Я здивований, звідки у Вас молодих, енергійних і освічених такий комплекс меншовартості ? Я взагалі думаю, чим більше мов знає людина тим більше вона знає взагалі, нова мова це нова культура, новий спосіб життя, новій світогляд. Патріот, який буде читати, тільки одною, навіть рідною мовою це "фанат" який, як відомо, ніколи не втримає перемоги.
Я володію розмовними польською,чеською,німецькою,іспанською.,читаю польською,чеською. Я впевнений,що багато наших форумців володіють і читають теж кількома мовами. Я закликаю українців до того,щоб не "жували" ту інформацію,яку передають на російській мові,а старались споживати інфу на укр.мові. Щось текстове завжди можна перекласти в GOOGLE перекладачі, знайти переклади віршів укр.мовою, відео постаратись знайти дубльоване,soft постаратись знайти на укр.мові. ВІД ВАШИХ СТАРАНЬ (з викладанням на форумі) ВИГРАЮТЬ ВСІ,ХТО НЕ ХОЧЕ СВОЄЇ МОВИ ПАСКУДИТИ! Тому,що дехто проживе в тій же Росії все життя і по приїзді сюди розмовляє чистою мовою,а хтось тут живе постійно і калічить укр.мову постійно. Кожному своє !... Для книголюбів Юрко (вище сказано) теж добре зазначив. Але ці всі принципи і н д и в і д у а л ь н і .
Відповідь від: 06 Квітня 2010, 11:28:01
З посту
polja4kи :
Російська культура: автентичність і наслідування
Хочу поділитися новим відкриттям. У мене закінчується курс "Національні варіанти літератур. Російська література ХІХ ст. у постколоніальній інтерпретації" (завтра залік), тре' було написати есе-висновок з усього курсу, яке має назву, що вказана у темі. Тому хочу поділитися враженнями з прослуханого курсу, а , може, й заохотити до погляду на рос.літ з іншої точки зору. Ось моє есе:
Пролог:)
Почну, мабуть, з того, що цей курс тотально змінив моє уявлення про російську літературу і культуру в цілому. Чомусь так історично склалося, що я хоч і вирісши на галицькій землі, завжди мала дуже теплі почування до імперської літератури. Можливо, почасти через те, що усі вчителі зарубіжної літератури у моїй школі були насправді російськими філологами за фахом, а вже потім після 1991 року стали вважатись – зарубіжними, можливо, через домашню бібліотеку, яка десь на 80% складалася з російської літератури, можливо, через якісь інші причини невідомі мені. Але, де би тоді я могла собі подумати, що кавказькі мотиви у Пушкіна і Лєрмонтова – це агресивний, загарбницький націоналізм, принаймні у школі таке почути було неможливо. Тому щиро дякую за просвічення мого молодого розуму та у деякій мірі певні крапки над «ї»:)…
А тепер до теми: у чому ж полягає російська автентичність та наслідування?
Мені видається, що ці два поняття в рос. культурі в певній мірі зливаються, бо рос. автентичність завжди була пов’язана тісно з тим, що було поруч неї, тобто вона подекуди перетікала у наслідування, яке подавалося як автентичність. І тут неможливо не зачепити історії та рос. політики загарбання у буквальному значенні цього слово. Узагалі рос. літературу будь-якого часового відрізку неможливо розглядати поза історично-політичним контекстом, на жаль чи на щастя, це вже невідомо…
На відміну від англійських, російські колонії завжди межували з етнічно російськими землями, що дозволяло сильнішій Росії з одного боку поглинати території та все, що на них було, а з іншого - замасковувати колоніальну природу держави - тому, що будь-яке це «поглинання» подавалося як «возз’єднання». Таке маскування помітне і в лінгвістичних маніпуляціях (а ну чи хоч один москвич (ви)знає, що його могутня держава бере свої початки ще з Київської Русі).
Взагалі формування російської автентичності фактично відбувалося за рахунок поглинання автентичності сусідніх народів, починаючи з позбавлення народів та етнічних груп їхніх назв, закінчуючи буквальним поневоленням і репресіями.
Але російський колоніалізм (як і все російське, зрештою) мав особливий характер, який, наприклад, дуже відрізнявся від англійського. Колоніальне правління Росії базувалося скоріше на владі, ніж на владі і розумі, бо колонізовані народи були цивілізаційно вищими за колонізаторів (а в Англії ж було навпаки), а тому завжди існував Інший, який був слабший, але культурніший. Тому відкритого наслідування як такого існувати не могло. Будь-яке наслідування чи форми (наприклад, оди у Державіна, Ломоносова, Богдановича) чи змісту (ідеї західництва у Тургеніських чи Гончароських персонажах) мусило або поглинатися національним (оди оспівували царів), або протиставлятися національному (контрастні герої: Обломов-Штольц чи несприйняті герої: Базаров, Одінцова). Це з одного боку поглиблювало внутрішній комплекс меншовартості, а з іншого – відкривав зовнішню національну агресію.
Важливим є також те, що російський імперіалізм не був об’єднуючим, а відцентровим, а це говорить про те, що наслідування як таке сприймалося як щось негідне. Ну не могла ж така велика і багата держава наслідувати і щось брати від інших, це б руйнувало її великодержавний самодостатній імідж. Хоча в дійсності вони зовсім не уникали наслідування.
Другим важливим фактором є російська мова – вона не мала такої сили як англійська, наприклад, у своїх колоніях,
вона завжди мала насаджувальний та агресивний характер. Через неї утверджувалась могутність Росії як імперії, а тому про культурне чи мовне наслідування сусідніх територій годі й говорити. Хоча тут цікавим є випадок з французькою мовою і культурою класицизму. Мені вдалось побувати у Петербурзі, в усіх царських палацах і резиденціях, які страх як нагадували Францію ХІХ ст. (де мені теж, на щастя, вдалось побувати). Якщо бути чесним, то фігурує не стільки наслідування, а радше копіювання, плагіатство і то не найкращого рівня. Росія протиставляла себе Європі, але водночас потайки мріяла бути на неї схожою, бо усвідомлювала свою культурну відсталість. Але це так зване «наслідування» (яке доречно узяти в лапки), як на мене мало таки сміховинний характер, воно не дотягувало до справжнього наслідування, яке мало би ґрунтуватися на автентиці, якої у росіян від початку не було. Чому? Бо не було ідеї. Була сила, влада, агресія, але ідеї як такої не існувало. Бачимо це і в літературі - в них не було філософії, лише теологія і то східна, яка ніяк не поєднувалась з античністю, наприклад. Бо якщо Августин і Тома Аквінський на Заході християнізували усю античну філософську думку, то тут в Росії усе, що не дотикалося до православ’я фактично сприймалося в кращому випадку як чуже (апріорі вороже), у гіршому – як єретичне. Знову ж таки повертаємося до автентики: християнськість творів Достоєвського та Толстого сприймається на ура, як проголошення суто російських ідей та ідеалів. Як на мене, Достоєвського узагалі скоро канонізують у православній церкві московського патріархату. Мої думки зовсім небезпідставні: є такий православний український(!) журнал «Отрок» (може, знаєте), який майже у кожному номері друкує або шматок якогось роману Достоєвського, або його біографію, або про те, який він хороший і скільки хорошого зробив. Крім того мої близькі друзі-православні завжди відзначають те, що батюшки нерідко під час проповідей посилаються на вже названого письменника. Прошу не прийняти мої репліки за якийсь камінь в огород православ’я, але хочу лише сказати, що усі ці культурні інструменти самодержавства працюють й досі та ще й як працюють (думаю, вам ліпше це знати).
Хочу ще згадати про таку форму наслідування чи радше культурного поглинання, як заохочення відступництва. Неможливо заперечити те, що росіяни завжди тепло ставилися до тих, хто з української, польської, литовської, німецької та ін. націй переходив до російської. Як приклад, чимало видатних випускників Могилянки їхали до Росії реалізовувати свої таланти на благо імперії і не всіх (як Шевченка) мучив патріотизм до такої міри, що вони наважувались повернутись до неперспективної Малоросії.
Росія має складну і цікаву культуру, історію, я би навіть сказала у дечому амбівалентну: з одного боку це утвердження свого, розширення і поглиблення російського, автентичного за рахунок прилеглих територій, культур, і як наслідок – ворожнеча до Заходу, з іншого - стирання образу «незахідної» держави і прагнення бути своєю на Заході (звідси і палаци, і Ермітаж, і французька мова).
Необхідно кілька слів сказати й про живопис (недаремно ж ми у музей ходили).
Тут простежується подібна картина: художники, що мали українське коріння, не можуть не наслідувати національних мотивів своєї Батьківщина, яка усе-таки не тотожна самодержавній імперії, а також і свою українськість визнати до кінця не можуть, бо це і небезпечно. Наслідування теж дуже обережне: якщо це форма (класицистичні портрети), то зображуються здебільшого керівники держав в усій красі з обов’язковими атрибутами влади, якщо ж зміст (італійські пейзажі) то вони теж або звучать якось по-російськи, або надто типові. Російське мистецтво як частина російської культури так чи інакше утверджує свою унікальність, вищість, владність, хоча й з сільськими (які часто тотожні українським) сентиментами та західними (які намагаються пристосуватись до автентичних) тенденціями.
Епілог:)
Думаю, що для звичайного читача-любителя таке ставлення до російської літератури буде усе-таки ворожим. Я навіть спробувала це перевірити:) Але давайте називати слова своїми іменами. Російська культура – колонізаторська культура. І ми, як філологи, мусим-таки розмежовувати політику та естетику. Попри всю повагу до великої російської літератури та геніальності її представників, мало хто з російських письменників міг критично подивитись на свою державу та не шукати ворогів на Заході. А нам, усе-таки як колоніальним (вже постколоніальним), читачам надто важко сприйняти «рідну» російську культуру як загарбницьку (це теж перевірено дискусією з сусідкою по кімнаті з Луганщини).
п.с. дуже раджу прочитати "Обломова" Гончарова, хто не читав. А також Еву Томпсон “Трубадури Імперії. Російська література і колоніалізм”
Автор
Тема: Українська мова- проблема реальна чи надумана (Прочитано 422247 раз)