Різне > Віра, релігія, філософія, світогляд
Що значить сьогоднішній день ( свято, дата)
Сонечко+:
День святих апостолів Петра і ПавлаАпостоли Петро і Павло особливо шануються як учні Ісуса Христа, що після смерті і воскресіння Христа почали проповідувати і поширювати вчення Євангелія по всьому світу.
Це свято спочатку було введене в Римі, єпископи якого за вченням Західної Церкви вважаються спадкоємцями апостола Петра, а потім поширилось й в інших християнських країнах.
Петро (первісне ім'я Симон) займався риболовлею і був покликаний Ісусом Христом в апостоли разом із братом Андрієм. Петро одержує від Ісуса ім'я Кіфа («камінь») і призначення стати «основою» церкви Христа, йому вручаються ключі небесного царства. Відповідно до вчення Римсько-католицької церкви, це наречення (і особливо слова про «ключі від Царства Небесного») вказує на те, що Петрові була вручена реальна влада і юридичні повноваження і що ці повноваження – у силу того, що церква буде існувати до кінця часів, – повинні бути передані його спадкоємцям. Петро був першим з апостолів, кому Христос з'явився після свого воскресіння. Після смерті Христа Петро займався проповідницькою діяльністю.
13 Прийшовши ж Ісус до землі Кесарії Пилипової, питав Своїх учнів і казав: За кого народ уважає Мене, Сина Людського?
14 Вони ж відповіли: Одні за Івана Христителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків.
15 Він каже до них: А ви за кого Мене маєте?
16 А Симон Петро відповів і сказав: Ти Христос, Син Бога Живого!
17 А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець.
18 І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її.
19 І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі!
Церковний переказ називає Петра першим римським єпископом.
У Католицькій Церкві відповідно до становища Петра як «глави апостолів» і спадкоємця Христа, існує вчення про примата Римського Папи як єдиного глави церкви.
Цитата з Євангелія від Матвiя 16
Павло (до хрещення Савл), перший із християнських письменників, чиї твори дійшли до нас, і найавторитетніша фігура в історії християнської думки. Його погляди відіграли величезну роль у формуванні християнства як самостійної релігії.
Павло народився в малоазійському м. Тарс Кілікійський (нині на території Туреччини) у іудейській фарисейській сім'ї, але мав римське громадянство сім'ї з коліна Веніамінова (Діян. 23:6). Ревнитель єврейського закону, Савл жорстоко переслідував християн, вважаючи, що це шкідливе єретичне навчання. Переживши чудесне бачення на шляху в Дамаск, Савл приймає хрещення і стає ревним проповідником християнства серед язичників. Павло шанується церквою як першопрестольний апостол. Церква приписує йому 14 послань, включених у Новий Завіт.
Обидва апостола прийняли мученицьку смерть за віру Христову в один день (67 р. н.е.) у Римі. Павло, як римський громадянин, «усічений мечем» (тобто обезголовлений), Петро розп'ятий. Оскільки він вважав, що не гідний бути розп'ятим на хресті, як Спаситель, його, за власним проханням, розіп’яли вниз головою. Він був похований на Ватиканському пагорбі, і над місцем його поховання в даний час розташований головний вівтар собору св. Петра.
День святих апостолів Петра і Павла відзначається католиками 29 червня і 12 липня православними.
Відповідь від: 11 Липня 2010, 22:01:35З книги Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї
Приховано: ПоказатиДень Петра і Павла
1 Першоверховними апостолами називаються тому, що вони більше інших потрудилися у проповіді Христової віри.
12 липня — свято першоверховних1 апостолів Петра і Павла. Апостол Петро (Симон) —один із перших учнів і вірних послідовників Христа. Рибалка Симон із Капернаума залишив сім'ю й послідував за Христом, щоб присвятити йому своє життя. Християнське ім'я Петро (камінь, скеля), що дав йому Господь, мало бути символом його духовної стійкості. І хоч були у Петра хвилини душевного сум'яття, невіри, він переміг себе. За проповідницьку діяльність апостол Петро разом із апостолом Павлом були вкинуті в Мамертинську темницю в Римі і за наказом імператора Нерона засуджені до розп'яття. За церковним переказом, апостол Петро попросив повісити його на хресті вниз головою, «бо я недостойний Господа свого». Сталося це близько 57 р. н. е.
Апостол Павло, який залишив 14 євангельських послань і був ревнивим проповідником віри Христової, до свого духовного прозріння мав Ім'я Савл і був «гонителем церкви Божої» (Філіп. З, 6). Дорогою в Дамаск, де він мав переслідувати християн, Савл був осліплений, а потім Чудесно зцілений Богом. Прийнявши віру в їсу-са і нове ім'я, Павло (менший), він сам стає гнаним і переслідуваним. Успіхи місіонерської діяльності Павла та мученицька смерть дали йому право на високе звання першоверховного апостола.
І хоч дні пам'яті обох святих відзначаються в один день, у народній традиції безумовно більшого авторитету зажив святий Петро.
Рвучка вдача апостола, описана в Біблії (він береться, як і Христос, ходити по воді, єдиний із учнів захищає Христа мечем і тут таки тричі, до третіх півнів відрікається від нього), зробила його образ більш близьким, людяним. Існує багато апокрифів, народних переказів про святого Петра: про його ходіння з Богом по землі, про стоколос, захист Петром жінки і т. п. Петро, райський ключник, в оповіданнях і казках був гуманний до бідних, убогих, судив справедливо. З ключами від раю в руках зображують Петра й ранні ікони.
В Україні з Петровим днем пов'язувалося багато повір'їв та звичаїв. На Петра вперше після посту дозволялося готувати молочні страви. Господині варили вареники із сиром, пекли мандрики — сирні бабки. З цього часу переставала кувати зозуля, «мандрикою вдавилась», пояснювали дітям бабусі, бо ж вона, згідно з легендою, вкрала у св. Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандриками й перестає кувати. А якщо кує зозуля й після Петра, то це, за народним віруванням, вішує нещастя.
Святий Петро вважався покровителем пастухів. У нього, певно ж, був і батіг. Згадайте високі з ніжними блакитними квітами стебли цикорію — в Україні його називають «Петровим батогом».
До цього дня готувалися колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, прибирали на подвір'ї. Вранці цього дня всі йшли до церкви. Дівчата прикрашали свої голови вінками із польових квітів, а особливо червоними маками. Повернувшись із церкви, люди розговлялися мандриками. Сама назва походить нібито від того, що мандруючи по світі, Петро з Павлом харчувалися мандриками. У цей день господарі неодмінно виносили громадським пастухам гостинця: мандрику, грудку масла. На Бойківщині пастухи збиралися на пасовиську, будували «петрівник»— невелику землянку чи загорожу, прикрашену зеленню і разом обідали. Їли молочне — щоб корови краще доїлися. У східних регіонах України існував звичай на Петра «заполіскувати дійниці». Жінки обідали гуртом, а потім рвали трави, що мають жовтий цвіт, і годували ними корів: «щоб жовте молоко було».
Після Петра розпочиналися жнива. Б українській петрівчаній пісні співалося:
Минулася петрівонька,
Почались жнива.
Наробилася у полі,
Що тільки жива.
На другий день після Петра відзначали колись теж свято, але наполовину менше, і називалося воно «На-пів-Петра» або «Петрового батька. На Слобожанщині у цей день різали трьох півників і варили борщ у трьох горнятах-«три борщі, бо св. Петро три рази відрікався від Христа».
Відповідь від: 11 Липня 2010, 22:05:19про день Петра і Павла в книжці Гарафини Маковій "Затоптаний цвіт"
Приховано: ПоказатиПраво на Петра
Гой ще трохи погріхую, потом си покаю,
Бо не впусти святий Петро близько коло раю,—
заводить жартівливу співанку Калина Мігалещиха, а за нею. - Святий Петро стоїть коло раю, у правій рученькі ключі від него тримає, грішника завертає, праведника пропускає...
А чом Господь саме Петрові ключі від раю дав? Бо Петро по-нашому — камінь. Душа його боголюбива, але до грішника тверда, ніякими сльозами-плачами її не зм'якшиш.
А ще апостол Петро — старший посеред учеників Христових, то і всякі забави робилися в цю днину посеред хлопців на старшинство. Була і така, не дуже файна: викопували на толоці рівчак, що мав описувати ніби стіл. А посеред того «стола» копали одну ямку на шип (пляшку)., другу — на порційку.
Дванадцять магарів (парубків) всідалися навкруги по старшинству за народженням, а відтак пили по кругу. Хто сп'янитси май борзо, той вибував. Отож старшим си лишав той, хто дотримав свою янчу (честь) до послідку...
Ця змаганка була між великими фликевами (парубками), шмаркачі (підпарубчаки) тим не занімалиси. Вони бігли наввипередки від дерева до дерева, аби визначити, хто є наймоцний, лізли на найвищий крак, пливли по ріці, хто скорше і дальше пливе. Бо тоді з-поміж чоловічого роду си вибирав старший серед дванадцяти на цілий Божий рік. Навіть самі малі пуцвереньки, що ледве від земни відійшли,— і то мали собі чаш (честь) тримати. Си сходили докупи при помочі мамки чи сестри й си міряли.
— О, наш май величенький, Петро святий йому свої долоньки на головку поклав,— си фодулили (пишалися) ті, чий май кріпкий.
Пастушки всякі в'язали коду червону на роги биків, баранів, би силу не теряли і стада хворіщ не ловиласи.
На Петра дівка дарувала свому кавалєрови шириньку, якщо то в них вже йшло на одруження.
На Петра робили велике гуляння, бо Петро — то князь. Отож і дівка, якій не зацвів барвінок (засиділася у дівках), мала на Петра своє право.
А право було таким: лишень сходило сонце, тато клав її у тачку (дерев'яний візок), а як тата не було, то старший брат а чи свояк. Тачку обтикали краками з липи, би липло до небоги щастя, колесо, ручку переперізували баярками (поясами), які дівка мала носити на своєму стані перед тим. На голову мамка клала їй віночок з васильку. Це значило, що дівка з неї вже мертва, бо з васильком ходили лишень до мерців. На плечах мала рушник, на покриття голови (як буде потреба). Тато віз дівку до хати, де є парубок, ставав під ворітьми і кричав:
— Моя Маринця (чи як звати було) могла би вийти файною ґаздинею коло вашої хати. Даю за нею стільки-то овець, стільки-то грунту, корову...
Син на той крик не виходив, ані тато його. Виходила мама. А як мамки не було, то сестра. А дівка в тачці на той час закривала лице руками. Якщо була згода, то мамка хлопцева здіймала з дівки вінок з васильку і через плечі кидала його, промовляючи: «На болото, на озеро!» А замість того вінка клала дівці на голову рушник. Дівчина відкривала лице, виходила з тачки, вклякала перед хлопцевою мамкою та й проказувала: «Дякувать, що ня спритали»,— та й ішла додому, а тата припрошували у двір, і він договорювався про слово (заручини).
А як незгода — не виходив ніхто. Тато мав право возити свою дочку до заходу сонця. Як ніхто не брав, то чекала їх друга Петрова днина.
Це була ганьба. І звичай цей надійшов до нас від осілих татар ще у шістнадцятому столітті. Навіть кути Татарщина, Турлук збереглись... Надійшов, прижився. Востаннє, як згадують старожили, дівку на тачці возили селом у 1914 році, напередодні першої світової війни.
І співанки дві про це збереглись:
Гой я в ненька, гой я в мамки дочка-одиначка,
Не гадала, не думала, що ня найде тачка.
Гой я в ненька, гой я в мамки та й цвила, як ружа,—
Не гадала, не думала, що не найду мужа.
Гой я в ненька, гой я в мамки в молоці си мила,
Якби знала, що ня найде, була-м си втопила.
...Взагалі-то Петра вважалося ЧОЛОВІЧИМ днем. Тому, напевне, і з боку «перезрілої» дівки у цей день робилася особам чоловічої статі отака честь: ходила сама до них зі сватанням!
Але у цей суто чоловічий день дівчата думали і про те, як прив'язати свого милого міцніше до себе, як зробити так, аби чоловік не дуже клав під своє копито. Отож старалися отієї сили, яка іде від найстаршого з-поміж апостолів, упрохати.
Наперед Петра жінка чоловікові, коли спав, старалася опутати ноги червоною бавничкою, освяченою у церкві на Йордан і яку у Петрівку носила у своїй кісці: «Як мій фіст мене си тримає, так І би ти мене си тримав. Як ця бавничка У моїм фості си тримала, так би мене си тримала твоя душа».
А якщо гулящий, від хати УЖЕ тікає, то рушничком, яким витирався у Петрівку, діткнутися на Петра мерця і поставити на роздоріжжі на хрест (хрест покрити). Як хтось лиш возьме той рушник до вжитку — стане спутаним чоловік, хати своєї триматися буде.
А от щоб князьок сам до воріт прийшов та в ноги си вклонив, би дівку, не дай Боже, на Петра попід хати не возили,— то про це загоді думала матуся. З того, кого мітила у зяті, на Петра брала знак (ниточку якусь) і разом зі знаком та дівкою копала собаці під буду, «аби він стеріг та до шлюбу припарував».
Особливої шани у цей день удостоювалися батько, дідусь, старійшина роду.
— Після служби Божої старійшину мусили іти повитати, повіншувати,— каже бабуся. — Перваки (двоюрідні), по-третім, по-четвертім (троюрідні і далі), сплітали дубовий вінок, чіпляли до нього два рушники і рушали... А на тих рушниках по стеблині барвінку вишито, би ще довго жив та ряст мило та любо під собою топтав.
Кожна родина робила вінок від себе, а сходились, коли сонце на захід, бо перед тим вітали домашніх чоловіків.
Хто прийшов під порту першим, чекав на решту — би гриміло-тучіло — таки мусили прийти. Бо скільки вінків, стільки літ ще йому додают.
Отож як зібралися усі, то під портою зачиналася співанка:
Гой летів сокіл та й соколина —
Вже си зійшласи уся родина.
Гой летів сокіл — сів спочивати,
Ми си зійшли вас повіншувати.
Гой летів сокіл та й зронив перце,
Най пан господар бере сідельце.
Бере сідельце, коня впрягає —
Під самі звізди на нім літає...
Старійшина видиблював з хати. На передхаті, а як добра погода не стоїть — в стодолі, чекав уже приладнаний стіл, винесений із хати великої про таку оказію. Аби надворі Петрового воздуху си набирати.
Вінки з дубового трилисту лягають на голову, а відтак котяться до рамен, а молодиці з своїх трайстів виймають наготовлену страву і споряджають стіл.
Найчастіше саме на Петра вертав парубок дівці шириньку, якщо вже «си розбила їх люба».
На Петра священик освячував сади, би добре дійшли до осені, на Петра йшли жінки до потоку білі ноги мити, натираючи глемеєм, би повінь не забирала коноплі, коли укладають його вимочуватися на дні ріки.
На Петра збирали з дерев останні вишеньки і несли убогим за поману, би і нарік добре родила садовина.
У ніч на Петра зорі падали у криниці і прочищали воду. На Петра курмеями (мотузками) переплутували садовину, би сварки ніколи не було в хаті.
На Петра кільком бджілочкам крилечка підстригали, би вулики ніхто не покрав.
До Петра при будівництві (а воно починалося, як правило, в травні) старалися підняти дах, би дати майстрові за оте з кроквів шириньку і кугута, «би не йшли далі в хаті хвороби по мужскій часті».
На Петра молодіж бралася за руки і творила ланцюг на межах села, би «войни чи якоїсь смерчі не було».
На Петра мати під корінь дуба закопувала з клукічки намисто, би множилася у синів сила.
На Петра два парубки із сусідніх сіл боролися на роздоріжжі, би бійки не було на данци, якогось кровопролиття.
На Петра маленькі діточки мали багато солодких ласощів, би «чупер з голови не падав».
На Петра дзвонили дзвіночки, прив'язані до патиків,— «пужали вовка, би не близився ні літом, ні зимою до кошари».
На Петра душечка кожна ходяча до Божого храму ішла, апостола Петра повітати і славного апостола Павла, що коло него стоїт.
По службі йшли усі на роздоріжжя, які увінчував обов'язково хрест, що благословляв дороги і відвертав вихор (бо крутиться він часто саме там), клали там усілякі знаки (хто що міг), а бідні те відтак розбирали.
... Уляглися пристрасті та повір'я, пов'язані з святом Петра та Павла, що припадає на дванадцяте липня. Мов камінь, який шубовснув у воду і забувсь. Але він є, десь там, на дні. Дрімає...
Сонечко+:
Преображення Господнє
Серед дванадцяти річних свят християнського календарного циклу по своїй значимості вважається третім після Різдва та Великодня святом Преображення Господнє або Великий Спас, Другий Спас.
За Біблією в цей день Ісус Христос разом зі своїми учнями піднявся на вершину гори. Посеред ночі довкола нараз спалахнуло дивовижне світло: їхній учитель у блаженному сяйві здіймався на небеса. Усі почули голос всевишнього, який повістив, що Ісус є намісник Бога на землі. Саме це і переконало присутніх у надприродній місії Христа - об'єднанні земних і небесних начал. Звідси й назва свята - Преображення Господнє.
Однак у народі свято Спаса має ї світське значення, пов'язане зі святом врожаю. Це дає підставу вважати, що його первісне коріння сягає дохристиянських вірувань, оскільки майже в усіх давніх народів існували урочисті свята врожаю. Наші далекі пращури також широко відзначали закінчення жниварської пори.
Вітаю Вас зі святом і бажаю міцного здоров'я та незламної віри!
Відповідь від: 19 Серпня 2010, 17:02:11ПРЕОБРАЖЕННЯ Господнє, християнське свято, присвячене згадці про Преображення Ісуса Христа. Святкується 19 серпня православними і 6 серпня католиками. У Православній Церкві — Господське двонадесяте свято. Усі три синоптичних Євангелія містять подібні описи Перетворення Господня (Матвій 17:1; Марко 9:2; Лука 9:28). Незабаром після того, як Спаситель відкрив учням, що Йому слід постраждати, бути вбитим і на третій день воскреснути, Він завів трьох апостолів — Петра, Якова й Івана на гору Фавор і преобразився перед ними: обличчя Його просяяло, як сонце, одяг зробився білим, як сніг. Преображення Христове супроводжувалося з’явою старозавітних пророків Мойсея й Ілії, які говорили з Ісусом про Його близький відхід. Усіх їх осінила світла хмарина, і з неї почувся голос: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!».
Святкуванням Преображення Церква сповідує поєднання у Христі двох начал — людського і Божого. Преображення є поява Сина при свідченні Отця в Духові Святому, тобто одкровення всіх іпостасей Святої Трійці. Преображення полягало не у зміні Божественної природи Христа, але у з’яві Його Божества у природі людській. Відповідно до Іоанна Золотоустого, Преображення відбулося, «щоб показати нам майбутнє преображення єства нашого і майбутнє Своє пришестя на хмарах у славі з ангелами».
Свято Преображення Господнього існувало вже в IV ст., про що свідчать повчання і слова Єфрема Сіріна й Іоанна Золотоустого. Мати Костянтина Великого, свята рівноапостольна Єлена, побудувала на горі Фавор храм на честь Преображення, зруйнований у XII ст. Салах-ад-діном. Піснеспіви на честь свята були написані Іоанном Дамаскином і Космою Маюмським (VIII ст.). На Заході свято ще в XII ст. не було загальним; його заснував у 1457 папа Калліст III, установивши тоді ж богослужбовий чин.
Святкування Преображення триває 9 днів, з 5 (18) по 13 (26) серпня. У це свято за древнім церковним звичаєм відбувається освячення перших плодів (злаки, виноград чи яблука). Тому в народі цей день називають другим, або яблучним спасом. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі (звідки запозичено наш Устав) саме в ту пору дозрівав виноград, який, власне, і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що в ній, як у суспільстві священному, все – від людини до рослини – повинно бути присвячене Богу як Його творіння.
Написано за мотивами:
Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия, 2001.
Відповідь від: 19 Серпня 2010, 17:04:05А ця інформація уже із народних джерел, етнографічних нарисів Олекси Воропая та Скуратівського
Другий (Великий) Спас, Преображення Господнє (19 серпня). Одне з найбільших хліборобських свят. Його ще називали святом урожаю.
Освячення яблук і всього такого.
Дубно. Рівненщина. 2007 рік
Кожен селянин вважав за святий обов'язок віднести до церкви на посвяту овочі, фрукти, гриби, мед у стільниках, обжинкові вінки чи жмут колосся жита й пшениці, хліб – щедрі дарунки природи.
Майже всі жінки, у яких померли діти, не вживали до Спаса яблук. Існує повір'я, що в цей день мати Божа роздає діткам на тому світі золоті яблука, а ті, чиї батьки порушили обітницю, стоять збоку і плачуть, на що мати Божа відповідає: "Твоє яблуко свиня з'їла". Олекса Воропай стверджує, навіть, що правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалося гріхом. Повернувшися з церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл і розговлялася: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином, – «щоб садовина родила».
Перед Спасом є два тижні посту – «спасівка». Існує легенда, що спасівка – це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем і два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.
Селяни до Спаса намагалися зібрати всі зернові. Знахарки востаннє заготовляли лікарські трави. "Діва Марія, – казали з цього приводу, – це зілля сіяла, а Спас поливав – нам на поміч давав". Гуцули остерігалися запалювати й виносити на вулицю вогонь, а закарпатці – навіть позичати його.
Спаса – це день поминання мертвих родичів; за народньою міфологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.
Приказки з нагоди Спаса:
Прийшов Спас – бери рукавиці про запас.
Спас – усьому час.
До Спаса та й рукавиці до паса.
Прийшов Спас – пішло літо від нас.
Перший Спас час припас, Петро і Павел – два прибавив, Ілля-пророк – три приволок.
Як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста – забере їх нечиста.
doktor-maks:
Християни схiдного обряду сьогоднi святкують Воздвиження Чесного Хреста Господнього
Саме слово "воздвиження" означає "пiднесення", тобто урочистий обряд почитання та прославлення Хреста Господнього.
Свято вiдзначають 27 вересня (14 вересня за старим стилем)
Свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього належить до 12 великих празникiв Схiдної Церкви та має один день перед — та 7 днiв попразництва. Iсторики Церкви вважають, що насамперед двi подiї лягли в основу встановлення цього празника: вiднайдення в IV ст. Хреста, на якому розп’яли Iсуса, та повернення цього хреста з Персiї до Єрусалиму у VII столiттi.
Щодо вiднайдення Господнього Хреста, то християнська традицiя передала нам кiлька рiзних легенд. Три з них приписують вiднайдення Хреста св. Оленi, матерi iмператора Костянтина Великого. Датою вiднайдення Хреста орiєнтовно вважають 326 рiк. Iсторики не мають iнформацiї про воздвиження Хреста Господнього одразу пiсля його вiднайдення.
Початок празниковi Воздвиження дало посвяченя храму Воскресiння Господнього, який збудував св. Костянтин Великий на Голгофi у Єрусалимi. Посвячення храму вiдбулося за Єрусалимського єпископа Макарiя 13 вересня 335 року. Наступного дня — 14 вересня — вiдбулося врочисте воздвиження вiднайденого Хреста Господнього.
Iншою важливою подiєю, що зробила цей празник загальним на Сходi та Заходi, стало повернення Господнього Хреста до Єрусалиму пiсля того, як 614 року перський цар Хозрой, здобувши Єрусалим, забрав Хрест до перської столицi в Ктесифонi. Повернув Хрест Господнiй до Єрусалиму iмператор Iраклiй 628 року пiсля перемоги над персами. Друге урочисте воздвиження Хреста Господнього в Єрусалимi також вiдбулося 14 вересня.
Оскiльки празник Воздвиження пригадував Христове розп’яття i смерть та прирiвнювався до Великої П’ятницi, то стало традицiєю зберiгати в цей день строгий пiст.
Як зазначає у книзi "Пiзнай свiй обряд" о. Юлiан Катрiй, щодо святкування цього празника в рiзних Церквах, то Грецька Церква, наприклад, вiдзначає його 6 березня, а Римо-Католицька Церква святкувала цю подiю 3 травня, але при реформi празникiв за Папи Римського Iвана ХХIII 1960 року це свято викреслили з церковного календаря.
Характерною ознакою празника Воздвиження є врочисте вшанування Господнього Хреста через обряд пiднесення його пiд час утренньої празника. У Схiднiй Церквi вiдомi рiзнi обряди воздвиження Хреста, зокрема, обряд св. Атанасiя на Атосi, обряд гори Синай, Константинопольський обряд. Щодо воздвиження Хреста Господнього на Русi, то цей обряд згадується тут у ХIII ст. Патрiарший Собор 1276 року дозволив воздвиження в усiх церквах.
Окрiм празника Воздвиження, Церква вшановує Хрест Господнiй i в iншi днi. Зокрема, у Хрестопоклонну недiлю (третя недiля Великого посту). Схiдна Церква 7 травня (ст. ст.) також вiдзначає Явлення знамена Чесного Хреста на небi в Єрусалимi, яке вiдбулося 351 року за св. Кирила Олександрiйського пiд час П’ятдесятницi. Ще одним святом вшанування Хреста Господнього є Походження дерева Чесного Хреста, яке вiдзначають 1 серпня (ст. с). Пiд час цього свята вiдбувається похiд чи процесiя з частинкою Хреста Господнього, який у цей день переносили з царської палати в Царгородi до храму св. Софiї. Цей празник встановили у Царгородi у IХ ст.
http://kievpress.net/news/447/1355/
Відповідь від: 27 Вересня 2010, 22:02:58А Рибка мене випередила :) http://forum.kalush.info/index.php/topic,898.msg86991.html#msg86991
yurko:
--- Цитата: doktor-maks від 27 Вересня 2010, 22:05:38 ---А Рибка мене випередила
--- Кінець цитати ---
Ага і треба буде обєднати ці теми. ;)
Сонечко+:
Покрова Пресвятої Богородиці
Покрова Пресвятої Богородиці. Велике Богородичне свято, яке було встановлене на честь з'явлення Матері Божої в одному із храмів Константинополя біля 910 року. За правління імператора VІ Філософа (886-912), коли на місто напали сарацини, жителі молилися на всенічній службі у Влахернському храмі, де переховувалася її риза. Саме в цей час виходець із українських земель угодник Божий Андрій, Христа ради юродивий, побачив під церковним склепінням з'явлення Пресвятої Богородиці в оточенні ангелів, пророків і апостолів. Матір Божа молилася за Весь християнський світ, а потім, підійшовши до престолу, зняла з голови покривало (омофор) і покрила ним християн, що молилися тоді у храмі. Св. Андрій із хвилюванням запитав у свого учня Єпифанія (Епіфана): "Чи ти бачиш, брате, Царицю і Владику всіх, яка молиться за весь світ?". На що той відповів: "Бачу і жахаюся". Це з'явлення було прославлене присутніми в храмі людьми, які увірували в допомогу Матері Божої у їхній боротьбі із загарбниками. Підбадьорені небесною підтримкою, греки-християни перемогли сарацинів. Покров-омофор став символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії.
Згодом цю подію прославили у всьому Константинополі, а на Русі в ХІ ст. поширилось свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке віднесли на 1 Х (за новим стилем 14 Х).
Відповідь від: 14 Жовтня 2010, 22:03:53А це з народних свят і звичаїв
14 жовтня.
За народним календарем у жовтні закінчувалася осінь і тому він був перехідним від осені до зими. Початком зими в українському селі вважалося свято Покрова (14 жовтня) — Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії. Віруючі українці в цей день урочисто ідуть до церкви й благоговійно промовляють слова Богородичного тропаря свята: "Сьогодні ми, православні люди, радісно святкуємо, осяяні Твоїм, Божа Мати, явленням, і, здіймаючи очі до Твого пречистого образа, уклінно просимо: покрий нас чесною Твоєю покровою й визволи нас від усякого зла, благаючи Сина Твого, Христа Бога нашого, щоб спас душі наші".
Ще у язичницькі часи день, на який нині припадає свято Покрови, був пов'язаний з культом поминання предків та творення нових родин, святкуванням закінчення хліборобського циклу, коли завершувались усі польові роботи. В християнську епоху з Покрови починалися вечорниці, які тривали до Великодня, і весілля, які тривали до пилипівських заговин (27 листопада). Це також була пора наймасовіших шлюбів.
Божу Матір, яку називали в тому числі і Покровою, вважали своєю покровителькою запорозькі козаки, а значить, вона є покровителькою України. Після Указу Президента України 1999-го року день 14 жовтня відзначається як День українського козацтва. Детальніше про це можна почитати на окремій сторінці.
Відповідь від: 14 Жовтня 2010, 22:05:44А це з книги Гарафини Маковій "Затоптаний цвіт"
Покровонька
Десь літ з тисячу по воскресінні Христовім в Константинополі, во Влахернській церкві, де зберігалися ризи Божої Матері та її головний покров, а також частина пояса, сталося нечуване диво: числа чотирнадцятого, місяця жовтня, під час богослужіння святий Андрій, Христа ради юродивий, побачив у небі Діву Марію, що ступала повітрям разом з Іоаном Хрестителем, апостолом Іоаном Богословом та безліччю ангелів. Зігнувши коліна, Богоматір стала молитися, а потім, підійшовши до престолу, зняла з голівоньки покривало та й простягнула його над людьми, що молилися отоді у храмі,— як свій захисток від видимих і невидимих ворогів.
Сіяла Богородиця великою небесною славою, а покров у її руках виблискував яскравіше за сонячне проміння.
— Царю Небесний,— казала у молитві Діва Марія,— прийми кожного, хто молиться до Тебе, закликаючи Ім'я моє у поміч, най не відійде від лику мого нечутий Тобою...
Так згадували історію Покрови старенькі бабусі.
Це дуже чинне свято, піднесено-урочисте: кожен чекав покрову Матері Божої і собі.
Ніч перед Покровою набирала якоїсь таємничості. Дівчата виходили на поріг і закликали: «Свята Покровонько, покрий головоньку». А на ранок ішли у церкву покривати ікону Матері Божої хусткою:
— Матінко Господня, на Тобі від мене, дай мені від Себе. Як я Тебе покриваю, так І мене покрий (дівчина, вийшовши заміж, уже ніколи не показувалася на людях без покритої голови, інакше на сімейне вогнище накликала нещастя, воно лишалося без покрову, бо все тримається на її голові).
Покровом на Покрову накривала Матір Божа землю від усіляких бід, і кожна ще живуща на світі мати приступала до своєї дитини з іконою Божої Матері, на якій Діва Марія стояла у повітрі і тримала у руках покров,— плід лона свого нею благословляла.
Дитина ставала навколішки, ікона тулилася до чола: «Як Матір Божа стоїт над світом, так най стане над тобою усіляке добро. Як Матір Божа, Цариця Господня, покровом землю усю накриває, так і я плід лона свого накриваю від всякої напасті. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь»,— хрестила над головою іконою. А потім, несучи ікону перед собою, лицем до людей, йшла на цвинтар до неньки своєї, навіть якщо вже й ноги ледве несли, благословення просити.
Вклякала перед ногами, хилила голову до материних стіп, ікону підіймала над головою: «Благословіт, мамко, бо ви — там, а я — тут, там більше є права і більше закону, най іменем Матері Божої си очищу від усякого зла».
Озиралася вже на цвинтарних воротях, робила іконою в повітрі хрест і несла додому, ставлячи на місце, аж до наступної Покрови.
Та й всяка ікона Матері Божої вважається дуже помічною. Бо з чим не можна приступити до Христа — досконалого над найдосконалішими, то «Матінка Божа — жінка земна — ліпше тебе, грішну, збагне, зрозуміє, Синові своєму, Господу нашому, все толком розважить та об'яснить. Заступництва добрим серцем своїм у нього попроси».
Відколи тіло її було взяте Ісусом на небо, вона не полишала людину без своєї допомоги, опіки. А тому світом числяться безліч Богородичних Ікон, біля яких творилися чудеса.
На Покрову майстри сходилися клакою (безплатним гуртом) і вмліока покривали стареньку хатину вдовиці чи сироті, «би щастя їх судьбу від нещастя накрило».
Жінки зносили сироті на сорочку полотна, могли і вишиту сорочину подарувати, але в таку вже зразу самі і вдягали, би їх діти чи внуки в сорочині (щасливі) родились.
Літні газди спостерігали за вітром: з якого боку дме тепер, з такого віятиме всю зиму. А якщо зі сходу — зима до всього ше й буде дуже холодною. Як з півдня — то теплою. Дівчат більше цікавило, з ким покриють. То і Святу Покрову також не обходило ворожіння.
Напередодні дівка варила 72 зернини пшениці (скільки небесний день для екзамену нашого на вічність — 72 роки). Варила на воді Із дев'яти криниць. Відраховувала від господи 72 кроки і розкидала те зерно.
Схилялася і в темноті ночі брала, що потрапить під руку: земля — буде хлібороб, тріска, паличка — з деревом матиме справу, папірець — книжник.
А ще й таке було. Десь на відстані на дереві чіпляли рушник і вигукували:
Свята Покровонько, покрий головоньку,
Зрости барвінчик мені на вінчик! —
при останньому слові бігли по рушник: котра швидше схопить його, швидше голова їй покриється.
Де була дівка на виданні, якщо були доброзичливці, то у ніч перед Покровою покривали рушником її ворота.
По службі Божій дарувальник брав із воріт свій дарунок і заносив у хату. Дівчина взамін простягала гарний, як сонце, калач:
— Ви мені долю, а я вам — хліб: бисте ніколи не були голодні. Най щисті си тримає коло вашої хати, як ця мука си тримає в калачеві докупи...
Тати разом зі своїми синочками покривали дощечками-годівничками сади, «би та Божа пташка, що з рідного дому нікуди не йде, не голодувала». А мами разом з дівчатками покривали ті дощечки прерізною пашницею (зерном), «бо що вділиш другому, то й сам матимеш у достатку».
— На, Божа пташко, їж, би і ми голоду не знали,— приказували при тім. Бо, як за Божу пташку зимою холодною забудеш, Бог землю тобі не переблагословить, би і тебе черевко від голоду боліло.
На Покрову було майже покінчено з роботами коло землі, а щоб заробленого ставало на зиму та давало воно сить (міць), сусіди обмінювалися хлібиною. Хто хотів показати честь, повагу — старався першим зайти з хлібом до сусідської хати:
— Бог дав мені, і я вам ділю: на щастя, на злагоду, на здоров'я,— клав на стіл.
Господиня простягувала заміну:
— Най вас Госпідь переблагословит, як ви нас, грішних, переблагословили.
За Покрову збиралося в кожного чимало хлібин, і, якщо виходили лишки, з них нароблювали сухарів, які їли потрохи до Великодня, «би Бог душу від біди сохранив, би кулька не взяла, би напасті не було коло хати».
На Покрову у новій хаті били на поріг підкову, «би той, хто поночі коні сідлати люби, у хату си не пхав».
На Покрову могли Іти до річки востаннє полотно мочити, би бути доброю на перехід, приносити кожному, кого перейдеш, щастя. А надто це потрібно у подружньому житті — би суперечок, сварок не було.
— Свята водичко, наша сестричко, як це полотно файно сліпит, так най душу по-білому засліпит кожен мій хід. Як я цим полотном очі не втиратиму, так і на мене най бани (жалю) ніхто не має,— промовлялося при тім.
Хто вважав за обов'язок, запрошував священика по службі Божій «покрити мамчин гробочок Божою осанною» — відслужити молебень за упокій душі, «бо мамка головку віночком накривали».
Зазивали Матір Божу до криниців «сльозою капнути», аби чари там ніякі не ловилися. Запалювали над водою свічу і промовляли: «Матінко Божа, Господня Царице, най буде все зле, що коло цеї водички, вмирле»,— капали воску на воду — Діви Марії сльози.
Дівчата на ніч їли пересолену страву, просячи у Покрови прислати судженого з водичкою, аби наснивсь.
Відповідь від: 14 Жовтня 2010, 22:08:00А також про День українського козацтва (який збігається з Покровою)
Інформація зі щорічника Знаменні дати: календар–2006:
Сьомий рік поспіль Україна відзначатиме День Українського козацтва, який збігається з одним із найвеличніших християнських свят – Покрови Пречистої Богородиці. 7 серпня 1999 р. Президент України, враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення, визначив цю дату своїм указом.
В Україні немає більш важливого чинника, який би був і центром, і перехрестям, і змістом переважної більшості соціальних процесів, та більш важливого компонента національної й територіальної консолідації, ніж козацтво. Саме цей феномен сприяв виробленню такого способу життя українського етносу, який допоміг йому вижити в умовах не тільки відсутності власної держави, але й за часів тотального знищення всього національного, самобутнього. За останні три з половиною століття український народ тричі піднімався на боротьбу за встановлення державної незалежності.
Перший потужний спалах відродження власної державності припав на добу Козаччини. Друга спроба створити державу за козацькими традиціями демократизму і рівності робилася в період революційних змагань 1917–1920 рр. Третя – вже в наш час. Наприкінці 80-х рр. XX ст. інтерес до свого минулого та генетична пам'ять поряд з активізацією політичного життя в Україні спричинили виникнення козацьких громадських утворень; Козацького земляцтва (1984), що у 1989 р. перетворилося на Донецький курінь українського козацтва; спортивної школи козацького мистецтва «Бойовий гопак» у Львові (1985); Запорізького козацького товариства «Запорозька Січ» (1990); «Козацького товариства Київщини» (1990) та ін. Влітку 1990 р. відбулося святкування 500-річчя від дня першої писемної згадки про українських козаків. Особливим розмахом відзначалися урочисті заходи на о. Хортиця в Запоріжжі та с. Капулівка на СІчеславщині. Це дало поштовх до створення цілої низки регіональних організацій українського козацтва – Карпатська Січ (Львівщина), Поліська Січ (Житомирщина), Прикарпатська Січ (Івано-Франківщина), Кальміуська паланка (Донеччина), Буковинська Січ (Чернівеччина), Херсонський кіш, Волинська Січ, Закарпатська Січ та ін. Їх члени активно підтримували демократичні процеси та створення незалежної Української держави. 14 жовтня 1991 р. на Всеукраїнській установчій козацькій раді було проголошено утворення єдиної загальноукраїнської громадської організації Українське козацтво, яка об'єднала усі регіональні козацькі структури України та української діаспори. З нагоди 10-річчя початку козацького руху 16 вересня 2000 р, у Києві відбувся З'їзд козаків-засновників Українського козацтва. До 1995 р. процеси відродження козацтва в Україні наштовхувалися на певний спротив окремих державних структур: провокації під час проведення козацької ради в Переяславі-Хмельницькому (1992), затримання козацької старшини під час вшанування пам'яті П. Сагайдачного у Києво-Могилянській академії (1994), заборона поховання за участю козаків Патріарха Володимира (Романюка) поблизу Свято-Софіївського собору (1995) тощо.
І все-таки протягом 1990–2004 рр. українські козаки зробили значний внесок у справу реального втілення національної ідеї в українському суспільстві.
Враховуючи історичне значення і заслуги козацтва у створенні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення, Президент України видав низку указів, що безпосередньо стосуються козацького руху, а 15 листопада 2001 р. було прийнято положення «Про Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2002–2005 роки». Метою Національної програми є подальший розвиток і утвердження козацтва як громадської сили, здатної істотно впливати на процес консолідації суспільства. Вона передбачає участь українського козацтва у військово-патріотичному вихованні молоді; створенні, відродженні, відновленні та охороні заповідних місць і об'єктів; проведення освітянських, культурно-про-світницьких заходів; науково-дослідної, пропагандистської та видавничої роботи; організацію туризму, спортивних змагань, здійснення- господарської, природоохоронної та міжнародної діяльності.
На сьогодні зареєстровано близько десятка Всеукраїнських громадських організацій українського козацтва та більш ніж п'ятсот обласних, районних, міських і сільських козацьких утворень. Серед них: «Українське козацтво» (1991), «Спілка козацьких організацій України» (1999), «Козацтво України» (2001), «Об'єднане козацтво України» (2003) та ін. На сьогодні у своїх лавах вони нараховують майже 200 тисяч осіб.
З 1991 р. постійно організовуються кінні походи «Козацькими шляхами», з 1992 р.– зарубіжні походи козацької чайки «Свята Покрова» до берегів Франції та Англії, з 1996 р. у Києві щорічно проводиться фестиваль-турнір бойових мистецтв «Козацька слава», з 1999 р. у Запоріжжі проходить щорічний фестиваль національних видів єдиноборств, а у Дніпропетровську – всеукраїнський чемпіонат козацького морського багатоборства. Періодично стартує регата пам'яті 1. Сірка за маршрутом Київ–Запоріжжя–Босфор. У 2001 р. створено Всеукраїнську федерацію козацького двобою та Міжнародну федерацію бойового гопака.
Функціонують наукові установи з вивчення українського козацтва: Науково-дослідний інститут Козацтва при Інституті історії України Національної академії наук України (з 1996 р.) та при Запорізькому державному університеті (з 2000 р.), його філії діють у Донецьку, Запоріжжі. Нікополі, Одесі. Проведено наукові конференції: «Козацькі джерела» в Одесі, «Сучасна козацька педагогіка» у Києві, «Проблеми розвитку Українського козацтва як державотворчої інституції» в Черкасах, «Козацька педагогіка в системі сучасної освіти» в Сумах та ін. Створені також освітні заклади: Інститут Українського козацтва при Харківському державному педагогічному університеті ім. Г. Сковороди (2002), Народний університет козацької культури при Донецькому художньому музеї (2002), Український військово-козацький інститут ім. князя Святослава при Міжрегіональній академії управління персоналом (2003).
У багатьох регіонах України діють козацькі школи, ліцеї, молодіжні та дитячі регіональні організації; «Молода Січ» (Запоріжжя, Суми, Нова Каховка). «Січ» (Київ), «Сокіл» (Тернопіль, Нікополь), «Козацьке коло» (Харків) та ін. Підготовлено загін спеціального козацького вишколу при Донецькому інституті фізкультури, в Одесі створено загін сприяння прикордонній службі, а також функціонують постійно діючі табори козацького вишколу. Проведена підготовча робота щодо відкриття державного Тернопільського козацького ліцею ім. Д. Байди-Вишневецького з посиленою військово-фізичною підготовкою. Українське козацтво опікується Борзненською школою-інтернатом на Чернігівщині. Започатковано постійний всеукраїнський історичний конкурс серед учнів загальноосвітніх середніх шкіл «Козацька держава».
Козацьку культуру відроджують і пропагують професійні та самодіяльні художньо-мистецькі колективи: «Козацькі забави» (Київ), «Козак Мамай» (Черкаси), «Козаки Поділля» (Хмельницький), «Козацькі шляхи» (Дніпропетровськ), хор Зборівської Січі ім. І. Богуна (Тернопільщина), «Чорномор» (Одеса), «Харцизяки» (Донеччина), «Вітер» (Житомирщина), «Чумацький шлях» (Черкащина), оркестр Білоцерківської Січі (Київщина), хор Кіцманської Січі (Чернівеччина) та ін. 1997 р. у Києві відбувся Всесвітній фестиваль мистецтв Українського козацтва. З 2000 р. у Тернополі проводяться щорічні всеукраїнські фестивалі-огляди козацької пісні «Байда», а з 2002-го на теренах Донеччини відбувається Всеукраїнський фестиваль «Козацькому роду – нема переводу».
Виходять друком всеукраїнські та регіональні періодичні видання: журнали – «Гетьман», «Козацька рада», «Козацтво України», «Нова Січ»; газети – «Свобода слова», «Козацький вісник», «Віра та Воля», «Україна козацька», «Козацька нація», «Козацьке коло» (Запоріжжя), «Козацький дзвін» (Житомирщина), «Богданів край» (Черкащина), «Козацька родина» (Дніпропетровщина), «Козацькі литаври» (Рівненщина), «Бузький козак» та «Козацька держава» (Миколаївщина), «Лугарі» (Луганщина), «Слава козацька» (Херсонщина) та ін.
Протягом 1992–2004 рр. Українському козацтву вдалося відновити багато старовинних козацьких храмів, серед яких Свято-Георгіївський собор Видубецького монастиря у Києві, за його сприяння встановлено пам'ятники гетьманам – Б. Хмельницькому (в Одесі), І. Виговському та І. Са-мойловичу (на Житомирщині), П. Сагайдачному (в Києві), І. Мазепі (в Галаці, Румунія), полковнику І. Богуну (на Вінниччині), отаману А. Головатому (в Одесі) та ін. Створено проект щодо побудови в м. Києві пантеону гетьманів України та Алеї слави Українського козацтва. Українське козацтво неодноразово виступало на захист козацьких святинь у Трахтемирові, Межигір'ї, на о. Хортиця і території Буго-Гардівської паланки (Миколаївщина) тощо.
Основні завдання, які стоять сьогодні перед Українським козацтвом: взаємодія з органами влади щодо формування державної політики у сфері відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських, культурних традицій Українського козацтва; відновлення та розвиток на звичаєвих засадах Українського козацтва як вираження способу життя, діяльності та поведінки українського народу; відродження та розвиток козацької господарської діяльності, створення козацьких січей, паланок і поселень як осередків відродження і розвитку традиційних козацьких форм самоврядування; сприяння підготовці молоді до військової служби, військовому вишколу українських козаків, сприяння розбудові Збройних Сил України, Прикордонних військ, Митної служби та підрозділів Цивільної оборони. Підписано угоду про співпрацю Українського козацтва з Товариством сприяння обороні України, з яким проведено низку спільних заходів: відзначення річниці битв під Берестечком, Жовтими Водами, Пилявцями, Зборовом, Конотопом, перемоги П. Сагайдачного під Хотином, заснування Чортомлицької Січі тощо. У 2001 р. було підписано угоду про співпрацю між Українським козацтвом та Мальтійським орденом, який є одним з найстаріших лицарських об'єднань Європи. У 2003 р. керівництво Українського козацтва підписало меморандум про дружбу і співробітництво з представниками Російського козацтва та уклало Угоду з Міжнародними військами козацької гвардії (Білорусь).
За Статутом Українське козацтво – правонаступник всіх без винятку історичних гілок Українського козацтва, які дотримувалися державницьких засад відновлення незалежності України. Це фактично було підтверджено передачею клейнодів від Українського Вільного козацтва (яке, емігрувавши, з 1923 р. діяло в Німеччині та Австрії, а з 1960 р. - в США) до Генеральної канцелярії Українського козацтва, що відбулася у серпні 1996 р. Сьогодні існують підрозділи Українського козацтва в Австрії, США, Російській Федерації, Австралії, Великобританії, Канаді, Франції, Німеччині, Аргентині.
Першим Гетьманом сучасного Українського козацтва у 1991 – 1992 рр. був В'ячеслав Чорновіл – визначний державний і політичний діяч, змінив його генерал-майор ЗСУ, народний депутат України Володимир Мулява. На Великій Раді у жовтні 1998 р. Гетьманом Українського козацтва було обрано гвардії генерал-майора, народного депутата України І. Біласа. У 2000 р. він очолив українських козаків та групу спортсменів, які вперше в історії десантувалися на Північний полюс і встановили там прапор Українського козацтва. Ця акція набула великого розголосу в Україні та світі.
Попри все процес новітнього козацького відродження ще не набув належної динаміки. Цьому певною мірою сприяють: відсутність Закону України «Про Українське козацтво, штучне розростання козацьких структур, вплив на Українське козацтво різноманітних політичних сил та ідеологій, певна залежність від окремих гілок влади та економічних еліт, різна конфесійна орієнтація членів козацьких організацій, особисті амбіції та протистояння деяких козацьких керівників тощо.
Відродження та подальший розвиток Українського козацтва можливі лише за його активної діяльності. Зовнішнє і, по суті, бутафорське відродження козацтва якихось відчутних наслідків не дасть: у такий спосіб історія може відродитися лише як фарс. Цей процес єдино можливий на грунті досягнень сучасного суспільного розвитку, соціальної науки. Лише за таких умов може спрацювати сьогодні на користь нашого народу в рамках чинного законодавства звичаєве право козацтва, і здатні відродитися його могутні за своїм потенціалом історичні, патріотичні, господарські та культурні традиції.
Навігація
Перейти до повної версії