здійснити суд над дочкою, який і обезголовив святу. Діоскур і Мартіан отримали свою відплату, – вони обоє були спалені блискавкою. Разом зі святою Варварою була страчена свята Юліанія, яка відкрито оголосила себе християнкою під час тортур святої Варвари.
У VI столітті мощі святої великомучениці були перенесені в Константинополь. Як свідчить церковне передання, в 1108 році царівна Варвара Комніна, дочка візантійського імператора Олексія Комніна, перед від'їздом до Київської Руси попросила в дар у свого батька мощі. Її чоловік, великий князь Святополк Ізяславович (у хрещенні – Михаїл), який роком раніше збудував у Києві кам'яну церкву, з почестями переніс до неї чудотворні мощі великомучениці і заснував Михайлівський Золотоверхий чоловічий монастир. Під час нашестя Батия мощі були приховані, а потім знову повернені на колишнє місце.
У 1644 році при київському митрополитові Петрі Могилі частина пальця великомучениці була передана канцлерові Польського королівства Георгію Осолинському. У ті ж часи ліва рука, яка знаходилася довгий час в Греції, була перенесена до польського міста Луцьк, де була покладена в монастирській церкві на честь Воздвиження Хреста Господнього. У 1650 році великий гетьман литовський Януш Радзивілл, напавши на Київ, забрав дві частини мощів від пальця та ребра. Частина від пальців дісталася його дружині, а потім київському митрополитові Йосипу Тукальскому, а після його смерті потрапила в місто Батурин, в монастир Миколи Чудотворця, де мощі благоговійно шанувалися як чудотворні.
У 1656 році київський митрополит Сильвестр передав частину мощів антіохійському патріархові Макарію.
На початку XVIII століття київським митрополитом Іоасафом (Кроковським) був складений акафіст святій великомучениці Варварі, який і понині співається перед її мощами.
Глибоко шанував святу Варвару гетьман Іван Мазепа, пожертвувавши для мощів срібну раку з помостом, обкладеним позолоченими срібними дошками.
У XIX ст. для мощів святої Варвари була облаштована нова срібна рака з балдахіном вагою в 24 пуди (дар графині-схимниці Анни Орлової-Чесменської). Гробницю оточували 48 литих позолочених ангелів роботи петербурзького майстра Андрєєва. У святкові дні вивішувалася золота лампада з діамантовою гілкою (подарунок Єлизавети II). Над ракою висіла ікона святої Варвари з ризою, прикрашеною коштовними каменями і обручками цариць Анни Іоаннівни і Єлизавети Петрівни з величезними діамантами, які ті обміняли на простенькі срібні кільця від святої Варвари.
Ці колечка з руки великомучениці особливо шанувалися паломниками. Для багатих богомольців виготовлялися масивні золоті кільця, для бідних – сині емалеві. Цими кільцями користувалися і одружені.
Тарас Григорович Шевченко також згадує ці легендарні колечка в поемі "Наймичка" :
І перстеник у Варвари
Невістці дістала
І всім святимо вклонившись.
Додому верталась.
Після зруйнування Золотоверхого Михайлівського монастиря в 1930-х роках мощі святої Варвари зберігаються у Володимирському соборі в Києві.
Варвара належить до особливо шановних святих дів, зображення яких були поширені у візантійському мистецтві. Один з перших її образів, що зберігся, представлений на фресці в Санта-Марія Антиква в Римі, 705–707 р.: свята зображена в повний зріст з хрестом в правій руці, голова покрита мафорієм, з під якого видно плат. У візантійському мистецтві іконографія Варвари склалася до X ст. Традиційно свята зображується в пишному одязі, відповідному її знатному походженню, в білому платі і короні (чи діадемі) на голові, з хрестом в руці.
Іконописці Київської Руси, іконічно зображуючи Варвару, наслідують візантійські зразки, яка на той час вже були сформовані.
У західно-християнському мистецтві Варвара зображувалася з довгим розпущеним волоссям, з короною або без неї. Основними атрибутами святої є вежа, факел, кубок (особливо з XV ст.), страусине перо, книга, фігура Діоскора, іноді гармата. Також були поширені сцени її мук.
Постать святої часто можна можна побачити на геральдиці середньовічної Європи. Так свята Варвара зображена на гербі міста Форст в Німеччині.
Існує цілий ряд відомих монастирів, які носять ім’я святої діви Варвари. Одним з найвідоміших є монастир Русану або святої Варвари в Греції на Метеорах. Метеори (грец. Μετέωρα) – це один з найбільших монастирських комплексів в Греції, прославлений, передусім, своїм унікальним розташуванням на вершинах скель. Час створення монастиря Русану (грец. Μονή Ρουσάνου) або Арсани (грец. Αρσάνη) і походження його назви достеменно невідомі. За однією версією засновником монастиря був деякий Русанос, вихідець з містечка Росана.
А у Венеції, на острові Бруно, клірики і віряни венеціанської православної парафії на честь святих жінок-мироносиць збираються в день пам'яті святої Варвари для ювілейного вшановування великомучениці за Божественною літургією. Ковчег з часткою мощів знаходиться у Венеції з початку другого тисячоліття, він був дарований громадянам міста візантійськими імператорами.
Джерело сerkva.info
newroman:
Святитель Миколай архієпископ Мір ЛікійськихДревніх відомостей про життя Святого Миколая збереглося небагато. Одними з джерел є перекази Святого Андрія Критського (VII ст.) та монаха-студита Іоана з Константинополя (V ст.).
Згідно різних переказів Миколай народився 270-286 рр. у грецькому місті-колонії Патара у провінції Лікія (Мала Азія), на той час це був елліністичний регіон.
За переказами його батьки були багатими та глибоко віруючими християнами, котрі охрестили сина відразу після його народження, що було рідкістю на той час. Змалку Миколай був дуже релігійним та вирішив присвятити своє життя богослужінню. Достеменно відомо, що будучи вченим юнаком, Миколай переселяється до Мири, де продовжує навчання, а його вуйко-єпископ висвячує ще молодого Миколая на священика.
Оскільки Святий Миколай вважається покровителем моряків, існує версія, що він також був мореплавцем або рибалкою, але ймовірніше, що його родина мала певне відношення до рибальства. По смерті батьків сину залишається великий спадок, він вирішує роздарувати майно потребуючим і здійснює цей задум протягом тривалого часу.
Роки ранньої душпастирської діяльності Миколая приходять на час сумісного правління двох римських імператорів Діоклетіана (правління 284—305) та Максиміана (правління 286—305), що й дозволяє приблизно оцінити вік Миколая. У 303 р. Діоклетіан виголошує право на переслідування християн. Після абдикації обох імераторів 1 травня 305 р. політика по відношенню до християн у двох частинах імперії була різною. В той час як у західній частині імператор Констанцій Хлор (правління 305—306) не допускає до кривавого переслідування християн, у східній частині імператор Галерій (правління 305—311) продовжує політику Діоклетіана аж до кінця свого правління і відмінив це рішення лише помираючи. Цей час з 303 по 311 рр. був найдовшим періодом переслідування християн у Римськїй імперії.
По смерті Галерія його наступник та одночасний з ним правитель Ліциній (правління 307—324) був терпимим до християнства. В результаті чого зростає чисельність послідовників християнської віри, а разом з цим і кількість єпископів, котрі керували громадою віруючих, мали значний соціальний та політичний вплив, а також багатства. Нерідко вони очолювали відповідні міста. Вірогідно у цей час Святий Миколай здобув посаду єпископа Мирійського. Для чого, згідно тогочасних традицій, його мали поважати та любити у тій місцевості, що звичайно було результатом доброчинності. Як і для інших єпископів того часу, популярність Миколая була запорукою його позиції та впливу.
Багато років св. Миколай був єпископом у Мирі. Згадані вище Св. Андрій Критський та монах Іоан зі студійського монастиря (Константинополь) стверджують, що він брав участь у Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї, під час якого вдарив по щоці свого опонента Арія. Через що був заарештований, але до закінчення собору звільнений та оправданий. Серед підписів Символу віри його ім'я не значиться, проте список збережено не повністю.
Помер приблизно у 345 році. День смерті Святого Миколая відзначають як день Святого Миколая, або просто Миколая щороку 6 грудня за новим стилем (церкви, що користуються Григоріанським календарем) та 19 грудня за новим стилем (церкви, що користуються Юліанським календарем).
Діяння Миколая стали причиною появи багатьох історій, завдяки яким він з часом став одним з найважливіших святих.
Один збіднілий чоловік не міг забезпечити своїх трьох доньок приданим. І, оскільки, відповідно до тамтешніх звичаїв, вони не зможуть вийти заміж, батько збирався відправити їх займатись проституцією. Дізнавшись про це, Миколай, на той час ще не єпископ, вирішує скористатись батьківським спадком, щоб зарадити біді. Протягом трьох ночей він пробирався до убогої хатини та щоразу закидав крізь вікно, у кімнату де ночували сестри, шмат золота — на придане для кожної з дочок.
Існує дві версії щодо ночей коли Миколай закидав золото. По одній — це відбувалось протягом трьох ночей підряд, за іншою — оскільки доньки були на рік молодша одна одної, то Миколай щороку, у ніч напередодні повноліття дівчини, приходив до хатини і залишав свій подарунок.
Знову ж таки, існує дві версії щодо закінчення історії. За однією: у третю ніч батькові сестер вдається викрити особу свого добродія і він сердечно дякує Миколаю за вчинене. На що Миколай заперечує та відмовляє, щоб старий дякував Богові, оскільки все від нього. За іншою: Миколай дізнається про задум батька викрити його і на третю ніч він вкидає золото не у вікно, а через комин будинку.
Цій історії відповідає часте зображення Св. Миколая на образах з трьома яблуками або трьома золотими кулями.
Саме завдяки цій історії засновано традицію анонімних подарунків на Миколая, особливо бідним та дітям.
Розповідають, що будучи іще немовлям Миколай був настільки побожним, що у дні посту (середу та п'ятницю) сосав материнське молоко лише один раз на день. А коли його уперше віднесли до купелі він встав на ноги і сам стояв.
В XI столітті грецька імперія переживала важкий час. Турки спустошували її володіння в Малій Азії, розоряли міста і села, вбивали їх жителів, і супроводжували свої жорстокості зневагою святих храмів, мощей, ікон і книг. Мусульмани робили замах знищити мощі святителя Миколая, глибоко шанованого всім християнським світом.
Осквернення святинь обурювало не тільки східних, але й західних християн. Особливо побоювалися за мощі святителя Миколая християни в Італії, серед яких було багато греків. Жителі міста Барі, розташованого на березі Адріатичного моря, вирішили врятувати мощі святителя Миколая.
8 травня кораблі повернулися до Барі і скоро радісна звістка облетіла все місто. Наступного дня, 9 травня, мощі святителя Миколая урочисто перенесли до церкви святого Стефана, що знаходилася недалеко від моря. Через рік була побудована церква на честь святителя Миколая і освячена папою Урбаном II.
У Маларському соборі (10-15.09.1089 р.), скликаному Римським папою Урбаном II з метою примирення церков брала участь і делегація Київської православної митрополії, яку благословив Митрополит Київський і всієї Руси Іоан ІІI. Члени цієї місії були у м. Барі на освячені перенесеної гробниці св. Миколая.
Культ святого Миколая починає рости від того часу, коли імператор Юстиніан І (527—565) збудував на його честь церкву у Царгороді. Візантійський імператор Мануїл Комнін (1143—1181) державним законом приписав святкувати день Св. Миколая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світі. Найстаріший життєпис св. Миколая походить з 9-го століття.
На Заході папа Римський Миколай I (858—867) — перший папа з цим іменем — близько 860-го року збудував у Римі церкву св. Миколая. До Німеччини його культ привезла візантійська княжна Феофано, дружина короля Оттона ІІ (973—983). Латинська Церква також святкує св. Миколая 6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії бл. 400 церков, присвячених Св. Миколаєві.
На Українські землі культ св. Миколая приходить разом із християнством. В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що у день пам'яті Св. Миколая відбувалося причастя. Найстаршою спорудою, присвяченою Св. Миколаєві на наших землях вважається ротонда в Перемишлі, що датується 10-м сторіччям. В другій пол. 11-го століття у Києві на Аскольдовій могилі боярином Ольмою була збудована церква св. Миколая. На Галицьких землях однією з найстаріших є церква св. Миколая у Львові, що походить з 13-го століття.
Пісні про св. Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, найпопулярнішою з яких є «Ой хто, хто Миколая любить».
«Снігом, снігом та льодами
Гей здалека йде в наш край,
Йде з гостинцями, дарами
Преподобний Миколай!…».
Свято Св. Миколая в Україні є особливо бажаним дитячим святом. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня Св. Миколай приносить дітям подарунки і кладе їх під подушку. Серед дітей на західній Україні встановилася традиція писати Св. Миколаєві листа, у якому дитина вказує що хорошого та поганого вона вчинила протягом року і просити про подарунки. Такого листа, як правило, адресується до «Канцелярії Св. Миколая». Завдяки місцевим ентузіастам, деякий час у Львові функціонувала така віртуальна канцелярія.
За традицією, старші господарі села на свято збиралися щоб зварити пшеничного пива. Влаштовувалася гостина, після якої всі весело з піснями їздили на санях довкола села.
На Харківщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю і узвар, щоб у наступному році забезпечити врожай на жито й плоди. На всій території України влаштовували заздоровні обіди на честь Миколая Чудотворця з приготуванням ритуального пива й медів. На Поділлі цього дня чекали «полазника» — чоловіка, який першим зайде до хати, що віщувало багатство й щастя протягом року. Але раніше через подвір'я мав пройти хазяїн, дати худобині їсти й привітати її словами: «Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще й зі своєю дружиною!». На Київщині хазяїн, прийшовши цього дня із церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, ішов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!».
У місті Мірра (сьогодні — Демре), на подвір'ї церкви, де Св. Миколай колись служив, встановлено пам'ятник, де він зображений обступленим дітьми. Також в місті, неподалік церкви, де він був похований і де досі зберігся його гріб, стоїть пам'ятник Санта-Клаусу.
джерело церква.інфо.
Навігація
Перейти до повної версії