Як українці заселяли Сибір!
Безземелля й малоземелля штовхало українських селян до переселення на схід Російської імперії. Слабко розвивалися місцева обробна промисловість та промисли, де селянство могло підробляти хоча б тимчасово. Зростала їхня заборгованість по виплатах різних податків і кредитів, відсоток яких досягав в окремих господарствах до 20%. Соціальну напругу загострювали також неврожаї, загроза голоду, недоїдання та хвороби, що змушували селян шукати нові землі.
Важливим чинником міграції була й ментальність українських селян, які споконвічно були прив’язані до землі та в основній своїй масі саме її вважали єдиним джерелом заможності й достатку. Певна частина селян виїздила, зокрема щоб врятувати від пиятики чоловіків. Додавалася наївність селян, спровокована чутками про неміряні багатства Сибіру, його вільні землі, які можна недорого купити, ріки, переповнені рибою, і пасовиська з густою та соковитою травою для худоби.
Інтенсивне переселення до Сибіру почалося з 1880-х років, але особливо процес прискорився в останні 5 років ХІХ століття. На темпи переселення помітно вплинула й побудова залізниці яка пройшла всім Сибіром і сполучила українські землі з Далеким Сходом.
До 1906 року українці складали незначну частку переселенців до Сибіру, але з початком планомірної переселенської політики прем'єр-міністра Петра Столипіна саме вихідці з українських губерній склали 70% від усіх, хто переїхав на Схід. Одним з лідерів став Костянтиноградський повіт Полтавщини, з якого щорічно переселялося більше 20 тис. осіб.
У переселенський рух включилася найбідніша частина селянства, що, не чекаючи державних дотацій, активно намагалася виїхати на Схід. Для неї вже не знайшлося таких родючих земель, як її попередникам, і вона переважно змушена була освоювати гірші площі й у більш віддалених місцях. Але не маючи засобів для успішного ведення там власного господарства, незаможні селяни або поверталися назад, або наймалися до своїх успішніших земляків.
Більшість дослідників у підрахунках чисельності переселенців з України за Урал до Першої світової війни схиляються до цифри 2 млн осіб.
Переселення відбувалося в основному у лютому, березні та квітні, щоб
люди прибували до місця поселення з настанням там весни; в жовтні, листопаді й грудні потік переселенців скорочувався.
Селяни могли переселятися лише за дозволом міністерств внутрішніх справ та державних маєтностей, які визначали наявність вільних ділянок і зіставляли їх з проханнями переселенців, які ті подавали губернаторам. Земля надавалася в постійне користування, про що вказувалося у відповідному земельному акті, де зазначалося також її межі і порядок сплати коштів за користування нею. Наділи
не відбиралися та не обкладалися непомірними зборами. Перші три роки селяни повністю звільнялися від державного оподаткування й орендних платежів, наступні три роки сплачувалася лише половина їх встановлених розмірів. До того ж запроваджувалася відстрочка переселенцям від військової повинності на три роки. Мігранти мали право на кредит для закупівлі продуктів і посівного насіння.
Значна частина селян все ж їхала на поселення без державного дозволу.
Для регулювання міграційних потоків створювалися відповідні місцеві
державні структури — губернські та повітові землевпорядні комісії, які наділялися правом відряджати уповноважених і ходоків для вибору землі за Уралом. Ходоки вибиралися із заможних сімей через значні дорожні витрати, адже поїздка тривала не менше ніж два місяці. Тільки за 1908–1909 роках із Київщини було відправлено в різні переселенські райони близько 7 тис. ходоків.
На адаптацію селян у Сибіру впливали природно-економічні умови, їх
схожість із тим краєм, з яких прибували поселенці. Мігранти перших періодів виявилися в найкращому становищі, бо могли вибирати родючіші землі. Українські селяни намагалися осідати на півдні з його знайомим лісостеповим ландшафтом, де краще було розвивати землеробство. В наслідок цього їх поселення сконцентровано тяглися степовими районами північного Казахстану й південного Сибіру і на сході — у басейнах Амура та Уссурі.
Селяни в Сибіру ще й у другому поколінні зберігали українську традиційну побутову і сільськогосподарську культуру, продовжували використовувати властиві їм прийоми землеробства. Українці справляли добре враження на корінних сибірських старожилів, впливаючи на розвиток їхнього господарства, зокрема щодо способів доглядання за рослинами і збирання врожаю, а також застосування землеобробної техніки.
Автор
Тема: Історія чи міф про історію України (Прочитано 171957 раз)