Роздуми у Різдвяну ніч
Перший гріх породив страх самотності. Людина зрозуміла, що втратила. Коли покидала рай, журилась: «Що ж тепер буде без Бога? Як буду жити без Божої присутності?»
І Бог у вигляді ніжного вітерця обвіяв перших людей і залишив у серцях їхніх слова любові: «Я Бог твій і завжди буду з тобою. Дивись на природу і відчуєш мою присутність! Все це сотворене мною. Вдихай повітря, споживай дари землі, насолоджуйся красою, використовуй все для життя. Це все для твого щастя».
У хвилинах страждань і журби людина запитувала: «Де Ти є, Боже?»
Бог відповідав: «Я є біля тебе, Я є з тобою. Слухай мій голос». Бог говорив. Лише окремі люди почули Його слова. Їх назвали пророками. Вони говорили Божі мудрості і ті, хто їх слухав, змінив життя.
«Де Ти, Боже?» – далі продовжувала волати людина, дивлячись у недосяжне небо.
«Я з Тобою», – відповідав Бог.
Але цього разу більше нічого не сказав. Він просто прийшов. Прийшов непомітно, без пишноти та слави. Незбагненно ввійшов у плин вічного часу. Немічним немовлям народився Всемогутній. Упокорився Володар Неба, набув образу раба, щоб людині, опанованій гріхами, повернути райську свободу. Прийшов Пастир, щоб знайти загублену овечку, взяти її на плечі та понести до втраченого Раю. І коли Небеса гучно воздавали хвалу Цареві царів, світ мовчав. Людство, окрім кількох пастухів, не почуло цієї пісні прославлення, не приєдналося до чудового ангельського співу, що звіщав: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» (Лк. 2:14). Ніхто не прийняв Младенця Ісуса у свій дім, усі вважали Його чужим. Тієї першої ночі Христос приєднався до відкинутих та небажаних у суспільстві. Приєднався до тих багатьох, котрими суспільство гордує.
Самотність – страшне слово. Самотність, котра розбиває серця стількох людей, стала долею Пречистої Діви, Йосифа Обручника і новонародженого Христа. Він був чужим, ніким не бажаним, залишеним і відкинутим. Так почав Свій земний шлях Господь, і на цій дорозі Він приєднався до всіх, хто так живе і в наш час. До всіх, хто чужий серед своїх братів та сестер, усіх принижених та переможених людською підлістю та злобою.
Ось таким явився перед нами Бог, тому що Він захотів стати одним із нас у приниженні та недолі. І Він не посоромився стати таким, як всі. Він поріднився із нами через Свою любов, через Своє розуміння, через Своє прощення та милосердя. Поріднився із тими, кого інші від себе відштовхували. Він прийшов для того, щоб людина, яка втратила самоповагу, не могла подумати, що Бог втратив повагу до неї, що Бог не бачить у ній достойного Своєї любові. Христос став Людиною для того, щоб ми всі, навіть ті, що втратили будь-яку віру, знали: Бог вірить у нас. І навіть тоді, коли ми зневірились один в одному і в самих собі, Господь не боїться стати одним із нас. Бог вірить і просить довіритись Йому. Він стає знедоленою, безпомічною Людиною, вказуючи нам, що лише смирення, любов і милосердя можуть привести до Нього.
Рік, що минув, був нелегким і багатим на спокуси. Негаразди у державі, економічна криза, цинічна політична боротьба, потік брудної інформації у ЗМІ багатьох із нас наштовхнули на роздуми, а когось і на хибні вчинки. Ворог роду людського не спить і при кожному зручному випадку підбурює на гріх. Чвари та розчарування, самотність та озлобленість панують у душах.
Але настає мить, коли в серце кожного християнина проникає м’яке і тепле світло свята Різдва Господа нашого Ісуса Христа. І стають безглуздими роздуми про земне, про тлінне. Розум просвітлюється і ми знову починаємо бачити сенс життя – життя у Христі. Єдине, чого від нас треба, це просто повернутися до Нього лицем і сказати: «Прости, Господи, та прийми».
Озирнімося навколо, вдивімося в обличчя людей, що оточують нас, і впізнаймо в них образ Бога, якого сьогодні благоговійно вшановуємо, і приймімо кожного у житті так, як би ми прийняли сьогодні Христа, коли б Він явився перед нами безпомічним, приниженим, гнаним Дитям.
Пригадується така історія: двоє християн глибокої віри вперто сперечались про те, коли народився Ісус. Один доводив, що 25 грудня, а інший – що 7 січня. Були докази і цитування, були навіть погрози Божої справедливості... Було все.
У той же час хтось гучно співав коляду в сімейному колі, у церкві правилось, і, можливо, менш побожна душа тихо молилась, щоб Господь прийшов на землю і приніс спасіння своїм народженням.
Колись у давнину, в одну особливу ніч, люди теж сперечались: чи народився Спаситель чи ні? Хтось комусь доводив і цитував Святе Писання, а дехто накликав погрози за богохульство… Було все.
У той же час у Вифлеємі народилось Дитя. Нічого нікому не доводило, ні з ким не сперечалось. Просто народилось і принесло радість… Всім було весело і мирно. Хтось співав, хтось дари приносив, а дехто дякував за тихий прихід, що ніс із собою гучний доказ Божої любові.
Чому так є? Не знаю... Але знаю одне, що історія ця постійно повторюється у світі із кожним з нас, і кожен має свій час на цю історію.
Христос народжується у серці кожної людини. Можливо саме тому Він не захотів, щоб збереглася дата Його народження на землі? Можливо саме тому кожен з нас наголошує: Христос рождається! – тобто зі мною зараз стається містична подія: Бог народжується у моєму серці!
Так, народжується… і пробачте, що цього разу не буду шукати цитат, доказів і ще чогось…
У події Різдва Христового, на мою думку, проглядається три головні аспекти.
Перший з них – історичний. Господь прийшов на землю у визначений час, народився у конкретному географічному місці нашої планети. І допоки житимуть люди, вони не перестануть розмірковувати над цією священною подією, про місце, яке освятив Господь своїм народженням, про історичні умови, в яких воно звершилось.
Другим є аспект пророцький: в убогому вертепі міститься момент присутності Христа серед людства – прелюдія і обіцянка Його нового приходу після закінчення історичного життя людей на землі.
Таким чином, Різдво Христове – це не лише закінчення багатьох торжественних обітниць і пророцтв, це звернення до майбутнього, другого пришестя, яке вирішить нашу долю, це й удостовірення в ньому.
І третій аспект Різдва Христового – це постійна присутність у світі, в житті, в людській історії і в наших долях Господа нашого Ісуса Христа. Господь воістину зі всіма нами у всі часи.
Той, хто народився на землі у Різдвяну ніч, відкрив людям шлях до вічної радості. Він зруйнував стіну, створену гріхом людини між нею і Богом. Він показав у Своєму лиці Небесного Отця, який розкрив людям свої обійми. Він говорив людям, що життя земне – це сходинка до життя, яке не має кінця. Він вказав шлях, який веде в країну вічного життя; залишив заповідь про те, що основний закон життя людства, без якого не можуть і не повинні жити люди на землі – любов до Бога і любов один до одного, як до самого себе. А світло Вифлеємської зірки і досі сяє для кожного з нас на цьому шляху.
Дивним був Його прихід, повний ризику і небезпеки, таємничості і тривоги. Лише від кількох людей землі Він отримав достойну пошану. Вони теж запитували: «Де Ти, Боже?», але це запитання відрізнялося бажанням справді знайти Його. І це їм вдалося.
Тож нехай у ці дні в наших душах Господь знайде Собі вертеп і ясла, тому що тільки Він для нас є шляхом, істиною і життям, тільки в Ньому наш мир, радість і блаженство. Нехай благословення Бога Отця, любов Новонародженого Сина Божого Ісуса Христа та благодать Святого Духа перебувають з усіма нами по всі дні.
Христос народився! Славімо Його!
Світлана ЯКИМЕНКОhttp://zahidonline.com/news/article/rozdumi_u_rzdvyanu_nch/
Автор
Тема: Про віру (Прочитано 597812 раз)