Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

Герой свого народу!

Просто відома історична постать

Особа, яка використовувала історичну ситуацію у власних цілях...

Людина, яка очолювала бадитське угруповання

Людина, яка всіма своїми силами і уміннями добивалася незалежності українського народу.

[yurko]

Ну і до чого ти то написав???
Що то має означати?
То серйозне питання, відсутність єдиної відповіді на яке розколює Україну, а ти собі глузуєш 

[Гикач]

Ну і до чого ти то написав???
Що то має означати?
То серйозне питання, відсутність єдиної відповіді на яке розколює Україну, а ти собі глузуєш

Це означає що вважаю його героєм . Де тут глузування ? Я з гумором написав , в хорошому сенсі .

[yurko]

Ну зразу треба пояснювати, а то людям не зрозуміло чи то щиро висловлені почуття чи глузування 
Ок.
Чекаємо травня.
Цікаво як то буде, якщо Якунович таки відмінить присвоєне звання героя...

[Гикач]

Цікаво як то буде, якщо Якунович таки відмінить присвоєне звання героя...

Тоді відмінять Якуновича

[gaar]

http://dibrov-s.livejournal.com/167597.html

[yurko]

Це вже 
сорі... Торк випередила кількома постами вище 

[РЕАЛ]

Посилання -
 
http://pekelnyi-bulba.livejournal.com/

[Tork]

До теми
http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/4b93905e718b0/

[РЕАЛ]

В тему         

http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/4b9376a4bb760/

             ПРИЄДНАЙСЯ - РОЗІШЛИ СВОЇМ ДРУЗЯМ ПО СВІТУ !!!

[yurko]

Мене зацікавило питання, звідки люди беруть такі відомості, що Бандера у Заксенгаузені був на курорті і тому подібне. Було би дуже банально, якби то було з російських сайтів. Отож я ввів у гуглі словосполучення "Бандера герой" і ось яку статтю надибав (а сайт до речі наш, "рідний", та ще й яка назва цікава http://politiki.net.ua/node/670:

КТО ОН Степан (Стефан) БАНДЕРА - герой или ПАЛАЧ?
Опубликовано Гарант К в Пнд, 12/15/2008 - 14:50

   

Приховано: Показати

Каждый год 1 января на территории нынче независимой Украины украинские националисты устраивают шабаш, в виде факельного шествия по центральным улицам г.Киева, приуроченный ко дню рождения Степана Бандеры. Факельное шествие украинские националисты проводят аналогично, как когда-то в нацистской Германии Гитлеровцы проводили факельные шествия по центральным улицам Берлина.

1 января 2009 года украинские националисты и действующая власть Украины планируют проведение грандиозного «празднования» приуроченного ко дню 100-летия со дня рождения Степана Бандеры. Не удивительно будет, если в новогоднюю ночь Президент Украины Виктор Ющенко под бой часов во время поздравления граждан Украины с наступившим Новым годом подпишет Указ о присвоении Степану Бандере звания Героя Украины, как когда-то к 100-летию со дня рождения Романа Шухевича подписал Указ о присвоении ему звания Героя Украины. Но кто такой Степан Бандера ?

В этой статье вкратце приводится Вашему вниманию достоверная информацию, кем же на самом деле был Степан Бандера, кумир украинских националистов.

По своей жестокости его можно поставить в один ряд с самыми кровожадными тиранами. Если бы по злой воле судьбы или нелепой случайности Степан Бандера пришел к власти на Украине или не дай бог после Великой Отечественной войны возымела бы успех подрывная деятельность бандеровских банд, целью которых являлось распространение своего влияния в глубь советских территорий – ведение антисоветской пропаганды и мобилизация в свои ряды недовольного или сагитированного против советской власти населения по заказу западных хозяев и как итог – создание реальной военной силы, способной сокрушить Советский Союз, то реки крови затопили бы весь Евразийский материк.
.............................

Степан Бандера родился 1 января 1909 года в селе Угрынив Старый Калушского уезда на Станиславщине (Галиция), входившей в состав Австро-Венгрии (теперь Ивано-Франковская область Украины), в семье греко-католического приходского священника Андрея Бандеры, получившего богословское образование во Львовском университете. Мать его, Мирослава, также была родом из семьи греко-католического священника. Как позднее он писал в автобиографии, «Детские годы я провёл … в доме своих родителей и дедов, вырос в атмосфере украинского патриотизма и живых национально-культурных, политических и общественных интересов. Дома была большая библиотека, часто съезжались активные участники украинской национальной жизни Галичины»…

Степан Бандера начал свой революционный путь в 1922 году вступив в украинскую скаутскую организацию «ПЛАСТ», а в 1928 году в революционную Украинскую Военную Организацию (УВО).

В 1929 году вошел в созданную Евгением Коновальцем Организацию Украинских Националистов (ОУН) и вскоре возглавлял наиболее радикальную «молодежную» группировку. По его указанию были уничтожены сельский кузнец Михаил Белецкий, профессор филологии Львовской украинской гимназии Иван Бабий, студент университета Яков Бачинский и многие другие.

В то время ОУН устанавливает тесные контакты с Германией, ее штаб-квартира разместилась в Берлине, на Гауптштрассе, 11, под вывеской «Союз украинских старшин в Германии». Сам Бандера прошел обучение в Данциге, в разведшколе.

С 1932 года по 1933 год - заместитель начальника краевой экзекутивы (руководства) ОУН. Организовывал ограбления почтовых поездов и отделений связи, а также убийства оппонентов.

В 1934 году по приказу Степана Бандеры во Львове был убит сотрудник советского консульства Алексей Майлов. Становятся интересны факты, что незадолго до совершения этого убийства в ОУН объявился бывший резидент немецкой разведки в Польше майор Кнауэр и по данным польской разведки накануне убийства ОУН получило от Абвера 40 (сорок) тысяч марок.

С приходом к власти в Германии Гитлера в январе 1934 года берлинская штаб-квартира ОУН на правах особого отдела была зачислена в штаб гестапо. В предместье Берлина - Вильгельмсдорфе - на средства немецкой разведки были также построены казармы, где готовили боевиков ОУН и их офицеров. Тем временем польский министр внутренних дел - генерал Бронислав Перацкий - выступил с резким осуждением планов Германии по захвату Данцига, который, по условиям Версальского мира, был объявлен «вольным городом» под управлением Лиги наций. Сам Гитлер дал указание Рихарду Ярому, агенту германской разведки, курировавшему ОУН устранить Перацкого. 15 июня 1934 года Перацкий был убит людьми Степана Бандеры, но на этот раз удача им не улыбнулась и националисты были схвачены и осуждены. За убийство Бронислава Перацкого Степан Бандера, Николай Лебедь и Ярослав Карпинец были приговорены Варшавским окружным судом к смертной казни, остальные, в том числе и Роман Шухевич - к 7-15 годам тюремного заключения, но под давлением Германии эта мера наказания была заменена на пожизненное заключение.

Летом 1936 года Степан Бандера наряду с другими членами Краевой Экзекутивы ОУН предстал перед судом во Львове по обвинению в руководстве террористической деятельностью ОУН-УВО - в частности, суд рассматривал обстоятельства убийства членами ОУН директора гимназии Ивана Бабия и студента Якова Бачинского, обвинённых националистами в связи с польской полицией. На этом процессе Бандера уже открыто выступал как краевой проводник ОУН. В общей сложности на Варшавском и Львовском процессах Степан Бандера был семь раз приговорён к пожизненному заключению.

После убийства в 1938 году сотрудниками НКВД Евгения Коновальца, состоялись сборы ОУН в Италии, на которых был провозглашен преемник Евгения Коновальца Андрей Мельник (его сторонники объявили его главой ПУН - Провода украинских националистов), с чем не был согласен Степан Бандера.

Когда в сентябре 1939 года Германия оккупировала Польшу и Степан Бандера сотрудничавший с Абвером, был выпущен на свободу.

Неопровержимым доказательством сотрудничества Степана Бандеры с нацистами служит стенограмма допроса начальника отдела Абвера Берлинского округа полковника Эрвина Штольце (29 мая 1945 года).

«… после окончания войны с Польшей, Германия усиленно готовилась к войне против Советского Союза и поэтому по линии Абвера принимаются меры по активизации подрывной деятельности, так как те мероприятия, которые проводились через МЕЛЬНИКА и другую агентуру, казались недостаточными. В этих целях был завербован видный украинский националист Бандера Степан, который во время войны был освобожден из тюрьмы, куда он был заключен польскими властями за участие в террористическом акте против руководителей польского правительства. Последний на связи состоял у меня». (Центральный государственный архив общественных объединений Украины ф.57. Оп.4. Д.338. Л.280-288).

После освобождения нацистами Степана Бандеры из тюрьмы раскол в ОУН стал неизбежным. Начитавшись в польской тюрьме произведений идеолога украинского национализма Дмитрия Донцова, Степан Бандера считал, что ОУН недостаточно «революционна» по своей сути, и только он, Степан Бандера, в состоянии исправить положение.

Степан Бандера в феврале 1940 года собрал в Кракове конференцию ОУН, на которой был создан трибунал, вынесший смертные приговоры сторонникам Мельника, противостояние с мельниковцами приняло форму вооруженной борьбы. Бандеровцы убивают членов «мельниковского» провода ОУН – Николая Сциборского и Емельяна Сеника, а так же видного «мельниковца» Евгения Шульгу.

Как следует из воспоминаний Ярослава Стецька, Степан Бандера при посредничестве Рихарда Ярого незадолго до войны тайно встречался с адмиралом Канарисом, руководителем Абвера. В ходе встречи Степан Бандера, по словам Ярослава Стецько, «очень чётко и ясно представил украинские позиции, найдя определённое понимание… у адмирала, который обещал поддержку украинской политической концепции, полагая, что лишь при её осуществлении возможна победа немцев над Россией». Сам Степан Бандера указывал, что на встрече с Канарисом в основном обсуждались условия обучения украинских добровольческих подразделений при вермахте.

За три месяца до нападения на СССР Степан Бандера из членов ОУН создает украинский легион имени Коновальца, чуть позже легион войдет в состав полка «Бранденбург-800» и будет называться «Нахтигаль», по украински «соловейка». Полк «Бранденбург-800» был создан в составе Вермахта – это был спецназ, полк был предназначен для проведения диверсионных операций в тылу противника.

Не только Степан Бандера вел переговоры с нацистами но и уполномоченные им лица, к примеру, в архивах Службы безопасности Украины сохранились документы о том, что сами бандеровцы предлагали свои услуги нацистам, в протоколе допроса сотрудника Абвера Лазарек Ю.Д. говорится, что он был свидетелем и участником переговоров между представителем Абвера Айкерном и помощником Бандеры Николаем Лебедем.

«Лебедь заявил, что бандеровцы дадут необходимые кадры для школ диверсантов, смогут так же согласиться с использованием всего подполья Галиции и Волыни для диверсионных и разведывательных целей на территории СССР».

Для проведения подрывной деятельности на территории СССР, а так же проведения разведывательных мероприятий Степан Бандера получил от нацистской Германии два с половиной миллиона марок.

10 марта 1940 года штабом ОУН Бандеры приняты решения о переброске руководящих кадров на Волынь и в Галицию для организации мятежа.

По данным советской контрразведки мятеж планировался на весну 1941 года. Почему именно на весну? Ведь руководство ОУН должно было понимать, что открытое выступление неминуемо закончится полным поражением и физическим уничтожением всей организации. Ответ приходит сам собой, если вспомнить, что первоначальной датой нападения нацистской Германии на СССР был май 1941 года. Однако Гитлер был вынужден перебросить часть войск на Балканы, чтобы взять под контроль Югославию. Интересно, что в тоже время ОУН отдала приказ всем ОУНовцам служившим в армии или полиции Югославии переходить на сторону Хорватских нацистов.

В апреле 1941 года Революционный провод ОУН созвал в Кракове Великий Сбор украинских националистов, где главой ОУН был избран Степан Бандера, а его заместителем — Ярослав Стецько. В связи с поступлением новых инструкций для подполья, действия ОУНовских групп на территории Украины ещё более активизировались. Только в апреле от их рук погибли 38 советских партийных работников, были осуществлены десятки диверсий на транспорте, промышленных и сельскохозяйственных предприятиях.

После прошедшего сбора в апреле 1941 года организованного Степаном Бандерой, ОУН окончательно раскололась на ОУН-(м) (сторонники Мельника) и ОУН-(б) (сторонники Бандеры), которая также называлась ОУН-(р) (ОУН-революционеры).

Вот что по этому поводу думали нацисты: из стенограммы допроса начальника отдела Абвера Берлинского округа полковника Эрвина Штольце (29 мая 1945 года)

«Не смотря на то, что во время моей встречи с Мельником и Бандерой оба они обещали принять все меры по примирению. Я лично пришел к выводу, что это примирение не состоится из-за существенных различий между ними.

Если Мельник спокойный, интеллигентный человек, то Бандера – карьерист, фанатик и бандит». (Центральный государственный архив общественных объединений Украины ф.57. Оп.4. Д.338. Л.280-288)

На Организацию Украинских Националистов – Бандеры ОУН-(б) в годы Великой Отечественной войны немцы возлагали самые большие надежды по сравнению с Организацией Украинских Националистов – Мельника ОУМ-(м) и «Полесской Сечью» Бульбы Боровца, тоже стремящихся под немецким протекторатом к власти на Украине. Степану Бандере никак не терпелось почувствовать себя главой украинского независимого государства и он злоупотребляя доверием своих хозяев из нацистской Германии, особо у них не спрашивая, решил провозгласить «независимость» Украинского государства от Московской оккупации, самостоятельно создав правительство и назначив премьером Ярослава Стецька. Но по поводу Украины у Германии были свои планы, ее интересовало свободное жизненное пространство, т.е. территории и дешевая рабочая сила.

Трюк с утверждением Украины как государства нужен был для того, чтобы показать населению свою значимость, здесь возымели место личные амбиции. 30 июня 1941 года Степан Бандера всенародно решил объявить о «возрождении Украинского государства» возложив роль провозгласителя на своего соратника Ярослава Стецька. Ярослав Стецько в этот день озвучил волеизъявление Степана Бандеры и всего провода ОУН с городской ратуши во Львове.

Жители Львова вяло реагировали на информацию о предстоящем мероприятии по поводу возрождения украинской государственности. Со слов львовского священника, доктора богословия отца Гаврила Котельника на это сборище согнали около ста человек из интеллигенции и духовенства для массовки. Сами жители города не решались выходить на улицы и поддержать провозглашение возрождения Украинского государства. Утверждение о возрождении Украинского государства было принято собравшейся в этот день кучкой насильно согнанных слушателей.

Акт «Возрождения Украинского государства» от 30 июня 1941 года» как это не парадоксально вошел в историю. У немцев как уже упоминалось выше по поводу Украины был свой корыстный интерес и ни о каком возрождении и предоставлении Украине статуса государства даже под патронатом нацистской Германии не могло быть и речи.

Отдавать власть на территории, которую захватили регулярные немецкие воинские формирования украинским националистам только за то, что они тоже в незначительном своем количестве принимали участие в боевых действиях, но в основном выполняли грязную работу карателей мирного населения и полицаев, со стороны Германии было бы безрассудно. Кто из украинских националистов спросил у населения Украины, хочет ли народ их власти? Тем более как выясняется не самостоятельной власти, а под патронатом нацистской Германии. Об этом свидетельствует основной текст Акта «Возрождения Украинского государства» от 30 июня 1941 года:

«Нововозраждающееся Украинское Государство будет тесно взаимодействовать с Национал – Социалистической Великой Германией, которая под руководством своего Вождя Адольфа Гитлера создает новый порядок в Европе и мире и помогает украинскому народу освободиться из под московской оккупации.

Украинская Нациолнальная Революционная Армия, которая создается на украинской земле, будет бороться дальше совместно с СОЮЗНОЙ НЕМЕЦКОЙ АРМИЕЙ против московской оккупации за Суверенную Соборную Украинскую Державу и новый порядок во всем мире.

Пусть живет Украинская Суверенная Соборная Держава! Пусть живет Организация Украинских Националистов! Пусть живет предводитель Организации Украинских Националистов и украинского Народа СТЕПАН БАНДЕРА! СЛАВА УКРАИНЕ!

Таким образом, никем не уполномоченные ОУНовцы сами провозгласили свое государство.

Внимательно проанализировав действия ОУНовцев в период Второй Мировой войны и текст Акта с уверенностью можно сказать, что провозглашенное 30 июня 1941 года так называемое независимое государство Украина Бандеры, Шухевича и Стецько было союзником Гитлера во Второй Мировой войне.

Интересен становится тот факт, что в среде украинских националистов и многих должностных лиц, стоящих во главе государства современной Украины Акт от 30 июня 1941 года считается Актом о независимости Украины, а Степан Бандера, Роман Шухевич и Ярослав Стецько Героями Украины.

Одновременно с провозглашением Акта сторонники Степана Бандеры устроили во Львове погром. Украинские нацисты действовали по черным спискам, составленным еще до войны. В итоге за 6 дней в городе было убито 7 тысяч человек.

Вот что писал об устроенной бандеровцами резне во Львове Саул Фридман в изданной в Нью-Йорке книге «Погромщик»: «На протяжении первых трех дней июля 1941 года батальон «Нахтигаль» уничтожил в окрестностях Львова семь тысяч евреев. Евреев - профессоров, юристов, врачей - заставили перед казнью вылизывать все лестницы четырехэтажных зданий и носить мусор во рту от одного здания к другому. Потом, принужденные пройти сквозь строй вояк с желто-блакитными нарукавными повязками, они были заколоты штыками».

Обойденный более молодым конкурентом Андрей Мельник обиделся и немедленно написал письмо Гитлеру и генерал-губернатору Франку о том, что «бандеровцы ведут себя недостойно и создали без ведома фюрера свое правительство». После чего Гитлер приказал арестовать Степана Бандеру, и его «правительство».

В начале июля 1941 года в Кракове был арестован Степан Бандера и вместе с Ярославом Стецько и со своими соратниками отправлен в Берлин в распоряжение Абвера - 2 к полковнику Эрвину Штольце.

После прибытия Степана Бандеры в Берлин руководство нацистской Германии потребовало от него отказаться от Акта «Возрождения Украинского государства» от 30 июня 1941 года, Степан Бандера дал согласие и призвал «украинский народ помогать всюду немецкой армии разбивать Москву и большевизм». После чего 15 июля 1941 года в Берлине Степана Бандеру и Ярослава Стецька освобождают из под ареста. Ярослав Стецько в своих воспоминаниях обозначил происходящее как «почетный арест». Да уж действительно почетно: «Из глухомани да ко двору», в «предполагаемую столицу мира».

Удивительный факт и то, что после освобождения из под ареста в Берлине Степан Бандера живет на даче Абвера.

Во время их пребывания в Берлине начались многочисленные встречи с представителями различных ведомств, на которых бандеровцы настойчиво уверяли, что без их помощи немецкой армии не одолеть Московию. Пошел многочисленный поток посланий, пояснений, депеш, «деклараций» и «меморандумов» на имя Гитлера, Рибентропа, Розенберга и других фюреров нацистской Германии, постоянно оправдываясь и прося содействия и поддержки. В своих письмах Степан Бандера доказывал свою верность фюреру и немецкой армии и пытался убедить в чрезвычайной необходимости ОУН-б для Германии.

Труды Степана Бандеры не были напрасны, благодаря ему, немцы пошли на следующий шаг: Андрею Мельнику позволили и далее открыто выслуживаться перед Берлином, а Степану Бандере приказали изображать противника немцев, чтоб он мог, прикрываясь антинемецкими фразами, сдерживать украинские массы от настоящей, непримиримой борьбы с гитлеровскими захватчиками, от борьбы за свободу Украины.

С возникновением новых планов нацистов Степана Бандеру перевозят с дачи Абвера в привилегированный блок «Заксенхаузена», от греха подальше. После резни которую устроили бандеровцы в июне 1941 года во Львове, Степана Бандеру могли убить свои же, а он еще был нужен нацистской Германии. Это породило легенду, что Бандера не сотрудничал с немцами и даже вступил с ними в борьбу, однако документы говорят об ином.

В концлагере «Заксенхаузен» Степан Бандера, Ярослав Стецько и еще 300 бандеровцев находились отдельном в бункере «Целленбау», где содержались в хороших условиях. Бандеровцам было позволено встречаться между собой, также они получали продукты и деньги от родственников и ОУН-б. Не редко они покидали лагерь с целью контактов с «конспиративными» ОУН-УПА, а также с замком «Фриденталь» (за 200 метров от бункера «Целенбау»), в котором находилась школа агентурно-диверсионных кадров ОУН.

Инструктором в этой школе был недавний офицер специального батальона «Нахтигаль» Юрий Лопатинский, через которого Степан Бандера совершал связь с ОУН-УПА.

Степан Бандера был одним из главных инициаторов создания 14 октября 1942 года Украинской Повстанческой армии (УПА), он так же добился замены ее главного командира Дмитрия Клячкивского своим ставленником Романом Шухевичем.

В 1944 году советские войска очистили Западную Украину от фашистов. Опасаясь наказания, многие члены ОУН-УПА бежали вместе с немецкими войсками, плюс ко всему ненависть местных жителей к ОУН-УПА на Волыни и Галичине была настолько высока, что они сами выдавали их и убивали. Чтобы активизировать оуновцев и поддержать их дух, гитлеровцы принимают решение о выпуске из концлагеря «Заксенхаузен» Степана Бандеры и 300 его сторонников. Это произошло 25 сентября 1944 года, после выхода из лагеря Степан Бандера немедленно включился в работу в составе 202-й команды Абвера в Кракове и начал заниматься подготовкой диверсионных отрядов ОУН-УПА.

Неопровержимым доказательством этому служат показания бывшего сотрудника гестапо и абвера лейтенанта Зигфрида Мюллера, данные на следствии 19 сентября 1945 года.

«27 декабря 1944 года я подготовил группу диверсантов для переброски ее в тыл Красной Армии со специальными заданиями. Степан Бандера в моем присутствии лично инструктировал этих агентов и передал через них в штаб УПА приказ об активизации подрывной работы в тылу Красной Армии и налаживании регулярной радио связи с абверкомандой-202. (Центральный государственный архив общественных объединений Украины ф.57. Оп.4. Д.338. Л.268-279)

Сам Степан Бандера в практической работе в тылу Красной Армии не участвовал, его задача была организовывать, он вообще был хорошим организатором.

Интересен тот факт, что те, кто попадал в лапы гитлеровской карательной машины, даже если позже нацисты убеждались в невиновности человека, на свободу не возвращались. Такой была обычная нацистская практика. Беспрецедентность в отношении бандеровцев со стороны нацистов указывает на их самое непосредственное взаимное сотрудничество.

Когда война подошла к Берлину, Бандере было поручено сформировать из остатков украинских нацистов отряды и оборонять Берлин. Отряды Бандера создал, однако сам сбежал.

После окончания войны жил в Мюнхене, сотрудничал с британскими спецслужбами. На конференции ОУН в 1947 году избран начальником провода всей ОУН (что фактически означало объединение ОУН-(б) и ОУН-(м)).

Как видим вполне благополучный финал бывшего «узника» Заксенхаузена.

Находясь в абсолютной безопасности и руководя организациями ОУН и УПА Степан Бандера пролил руками своих исполнителей немало человеческой крови.

15 октября 1959 года Степан Бендера был убит в подъезде своего дома. На лестнице его встретил человек, который выстрелил ему в лицо из специального пистолета струёй растворимого яда.

В период Великой Отечественной войны руками членов Организации Украинских Националистов (ОУН) и Украинской Повстанческой армии (УПА) было замучено и убито мирных людей около: 1,5 млн. евреев, 1 млн. русских, украинцев и белорусов, 500 тыс. поляков, 100 тыс. людей других национальностей.
…………………………………………………..

Подготовлено членом Высшего Совета Движения «САМООБОРОНА» - Игорем Черкащенко

Відповідь від: 08 Березня 2010, 18:19:03Як то кажуть, хочеш щоб тобі повірили - бреши найменш правдоподібно.
Або ще інакше, коли не можеш явно збрехати, достатньо сказати частину правди і збудуй на ній "правильні " висновки.

Основним "доказом" співробітництва бандерівців з гітлерівцями подається, як не дивно, Акт «Возрождения Украинского государства» от 30 июня 1941 года». Але тут історія дає заковику у вигляді "В начале июля 1941 года в Кракове был арестован Степан Бандера". 
Якось то не логічно виходить, якщо Бандера так вислужувався, то треба бути вже повним дауном, щоб замість робити блискучу карєру, зробити крок за який тебе відразу посадять. Хоча... при потребі можна навіть очевидні речі поставити з ніг на голову і то як вміло!

Найбільше в очі кинувся ось цей ляп:
"Степан Бандера был одним из главных инициаторов создания 14 октября 1942 года Украинской Повстанческой армии (УПА)..."
Відразу видно, що людина або "дуже добре" орієнтується у історії, або просто пише про УПА лише для того, щоб не виникало спокуси навіть подумати "А може хоч УПА герої".
Повний бредок який розвіюється при причитанні будь якої праці з історії УПА.


"...С возникновением новых планов нацистов Степана Бандеру перевозят с дачи Абвера в привилегированный блок «Заксенхаузена», от греха подальше. После резни которую устроили бандеровцы в июне 1941 года во Львове, Степана Бандеру могли убить свои же, а он еще был нужен нацистской Германии. Это породило легенду, что Бандера не сотрудничал с немцами и даже вступил с ними в борьбу, однако документы говорят об ином."

Видно гітлерівці мали машину часу, але таку лише вибіркову, у якій лиш доля Бандери була доступна для перегляду і з вдячності вирішили зробити йому суперове алібі 
Відповідь від: 08 Березня 2010, 18:35:34Ось кусочок з Вікіпедії, з статті про "Заксенхаузен", а саме про внутрішню тюрму де і сидів Бандера:
"Тюремное здание

Лагерная (и гестапо) тюрьма Целенбау (нем. Zellenbau) была построена в 1936 году и имела Т-образную форму. В восьмидесяти одиночных камерах содержались особые заключённые. Среди них первый командир Армии крайовой генерал Стефан Грот-Ровецкий, расстрелянный в Заксенхаузене после начала Варшавского восстания. Здесь же находились некоторые руководители украинского нациналистического движения, такие как Степан Бандера, Тарас Бульба-Боровец, часть из которых была выпущена немцами на свободу в конце 1944 года. Заключённым этой тюрьмы был также пастор Нимёллер. В ней содержались и другие лица духовного сана (всего около 600 человек), государственные и видные политические деятели, высшие военные чины, а также деятели рабочего движения из Польши, Франции, Нидерландов, Венгрии, СССР, Чехословакии, Люксембурга и Германии. В настоящее время сохранилось лишь одно крыло тюрьмы, в пяти камерах которой находится постоянная выставка документов времён национал-социализма, рассказывающая о функционировании тюрьмы. В некоторых других камерах (генерала Грот-Ровецкого) установлены мемориальные доски узникам лагеря."

Цікаво, що не згадується про привілейовані апартаменти, та і інші хто там сидів чогось не надто подібні на колаборантів.

То може його не знищили якраз по причині того, що по перше ще можна було якось використати у своїх цілях, а по друге, щоб не робити з Бандери героя і не піднімати гнів? Німці і кроку не робили без своєї вигоди, то правда але і то, що Бандера робив своє то теж правда. Тому тримали його саме у тюрмі а не на Мальдівах! А випустили коли дупою відчули, що припікає і намагалися будь яким способом втримати ситуацію.

Ще цитата:
"В 1944 году советские войска очистили Западную Украину от фашистов. Опасаясь наказания, многие члены ОУН-УПА бежали вместе с немецкими войсками, плюс ко всему ненависть местных жителей к ОУН-УПА на Волыни и Галичине была настолько высока, что они сами выдавали их и убивали."
Цікава новина. Так убивали, що аж до 56 року не могли справитися.
Відповідь від: 08 Березня 2010, 18:50:18Ще один цікавий момент:

"Жители Львова вяло реагировали на информацию о предстоящем мероприятии по поводу возрождения украинской государственности. Со слов львовского священника, доктора богословия отца Гаврила Котельника на это сборище согнали около ста человек из интеллигенции и духовенства для массовки. Сами жители города не решались выходить на улицы и поддержать провозглашение возрождения Украинского государства. Утверждение о возрождении Украинского государства было принято собравшейся в этот день кучкой насильно согнанных слушателей."

Я почав шукати хто ж такий цей священник і що ж він дійсно говорив. Натомість знайшов факт, що наша ніби історична стаття є аж дивно популярною :
www.politica.com.ua/forum/viewtopic.php?p=3719   
www.kz44.narod.ru/bandera.htm
voiska.ru/forum/lofiversion/index.php/t3817.html
www.mig.com.ua/news/1303.html

Загалом не надто дивно, що люди під час військової окупації не надто жваво збиралися на мітинги. Та й можна зрештою ще знайти живих свідків тієї події і порівняти із свідченням св. отця (які він ще не знати чи давав.
Відповідь від: 08 Березня 2010, 19:12:00А ось дійсно історична стаття на противагу КГБшним пропагандам. Якщо не полінуєтеся - прочитайте. Звісно не все було аж так однозначно і гладко, але ...

Приховано: Показати

Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки
98

О. Ю. Ленартович − доцент кафедри новітньої історії
України Волинського національного університету
імені Лесі Українки
Акт відродження української державності 30 червня 1941 р.
в контексті програмних принципів ОУН-б
Роботу виконано на кафедрі новітньої історії
України ВНУ ім. Лесі Українки
У статті проаналізовано державотворчу концепцію ОУН-б та спробу її реалізації на початковому етапі
радянсько-німецької війни.

Від моменту створення ОУН у 1929 р. її основним завданням було відродження української
державності. Реалізація цих планів пов’язувалась із національною революцією. Збройна боротьба
передбачала підготовку кадрової та матеріальної бази, пошук потенційних союзників серед європей-
ських країн. Німеччина, зацікавлена в анексії Польщі та знищенні СРСР, охоче налагоджувала
контакти з українськими націоналістичними організаціями, обіцяючи новий, справедливий лад для
Європи, у якій буде місце і для Української держави. Загострення українського питання напередодні
Другої світової війни та суперечливі взаємостосунки між ОУН та Німеччиною спонукали найбільш
молоду й енергійну частину організації створити власний провід під керівництвом С. Бандери.
Реалізація військової доктрини ОУН привела до створення похідних груп. Їхнім основним
завданням було проникнути на українські землі слідом за німецькою армією та очолити адміністра-
тивні органи влади на окупованих територіях, тим самим взявши територію України під власний
контроль. Ці плани були спільними для ОУН-м та ОУН-б, тому в контексті міжпартійного конфлікту
постало питання, хто першим зможе реалізувати задум і очолить національно-визвольний рух. У цих
своєрідних змаганнях першість лишилася за бандерівською організацією.
Створені ще до початку бойових дій похідні групи ОУН-б налічували від 3 до 5 тис. осіб кожна.
Вони мали власні назви залежно від регіону, у який просувалися: “Північ”, “Південь”, “Центр”. Крім
того, спеціальна група з 15 осіб направлялася до м. Львів із завданням – проголосити Акт відроджен-
ня української державності. Для надання власним діям більшої політичної ваги, з ініціативи ОУН-б,
у Кракові створено Український національний комітет (УНК). До його складу увійшли представники
українських політичних сил еміграції, не дивлячись на суттєві розходження в програмах. Метою
такої коаліції було показати, що ОУН діє не від власного імені, а здійснює волю всього українського
народу і його політичної еліти. Текст цього документа готувався навесні 1941 р. У травні Я. Стецько
особисто коректував зміст Акта, замінивши слова про проголошення української державності на тезу
про її відродження, підкреслюючи тим самим єдність традиції національно-визвольної боротьби
1917−1920-х рр. із сьогоденням.
Подальші події показали, що, не дивлячись на створення УНК, революційна ОУН діяла
самостійно. Така інтенсивна підготовка до майбутньої війни вже навесні 1941 р. вказує на те, що
ОУН була поінформована про плани Німеччини щодо СРСР. Можливо, Провід ОУН знав навіть
точний час та дату початку радянсько-німецької війни інакше важко уявити таку оперативність
організації в реалізації власних планів.
22 червня 1941 р. німецька армія перейшла радянський кордон розпочавши широкомасштабний
наступ від Балтійського до Чорного моря. Він супроводжувався пропагандистською кампанією і
поширенням відозви А. Гітлера, у якій ішлося про необхідність знищити більшовизм, але не згаду-
валося про долю народів СРСР.
30 червня 1941 р. похідна група на чолі з Я. Стецьком скликала у м. Львові Національні збори та
проголосила Акт відродження Української держави від імені ОУН-б. У першій його частині сказано:
“Волею українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Україн-
ської державності, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України…”. А в дру-
гій частині: “На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядкується україн-
ському національному урядові, що створиться в столиці України − Києві” [2, 563]. Сформований
уряд – Тимчасове державне правління (ТДП) очолив Я. Стецько.
Також важливо звернути увагу на третій пункт львівської декларації, який у повоєнних видан-
нях на Заході досить часто свідомо не оприлюднювався. Йдеться про два абзаци, у яких проголо-
шувалася майбутня тісна співпраця з “Великонімеччиною”, що “під проводом Адольфа Гітлера
творить новий лад у Європі” та про “союзну німецьку армію” [7, 85]. На підставі цих згадок про
Гітлера, його рейх і армію робиться висновок про маріонетковість новопроголошеної держави,
оунівський калабораціоналізм. Пояснюючи вміщені в документі слова, один із безпосередніх учас-
ників тих подій Василь Кук через 60 років написав: “Кожна політично грамотна людина, вникнувши
в зміст цього абзацу, може зробити лише один висновок: новопостаюча Українська Держава буде
співпрацювати з Німеччиною тільки за умов визнання німецьким урядом Української Держави. Для
того й проголошувалася Українська Держава, власне створювався уряд, щоб Україна могла на рівних
правах вести переговори, укладати союзи, провадити спільну війну проти своїх національних
ворогів. Це цілком нормальна політика вільного суверенного народу” [3, 19]. На наш погляд, таке
тлумачення подій є дещо спрощеним. Очевидно, для того, аби задекларувати повноправність нової
української держави та її уряду, достатньо було б скористатися словами з постанов другого
(Краківського) Великого збору про те, що ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні
угруповання та сили, що зацікавлені в розвалі СРСР та утворенні ні від кого незалежної Української
суверенної соборної держави. Для цього не слід було конкретизувати, про яку союзну державу й
армію йдеться. Поява знаменитого третього пункту Акта, якого не було у первісній редакції
документа від травня 1941 р., насамперед зумовлена військовою присутністю німців у Львові. Мож-
на припустити, що первісний задум проголошення відродження суверенітету України передбачав
несподіване захоплення столиці Галичини силами оунівського підпілля і батальйону “Нахтігаль” ще
до приходу німецьких військ. Однак повністю реалізувати довоєнні плани в умовах бойових дій не
вийшло. Наявність значної кількості німецьких військ у Львові, чисельність яких до вечора 30 червня
невпинно зростала, змусила Я. Стецька вдатися до своєрідного дипломатичного реверансу – вмістити в
документі згадку про “Великонімеччину”, Гітлера і вермахт. Розвиток подальших подій, пов’язаних
з арештами лідерів ОУН-б, ліквідацією Українського державного правління та нижчих ланок
української адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм не йшлося [7, 85].
Дії ОУН-б дістали підтримку церкви в особі митрополита А. Шептицького та єпископа Полі-
карпа. В Україні, де це було можливо, відбулися всенародні плебісцити, насипалися могили слави,
відправлялися святкові богослужіння. Намагання діяти від власного імені викликали протест Україн-
ського національного комітету, але політичного впливу на подальший перебіг подій це не мало. Біль-
ше того, невдовзі він був розпущений німецькою владою.
Керівництво ОУН-б пояснювало власний сепаратизм необхідністю відвернути можливі репресії
з німецького боку від еміграційних лідерів українського національно-визвольного руху, які діяли за
кордоном легально і могли бути фізично знищені. У разі визнання Гітлером акта 30 червня як
правового документа міг бути активізований і УНК. У цьому випадку він був би покликаний вико-
нувати роль центру всеукраїнської політичної консолідації, але визнання української державності
суперечило планам націонал-соціалістичної Німеччини.
У зверненні до українських націоналістів-революціонерів за кордоном С. Бандера в 1948 р.
пояснював дії власної організації таким чином: “…в самому Акті 30 червня була виразно зафіксована
ініціатива ОУН, а Державне Правління очолив член Проводу ОУН. Зроблено все так, щоб на Органі-
зації зосередилася відповідальність, а слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти україн-
ської держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а не на інші політичні
чинники” [1, 551]. Такі дії були наслідком суперечливої політики революційної ОУН, яка почала
декларувати демократичні принципи і в той же час лишалася авторитарною партією.
Реакція німців була дещо запізнілою, але категоричною. УНК було розпущено, оскільки він
носив політичний характер і висловив підтримку самостійницьким деклараціям ОУН. Натомість
лишився активним Український центральний комітет (УЦК), створений у тому ж Кракові з німецької
ініціативи на чолі з професором В. Кубійовичем. До його повноважень належали питання гуманітар-
ної допомоги на окупованих українських територіях, яка надавалася через мережу Допомогових
комітетів.
Розпочалися репресії проти активних членів ОУН та її Проводу. 5 липня 1941 р. у день арешту
С. Бандери в Кракові Управління надіслало до німецького та інших державних урядів Європи
декларацію незалежності, але вона була залишена без відповіді. До головної квартири Вермахту у
Варшаві виїхала делегація ОУН-б, але не отримала підтримки. Інші переговори теж були безрезуль-
татними. Німецька сторона вимагала офіційно відкликати Акт 30 червня 1941 р. і обіцяла, що після
переможного завершення війни А. Гітлер підтримає ідею створення “великої України” аж до Волги.
Факти стверджували хибність подібних сподівань [4, 19].
10-го липня 1941 р. відбулося засідання Проводу ОУН, у якому брали участь, крім Я. Стецька:
М. Лебедь, І. Легенда, Я. Старух, І. Равлик, В. Турковський, Л. Ребет, О. Гасин і особистий секретар
Р. Ільницький. На цьому зібранні ще раз підтверджено рішення про непоступливість німецьким ви-
могам. 11-го липня 1941 р. заарештували Я. Стецька і відправили до Берліну. Лідери ОУН-б деякий
час утримувалися під домашнім арештом.
Невизнання німецькою владою чинності Акта від 30 червня 1941 р. рішення ставки фюрера від
16 липня 1941 р. про розчленування України і включення частини її земель до польського генерал-
губернаторства й королівства Румунії, нарешті, створення на більшій частині української території
рейхскомісаріату Україна перекреслили плани українських націоналістів щодо відновлення україн-
ської державності. Німецько-українське співробітництво, яке було реальним фактом у перші роки
Другої світової війни, зайшло в глухий кут. У системі окупаційної адміністративної влади українцям
відводилася роль виконавців. Органи влади повністю дублювали структуру східного міністерства
А. Розенберга і опиралися на каральні підрозділи СД, поліції та Гестапо.
Брутальне ставлення Берліна до ідеї відновлення Української держави засуджувалося всіма
українськими самостійницькими силами. Але рішучу позицію стосовно нацистської політики зайня-
ла лише ОУН-б. У документі “Організаційна справа й координація праці екзекутиви” від 31 липня
1941 р., розрахованому лише на членів Проводу ОУН на ЗУЗ, наголошувалося на ворожому ставлен-
ні організації до політики Німеччини, особливо в частині розчленування її територій. Разом із тим,
С. Бандера, Я. Стецько, інші керівні члени ОУН усвідомлювали, що кинути відвертий виклик
нацистському режиму було би проявом авантюризму і могло підставити під завчасний удар націона-
лістичні сили. Із тактичної точки зору слід було б перечекати, а по закінченні війни розпочати
боротьбу з окупантом. Такої позиції дотримувалося керівництво ОУН на ЗУЗ. У цілому з нею
солідаризувався і провід ОУН-б [6, 88].
Упродовж серпня 1941 р. Я. Стецько та інші члени проводу ОУН за погодженням С. Бандери
проводили переговори у столиці Третього рейху, аби остаточно з’ясувати позицію німецької сто-
рони. Хоча керівники ОУН і вважали, що не потрібно здавати позиції перед німцями, проте з дипло-
матичних причин вони були змушені заявляти німецьким урядовцям, що ОУН “трактує Німеччину
як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до
його розвалу”, натякаючи таким чином на можливість компромісу [6, 88].
Зі свого боку, у Берліні, хоч і прийняли принципове рішення про недоцільність відновлення
української державності, розглядаючи українські землі як “життєвий простір” для німецького
народу, проте не бажали з погляду військової доцільності розпочинати боротьбу з українськими
націоналістами, справедливо вважаючи їх безкомпромісними противниками комуністичного режи-
му. Поліція безпеки інформувала своє керівництво, що “бандерівці вагаються: підпільна дія чи
співпраця” [6, 89].
Тим часом переговори у Берліні між представниками ОУН-б і німецькими урядовцями йшли
важко. Останні хоча й відчували власну перевагу, почуваючися господарями становища, але не
наважувалися на радикальні заходи щодо керівного складу й активу бандерівської організації.
Німецькі вимоги, які фактично носили форму ультиматуму, стосувалися трьох питань. По-перше,
ОУН не повинна вести у цей час партійної агітації, а має обмежитися загальноукраїнською про-
пагандою; по-друге, ОУН не буде пропагувати імена живих осіб; по-третє, ОУН дезавуює “україн-
ський уряд”, створений у Львові [5, 69].
Висуваючи зазначені вимоги, нацисти прагнули дискредитувати ОУН-б, підірвати її позиції
серед національно-орієнтованого громадянства і, головне, відсунути на другий план питання
української державності. Це був, так би мовити, кульмінаційний пункт переговорів між бандерів-
ським проводом і Німеччиною. Якщо С. Бандера і Я. Стецько з тактичних міркувань могли б згоди-
тися з двома першими пунктами німецького ультиматуму, то стосовно останнього пункту їх позиція
була твердою і непохитною.
У меморандумі від 14 серпня 1941 р., надісланому німецькій стороні, керівники ОУН-б розгор-
нули чітку аргументацію, підштовхуючи Берлін до усвідомлення неможливості такого акту як деза-
вуація “Українського державного правління”, наголошуючи, що це матиме фатальне значення для
німецької політики в Україні і, взагалі, на Сході Європи. Керманичі українських націоналістів
нагадували своїм опонентам, що Українська військова організація (УВО), а згодом ОУН під прово-
дом Є. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і
Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі. Вони підкреслю-
вали, що свою зовнішню концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеч-
чиною.
Меморандум констатував факт, що коли “за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася
мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики”, то ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І
зараз “ОУН іде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні
необхідності цієї співпраці для України”. Далі в цитованому документі йшлося про те, що “немає
кращої запоруки і непохитності приязні”, як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. За
таких умов “визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу − Українську армію,
яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на
всіх фронтах у сучасній війні Німеччина не переможе” [6, 89].
Однак у Берліні зажадали від ОУН-Б повного прийняття своїх вимог. При цьому німецька
сторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, що створене на підставі
Акта від 30 червня 1941 р. Українське державне правління є фактично самочинним органом, який не
виявляє волі українського народу. Однак Я. Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941 р.
передав до відома нацистських урядовців документ у формі “Ствердження”, у якому доводив, що
УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та в
середовищі еміграції, а тому “має правову основу” висловлювати волю українського народу [6, 90].
Ці та інші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Її представ-
ники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всі подання ОУН-б, а також інших
українських політичних центрів. Тому можна припустити, що С. Бандера та його найближче
оточення все виразніше відчували, що остаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України
надходили повідомлення про брутальну поведінку окупаційної адміністрації щодо населення.
На початку вересня 1941 р. провід ОУН-б на ЗУЗ видав “Зарядження” до крайового активу
націоналістів. “Всі друзі і члени ОУН, − говорилося в документі, − що мають організаційні функції
від найвищих до найнижчих, всі друзі, що брали участь у проголошенні української державності,
творенні її, всі бувші підпільники мають бути завжди напоготові і на острозі, бо можуть бути масові
арешти”. Далі в цьому документі викладалися конкретні вказівки й поради членству ОУН щодо
поведінки й практичних дій за умов очікуваних репресивних заходів із боку німецької окупаційної
влади. Насамперед заборонялося будь-яке співробітництво з гестапо, котре розглядатиметься як
зрада і беззастережно каратиметься. Незважаючи на те, що провід ОУН на ЗУЗ ще не закликав своїх
членів до відкритої боротьби з окупантами і попереджав, щоб зброю не застосовували, перед
крайовим активом ставилося завдання “…примінитися до обставин, які витворюються..”, “…скрі-
пити працю в терені..” і, головне, − розгорнути роботу так, щоб не було жодного села, міста чи
підприємства, не охопленого роботою активу ОУН [6, 90].
Події на східному фронті, успішний наступ на Ленінград та оточення радянських армій під
Києвом спонукали офіційний Берлін закінчити переговорний процес у радикальний спосіб. 7 вересня
1941 р. арештували керівника Північної похідної групи ОУН-б М. Климишина. Врешті відбулася
остаточна розмова (11 вересня 1941 р.) у відомстві А. Розенберга, на якій з українського боку були
присутні С. Бандера, Я. Стецько, В. Стахів, Р. Ярий, а з німецького − професор Г. Кох. Німці остаточно
відкинули пропозиції визнання української державності і зажадали офіційного відкликання акта
30 червня. Оскільки згадані вище діячі відмовилися від виконання цих ультимативних вимог, то
15 вересня 1941 р. органи німецької поліції здійснили арешти лідерів та активістів українського
національно-визвольного руху, що перебували на території Рейху, й остаточно зупинили діяльність
похідних груп ОУН. За даними, оприлюдненими в нелегальному часописі ОУН “Бойовик” (жовтень
1942 р.), усього було взято під варту 1500 осіб. Серед затриманих перелічувалися С. Бандера,
Я. Стецько й інші провідники ОУН-б. Спочатку вони були переведені до спеціальної тюрми гестапо
в Берліні. Тут загинули члени УДП І. Климів-Легенда, А. П’ясецький, Д. Яців. 24-го січня 1942 р.
переведено до концтабору Заксенгаузен Я. Стецька, І. Габрусевича, О. Тюшку, Р. Ільницького, а зго-
дом і С. Бандеру, де вони перебували до осені 1944 р. [2, 565].
Рішучі дії німецької влади до певної міри дезорієнтували і дезорганізували українських
націоналістів. За словами відомого діяча ОУН Є. Стахіва, бандерівська ОУН була “фактично зни-
щена, а серед неарештованих членів Організації була страшна депресія” [8, 96]. Хоча ці твердження
можуть здатися дещо перебільшеними, але вони підкріплюються іншими джерелами. Так, у листі від
30 вересня 1941 р. до генерал-хорунжого В. Петріва (Прага) начальник військової канцелярії Дер-
жавного центру УНР (Варшава) полковник М. Садовський писав: “Мені здається, що почався поча-
ток кінця справи ОУН. З усіх кінців генерал-губернаторства приїжджі твердять, що почалися арешти
всіх оунівців – мельниківців і бандерівців, у Кракові також.” А в наступному листі згаданий автор
ще раз підтвердив, “що влада почала ліквідовувати ОУН і оунівців” [6, 91].
Установлення окупаційного режиму в Україні, брутальні дії нацистської адміністрації особливо
болісно сприймалися тими політичними течіями українства, котрі пов’язували свої сподівання на
відновлення української державності з політикою Третього рейху. Серед самостійницьких сил лише
ОУН-б виявилася здатною переглянути власну позицію стосовно Німеччини і визнати її окупантом.
Розрив із недавнім союзником носив важкий і довготривалий характер. Він не був одноактним,
провідний актив пройшов нелегкий шлях роздумів і вагань, адже мова йшла про принциповий
перегляд старого курсу, якого тривалий час дотримувалася ОУН (а до того УВО) у відносинах із
Німеччиною, і пов’язаних із ним сподівань. Свідченням цього є безперервні переговори як наслідок
бажання політичного врегулювання відносин, діяльність членів ОУН у системі німецької окупацій-
ної влади, довготривала підготовка до збройного антинімецького виступу. Можна знайти кілька
пояснень такої поведінки:
– по-перше, масові арешти керівного складу ОУН унеможливлювали прийняття радикальних
рішень, адже С. Бандера, Я. Стецько та інші провідники українського національно-визвольного руху
перебували в стані заручників. Їх могли фізично знищити в разі рішучих дій крайовиків;
– по-друге, необхідно було відновити підпільну мережу організації (за даними відомого діяча
ОУН-УГВР М. Прокопа, наприкінці 1941 р. бандерівська організація налічувала лише 12 тис. членів
і 7 тис. юнацтва), підготувати матеріальну базу збройного повстання. Непідготований перехід на
антинімецькі позиції міг завчасно штовхнути ОУН-б на збройний конфлікт із Німеччиною, що
неодмінно привело б до фізичного знищення організації;
– по-третє, давалася взнаки традиційна приязнь рядових членів організації до Німеччини, яку
більшість трактувала як союзника в боротьбі проти більшовизму, отже, необхідно було провести
політично-психологічну підготовку населення та майбутніх вояків Української повстанської армії
(УПА);
– по-четверте, у своїй боротьбі українські націоналісти не могли сподіватися на матеріальну та
моральну допомогу ззовні. Державний центр УНР, ОУН-м та оточення П. Скоропадського були
збентежені намірами ОУН-б перейти до боротьби з німецькою окупаційною владою і залишилися
стояти осторонь у ролі спостерігачів.
Тому на Першій конференції ОУН-б, проведеній в околицях Львова наприкінці вересня початку
жовтня 1941 р., не було прийнято постанову про негайний перехід до загальнонаціонального
збройного опору окупантам, а визначаються як найважливіші такі завдання: пропагандистсько-
роз’яснювальна робота серед населення (розкриття німецьких планів поневолення і колонізації
України). Одночасно така ж агітаційна робота щодо намірів радянізації українських земель, збір та
нагромадження зброї, підготовка кадрів для визвольної боротьби. Рішенням конференції було
перевести на нелегальне становище основну частину кадрів ОУН-б і перейти до підпільної роботи,
не вступати у конфлікт чи збройне протистояння з німцями. Учасники конференції сходилися в
тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР і за цих умов ОУН має бути готовою до
того, щоб вести тривалу політичну і дипломатичну боротьбу з німцями за створення незалежної
України. У цій боротьбі українські націоналісти сподівалися на власні сили, хоча допускали
можливість залучення народів СРСР, котрі борються за власну незалежність. Піднімалося і питання
про необхідність створення власної армії.
Розуміючи небезпеку поширення націоналістичного та комуністичного руху на окупованих
українських землях, гітлерівці повели проти них безкомпромісну боротьбу. 25 листопада 1941 р.
органи поліції безпеки й СД, дислоковані в рейхскомісаріаті, отримали наказ такого змісту: “Неза-
перечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті, мета якого створення
незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтов-
ного допиту таємно знищені як грабіжники” [6, 94]. Досить важко визначити масштаби репресій
щодо бандерівської організації у зв’язку із виконанням цього наказу. Достеменно відомо лише про
загибель М. Лемика, котрий повинен був очолити націоналістичний рух на Харківщині. Низька
ефективність німецьких спецслужб пояснюється тим, що ОУН-б перейшла на нелегальне становище,
і виявити активістів руху було завданням важким. Натомість мельниківська організація, яка діяла
легально, зазнала важких втрат. 12 грудня 1941 р. було затримано членів редакції газети “Українське
слово” на чолі з І. Рогачем. Були взяті під варту, а пізніше розстріляні О. Ольжич (керівник мельни-
ківської ОУН в рейхскомісаріаті), О. Теліга та ін. Та, не дивлячись на важкі втрати, помірковані
українські самостійницькі сили не припинили співробітництва з керівництвом Третього рейху.
14 січня 1942 р. на адресу А. Гітлера було надіслано лист за підписами Головного отамана
військ УНР А. Лівицького, президента Української національної ради у Києві М. Величківського,
голови генеральної ради українських комбатантів генерала М. Омеляновича-Павленка, президента
української національної ради у Львові митрополита А. Шептицького, голови ПУНу А. Мельника. У
цьому документі, поряд із деякими критичними закидами у бік німецької політики стосовно України,
містилося щире запевнення готовності до співпраці і спільної боротьби проти Червоної армії та будь-
якого ворога Німеччини з метою встановити справді новий порядок у Європі. У стані очікування
перебувала й ОУН-б, яка, хоч і відійшла від тісної співпраці з нацистами, проте остаточно не
визначилася з планами на майбутнє.
Література
1. 1Бандера С. Акт 30 червня 1941 року // Визвол. шлях.− 1971.− Черв.− Лондон.
2. Драган Р. Дороговказ у майбутнє // Визвольний шлях.− 1971.− Червень.− Лондон.
3. Кук В. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. //
Українське державотворення. Акт 30 червня 1941: Зб. док. і матеріалів.− Л.; К., 2001.
4. Кульчицький С. Акт 30 червня 1941 року // Проблема ОУН-УПА: Попередня історична довідка.− К.,
2000.
5. Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941−1942 рр.− К., 1999.
6. Кентій А. Перехід ОУН(Б) на антинімецькі позиції (1941−1942) // Організація Українських Націона-
лістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси.− К., 2005.
7. Патриляк І. К. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової
війни // Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси.− К.,
2005.
8. Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя.− К., 1995.
Статтю подано до редколегії
10.07.2008 р.

Відповідь від: 08 Березня 2010, 19:21:30Для зручності читання подаю ту ж статтю "Акт відродження української державності 30 червня 1941 р.
в контексті програмних принципів ОУН-б"автор О. Ю. Ленартович − доцент кафедри новітньої історії
України Волинського національного університету
імені Лесі Українки
у форматі ПДФ
http://letitbit.net/download/6796.67e0e5287dde133b8dad84f8c/16.pdf.html

[yurko]

Суд зобов’язав Симоненка з трибуни ВР вибачитися за брехню про Шухевича

 Позов дітей Головного командира УПА Романа Шухевича до першого секретаря ЦК КПУ Петра СИМОНЕНКА задоволено. Про це повідомляє у своєму блозі Мойсей ФІШБЕЙН - визначний український поет і перекладач.

Як передає “Львівський портал”, М.ФІШБЕЙН повідомляє, що 14 січня цього року Печерський районний суд Києва задовольнив позов дітей Р.Шухевича до очільника КПУ щодо поширеної ним у 2007 році неправдивої інформації про те, нібито Гітлер вручив Р.Шухевичу дві німецькі нагороди – «Залізні хрести». Таку заяву П.СИМОНЕНКО зробив з трибуни парламенту.

Однак під час судового розгляду ні він, ні його представники не змогли навести ніяких доказів того, що така подія справді була.

Відтак суд вирішив: «Зобов’язати СИМОНЕНКА Петра Миколайовича на найближчому з моменту набрання законної сили рішення суду пленарному засіданні Верховної Ради України спростувати поширену ним недостовірну інформацію про Романа Шухевича».

У повідомленні М.ФІШБЕЙНА вказано, що відповідач не оскаржив рішення суду, відтак воно набуло законної сили і на найближчому пленарному засіданні П.СИМОНЕНКО мав би спростувати свій виступ майже трирічної давнини.

 
постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-366445.html

[advokat]

З ким і навіщо співпрацювали Бандера і Шухевич?

Приховано: Показати

Дискутувати про те, чи мав Віктор Ющенко підстави та моральне право присвоїти звання Героїв України Степану Бандері і Роману Шухевичу, можна до нестями.

Та поставимо питання інакше. На чому ґрунтується вся та буча, піднята спершу у Росії, а тепер і у Європі навколо присвоєння цих звань? На твердженні про їхню співпрацю з нацистами.

Які є підстави для таких тверджень?

На Нюрнберзькому процесі фельдмаршал Фрідріх Паулюс заявив: "Крім груп Бандери і Мельника, пункт Абверу, а також командування Абверу-202 використовували Українську греко-католицьку церкву".

А полковник розвідки Ервін Штольце наголосив: "У період відступу німецьких військ з України… особисто Канарисом була дана вказівка про продовження боротьби, проведення терору, диверсій, шпигунства.

Спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишалися офіційні співробітники, офіцери, агентура. Були надані вказівки про створення складів зброї, продовольства тощо… Зв’язок між фашистами і націоналістами покладався на абверкоманду 202".

А ще був полум’яний Ярослав Галан, котрий писав на основі трофейних німецьких документів, цитуючи їх: "Ще більш велемовним був на цій нараді підполковник Зелігер ("абвер команда" 202): "....Я повинен практично охопити членів УПА на території Галичини і після навчання і озброєння перекинути їх літаками на радянську сторону чи ж пропустити велику групу через фронтові прориви. Я з давніх часів підтримую зв’язок з УПА через посередника Шухевича і вже отримав кілька людей для навчання".

Але поки гестапівці радилися, Червона Армія з боями рухалася вперед, наближаючись до західним кордонів України".

Ці свідчення, у вигляді цитат чи викладів, переходять з одного тексту в інший, вони входять до обов’язкового компендіуму матеріалів, присвячених викриттю співпраці ОУН та УПА з нацистами.

Насправді ж усе це – велика туфта.

Ким були Паулюс і Штольце у час "великого" Нюрнберзького процесу (бо ще ж були і так звані "малі")?

Військовополоненими. Їх привезли з радянських таборів для офіцерів і туди ж повернули. Тож зрозуміло, що вони не мали змоги, якщо хотіли жити, відхилитися хоч трохи від завчених напам’ять текстів, написаних не дуже професійними "ляльководами".

А що тексти ті були вкладені у їхні вуста сталінськими спецслужбами – в тому немає сумніву. Ну, не міг німецький офіцер вимовити: "Зв’язок між фашистами і націоналістами..." Він би говорив про зв’язок між Вермахтом та українськими націоналістами чи якось в цьому роді.

І, ясна річ, офіцери Абверу ніколи не були гестапівцями, як пише Галан начебто "на основі документів".

Ба більше: адмірал Канарис 11 лютого 1944 року за наказом Гітлера був усунутий з посади керівника Абверу і фактично посаджений під домашній арешт. Тоді якраз точилася Корсунь-Шевченківська битва, тобто німецькі війська подекуди ще стояли на Дніпрі і зовсім не готувалися відступати з Західної України.

І взагалі, хто такий Ярослав Галан?

Переконаний галицький москвофіл, батько якого з хлібом-сіллю зустрічав 1915 року у Львові російського імператора Ніколая ІІ; член КПЗУ, кохана дружина котрого – Ганя Геник – у середині 1930-тих перейшла нелегально кордон з СРСР, навчалася у Харкові, а у час Великого Терору була разом із іншими західноукраїнськими комуністами (в тому числі й друзями Галана), знищена.

Після "золотого вересня" 1939 року Галан почав розшукувати дружину, за словами Юрія Смолича, дуже тяжко переживав, дізнавшись про її загибель, а потім із ще більшою силою заповзявся викривати... українських націоналістів, котрі сміють заважати поступу ідей Леніна-Сталіна.

Як на авторів погляд, цей літератор – аморальна потвора, готова продукувати будь-яку брехню в ім’я "сонцесяйної Москви".

Ну, а ще у руки радянської контррозвідки по закінченні бойових дій у Європі потрапив заступник командира абверкоманди 202 Зиґфрід Мюллер. Він дав усі потрібні свідчення: і про тісні зв’язки УПА та ОУН з німецькою розвідкою, і про їхні намагання, не ховаючись від німців, встановити зв’язок із американцями й "одержати від них відповідну підтримку в диверсійній роботі на радянсько-німецькому фронті".

Коментувати цю маячню важко. Бо ж, припустімо, про якісь розвідувальні дані ще могло б ітися, але диверсії на фронті з метою затягнути війну у Європі...

А все дуже просто: ці "свідчення" готувалися вже тоді, коли розпочалася "холодна війна", і радянській стороні були потрібні "докази" зловмисної ворожості США ще під час війни.

Відкинувши все це, з чим ми залишаємося?

З тим, що контакти і співпраця Степана Бандери та Романа Шухевича з німецькою стороною у часи Другої світової війни є беззаперечним фактом.

А вся соль справи у тому, хто ж був головними діючими особами на німецькій стороні. Насамперед, звісна річ, має йтися про адмірала Вільгельма Канариса, керівника служби військової розвідки і контррозвідки – Абверу – та про його підлеглих полковника Ганса Остера і полковника Ервіна фон Лахузена (останній безпосередньо курував зв’язки з ОУН).

Саме під їхньою егідою формувався так званий "легіон Сушка" - частина спецпризначення під командою полковника Романа Сушка на основі домовленостей з тоді ще єдиною ОУН, та батальйони "Нахтігаль" і "Роланд".

Проте дуже цікавими були ці головні діючі особи. "Керівник Абверу адмірал Канарис був переконаним антифашистом, але він був відданий Німеччині, і пряма праця на англійців суперечила його поглядам...

Деякі підрозділи Абверу стали центрами змови проти Гітлера... Одну з таких груп очолив полковник Остер".

Канарис та Остер були страчені за змову проти Гітлера 9 квітня 1945 року; Лахузен був свідком обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, де він викрив чимало нацистських злочинів, наприклад, діяльність айнзацкоманд.

З’ясовано, що 1940 року операція "Морський лев" – вторгнення нацистів до Британії – значною мірою не відбулася саме тому, що Абвер подав значно завищені дані про кількість британських дивізій у метрополії.

Після цього Канарис зробив усе можливе, щоб не допустити вступу Іспанії у війну на боці Німеччини та захоплення Гібралтару. Влітку 1943 року у Сантандері (Іспанія) Канарис зустрівся з керівниками англійської та американської спецслужб і запропонував угоду: усунення Гітлера від влади, денацифікація країни, перемир’я на Заході та продовження війни на Сході.

Пропозиції не були прийняті політичним керівництвом Британії та США.

Крім того, на рахунку Канариса – ворога нацизму, – понад 500 врятованих євреїв, і зараз одразу кілька єврейських організацій подали в Яд-Вашем прохання визнати керівника Абверу праведником народів світу.

Навряд чи ці люди шукали би в українському таборі партнерів серед своїх ідеологічних антагоністів; і, мабуть, не випадково спершу вони придивлялися до Андрія Мельника, а потім – до Степана Бандери і Романа Шухевича.

Бо ж Канарису, який був непримиренним ворогом більшовизму і у другій половині 1930-тих перетворився на противника Гітлера, у стратегічному плані потрібна була Україна, яка б стала партнером ненацистської Німеччини.

Тож інтереси збіглися, і багато які події 1940-43 років слід розглядати крізь цю призму.

Але цей сюжет варто залишити для окремої розповіді. Тут же варто показати, як "виконувалися" Канарисом й українськими націоналістами накази Гітлера.

Як засвідчив на Нюрнберзькому процесі полковник Лахузен, "Канарису було наказано начальником OКВ (Верховне командування Вермахту – авт.), який заявив, що він передавав директиву, яку він одержав від Ріббентропа... підбурювати в галицькій Україні повстання, спрямоване на винищення євреїв та поляків".

У свою чергу, Ріббентроп висловлював побажання самого фюрера. Було це 12 вересня 1939 року, під час вторгнення нацистів до Польщі. І що далі? "Легіон Сушка" був виведений з тилів і рушив маршем у напрямку до Львова. Але свідчень виконання директиви Кейтеля легіонерами немає, хоча вони без боїв дійшли 17 вересня до Самбора.

Іншими словами, зарізяцькі накази фюрера спускалися на гальмах. Та це теж окрема тема.

І, нарешті, слід, бодай коротко, позначити ще два сюжети.

Перший із них – про те, хто і з ким співпрацював під час Другої світової війни. Отже, добре відомий сьогодні, а тоді законспірований радянський "кріт" у британській розвідці Кім Філбі десь так у 1943 році одержав детальні дані про учасників католицького підпілля у Німеччині. Йшлося про людей освічених, не задіяних у нацистських злочинах, авторитетних у своїх колах.

Після війни ці люди могла стати промоторами і лідерами демократичних процесів у країні. Філбі негайно передав ці дані до Москви, а та знайшла спосіб перекинути їх гестапо – й антифашисти-некомуністи були знищені.

Ось такі "союзницькі" відносини. Згадаймо: якраз у цей час Британія та США відмовилися від пропозиції Канариса...

Другий сюжет – про те, хто спонсорував українських націоналістів. Не виключено, що одним із головних фінансистів ОУН на першому етапі її діяльності був... Йосиф Сталін. Принаймні, те, що сталінські гроші через посередників потрапляли до Євгена Коновальця, можна вважати фактом.

Справа в тім, що у середині 1990-тих литовські дослідники знайшли документи, які засвідчили: Кремль допоміг здійсненню праворадикального перевороту у Литві у 1926 році, в результаті якого до влади прийшов лідер партії таутінінкасів Антанас Сметона.

І після перевороту президент Сметона і його прем’єр Аугустінас Вольдемарас мали тісні зв’язки з керівництвом СРСР, а їхню партію підживлювали з Москви.

Водночас президент Сметона підтримував фінансово українських націоналістів, а Євген Коновалець користувався литовським паспортом.

Причини зрозумілі: Польща анексувала значну частину литовських земель із Вільнюсом включно – й українські та литовські націоналісти легко знайшли спільну мову.

Чи знав Сталін, куди вкладає Сметона отримані з Москви гроші? Невідомо. Проте до часу активна боротьба ОУН проти польської влади була йому об’єктивно дуже вигідна.

А от коли на порядок денний стала нова світова війна і марш Червоної армії на Захід, Павло Судоплатов одержав наказ ліквідувати Коновальця – надто небезпечною ставала ОУН для СРСР за умов, коли Україна мала перетворитися на один із головних театрів воєнних дій.

Сергій Грабовський, для УП

[koliaillich]

http://www.youtube.com/watch?v=wwNe9Tqv_gc&feature=related к сожалению здесь все по чешски,но суть понять можна.

[Alexander]

героям слава!

[DVania]

http://www.unian.net/ukr/news/news-449072.html

[DVania]

 Я горжусь что я Бандеровец Русский в УПА   <a href="https://www.youtube.com/watch?v=L3rnp-yQ84E" target="_blank">https://www.youtube.com/watch?v=L3rnp-yQ84E</a>

[Alexander]

в Упа євреїв було більше ніж в войськах нквд
Відповідь від: 15 Березня 2012, 15:12:00шо вже про русскіх казати

[Чорноліс]

Відвідайте інтернет -форум "БАТЬКІВЩИНА  БАНДЕРИ"

http://www.bandera-ugryniv.if.ua/
Відповідь від: 22 Березня 2012, 21:09:25Відеосюжет про рідне село Степана Бандери:

http://www.youtube.com/watch?v=d0eQvYY8zv4

[romashkin]

УПА, Стетан Бандера і не тільки очима сучасних істоиків.
http://youtu.be/-yxFnmsXytk
дивитись десь з 1:30

[bornslippy]

сильно. може хоч кілька твердолобих відкриють очі!?
Відповідь від: 14 Жовтня 2012, 08:27:02з.і. коли говорить Яневський всі мовчать!!!